
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.29
22:36
Є краса квітки,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
а є мудрість каменя.
Вона незмінна,
вона тверда, як вічність.
Скільки слів мудрість каменя
містить у собі,
а скільки мовчання!
Скільки крику,
2025.08.29
17:35
Дід Василь перебирав важкі стиглі качани кукурудзи, які перед тим щойно позривав на полі, здирав з них зелену листяну шкіру, обтинав жовті бороди і сортував на три великих полив’яних миски:
- То для онучків, то на продаж, а то для хрума.
Кукурудзу нин
2025.08.29
05:46
Прогриміли вибухи і зразу
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
2025.08.28
22:01
Крізь хмару тютюнового диму
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
2025.08.28
21:43
Із Бориса Заходера
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?
«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
2025.08.28
19:27
Цар москальський скликав кодло все на раду.
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та на
2025.08.28
06:17
Вишгород високий, Вишгород горбатий,
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набува
2025.08.28
00:54
Не люби, не люби, не люби --
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.
Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
2025.08.27
21:20
Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
2025.08.27
17:23
Мені якусь пораду мудру дай! –
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.
2025.08.27
12:42
Повітря пряне...Чорнобривці
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.
Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
2025.08.27
11:40
Коли мрійливо сню тобою,
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
2025.08.27
09:15
Заплющую очі та, аж важко повірити,
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…
-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
2025.08.26
21:33
Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
2025.08.26
11:52
Дзуміє тиша. В класі нічичирк.
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.
Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
2025.08.26
05:38
Великий гріх читати мало,
Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Нотатки відлюдника
Тріо
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, тримаючи під пахвою манускрипти, писані на єгипетському папірусі. Терції (pars diei) здавались йому чорними клаптиками спалених книг Сивіли, коли несподіваний вітер вирішив побавитись з людьми, їхніми спогадами і пророцтвами. Настрій у нього був світлий, наче квітка лілеї, яку він побачив біля дому старого патриція Гая Трібула Секста і йому здалося на мить, що 848 рік від заснування Риму ніколи не закінчиться. Може тому, що був червень – апогей буяння флори, може тому, що йому перестали снитися жахливі сни-передчуття, де голод, моровиця, потвори і люди вбивають людей. І подумалось: ось так би і крокувати цілу вічність вічним містом від патрона до мецената зі своїми поемами і не думати про майбутнє. Місто зустріло його гамором, криками віслюків та мулів, вигуками двох нетверезих преторіанців, криками дітей, гавканням собак та сваркою якихось двох жінок у старомодних грецьких хітонах. Ці звуки здались йому не какофонією буття, а музикою. Він ще подумав, що сучасне життя – це місто, його ритми і образи, все нині зникає і знецінюється: аристократія, римське громадянство, суспільні стани, ієрархія людей, земельна власність, пасторальна ідилія, мудрість, лишається тільки місто (urbi) з його динамікою творення речей, філософією стоїчної апатії і мистецтвом мармурових скульптур. Із цих благочестивих роздумів його вивів лисуватий сусід у білосніжному лляному плащі, з яким він стикнувся віч-на-віч на бруківці міста, що стало світом (orbi). Після римського вітання, ритуальних побажань і запитань настав час не ритуальних – може тому, що поспішати нікуди – попереду вічність:
- А Ви не знаєте, чи то правда, що в Колізеї імператор Тит Флавій Доміціан влаштовує за тиждень небачені досі гладіаторські бої, де будуть гладіаторами не тільки чоловіки, але і жінки, і після боїв буде додаткова роздача хліба? І знову дозволять в Римі вільно продавати вино і публічні театральні вистави, куди безкоштовно будуть пускати кожного бажаючого на дві трагедії Есхіла?
- Імператор наш турбується про народ, видовища влаштовує розкішні. Але то будуть безкоштовні театральні вистави не для всіх, тільки для римських громадян. І будуть крім хліба роздавати ще гроші по триста сестерціїв кожному громадянину.
- Подумати тільки! Я все переймаюсь чи мене не відправлять у вигнання, я мало того, що не маю римського громадянства, ще й на половину грек, а батько в мене був філософом, а філософів – Ви знаєте – нині вигнали з Риму…
- Не переймайтесь. Наш імператор мудрий, розуміє, що не всі, хто в юності вивчав Платона є нині філософом. І Ви ж адвокат, адвокати Риму потрібні.
