Присвячую пам'яті країни мого дитинства Донбасу якого більше немає та Йоханеса Шульца, що став моїм першим учителем історії.

I.

Дорогий читачу якщо ти подивишся на карту Донецької області, то побачиш, що в її північній та центральній частині повно всіляких міст, містечок та селищ. Вони побудовані настільки щільно, що дуже часто важко зрозуміти де закінчується одне і починається інше місто чи селище. Великий патріот Донбасу і України Микола Фененко в своїй книзі про географічні назви "Земля говорить" писав, що коли їдеш нічним поїздом чи електричкою крізь Донеччину то тебе не покидає ні на мить суцільне море вогнів. Таким густонаселеним був цей край ще півстоліття тому. В наші не дуже добрі часи, особливо після початку війни, цього вже не застанеш.

Справжня назва місця де відбувалася дія нашої розповіді ні про що не скаже. Тому автор дав йому назву місто Вуглеград, оскільки вона передає суть життя цього населеного пункту, що виник наприкінці ХІХ століття біля великих і малих копалень. Місто це сіре й непоказне як і всі сусідні міста і шахтарські селища. У Вуглеграді працюють кілька шахт та центральнозбагачувальна фабрика, найбільшою спорудою якої є смугаста біло-рожева башта з електронним годинником. Це так би мовити старий центр міста, який бачиш першим серед міських кварталів, оскільки тут розташовується автостанція до якої прибувають автобуси з інших міст. Пройшовши кілька вулиць, потрапляєш до нового центру - вулиці Маяковського з будинком міськвиконкому (за своє облицювання білою плиткою будівлю називають "Білий дім"), поруч розташовувався ЦУМ з мозаїчним зображенням Червоної площі та Московського Кремля. Колись там був також парк культури та відпочинку з алеями, лавками, клумбами та атракціонами. Нині він виродився в глуху посадку, що заросла бур'янами.

Розташоване містечко на схилах давнього гірського хребта, що під дією опадів та вітру перетворився на пагорби. Називається ця височина Донецький кряж, чиї високі та низькі пагорби прорізають долини місцевих степових річок та струмків. Є там також і нові гори: так звані терикони, що є слідами шахтних розробок: якщо зараз сланець або породу залишають у шахтах, то раніше її вивозили на поверхню і запалювали в спеціально відведених місцях, насипаючи великі глеї. Вилізеш на вершину терикона і бачиш довколишні квартали міста, а на горизонті бовваніють висотки сусіднього містечка чи селища. Схожі вони на сплячі вулкани, бо більшість териконів горить, труячи околиці ядучим запахом сірки. Особливо чутно його після дощу чи сильного снігопаду, коли над вершиною рукотворної гори стоїть курне марево. На цьому їх схожість на вулкани не закінчується: терикон може раптово вибухнути і тоді на вершині спалахує стовп вогню, а над ним збирається хмара пилу та сажі, що осідає, покриваючи все дециметровим шаром бруду. Під час вибуху навсебіч розлітається каміння, нерідко завалюючи будинки і вбиваючи їх мешканців, оскільки практично всі шахтарські селища стоять впритул до шахтних розробок. Тому в семидесяті роки міська влада віддала наказ зруйнувати ті вершини. І з'явилися на териконах трактори, що зробили там рівнини. А на териконі Десятої шахти сталася трагедія: обвалилась порода, заваливши трактор разом із водієм.Як пам'ять про неї залишився велетенський горб над териконом. Якщо подивитись на нього з півночі, то він був схожий на профіль сфінкса з давньогрецького міфу про Едіпа. З інших боків цей горб скидався на що завгодно, але для мешканців одного з Вуглеграді ких мікрорайонів селища Федориха це був - таки загадковий сфінкс, що беззмінно сидів на териконі і дивився на схід, немовби чекав звідти подорожнього, що розгадає його загадку.

ІІ.

Взагалі -то Десята шахта (тепер вона уже не працює) і була тим підприємством, що дало початок місту Вуглеград. На північний захід від містечка розташувалось селище Горпинівка, де жили двоє братів Анджей і Тадеуша Синявські. В час коли у царській Росії запанував капіталізм стали виникати перші шахти Донбасу. Серед них були й ті що належали Синявським - талановитим підприємцям, які заробляли на них великі статки упродовж десятків років. Найбільшою серед них і була Десята шахта. Біля них, мов гриби після дощу стали виникати шахтарські селища, що отримали назву Горпинівські Рудники. Саме з Рудників і утворилось містечко Вуглеград, що отримало назву і статус міста в 1934 році. Найкращим серед них було селище, що виникло біля Десятої шахти. Як не дивно, мешканцями цього селища стали вихідці з єврейських містечок Правобережної України та Білорусі з так званої "межі осідлості". Дуже рідко можна знайти такого єврея якого нужда зажене під землю, але на Донбасі були й такі. Так виникла іудейська каббалістична шахтарська громада, що була зразком працьовитості й доброчесності по всій окрузі. Тоді на новонародженому Донбасі (в той час він називався Новою Америкою) було чимало різних селищ та сіл: сірі шахтарські землянки та бараки розорених селян з Поволжжя та Нєчєрнозємья, російські ізби старообрядців, що втекли з етнічної Росії через гоніння з боку уряду та Російської Православної Церкви, українські біленькі та чепурненько хатинки, що з'явились тут раніше від шахт. Але це селище складалося з котеджів зведених за німецьким проектом. Їх характерною особливістю було те що збоку було видно тільки одну стіну, неначе це були будиночки з дитячих малюнків. Та найбільшою принадою селища Десята шахта були настінні розписи: каббалістичні орнаменти, масті карт (чирви, піки, бубни, хрести), поруч були небачені квіти, п'ятикутні, шестикутні та восьмикутні зорі, жар -птиці, Садко та інші казкові герої (останніх малювали на замовлення братів-підприємців). В центрі селища зі стін дивились чарівні птахи сірін і алконост з головами красунь, через широкий Майдан оздоблений декоративними гасовими ліхтарями дивились персонажі казок Пушкіна: Руслан і голова, русалки та учений кіт на золотому ланцюгу під дубом. Брати Синявські дуже дбали про селище: це було місце проживання "шахтарської аристократії", а поруч розташувалась їх садиба - великий двоповерховий будинок за високим парканом і розкішний фруктовий сад у дворі. За їх двором напередодні революції 1917 року було прокладено рейки технічної залізниці, що вела на шахти Федориха, Десята, Одинадцята, Дванадцята, П'ятдесят перша і Один-один біс, котра запрацювала вже у тридцяті роки. Мешканці селища не дотримувались закону Галаксу (він дозволяє шлюби тільки між євреями) і швидко стали з'являтись змішані українсько-єврейські, російсько-єврейські і навіть китайсько-єврейські сім'ї бо злиденна і загниваюча імперія Цін навсебіч викидала бідняків. У селищі вірили в Б-га Єгову, згодом частина його мешканців прийняла хрещення й увірувала в Святу Трійцю та Діву Марію. Проте крім загальноприйнятих божеств на Донбасі були й місцеві: Мати-Земля, котра захищала людей від лиха та її лихий чоловік - демон Шубін. За шахтарськими подвір'ями він мешкає під землею і схожий на старого діда в шахтарських обладунках: робіт та касці з ліхтариком. Вогником своєї лампади він заманює людей на загибель і той хто піде на той вогник назад уже не повернеться. Щоб задобрити Шубіна шахтарі коли п'ють виливають на землю чарку. Це називається жертвою для Шубіна. Хто більш-менш ознайомлений з умовами шахти, той здогадається що Шубін це метан - болотяний газ, котрий утворився внаслідок гниття прадавніх пралісів хвощів та папоротей, які матінка-природа перетворила на кам'яне вугілля. Цей газ присутній на шахті постійно, час від часу, вириваючись у штреки, і тоді якщо вчасно не помітити може статись вибух з пожежею чи обвал. І те й інше несе за собою масові людські жертви. Багато небезпек читають під землею на людину: і газ, і вугільний пил, і метано-водяна суміш вибухонебезпечні, а пожежі спричинені ними можуть тривати не одне століття (так десь у Туреччині один вугільний пласт горить уже три з половиною тисячі років). І горе тим, що опинились у пастці при пожежі в шахті, якщо вогонь до них і не дістанеться, то пекельний жар і відсутність кисню (він виграє, перетворюючись у чадний газ) все одно вб'ють. Тому в шахті як і на старих бензинових підводних човнах початку ХХ століття діє принцип: "Одна запалена цигарка - твоя смерть!" (щоправда чимало людей знаючи про це все одно палять в забої).

