Емір Тимур задумався якось
Собі на службу смілого узяти.
Хоча сміливців було і багато
В його державі чималій. Та ось
Одна проблема – норов мав крутий
Отой емір. Під гнів його потрапиш,
То й голову свою одразу втратиш.
Отож, ніхто не радий службі тій.
Якось гуртом умовили Ходжу
До тої служби, щоб не розізлити
Тимура того. Зробиться сердитий,
Тоді усім ходити по ножу.
Тож і прийшов до нього Насреддін,
Вклонився низько та і став питати,
Чи той емір готовий службу дати.
Мовляв, готовий послужити він.
Тимур на нього хитро поглядів:
- Твою сміливість спершу перевірим,
Бо ми на слово нічиє не вірим.
Отож на площу всім зійтись велів.
Попід стіну поставили його.
Стрільцю стріляти з лука повеліли,
Щоби стріла між ноги пролетіла.
Ледве стрільця побачивши того,
Ходжа від страху зразу побілів,
Його, мов трясця враз заколотила.
Але зібрав він всі душевні сили.
Аллаху тільки молитви творив.
Стрілець був майстер і його стріла
Між ноги Насреддіну пролетіла.
Лиш вітром обдала, не зачепила.
Вся площа у захопленні була.
Але на тому іспит не скінчивсь.
Ходжі веліли руки в боки стати.
Стрілець поміж рукою мав стріляти.
І знову Насреддін стояв, моливсь.
Стріла рукав пошкодила йому,
Хоч тіло, навіть і не зачепила.
В очікуванні знов Ходжу трусило.
Рукав, можливо й постраждав тому.
Але він знову виду не подав,
Що йому страшно. Втретє повеліли.
І знов стрілу в Ходжу стрілець націлив,
Він ґудзика на його шапці мав
Прострелити. Поки стріла летіла,
У Насреддіна серце колотило,
Зробилося погано, ледь не впав.
Народ на площі дружно заревів,
Вітаючи сміливця отакого.
Велів Тимур Ходжі іти до нього
Та похвалив ще і нагородив.
Ходжа, хоч страх іще в душі сидів,
Старавсь при тому виду не подати.
Тимур же став сміливця розглядати,
Побачив, що стрілець той наробив:
Рукав дірявий, в шапці теж діра.
Велів нові сорочку й шапку дати.
Ходжа ж того одразу став прохати:
- Штани іще би до того добра?!
Тимур поглянув на Ходжу: - Але ж
Штани твої від стріл не постраждали?!
- Від стріл, звичайно, вони дір не мали.
Але від мене постраждали все ж!