Вони подивились один одному у вічі і поглядами продовжився зовсім інший діалог: «А Ви чули, що на ворота Риму сів крук і прокричав людським голосом: «Все буде добре!» Звісно, крук не міг сказати, що вам уже добре. Це добрий знак – скоро оцього кривавого тирана, вбивцю і розпусника заріжуть, як зарізали колись Калігулу. Невже серед сенаторів і вершників не лишилось сміливих людей? Невже римляни забули про республіку і свободу? Народ незадоволений, душі вирують, Рим нагадує вулкан, що лише тимчасово затих, Доміціан безумствує, жертв його терору вже перестали рахувати, вбивають і розпинають навіть за натяки в історичних працях, за кумедні жарти. Звірства і катування стали буденністю, всі чекають лише когось, хто кине гасло повстання і стане на чолі змови…» «Вже незабаром. Але треба не чекати, а діяти, робити хоч щось… Гуртувати людей… А ми…»
Після чергового щоденно-ритуального «Vale!» Марк подумав: «Невже нині люди розмовляють поглядами? Такою от телепатією зіниць. Раніше хоч розмовляли метафорами та алюзіями, а нині поглядами! Чи це мені тільки здається? Може це тільки витвори моєї хворобливої зневіреної і нервової свідомості?»
Він зайшов у дім до свого покровителя Квінта Помпея Салюція. Білява рабиня британка принесла Марку трояндової води омити руки і сказала, що домінус чекає і буде радий його бачити. Його здивувало, що вона так добре знає латинь і нагадує більше музу, а не рабиню. На подвір’ї дому була скульптура генія імператора Доміціана, мармурові Марс та Венера. Патрон зустрів Марка привітно, посміхнувшись і запропонувавши розділити з ним трапезу, випити кратер кілікійського вина і послухати кіфареда.
- Читав, читав Вашу збірку поем «Геркулес непереможний». Непогано. Відчувається справжня римська сила без всякої такої грецької ідилічності. Приємно, що позбулись Ви свого чисто дитячого захоплення творами Гомера. І відійшли від епікурейства, що пасувало хіба що Цицерону чи тому божевільному шаленому Лукрецію Кару. Ваша нинішня поезія - це зріла поезія римлянина – героїчна і сильна. Вашу промову на захист Луція Германіка Кріпта я перечитував три рази і звелів копіювати переписувачам – де Ви тільки так блискуче вивчили риторику? Чув я, що Ви працюєте над «Історією римського права» - схвально, хотів би прочитати чи послухати перші розділи, які сподіваюсь, вже написані.
І знову обмін поглядами, і знову в очах патрона зовсім інші слова: «Вам би не оцю тарабарщину писати, не цей набір слів і псевдополітичних дурниць, а справжню літературу. Пишіть і ховайте, якщо вже неможливо це публічно читати – донощики всюди. Прийде час і ці тексти знайдуть свого читача. Не на віки ж оце божевілля і суцільний страх. Вам би писати як писали колись Горацій та Овідій, а не гратись словами уславлення чи то глорифікації оцього пихатого негідника, що уявив себе богом. Розумію, що то якась лепта, якийсь хліб і страхування від арени. Але нині такі страхування не дієві. На арену чи на хрест можуть відправити навіть римського громадянина, навіть сенатора. Думаєте я не знаю, що це Ви написали вірш, який нині переказують всюди: «Як не гризи виноградник, козел, а вина іще стане, для заклання, коли в жертву тебе принесуть…» Чи думаєте, Ви одні були тоді на Рейні? Я ж робив там те саме, що й Ви. Від Вас чекають відозви, що буде смолоскипом у цій ночі жаху. Римляни добре пам’ятають Брута, вільним людям остогидли нескінченні податки. Республіка для нашого народу не просто слово. Місто і світ повстануть, а цей жорстокий тиран, це опудало, що натягнуло на себе тогу і вважає себе першим в списку сенаторів – це потворний монумент з гнилими ногами. Штовхнеш – і впаде. Рим чекає. Потрібен лише хтось, що кине в натовп Слово. Хто як не Ви?»
Марк ледве втримався на ногах. Стояв похитуючись і тільки мовим собі подумки: «Це здалося, це тільки здалося!» Попрощавшись аби як з патроном, пообіцявши принести новий рукопис про поезію етрусків, він пішов на форум біля храму Сатурна – захотілось молодої капусти, бобів і чорних (як ніч заколотів) черешень. Небо було блакитне, а колони храму Конкордії блищали білим каррарським мармуром. На ринку жилавий селянин, що нагадував старого легіонера пропонував за срібні монети з портретом Доміціана (що нагадував більше яструба, а не людину) свіжі овочі. Купив не торгуючись. Прощаючись поглядами прочитав в очах чи то почув подумки: «Та в нас в кожного вільного якщо не меч схований, то спис. І сміливості вистачає. Терпіти отого кривавого деспота вже несила. За своє постанемо як один. Потрібно лише ватажка – хто поведе. То чого ж ти мовчиш? Коли настане отой справжній день?»