ІІІ.

Йшли роки, минали десятиліття, ураганом проносились революції та війни, голодомори та сталінський терор, а селище Десята шахта стояло на своєму місці і його мешканці дбайливо оберігали настінні розписи.
Під час індустріалізації в тридцяті роки з'явилися нові квартали. Так за яром виросло шахтарське селище. Там були будинки з білої цегли, із череп'яними дахами, а поблизу були посаджені яблуні, що давали пізні осінні яблука Симиренка. Тут теж оселилась шахтарська еліта - стаханівці й передовики виробництва, а поруч по балках були землянки, де оселились утікачі з охоплених голодом сіл (серед них були і предки автора цих рядків). Це в дев'яності роки Донбас був базовим електоральним регіоном Комуністичної партії України, а тоді антирадянські настрої в краї були дуже сильними.

Прийшла Друга світова війна і за допомогою місцевих поліцаїв єврейські шахтарі з Десятої шахти купили нові паспорти з українськими, російськими та німецькими прізвищами. Тих же хто не вчинив так нацисти по звірячому замучили в найближчих концтаборах, а тіла викинули в шурфи відпрацьованих шахт. Коли Червона армія, втративши в боях більшість чорносвитників - новобранців, звільнила Вуглеград, компартійна номенклатура, де теж було чималенько євреїв не дозволила шахтарям повернути собі старі прізвища.

- Ви вже не євреї, якщо від свого єврейства відмовились - заявив начальник місцевого управління НКВС. - І взагалі чим ішачити на німців ліпше б у партизани ішли, а так потенційно всі ви зрадники, що заслуговують Сибіру. Ось так зникла єврейська громада міста, розчинившись в інтернаціональній масі населення Донеччини.

В час Микити Хрущова уряд наказав вічним мандрівникам з циганського народу осісти на землі. На старій толоці виросла вуглеградська циганська колонія. Збудована на суміші суглинку й породи циганська слобідка вражала своєю вбогістю: обшарпані хатинки з битої цегли, забиті дошками вікна, аби-як склепані паркани, вулиці що не бачили ні асфальту, ні бруківки. В суху погоду вітер ганяв по них пил, а в дощ чи відлигу тут була непролазна грязюка. Доповнювали цю картину хирляві й ледве живі деревця. Багато циган подались у кримінал, але значна частина їх вирішила зробити театр і цирк у селищі каббалістів. Так з'явились каббалістична містерії: в селищі виступали веселі клоуни, жонглярі, канатоходці, замовлювачі вогню і дресирувальники ведмедів, що заставляли звірів ходити на задніх лапах і показувати різні номери. Майстри виготовляли матрьошки й продавали їх. Циганська матрьошка відрізнялася від російської різнокольоровими орнаментами: яскрава палітра синіх, жовтих, червоних, зелених кольорів: виноградники, калинові й горобинові грона, зелене листячко чи різноманітні геометричні фігури... Тепер не шукайте бо нічого подібного ви ніде не знайдете. Не стало селища, не стало й сувенірів.

Жінки за допомогою карт та каббалістичних формул визначали майбутнє... Тоді до селища подивитися на розписи та циганські містерії, купити сувеніри, стали приїзджати гості з усіх кінців Радянського Союзу, ба, навіть з-за кордону.

Прийшли шестидесяті роки, у космос полетів Юрій Гагарін, люди вірили у світле майбутнє. А по планеті шаліли війни (в яких нелегально приймали участь радянські солдати й офіцери) та революції, розпадались колоніальні імперії. Не раз світ опинявся на межі атомної війни, але завжди (іноді навіть в останню мить) лідери антагонізуючих держав давали задній хід. Проте навіть у роки найзапеклішою конфронтації до Десятої шахти приїжджали громадяни як соціалістичних так і капіталістичних країн. Взимку і навесні, влітку і восени селище каббалістів приймало гостей. Неслухняні школярі прогулювали в ньому уроки, купуючи солодку вату та морозиво.

