Перший день весни

У перший день весни
Природа полишила свої зимові сни
Довкола снігу вже давно немає
І сонце крізь чисте небо на землю позирає.

"ВВ" свій хіт "Весна" по радіо співає
З теплом надворі всяк усіх вітає.
Довкола прокидається природа,
А мене полонить дівоча врода.

Темне волосся й карі очі
Немов повітря опівночі.
Від погляду самого радість маєш
Усе усім довкола пробачаєш.

І розбива ущент зимові сни
Цей перший день несмілої весни.
Він вимітає сліди злоби
З ним забуваєш ти нужду й хвороби.

1 березня 1999.


Друге березня

Не так усе було раніше
Твоє буття вже краще, інше
Яку ж то радість відчуваєш
Коли без пам'яті кохаєш.

І на душі (як і на небі) хмар нема
На другий план ідуть ті Лазаренко і Кучма.
І чуєш ти, що власне серце промовляє
Як радісно душа твоя співає.

Із півдня теплий вітер віє,
А сонце вже, мов влітку землю гріє.
Біліє цегляна стіна
На котрій хтось надряпав: "ДМБ-Весна".

Все швидко так ті ленти пробігають
Хвилина за хвилиною години пролітають.
І вже додому повертати час,
І певен я що знов побачу вас.

2 березня 1999. Вівторок.



Спогад про минулий день


Ізнов запитую я себе:
Що краще ніж вечірнє небо?
Посеред сині - перші зорі грають
Останні промені на обрії ще сяють.

Вечірнії вогні вже мерехтить у далі
Нема ніде хмаринки, нема ніде печалі
І радість сильно лине до всього світу цього
Бо другий тиждень йде кохання мого.

Працюю кожен день, міняю свою вдачу
І радість моя йде із того що її я бачу.
Таке от зараз нове життя моє
Ні, не зрівнять його із тим що нині є.

Признаюся, усіх я трохи налякав
Вчинив я так одне, чого ніхто не знав.
Та все ж я перевірив, що перевірить маю
І те що мені треба уже і сам я знаю.

Тепер у радості вдивляюсь я у зорі
У місяць що по небу пливе неначе човен в морі.
З великим я захватом дивлюсь в майбутні дні.
Великії чекання в мене по цій весні.

З запалом я працюю у ції вихідні
І себе почуваю мов у казці, мов у сні
Про те що відчуваю
Навряд чи чи хтось знає.

7 березня 1999.

На початку квітня

І холодів уже немає
Немов з пустелі, гарячий вітер повіває
Він із багаття іскри вириває
І їх в повітря піднімає.

Що я роблю? Для школи Чехова читаю,
І про війну останніх новин не пропускаю.
І дивлячись як світ останній глузд втрачає,
Замислююсь над тим, що нас чекає.

А днями... Радію так, що й сам не знаю
Із того що її я знову бачу, чую, відчуваю.
І більше сам нічого не прошу
Й про це свої вірші пишу.

З її ім'ям я засинаю
З її ім'ям уранці вирушаю
З її ім'ям весь цілий день живу
І подумки своїм життям я зау.

А поміж тим природа все буяє.
Й довкола сад за садом розцвітає.
Хоча десь там війна палає
Усе ж й після війни життя триває.

2 - 10 квітня 1999.


Моя відплата

Сьогодні я утнув хитреньку штуку
І цим комусь завдав душевної я муки.
Хвилини дві чи три в напрузі потримав
І цим я їм добряче всі нерви попсував.

За цим я не шкодую, самі у цьому винуваті
Не слід було мене ізвідкись виганяти
Хоч сам і не злопам'ятний та мав запам'ятати
Й не подаючи виду, нишком чекать відплати.

Хоч сам і тихий та власну гідність маю
І що залежить від мене, про це також я знаю.
І от вже починають потрібні дні минати,
А вигляд роблю, що і не мав нічого дати.

Поволі дні ідуть й уже не вимагають
Від мене виконати, а ледь чи не благають.
Та я усе мовчу, вигадую турботи
Мовляв що навалилося й не починав роботу.

Мені нагадують, мовляв, не треба забувати,
А я на те все скаржуся: погану пам'ять став ось мати.
Уже не забарилося: напруги не тримати
Обличчя вже змінилося - от-от почнуть кричати.

Та слід належне моїй вдачі дати
Не можу довго зла я на душі тримати
Усе що я зробив оте і віддаю
Хіба можу образити я ту кого люблю?

30 квітня 1999.

У травні

Останнії зими загрози
Чимало лиха скоїли ці пізніх морози.
А дощі ллють й громи гримлять
Десь янкі сербів ще бомблять.

Було на Висоту нас заганяли
І за неявку нам "сюрпризи" обіцяли,
А я прийшов туди по добрій волі. Сам!
Бо всі мої сусіди там.

Із усіма разом я до могили став
Й бузок весняний загиблим воїнам поклав.
Довкола поруч Її та інших я побачив
З гори Дніпро, ліси та кручі бачив.

Мабуть то час - таки сказився:
Я знову трохи посварився
Та все ж пручатися не став
Так само як свої, квіти й чужі поклав

Здавалось - незначні події
Чому ж про них при згадці я радію?
Не бачачи ніякої надії,
Я маю все ж свої сподівання й мрії.

І настрій той продовжую тримати
Упевнений що й через десять років буду пам'ятати.
І спомин цей не раз над прірвою мене втримає
Коли в лиху годину я згадаю.

9 травня 1999.

Наприкінці весни

А дні минають і минають
У далину якусь усе біжать
Травневі квіти оцвітають
Тумани вранці не дрижать.

І сонце більш угору повертає
І уповільнює свій біг.
На весну літо наступає
Забувся вже зимовий сніг.

Уперше за собою підмічаю:
Не теє все як завжди, щось не так!
Не радий із того що дні минають
Бо то є все на розставання знак.

Я вперше літа не чекаю,
Хоч то є золота пора,
Бо і втрачаю що не маю
Та час усе за мене обира.

А дні і далі все минають
І час немов одвічна гра
У пам'яті знайомий образ розмивають
Та літо не лише одна жура.

Я те що відчував і зараз відчуваю
Ті почуття із серця не зникають
Природа зеленню буяє
І солов'ї довкола ще співають.

30 травня - 15 червня 1999.

Сорі! Ім'я тих кого я кохав не розкриватиму. У всіх них давно сім'ї та діти. Достатньо що я назвав імена Наталія і Аліна.