Пригадується такий же чудовий,як сьогодні
травневий день, здається 1972 року. У нашого
курсу журфаку Шевченкового університету тодi
було двi пари з iсторiї української лiтератури.
Лекцiю читав вже досить лiтнiй, худорлявий i цибатий
на вигляд професор i письменник Арсен Iщук.
Ми знали i любили "старого" за його чудовий
(i товстелезний) роман "Вербiвчани".
А ще,за намагання прищепити нам,
вихованим на творах пiзнього Корнiйчука i раннього
Гончара, любов до вiтчизняної лiтератури епохи
розстрiляного вiдродження. Затамувавши
подих, слухали ми його лекцiї-проповiддi про
Яновського,Семенка, Драй-Хмару, Хвильового,
про "Ваплiте",нео-класикiв i символiстiв.
Того травневого дня "дiд" Арсен,
розповiдаючи про чергового
нео-класика, чомусь раз-пораз
нервово поглядав на свого наручного годинника. На його
видовженому, переораному лiтами обличчi, вiдображалась
якась незвична розгубленнiсть. Близько шостої професор
раптом спинився на пiвсловi, рвучко випростався i з
хрипом у голосi, дивлячись кудись у стелю, промовив:
"Та йдiть уже, йдiть...".
32-га аудиторія миттю спорожнiла. Решта пари з української
лiтератури для багатьох з нас пройшла вже бiля пам"ятника
Кобзарю пiд акомпанемент хору Леопольда Ященка.
Щокожного 22 травня викладачам суворо заборонялось
вiдпускати студентiв iз лекцiй. Мав такий припис,
на цей день, вочевидь, i старий викладач лiтератури
Арсен Iщук...