В цьому селищі люди вчились бути щасливими, мирно бунтувати проти антисистеми, проти сволот-начальників, проти підлості і ницості, проти злиднів. Нащадки загублених колін Дому Ізраїлевого (тих самих колін що розчинилися у широкому світі так що ніхто з певністю не може сказати єврей він чи ні), цигани, українці, росіяни, грузини й навіть ефіопи водили хороводи, котрі називали "галями" від грецького галаксіс, що означає "світло". З заходу із Федеративної Республіки Німеччина та Німецької Демократичної Республіки приїхали німці як антинацистські діячі, так і колишні солдати вермахту, що розкаялися. Намагаючись загладити свою вину перед Україною, з підписом "Від переможених Переможцям" вони подарували Донеччині і господарям Вуглеград садженці, що давали темно-фіолетові тибетські яблука - природні антиоксиданти.

Щоранку і щовечора в селищі співали пісню яка була гімном їх маленької каббалістичної республіки.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Уйдут в небытие те кто были царями,
А утро дарует нам солнце и свет
И купол небес что синеет над нами.

Империи, царства - все тлен, суета
Не сломят они законов природы:
Великим богатством человека всегда
Была есть и будет одна лишь свобода.

В зелёных степях что-то шепчет ковыль
Извечный хозяин донецкого края
Все злато и камни - дорожная пыль,
А праведный труд никогда не сгорает.

Так было и будет сквозь тысячи лет
Рассыплются в прах те кто были врагами
Запомни лишь ветхий как вечность завет
Что счастье себе создаём лишь мы сами.

Можливо цей мотив комусь і здасться примітивним повторенням відомих істин, але то була народна творчість, що відображала дух селища і його мешканців.

IV.

У середині восьмидесятих років приїхав до Вуглеград трирічний хлопчик Вовка. Його батьки мешкали в місті Черкаси. Батько працював на місцевому азотному заводі, а мати займалась науковою роботою і готувалася до захисту кандидатської дисертації. Тому й жив Вовка з бабусею та дідусем у Вуглеграді, на вулиці Молодої Гвардії.

У дідуся й бабусі була добра тепла хата з літньою кухнею та альтанкою. На подвір'ї був город в якому постійно поралася бабуся. Там росли огірки, помідори,гарбузи, а також різноманітні квіти: жоржини, нагідки, висока бариня, поруч знаходився невеличкий садочок з яблунями та вишнями і старою сливою. Огороджене подвір'я було високим дерев'яним парканом. Праворуч від дідусевого подвір'я протікав струмочок Огурєчка - найбільша річка в містечку Вуглеград. Називалась вона так тому, що біля неї росли нарівогірки-напівліани з колючими плодами. В середині цей "огірок" мав розділені стінками камери з насінням. Коли його кидали під машину то він гучно лускався. Нині ця рослина стала рідкістю.

Починався ручай у болотах біля шахти Один - один біс, набирався чорної мов вугіль води з шахтарських лазень, протікав повз глибокий каньйон через велику вулицю Жовтневу, що проходила мостом нагорі. Далі він біг невеличкою рівнинкою, яку дуже любили качки та гуси з довколишніх подвір'їв і підковою розвертався саме поблизу того подвір'я, де жили вовкині дідусь та бабуся. Потім Огурєчка зникала в дворах і виходила з них у засудженому посадкою яру, де вбирала в себе джерельця, а під час сильних злив до неї впадали вже висохлі притоки, чиї напівзавалені русла стали стічними канавами посеред вулиць селища Федориха. Далі струмок розливався широким степом, проходячи крізь ставки П'ятдесят перший (колись поруч була шахта N° 51), Червона Гребля (він був збагачений червоною породою з терикону Дванадцятої шахти), Динамічний (назву отримав від колишніх складів з вибухівкою) та Зелений і врешті - решт вливався у річку Кривий Торець. Більше ніяких річок поруч не було, а синє плесо Кривого Торця у ясні дні проблискувало на обрії з південно-західної сторони.

На Молодій Гвардії та сусідніх вулицях увечері на лавках збирались пенсіонери і обговорювали своє життя - буття. Неподалік розважалася молодь. Час від часу вулицями гасав на мотоциклі з коляскою молодий чоловік з невеличким японським магнітофончиком у калясці. Звідти ревом ревіла рок-музика західнонімецького гурту "Чингізхан" (за це мотоцикліста прозвали "Чингізханом"). Із двору на одній з вуличок Федорихи при цьому завжди вискакував дід Іван Потуторін і, розмахуючи вилами кричав йому вслід:
- Мандалай скоторожний!!! Мої онучки спати лягли, сусід з шахти з нічної зміни вернувся! Нічо, я тебе колись перестріну і шини проколю!!!

Це було дуже смішно дивитися, як він кумедно махав вилами. При цьому всі знали, що ніяких онучок у діда нема, оскільки він усе життя прожив одинаком.


V.

Надворі стояла золота осінь. Нещодавно пройшла сильна злива з грозою, що наповнила водою підусохлу за час літньої спеки Огурєчку. Вовка вийшов на вулицю і пішов до струмка, а далі пустив трісочку і дивився як вона пливе. У небі курликали журавлі. По асфальтованій дорозі один за одним їхали ікаруси, що везли втомлених людей з роботи на шахті Один-один біс. Біля містечка назустріч один одному йшли два чоловіки, що потисли руки і зупинилися. Один з них був молодий блондин з синіми очима і загорілися обличчям, другий вже немолодий постарілий із сивим волоссям і карими очима, які все ще зберігали в своєму обличчі іскри веселості.

- Гутен так, герр Бергер, - сказав другий.
-Гутен так, герр Шульц - озвався перший.

Далі йшов набір незрозумілих Вовці слів (це була німецька мова). Після цього вони перейшли на українську мову.

- Йоханес у нас цією мовою говорити не дозволяється.
- А на русском?
- На русском можно еще. Но надо знать когда начальству зад полизать и говори все что хочешь, если ты, конечно, не правительство ругаеш...
- Александр! Неужели у вас в стране всё настолько плохо?
- Да уж хуже некуда! Я уже замахался докладывать про воровство и эти криминальные разборки. Каждую ночь находим трупы с огнестрельном, а начальство говорит: куда вы смотрите Бергер, на вверенном вам участке нет порядка. Был я капитан милиции, стал теперь старлей, не угодил, доннервэтр, начальству... А ты зачем сюда приехал, что тебе не сидится в твоей родной ФРГ?