Марк йшов додому похитуючись. У голові паморочилось. Йому здавалось, що у кожного перехожого (навіть у безпритульних дітей і докучливих римських повій) схований під одягом ніж або гладіус. І всі шепочуть одне слово: «Республіка!» І йому згадався зовсім інший ранок. Його легіон у блискучих обладунках лорика сегментата кинувся в атаку левадою на германців, зліва лучники поливали варварів стрілами, справа кіннота, виблискуючи мечами, обходила ворога, щоб вдарити з флангу. Який це був бій! Який бій!
Йому здавалось, що носити маску лишилось недовго. Що скоро спалахне, і тоді здобути свободу або поринути вниз головою в темний Тартар.
Ранкове червневе Сонце сьогодні встигло зазирнути у всі куточки завжди похмурого Лондона і примудрилось навіть пірнути під Лондонський міст і торкнутися променями днища завжди каламутної (але не сьогодні) Темзи. Марк залишив позаду своє помешкання (як залишають в минулому спогади чи сповіді) і крокував вулицею, тримаючи під пахвою рукописи, писані на модному китайському папері. Хвилини здавались йому чорними клаптиками спалених книг єретиків, коли несподіваний вітер вирішив побавитись з людьми, їхніми спогадами і помилками. Настрій у нього був світлий, наче квітка лілеї, яку він побачив на гербі карети барона де ла Варр, що їхав кудись (певно в королівський палац, краще б його везли в Тауер!) і йому здалося на мить, що 1542 рік від Різдва Христового ніколи не закінчиться. Може тому, що був червень – апогей буяння зела, може тому, що йому перестали снитися жахливі сни-передчуття, де голод, чума, антихрист, вершника Апокаліпсису і люди вбивають людей. І подумалось: ось так би і крокувати цілу вічність Лондоном від патрона до мецената зі своїми сонетами і не думати про майбутнє. Місто зустріло його гамором, іржанням коней, криками півнів, вигуками двох нетверезих королівських солдат, лементом дітей, гавканням собак та сваркою якихось двох жінок у старомодних норманських платтях. Ці звуки здались йому не какофонією буття, а музикою. Він ще подумав, що сучасне життя – це місто, його ритми і образи, все нині зникає і знецінюється: титули, лицарство, турніри, честь, авторитет Папи Римського, сама церква, ієрархія людей, земельна власність, закони, лишається тільки місто з його марнотою творення речей і торгівлею. Із цих благочестивих роздумів його вивів лисуватий сусід у чорному валійському плащі, з яким він стикнувся віч-на-віч біля будинку суду. Після привітання, ритуальних побажань і запитань настав час не ритуальних – може тому, що поспішати нікуди – попереду вічність:
- А Ви не знаєте, чи то правда, що король розпорядився знову карбувати срібний пенні замість мідного? І що відкриють королівський театр, куди на вистави клерків королівського суду будуть пускати безкоштовно? І що знову дозволять святкувати церковні свята?
- Король наш турбується про підданих, встановлює в Англії та Ірландії закон і порядок. Королівський театр обіцяють влаштувати, але то будуть безкоштовні театральні вистави не для всіх, тільки для депутатів парламенту з Палати Громад. Церковні свята відновлять, але не всі – багато церковних свят – це папські забобони, так само як монастирі – то єресь чужа вченню Христа.
- Подумати тільки! Я все переймаюсь чи я не втрачу посаду, я мало того, що есквайр, ще й на половину ірландець, а батько в мене був католицьким священиком, а знаєте, не вірять, що я щиро прийняв протестантську віру…
- Не переймайтесь. Наш король мудрий, розуміє, що не всі, хто в юності відвідував месу нині лишився католиком. Крім того, Ви ж адвокат, адвокати потрібні Англії та Короні.
