Неспокійно в Галичі та й по всій землі.
Скрізь полки формуються, у похід збираються.
Хто на славу, хто на здобич гарну сподівається.
Сам Роман Мстиславович буде на чолі.
Всі в похід збираються, хоч ніхто не зна
Проти кого їхній князь буде воювати.
І розмов навколо цього між люду багато.
Та не знати, чи правдива з них хоча б одна.
Одні кажуть, начебто князь в похід іде
Проти Лєшка Білого й проти його брата,
Що Конрадом Мазовецьким, наче було звати.
І жорстока битва всіх попереду жде.
Другі в то не вірили. Як так може буть?
Вони ж з батьком тих братів, начебто дружили,
Разом проти ворогів в походи ходили?!
Тож подібні речі всі не бажали й чуть.
Тоді чутки хтось пустив, що Роман бажає
У них землі відібрать, що давно хотів.
Мовляв, Лєшку відправляв, начебто послів,
Але той віддати землі бажання не має.
Тут ще хтось почав казать, що Владислав винен
Лясконогий, що тепер в Кракові сидів.
Лєшку повернути Краків він не захотів,
А той з братом розпочав проти нього війни.
Тож Владислав і звернувсь тоді до Романа,
Щоб той йому допоміг. Тому князь і йде,
Бо той в Кракові сидить і помочі жде.
Тому Роман і збира всі полки негайно.
Треті, всупереч тому інше говорили.
Що Владислав та не той винен у всьому.
Той Владислав, що Кормильчич князю свойому
Нашептав на братів так, що того й розізлило.
І про дружбу він забув, і про спільні справи,
Вирішив помститися, а за що - Бог зна.
Невже такі речі, що ріша лиш війна?
Хтось з розумним виглядом всіх отих поправив,
Наче він все краще зна. Справа не у тому,
Казав він, і Польща тут зовсім не при чім.
Бо зібрався князь Роман із військом своїм
До Німеччини іти, помогти одному
З королів, що боротьбу веде за корону.
Його жінка - є сестрою князевій жоні.
Тож і виплакала, видно, поміч у війні,
На яку Роман й збирає тепер ті загони.
Хоч розмов було багато, але князь мовчав,
Тільки хитро посміхався, коли чув щось нове.
Але так жодного разу не сказав ні слова.
І, як перший літній місяць в Галич завітав,
Підняв стяги та і рушив з військом у дорогу.
По дорозі підбирав він ще нові полки,
Що стояли і чекали на місцях, поки,
Доєднатись вони зможуть війська основного.
І зміїлось по дорозі військо день за днем.
То на північ, то на захід скоро повернуло.
Скоро уже і Червенські землі проминули.
Скоро і село останнє галицьке мине.
Врешті, Польща, хоч різницю мало хто вловив.
Земля Люблінська. Тут, врешті до справи взялися.
Двоє міст, що по дорозі, князеві здалися.
Але князь їх грабувати війську не велів.
Йшли вперед, поки й до Вісли, врешті-решт дійшли.
Річка стрімка та широка, так не подолати.
Довелося на березі всім табором стати,
А тут посланці від Лєшка раптом прибули.
Про щось вони в шатрі з князем довго говорили.
Потім назад подались, а князь наказав,
Щоби табір над Віслою ніхто не лишав.
Тож воїни лиш за річку на той бік гляділи,
Де виднівся Завихвост –невелике місто.
Десь там далі Сандомир, де Лєшко чекав,
Звідкіля і посланців він до Романа слав.
Мабуть, саме там тримали вони з братом військо.
Десь із тиждень поміж ними перемови йшли.
Певно, про щось домовлялись: чи щоб пропускали,
Чи, щоб землі, що князь хоче, чимскоріш віддали.
Про усе то прості вої знати не могли,
Що безвилазно в своєму таборі сиділи.
Князь, напевно теж занудивсь в таборі сидіти,
Вирішив навкруг місцевість трохи поглядіти.
Не став брати із собою великої сили.
Сказав, трохи пополює в лісах навколишніх,
Заодно й броди за Віслу, може пошукає.
Бо ж попереду дорога нелегка чекає.
Хоч бояри й стерегтися казали не лишнє,
Та Роман їх не послухав, узяв три десятки
Собі воїв та й вздовж Вісли берегом подався.
Стріти силу тут ворожу він не сподівався,
Просто узяв охорону так, задля порядку.
Від’їхали далеченько, до пущі забрались,
Взялися сліди шукати якоїсь звірини.
У таких лісах дрімучих вона буть повинна.
І тут раптом якісь таті зусібіч напались.
Хто такі – не було часу в князя розбиратись.
Бо вже стріли перших воїв з коней поскидали.
Вої в нього досвідчені, зразу в коло стали,
Витягли мечі, щитами взялись прикриватись.
Бійня почалась кривава, таті нападали,
Вої вміло відбивались. Та тих же багато.
Тільки й лізли з усіх боків – встигай убивати.
З коней довелось злізати, бо ті підрізали
Коням жили, підлізали їм аж під копита.
Та і пішим було важко. Ті все напирали.
Вже багато хто із воїв мертвими лежали.
Ріг тривожний кликав поміч. Князь ревів сердито,
Відбиваючись, аж очі потом заливало.
Меч кривавий його разом з воями старався.
Піднімався й на голову комусь опускався.
Вої князя, скільки можна з боків прикривали.
Але їх все менше й менше. Вже й ріг не гукає.
Мусив воїн ріг той кинуть, меча в руки взяти,
Аби зі спини Романа-князя захищати.
Бо ж уже навколо князя нікого немає.
Відчував князівську спину, прикривався нею,
Захищав тим самим князя. Все ще сподівався.
І раптом відчув спиною, що вже сам зостався.
Повернувся, щоб зі смертю стрітися своєю.
Князь лежав в калюжі крові і уже не дихав.
Рука з мечем опустилась, завмер, як убитий.
Не зумів вберегти князя – нема чого й жити.
Лише шепотів молитву передсмертну тихо.
Не відчув зовсім удару, мов не його тіло,
Упав мовчки зверху князя, востаннє прикривши.
Вже не бачив, коли ворог галяву полишив.
Не чув, коли княже військо раптом прилетіло.
Вої кинулись до князя, мертвого підняли.
Кинулись кругом шукати, кому відомстити.
Та, видно, що вже ті таті забралися звідти.
Тільки що сліди криваві десь та полишали.
Пішли тоді галичани, убитих забрали,
Попереду свого князя понесли в жалобі.
Не знали, кого скарати, відомстити щоби.
Так в скорботному мовчанні й додому вертали.