- Саша, я историк и люблю посмотреть на мир. Мне стало интересно, как живут в странах социалистического лагеря. Я уже пятнадцать лет как живу после операции, удалили мне раковую опухоль в желудке. Поехал я на прощу в Кальварию, да и минеральной воды попить захотелось...

- А где это?
- Польша. И еду по стране: села ободранные, дороги разбитые, города нищие и обшарпанные. В магазинах пустые полки, только один зелёный горошек в наличии. Люди хмурые и злые. Зато на каждом километре бронетранспортеры, войска, полиция... Что у вас тут такое спрашиваю? А мне и отвечают - военное положение.
- Вот это да! - говорю. - А кто с кем воюет?
- Да мрази русские с нашими мразями сговорились, чтоб простой народ вконец ухайдохать, а из Польши сделать страну Большую Освенцимию.
- Да слышал я! Так в Польше хоть нелегальный профсоюз есть "Солидарность", а у нас при друзьях что-то скажешь так сразу стуканут в КГБ. И бац, вызвали тебя, а потом и там, и там - уже лишили всего. Пропагандисты заливаются что на Западе человек человеку волк, а у нас друг, товарищ и брат. Только мой опыт подсказывает ещё хуже: у нас человек даже не волк, а шакал.
- Так и в Польше тоже самое: КГБ и СГБ все опутали сетями и выслушивают да высматривают кто что сказал против самого лучшего в мире строя. О да, это и есть "самый лучший в мире строй": старушки вместе с внучками в Кракове на паперти стоят, силовики давят студенческие демонстрации. Мне пришлось вытянуть из замеса в Познани девушку в обмороке. Отлил водой, она открыла глаза и смотрит в синее небо: "Где ты Матко Боско, где ты Езус, чтоб покарал сволочей, что наших женихов на фабрике убивают!.." (тут Йоханес змахнув сльозу з очей). Да, друг нет больше в вашей половине мира ни счастья, ни справедливости, а счастье ежели и осталось то только у сволочей - правителей*.

Далі вони зникли за рогом, а Вова побачивши, що сонце сідає, побіг додому. Невдовзі потому похолодало і з неба посипалась мерзла сльота.


VI.

Одного разу до будинку вовкиного дідуся принесли мокру дівчинку, що дуже сильно замерзла у холодній воді і дорослі розтирали їй спиртом руки та ноги. Будучи вдома дівчинка влізла до погреба, який зненацька затопило водою, що дійшла їй до грудей.
- Треба сюди меліораторів, щоб висушили цей проклятий ручай, - сказав молодий чоловік (як згодом виявилось, батько дівчинки). - Кожної осені та весни як не погріб затопить, так жаби квакають під підлогою.
- Женю, Огурєчка не винна в тому що ми завалили її русло всіляким непотребом, відповів йому вовкин дідусь. - Ще сорок років тому воду з криничок у яру можна було пити, така вона була чиста. Тепер же через шахтарські лазні вода аж чорна і смердить помиями. Скільки говорено людям: не кидайте в струмок нічого, ба ні, вони не слухають. Тому й мститься природа підтопленнями та жабами під підлогою.
- А ти, Аню, - звернувся він до дівчинки - будеш знати як лізти у погреб без дозволу дорослих.

Виявилося, що це онучка інженера - шахтобудівельника Аня Магеровська. Її дідусь Сергій Магеровський приятелював з вовкиним дідусем. Коли трохи розпогодилося і потепліло, він став дивитись на протилежний бік вулиці, коли там з'явиться Аня. І ось рожевеньке дівоче личко визирнуло з-за паркану.

- Вова! Ти дарма думаєш, що будеш зі мною гратися. Тут на Донбасі люблять крутих та сильних, а ти слабкий і добрий. Так що бандитом ти не будеш, а саме вони в пошані у дівчат.

- І що я ні на що не можу розраховувати? - спитав її Вова.

- Ну... Приймай мої умови: я розумна - ти дурний. Але якщо приймеш я тебе не шануватиму ще більше. В наш час жінки люблять сильних та гордих.


VII.

Одного разу бабуся пішла гуляти з Вовкою до селища Десята шахта. Маленькому хлопчику дуже сподобались циганські містерії, що там проходили. Це була справжня країна див: фокусники показували різноманітні трюки, жонглери вправно жонглювали, канатоходці ходили по канатах. Клоуни пускали мильні бульбашки та повторювали на біс знаменитий на той час номер "блю-блю-блю-канарі". Заклинателі вогню дмухали полум'ям і запалювали смолоскипи, особливо гарним був їх номер у надвечір'ї, коли на небо висипали зорі. Тоді селищем ходив ліхтарик і запалював гасові ліхтарі, що залишилися тут як елемент декору минулого століття. Все це було дуже гарно. Дресирувальників ведмедів уже майже не було бо звірі калічили і вбивали людей, тож міліція забрала їх і постріляла. Вціліло від розправи лиш одне ведмежа і тепер його господар циган дядько Рома щоранку вів звіра на ланцюгу прив'язаному у до намордника вулицями, а ввечері повертався додому в циганську слобідку. Йшов він як правило Жовтневою вулицею, але нерідко проходив і по Молодій Гвардії, де жив Вова і хлопчик вилазив на паркан подивитись як ідуть циган із ведмедем. Двір дядька Роми знаходився наприкінці слобідки і ведмідь сидів за парканом у великому вольєрі, в яких тримали вівчарок. Власник ведмедя жив одинаком: колись він мав наречену, але вона сказала йому - або я, або ведмідь, бо він задере нашу дитину. Як і всі циганки вона була вправною ворожкою.

VIII.

Надзвичайно гарним виявився вечір 7-го листопада 1984 року, коли в селищі на честь "Жовтневої революції" було влаштовано ціле дійство: стріляла картонна "Аврора", загони матросів-маріонеток йшли на штурм Зимового палацу, далі запускалися яскраві фейєрверки, крутилися шутихи. Малому хлопцеві все це здавалось чарами, а фокусники - чарівниками. Небо в цей час закрила хмара і тільки над обрієм залишилась червона смуга від сонця, що заходило.
- Ой, - раптом пролунав голос ляльковода, що керував дійством - я руку поранив.
- І тут не обійшлося без крові, - сказав дідусь. Він не любив цього свята, бо в молодості воював в Українській повстанській армії і відсидів за це десять років в ГУЛАЗі, однак відвів онука подивитись на святкову ілюмінацію.