Вони подивились один одному у вічі і поглядами продовжився зовсім інший діалог: «Чума і неврожаї не просто так. Коли на троні кривавий тиран все постає проти людей доки вони його не скинуть. Генріх VIII кат і кровопивця. Відправляє на плаху чи на страшні тортури за найменшої підозри. А ці звірячі закони? Вони ж пожирають людей! Нехай тут – в Англії всі перетворились на овець, але ж Ви з Ірландії. Там же люди лишились вірними католицькій церкві, ненавидять тиранів і знають що таке свобода. Та не тільки в Ірландії народ незадоволений, душі вирують, острови нагадують вулкан, що тимчасово затих, Генріх VIII безумствує, відправляє на плаху вчених, радників, священиків, ба навіть власних дружин. На смерть посилають навіть за натяки чи кумедні жарти, вигадують все нові і нові моторошні страти. Звірства і катування стали буденністю, всі чекають лише когось, хто кине гасло повстання і стане на чолі… Особливо у нас – в Ірландії – незадоволені не тільки ірландці, але і англійські поселенці Пейлу, готові підтримати будь-якого самозванця чи графа, що проголосить – я справжній король Ірландії…» «Вже незабаром. Але треба не чекати, а діяти, робити хоч щось… Гуртувати людей… А ми…»
Після чергового щоденно-ритуального прощання Марк подумав: «Невже нині люди розмовляють поглядами? Такою от телепатією зіниць. Раніше хоч розмовляли метафорами та алюзіями, а нині поглядами! Чи це мені тільки здається? Може це тільки витвори моєї хворобливої зневіреної і нервової душі?»
Він зайшов у дім до свого покровителя Мурхада Карраха мак Тойрделбаха О’Брайєна, що нині перебував в Лондоні, очікуючи, що король дарує йому титул графа. Руда веснянкувата служниця прийняла від Марка плащ і шпагу і сказала, що його світлість чекають і будуть раді сера лицаря бачити. Його здивувало, що вона так добре знає англійську (серед ірландців це рідкість) і нагадує більше музу, а не покоївку. На стінах дому були картини та гобелени зі сценами полювання та мисливські трофеї, висіли навіть роги ірландського оленя, що певно відкопали десь на торфяному болоті в графстві Кілдер. Патрон зустрів Марка привітно, посміхнувшись і запропонувавши розділити з ним трапезу, випити бургундського вина і послухати лютню.
- Читав, читав Ваші сонети збірки «Благословенний вогонь». Непогано. Хоч і дещо старомодно. Цікаво, що його величність король Англії та Ірландії такі сонети любить. Треба буде Вас представити у дворі. Вас належно оцінять. Королівський двір нині нудний – бракує хорошого поета. А Ви тут пишете англійською та латиною. І поеми в стилі Горація і сонети, наслідуючи Петрарку. Відчувається мелодія вірша. Королю це буде до вподоби – я впевнений. Приємно, що позбулись Ви свого чисто дитячого захоплення творами Гомера і полишили спроби писати грецькою. Ваш трактат «Король і церква» я теж читав. Ви хоч в Ірландії не кажіть, що то Ви написали. Так, про всяк випадок. Непогано було б Ваші сонети надрукувати in folio. Тримали колись в руках друковані книги? Жартую, жартую… Кажуть Біблію будуть перекладати англійською. Перекладу ірландською ми не дочекаємось – і не мрійте. Та чого Ви так зблідли – в мене слуги надійні і тільки деякі з них розуміють англійську, стіни не мають вух. Чув я, що Ви працюєте над «Життям Святого Патрика» - схвально, хотів би прочитати чи послухати перші розділи.
І знову обмін поглядами, і знову в очах патрона зовсім інші слова: «Вам би не оцю нісенітницю писати для розваги англійських лордів і панегірики протестантизму, а справжню ірландську літературу. Пишіть ірландською. Не дивлячись, що це заборонено, пишіть і ховайте, якщо вже неможливо це публічно читати – донощики всюди. Прийде час і ці тексти знайдуть свого читача. Не на віки ж оце божевілля і суцільний страх. Вам би писати, як писали колись в монастирі Келлс, записувати давні ірландські легенди. Там правда. А не гратись словами прославляння оцього пихатого негідника, що уявив себе повелителем людей. Розумію, що то якийсь пенні, якийсь хліб і страхування від ешафоту. Але нині такі страхування не дієві. На шибеницю чи плаху можуть відправити навіть герцога чи графа, навіть єпископа чи депутата Палати Лордів. Думаєте я не знаю, що це Ви написали вірш «Товстий розпусник», який нині переказують всюди – і шинках, і в замках. Чи думаєте, Ви одні були тоді в Дубліні і носили білу шовкову стрічку під мурами замку? Я ж робив там те саме, що й Ви. Від Вас чекають відозви, що буде смолоскипом у цій ночі жаху. Ірландці пам’ятають Шовкового Томаса, феніїв, Мудрого Кормака, Конна Ста Битв і Ніла Дев’яти Заручників. Смарагдовий острів повстане, а цей жорстокий товстий кульгавий тиран, це опудало, що натягнуло на себе корону і вважає себе повелителем народів – це потворний монумент з гнилими ногами. Штовхнеш – і впаде. Ірландія чекає. Потрібен лише хтось, що кине в натовп Слово. Хто як не Ви?»