ІХ.

Потім настала зима, пішов сніг, прилетіли снігурі та омелюхи і настали чудові дні коли можна було гуляти удворі й ліпити сніговика.

Проте під Новий Рік налетіла сильна завірюха. Не було видно ані землі, ані неба. Сніг намітав величезні кучугури так що тільки встигай його розчищати, а вітер завивав немов зграя голодних вовків у безлюдному степу.

Дідусь і онук сиділи в теплій хаті і дивились у вікно на заметіль.

- Ця погода нагадує мені Крайню Північ, де я був у часи моєї молодості - сказав дідусь. - Там такі хурделиці часті, вони немов обпікають тебе морозом. Це було під містом Норільськ. Як підростеш, я тобі розповім про повстання в тамтешніх таборах і як його жорстоко придушили...

Однак він не встиг нічого розповісти онукові, і Вовка дізнався про Норільське повстання лише тоді коли вчився у старших класах.

Надвечір того ж дня до них прийшли дільничний Олександр Бергер та Йоханес Шульц.
- Доброго вечора Никоноре Олександровичу та Маріє Сергіївно, - промовив Бергер після того як вони врешті-решт дісталися будинку крізь снігові кучугури. - Привіт і тобі Вовко. Це Йоханес Шульц, давній приятель мого батька. Він учитель історії з міста Штутгарт, а ще мандрівник. Побував у НДР, Польщі, Угорщині, Чехо-Словаччині, а цього літа завернув до нас в Україну.
- Доброго вечора - відповів Шульц. - Особисто я їхав сюди з метою розшукати сліди німецьких менонітських колоній, а знайшов поселення євреїв - шахтарів та самодіяльний циганський театр при ньому.

- Так, на Десяту шахту приїжджають гості навіть із Австралії. Це таке місце що нікого не залишить байдужим. Але ви казали, що їхали сюди відшукати менонітські поселення?
- Так, зараз багатьох цікавлять селища менонітів у Сполучених Штатах та Мексиці, але мало хто пам'ятає про менонітів, що лишились у Радянському Союзі. Наприкінці листопада я їздив до тих місць, де колись існувала колонія Нью-Йорк.
- Нью-Йорк... Нью-Йорк... - замислився дідусь. - Ага, згадав. Нью-Йорком називалось селище Новгородське під Дзержинськом. Там є великий хімічний завод, а ще завод сільськогосподарських машин. Однак я вперше чую щоб у Новгородському колись існувала німецька колонія.
- Так, там колись було одно з найбільших поселень на Донбасі. Я приїхав туди і побачив звичайне "селище міського типу" (здається так це у вас називається). Висотні будинки, заводські й колони труби над селищем, а от поселення менонітів більше немає. Лише три будинки і покинуте німецьке кладовище, яке по варварському понівечили.
- Якби я знав куди ти поїдеш я б тобі сказав, що жодного з німецьких поселень на Донбасі і взагалі в Україні не лишилось, - сказав йому Бергер. - У тридцяті роки Сталін арештував багатьох менонітів як німецьких шпигунів і сектантів, що ведуть антирадянську агітацію. Це через те що меноніти виступали проти людиновбивства і відмовлялись служити у війську. Коли ж почалась війна, то все німецьке населення було виселене в Сибір та Казахстан. Звідти мало хто повернувся як-от моя родина, а багато хто з них виїхав до Америки. Тодішнє керівництво держави не обходило те, що для нацистів меноніти були набагато більшими ворогами, бо вважали що всі люди брати, а це суперечило гітлерівським ідеям про вищість нордичної раси.
- Нью-Йорк - продовжив Бергер - це ровесник нашого міста. Спершу воно називалося менонітська колонія номер чотирнадцять. Проте на початку нинішнього століття один із засновників селища побудував у американському місті Нью-Йорк і запропонував цю назву для поселення після повернення додому. Багато чого мав Донбас, але воно втрачено назавжди. Подейкують, що Щербицький у Києві хоче знести наше селище каббалістів, бо це теж мовляв містична антирадянська секта, що приваджує сюди іноземців. Так що спішить бачити, поки й це не знищили.
- Так що ж вони не розуміють, що завдяки цьому наше місто має не менші гроші ніж від шахт? - спитав дідусь. - Вони в Україні нищать усе що має хоч яку-небудь історичну цінність: скільки церков вони зруйнували за останнє десятиліття. Кажуть що на землях колишнього Війська Запорізького немає більше жодного храму козацьких часів.
- Так, коли вандали правлять країною годі чекати, що вони оберігатимуть історію - сказав Шульц.-Проте я спробую привити дітям любов до минулого. Я лишаюся тут ще на півроку і влітку відкрию свою "школу".


Х.

Весело відгуляли Новий Рік. Решта зими мало чим відрізнялась від грудня: Вовка не виходив далі двору. Виглядаючи з-за паркану він бачив вкриту снігом вулицю по якій зрідка проходили люди. Сніг покрив замерзлу Огурєчку і лише де інде стирчали пожовклі очеретинки. Неподалік піднімались угору голі осокори, старі дерева що влітку велично простягали свої гілки над швидкоплинною стрічечкою ручаю. Одного рн він побачив ніби знайому постать чоловіка. Уважно дивлячись вперед, коли перехожий підійшов ближче Вовка впізнав у ньому дядька Рому.
- Здраствуйте дядьку, - привітався хлопчик - а де ваш ведмідь?
- Сидить ведмідь у вольєрі біля пічки, бо зима надворі. Приходь до нас навесні, коли зійде сніг. - відповів йому циган.- А поки що бувай здоровий, не затримуйся довго на морозі бо захворієш.
Висока постать дядька Роми зникла за рогом. Довго триває зима тоді як ти маленький і справ небагато. Стаючи старше тим час усе пришвидшується, все швидшим стає його плин...


ХІ.

Зрештою і на Донбас прийшла весна. Поволі почав танути сніг і вже ледь чи не на кожній вулиці в Огурєчку вливалися численні струмочки, уже це був стрімкий потічок, що ревів у бетонних бережках під місточком.
- Дивись Аню, не лазь більше в погреб, - крикнув хлопчик дівчинці, що бігала у дворі навпроти.
-Не лазитиму, а ти якщо не перестанеш мене дражнити я зліплю сніжку і поцілю прямо в тебе - крикнула Аня і взяла в руки шматок талого снігу, що за своєю міцністю був подібним до мармуру.
-А от і не докинеш, а от і не докинеш - відповів їй Вовка, але одразу ж сховався за парканом.
Сам він не боявся води бо Огурєчка підтоплювада тих хто жив нижче подвір'я вовкиного дідуся, але їхнього погреба не чіпала.


ХІІ.

Нарешті настав квітень. Вовка знов гуляв поміж котеджами селища каббалістів. Він дивився на їхні малюнки та орнаменти.
- А хто це малював? - спитав він оточуючих.
Одна з дівчаток, що стояли поряд відповіла:
"Коли з'явилися котеджі то мешканці селища попрохали одного художника намалювати на стінах карти. А художник полюбляв пити абсент - міцну горілку з полину, що викликає галюцинації. Тож розмалював художник селище на свій смак, і спершу його заледве не побили.
- Ми просили намалювати нам лише карти, а ти намалював нам таке, що й у білій гарячці не приводиться, - обурювалися шахтарі.

Та розписи залишили і через кілька років ті зображення вже вважалися оберегами від Шубіна. Ну а художник той прожив недовго, у п'яній бійці його зарізали в шинку. І тепер це мов би пам'ять про нього. "

Поруч був Йоханес, він уважно вислухав розповідь, а потому промовив:
- Це байки Христино, - селище каббалістів розписували багато різних художників упродовж усіх ста років його існування. Але ці символи не їх вигадка, а атрибутика іудейського релігійно-містичного вчення Каббала. Йому тисячі й тисячі років. Разом із своїм містицизмом, серед каббалістів було чимало видатних вчених, особливо з нею пов'язано чимало математиків. Ісаак Сліпий, Азріель з Жерони, Рамбан, Ієхуда Ліва Бен Бецалель - ось далеко неповний перелік вчених-каббалістів Середньовіччя.
- Взяти хоча б ті ж масті карт, - продовжив історик. - Існує стільки трактувань їх значення. Так, піки або спис у Франції вважаються символом дворянства, трефи або меч - селян, бубни символізують городян, а чирви або серце - духовенство. І водночас в християнській трактовці піки - це спис яким було проколоти бік Ісуса Христа, трефи - розп'яття, бубна - губка, якою змочували пересохлі губи Христа, а чирва - це серце Сина Божого. Водночас для китайців масті карт означають пори року.
- А гадальні карти Таро мають такі масті, що пов'язують з Чотирма Стихіями Світобудови: Мечі - Повітря, Булави - Вогонь, Монети - Земля, Кубки - Вода, - додав від себе один з мешканців селища і потому відрекомендувався: - Я тутешній. Мене звуть дядько Афанасій.
- Серед інших символів широко відомі п'ятикутна зоря Соломона, яка присутня, зокрема, на прапорі та гербі Радянського Союзу, - продовжив Йоханес. - Натомість інший символ - шестикутна зірка Давида розташувався на прапорі нещодавно відродженої держави Ізраїль. Ці символи мають стільки значень, що їх усіх не злічити: наприклад, християни вважають, що п'ятикутна зірка - це символ п'яти священних ран Ісуса, а шестикутних (зокрема) - це сакральне поєднання чоловічого і жіночого начал яке породило наш Всесвіт.

Далі вони підійшли до великих зображень птахів Алконост та Сірін, що були намальовані на котеджах розташованих біля центрального майдану селища.
- Від іудейської каббалістичної символіки ми перейшли до слов'янської міфології - вів далі свою екскурсію Йоханес Шульц. - Птахи сірін, алконост та гамаюн (останньої тут як раз і немає) - це райські птахи - діви з візантійських та російських середньовічних легенд, вони приносять радість або печаль. В російських духовних віршах сірін спускається з раю на землю і зачаровує людей співом.

- Але що роблять птахи зі слов'янської міфології в селищі каббалістів? - запитав один з туристів, що підійшли ближче щоб послухати розповіді Йоханеса.

- На це питання відповім я, - сказав дядько Афанасій.-Товарищ Шульц правильно сказав, що наше селище розписували багато художників. У середині тридцятих років у селищі бував художник і поет Даниїл Леонідович Андреєв, син письменника Леоніда Андреєва. Саме він тоді намалював сірінів і алконостів. Вже у той час він працював над книжкою про своїх друзів, що стали жертвами сталінських репресій*. У 1947 році він майже завершив її, але був заарештований і опинився в тюрмі "Владімірскій централ", де перебував цілих десять років. Під час ув'язнення він написав найвідоміший твір свого життя - релігійно-філософський трактат "Троянда світу", значна частина якого присвячена паралельним світам Раю, Пекла та Душ Природи і їх мешканцям з якими він контактував у своїх снах. Так, кожна світова релігія має свої країни у світлих та темних світах, найвищим прошарком яких є затоміс. Наприклад над нашими республіками Радянського Союзу існує Небесна Росія*. Згідно його тверджень, птахи сірінів і алконостів є дитинчатами ангелів, що виховуються в затомісах. Дорослі ангели живуть у набагато вищих вимірах.

Тяжкохворий Даниїл Андреєв помер через два роки після звільнення з в'язниці, але його твори, включаючи "Троянду світу" поширюються в самвидаві. І серед нас були такі хто читав його твори.

Під час наших ярмарків ми нерідко ставимо вистави, що зображують світи просвітлення - Олірну, Файр, Нертіс, Готімну та Небесну Росію.

Перейшовши крізь Майдан з декоративними ліхтарями, присутні опинилися перед котеджами із зображенням казок Пушкіна. З-за них визирав котедж із зображенням чорно-оранжевої стрічки, ордену Вітчизняної війни та перехрещених серпа і молота.

- А там що? - спитав Вовка.

- Там жив ветеран Великої Вітчизняної війни, майор медичної служби Семен Ааронович Фінкельштейн. Він помер недавно, але ми зберігаємо ці розписи як пам'ять про нього.

Наприкінці відвідин селища Йоханес звернувся до присутніх:

- Малюки й дорослі приходьте до моєї чарівної школи, що розпочне свої занн влітку тут біля котеджу із зон персонажів казок Олександра Пушкіна.

Всі розійшлися крім Вовки та його бабусі які ще стояли під квітучими вишнями, що росли на вулг яка відділяла котеджне селище від звичайних подвір'їв та хат Десятої шахти.

- Зачекайте,- крикнув їм дядько Афанасій. - Ми покажемо малому дещо з того, що не афішуємо для загалу.

Вони повернулись і підійшли до огороджено місця за тим котеджем де було зображено сіріна. В усьому селищі це було чи не єдине місце де стояв паркан. За огорожею на стіні були намальовані істоти схожі на людей: чоловік, жінка та хлопчик з червоними очима та витягнутими, мов протигази, обличчями. Їх руки мали витягнуті крила, мов у кажанів.
-Це ігви або біси мешканці шрастрів пекельних країн, яким протистоять затоміси. Шрастри є підвалинами усіх держав на світі і коли їхня сила починає зростати в країні настають зло і тиранія.

Далі був малюнок істоти схожої на восьминога з великими жовтими очима.

- А це уіцраор - демон державності, що живе в світі Крагр, яркий є гарячою тундрою. На початку тридцятих років Андреєв під час роботи на заводі захворів на грип. Надихавшись іще й отруйних викидів на підприємстві, в нічному кошмарі він побачив істоту названу Жругром - Третім уіцраором Росії. Він не єдиний у цьому світі. Більшість шрастрів також мають таких потвор,що нерідко б'ються між собою, починаючи війни. Для ігв ці істоти є богами.

- Все це ми показуємо тобі тому що в дорослому житті ти будеш пов'язаний із політикою, а це постійне лавіювання поміж світлим і темним. Ті ж політики і правителі, що більше дбають про державу, а не людей, що в ній живуть потрапляють у шрастри в якості в'язнів, де змушені вести тяжке життя на зведенні головних капищ у їх столицях. І так триває доки не згине держава підвалиною якої є шрастр.
Однак ті політики що дбають про те щоб народові жилося добре можуть увійти до затомісах, як наприклад, великий Авраам Лінкольна, що скасував рабство у Штатах. Ти не розумієш того що я кажу, але коли будеш дорослим одного разу згадаєш ці малюнки та мої слова.
Подякувавши чоловікові, онук та бабуся пішли додому.


ХІІІ.

На Великдень цигани проводили свій щорічний екстрім-атракціон циганські їрунди. Як говорили зазивали, хто його не злякається, той долатиме всі труднощі в житті. Суть атракціону була в наступному: напувають тракториста, саджають його на трактор і він починає на
ньому виписувати посеред степу п'яні кола, а натовп має вчасно ухилятися. Тракторист хоч і п'яний, але майстер своєї справи, скільки було цих атракціонів і він нікого не задавив. Трактор іде, перевертаючи поставлені циганами святкові шатри, а люди розбігаються навсебіч із криками. Витівка ця дуже подобалась дітям, а от дорослі від неї були щось не в захваті. Після цього цигани символічно "б'ють" тракториста, але і грішми й горілкою розраховуються з ним сповна. Вовці дуже сподобались циганські їрунди, він бігав за трактором щосили і зі сміхом ухилявся коли трактор їхав просто на нього.

Весело навесні в Донецькому степу, особливо як ти малий і в тебе наче крила за спиною, так ти гадаєш, ніби літаєш. У небі співає жайвір, в посадці кує зозуля, а за териконом Дванадцятої шахти на обрії бовваніють копри Нової, де працює чимало твоїх сусідів. Коли ж заходить сонце то з північного заходу загораються вогні райцентру Степанове - містечка трохи більшого за Вуглеград, де працюють кілька заводів і ходить трамвай. Швидко минає весна...

XIV.

Ось і настало літо. В степу почала жовтіти трава, а сонце стоїть у зеніті й літня спека ховається в тінь. Задушливе марево клубочиться на обрії. Щодня чекають дощу, але тільки чорні колони степових виборів порушують спекотну днину донбаського літа. Як і обіцяв навесні, Йоханес відкрив свою "школу". Малим дітям він розповідав казки братів Грімм: про хороброго кравця, що одним махом побив сім мух і вишив про це напис на поясі "Побив сімох одним махом" (і всі зустрічні думали що він переміг людей, а тому боялися його); про барабанщика що переміг злу відьму і визволив королівну; про бідного селянина та солдата які обдурили чорта і багато іншого. Він говорив, що кожен хлопчик народжується принцем, а дівчинка - принцесою, проте в дівчат інші принципи ніж у хлопчиків і вони люблять успішних. Та королівств мало (а надто тепер) тому здобуття корони це досягнення майстерності у своїй справі. Старшим дітям та дог він розповідав про Столітню війну між Англією та Францією; про те як французькі народні маси йшли за Жанною д' Арк і так визволили більшу частину країни; про рух за права середньовічних міст що допомагав королям Англії, Франції та Іспанії подолати місцевих феодалів; про профспілковий рух в Англії на межі ХІХ та ХХ століть, що врешті - решт домігся гуманних законів про працю.

- І ваша історія є цікавою та повчальною. Цікавтесь своїм минулим. Любіть Донбас, любіть Україну, любіть Радянський Союз* - говорив він.

Якось після занять Вовка підійшов до Ані.
- Чого ти вештаєшся перед моїми очима? Я з тобою не дружитиму, хіба що після того як завтра піде червоний сніг - промовила дівчинка і відвернулася.

До Вовки підійшов дядько Афанасій і сказав:

- Не зважай ти на них. Як кажуть росіяни, насильно мил не будешь. Будуть в тебе ще і дружина, і дитина - я розкладав карти на тебе. А червоний сніг ти побачиш через півроку, я на картах Таро бачив його сьогодні вранці.

Почувши це Вовка підбіг до Ані, що йшла до своїх батьків і спитав:
- А якщо червоний сніг піде взимку, ти дружитимеш зі мною?

Вона обернулася і, подивившись на нього, покрутила пальцем біля скроні.

XV.

Вовка хотів гратися з дітьми мешканців селища, однак ті у свої ігри чужих не приймали. Тоді він пішов до циганчат, але вони одразу сказали:"Ти гаджьо*, а ми спілкуємось тільки між собою. Іди до своїх руських чи українців." Отож він ходив нудьгуючи

Одного разу Вовка побачив хлопчика, що прислужував циганам у їхніх справах. На запитання, що він робить той відповів:

- Відробляю карму. Мені наворожили нелегке життя і я стараюся полегшити його працею з малих літ. Звати мене Льоха Хренолла, бо я весь час приношу погані новини.

- А що таке карма?

- Карма це як кажуть цигани відплата за хороші чи погані вчинки. Так наприклад чоловік напився і у невстановленому місці став перебігати залізничні колії, потрапив під поїзд і залишився без ніг. Біда сталася з ним через те що порушив правила. О, у нас нещодавно от що було...
А трапилось там таке. Неподалік від місця де жив Льоша вулицю Жовтневу перетинав залізничний переїзд. Через те що колія за двоє метрів губилася між хатами то люди, то машини зі зловісною регулярністю потрапляли під поїзд. Кілька разів там ставили шлакбаум та будку стрілочника, але керівництво залізниці вперто не хотіло виділяти туди штатну одиницю. На переїзд приїжджали залізничники і сварились між собою:

- Тут закритий переїзд має бути! - твердив один.
-Ні, тут відкритий! - говорив другий.

- Та ти знаєш скільки тут людей загинуло через твій відкритий переїзд?!

- А мені по барабану. Зайвих грошей в міністерства нема і закривати переїзд я не буду.

- Ага, вони кажуть людське життя дорожче від грошей, а насправді все навпаки - резюмував Льоша.

Це почув Йоханес, що знаходився поруч.

- А давайте, хлопці попрацюєте увечері залізничниками - сказав він. - Візьміть із собою Сашка Захарова.

Увечері хлопці втрьох, озброївшись червоними прапорцями, пішли на Жовтневу. Ця вулиця була ще ширшою ніж Молода Гвардія. Праворуч від олексиного подвір'я крізь глибоку канаву - каньйон бігла Огурєчка, заходячи під міст. Навпроти було подвір'я де жила чорнява дівчинка Яна в яку Льоха Хренолла був закоханий, так само безотвітно як і Вовка в Аню. Далі йшов дитсадочок та гуртожитки. Хлопчики стали по краю дороги і, побачивши наближення поїзда, перегороджували прапорцями рух машин, співаючи пісню німців -антифашистів, що пішли працювати на залізницю (на українську мову її переклав сам Йоханес Шульц):

Ми вижили у лихолітті
Воєнної пори
Побачили на світі
Бої й концтабори
І звідти повернувшись,
Вам скажем до пуття:
Люди будьте пильні,
Бережіть своє життя!

- Ну, якщо уже діти виконують нашу роботу то ми не можем не відреагувати, - сказав один із залізничників.

І невдовзі потому переїзд смерті було ліквідовано: колію перенесли на чотириста метрів ліворуч, знісши кілька старих будинків, а їх господарям надавши квартири.

Ані не сподобалось вовк не знайомство.

- Не якшайся з цим вітрогоном Хреноллою, він волочиться за бандиткою Лєною Канавіною, постійно влазить в якісь історії. Мій батько сказав, що він погано скінчить.

Льоха Хренолла дійсно був притчею во язицех всіх довколишніх вулиць. Як і у Вовки, його батьки постійно працювали і він жив також у дідуся й бабусі. Йому дуже подобалась Яна, що приїхала з якогось містечка залізничників чи то Іловайська, чи то Ясинуватої. Проте вона годувала ним: її мати працювала у тамтешньому міськкомі партії і дружити з якимсь хлопчаком другого сорту (та ще й онуком бандерівця) вона не хотіла. За порадою матері Яна якось привела Льошу на город щоб він рвав бур'яни, але хлопець по колгоспному саботував роботу, щохвилини відволікаючись на всілякі дрібниці. Особливо його зацікавив гусак, що постійно вилітав із загородки і хлопчина витанцьовував довкола нього, співаючи:

Лапчатий, лапчатий, лапчатий мій.
Тебе ж скоро заріжуть...

Врешті Яна сказала йому: "Іди геть звідси, що ти, що той гусак. Шкоди од вас більше ніж користі."

Потім Олекса здружився з місцевою красунею-оторвою Лєною Канавіною дитиною сім'ї пов'язаної з криміналом. Її батьки вже тоді мали "дах" у місцевій владі так що їм усе сходило з рук. Лєна крала самогонку, нюхала клей і валялися п'яною в рівчаках. Її частенько ловили в сусідніх містечках та селищах в промзонах місцевих заводів. Неодноразово хотіли відправити до дитбудинку, але покровителі Канавіних не давали це зробити. Молодшого від неї на три роки Олексу дівчинка брала стояти на шухері, коли вона разом із своїми дружинами обносила хати. Хто його знає чим би це скінчилось, якби Бергер не провів з хлопцем суворої розмови. Де згодом поділась та Канавіна ніхто не знає... Дивлячись на дядька Рому, Льоха Хренолла теж хотів стати дресирувальником тварин. Один раз ведмідь взяв у нього їжу, але наступного разу вже не підпускав до себе, грізно рикаючи. Інші хлопці навмисне дражнили ведмедя і він злісно гарчав на них.

Одного разу циганка привела свого сина і сказала йому:

- Лезь к мише!

Циганча було неслухняне, а оскільки дітей у циганки було багато, вона хотіла щоб ведмідь роздер його.

Дядька Роми саме тоді поруч не було і Льоша, що чергував біля ведмедя сказав:

- Не лізь до міши. Міша злий.

- А я тебе говорю Лезь к мише! - вела своє циганка.

Втрачаючи терпіння, Олекса сказав:

"Добре, лізь до міши і побачиш що буде."

І циганча полізло. Ведмідь вдарив його лапою. Малий циган став кривим. Це дуже розлютило циганку, що хотіла позбутись дитини, але натомість отримала каліку. А дядько Рома мав неприємності з міліцією, яка хотіла конфіскувати ведмедя. Ледве довели, що ведмідь був прив'язаний, а хлопчина сам до нього поліз...


XVI.

* Розмова яку я чув у дитинстві. Передаю її мовою оригіналу.

* Мова йде про знищений при арешті роман Андреєва "Мандрівники ночі".

* Про український затоміс Вирій розповідатиметься в повісті "Зоряний циган".

* Знаю що це багатьом може не сподобатися, але в той час інакше й бути не могло.
* Гаджьо - чужинець.