Марк ледве втримався на ногах. Стояв похитуючись і тільки мовим собі подумки: «Це здалося, це тільки здалося! О’Брайен насправді ренегат і зрадник, що зрікся титулу короля Томонду і впав до ніг англійського тирана!» Попрощавшись аби як з патроном, пообіцявши принести новий рукопис балад, він пішов на лондонський ринок – захотілось молодих бобів і пива – темного як сутінки змови. Небо було блакитне, а одна хмарка нагадувала ірландську ліру, а інша трилисник. На ринку жилавий селянин, що був схожий на старого кельтського воїна пропонував за срібні монети з портретом Генріха VIII (що виглядав більше як свиня, а не король) свіжі овочі. Купив не торгуючись. Прощаючись поглядами, прочитав в очах чи то почув подумки: «Та в нас в кожного вільного йомена якщо не меч схований, то спис з часів Війни Троянд – тоді цього добра багато лежало полями. І сміливості вистачає. Терпіти отого кривавого деспота вже несила. За своє постанемо як один. Потрібно лише ватажка – хто поведе. То чого ж ти мовчиш? Коли настане отой справжній день?»
Марк йшов додому похитуючись. У голові паморочилось. Йому здавалось, що у кожного перехожого (навіть у безпритульних дітей в подертих свитах і брудних лондонських повій) схований під одягом ніж або кинджал. І всі шепочуть одне слово: «Свобода!» І йому згадався зовсім інший ранок. Його загін озброєний хто алебардами, хто списами, з шовковими стрічками на твідових куртках кинувся в атаку біля замку Мейнут, зліва з мушкетів ірландські добровольці поливали англійців кулями, справа кіннота, виблискуючи мечами, обходила ворога, щоб вдарити з флангу. Який це був бій! Який бій!
Йому здавалось, що носити маску лишилось недовго. Що скоро спалахне, і тоді здобути свободу або поринути в темне дантівське пекло. В одне з кіл – хто знати яке. Чи в рай. Бо Ірландія – свята земля, а з нами Бог.
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки Харкова і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутної (але не сьогодні) Лопані. Марко залишив позаду своє помешкання (як залишають в минулому зламані парасольки) і крокував бруківкою, тримаючи під пахвою рукописи. Хвилини здавались йому клаптиками папірців старих непотрібних чернеток, що викинуті необачно за вікно буття, коли несподіваний вітер вирішив побавитись з людьми і їхніми спогадами. Настрій у нього був світлий, наче квітка лілеї, яку він побачив на клумбі і йому здалося на мить, що 1926 рік ніколи не закінчиться. Може тому, що був червень – апогей буяння зела, може тому, що йому перестали снитися жахливі сни-передчуття, де голод, епідемії і люди вбивають людей. І подумалось: ось так би і крокувати цілу вічність містом від редакції до редакції по Сумській зі своїми манускриптами і не думати про майбутнє. Місто зустріло його гамором, дзвінками трамваїв, репліками двірників, криками дітей, гавканням собак та сваркою якихось двох жінок у старомодних платтях і хустках. Ці звуки здались йому не какофонією буття, а модерновою музикою. Він ще подумав, що модерн – це місто, його ритми і образи, все нині зникає: суспільні стани, ієрархія людей, земельна власність, пасторальна ідилія, індивідуалізм, лишається тільки місто з його динамікою творення речей і механізмів, філософією надлюдини і мистецтвом футуризму. Із цих благочестивих роздумів його вивів лисуватий вусатий сусід у полотняному білому костюмі, з яким він стикнувся віч-на-віч на бруківці міста нового модернізму. Після ритуальних побажань і запитань настав час не ритуальних – може тому, що поспішати нікуди – попереду вічність:
- А Ви не знаєте, чи то правда, що з першого числа підвищать зарплату радслужбовцям?
- Не всім, тільки, членам профспілки і то після успішного складання іспиту з марксизму-ленінізму.
- Подумати тільки! Я все переймаюсь чи мене не звільнять, я ж з «колишніх» - старий спец, а роботу нині важко знайти…
Вони подивились один одному у вічі і поглядами продовжився зовсім інший діалог: «Коли вже впадуть ці огидні московські совіти? Народ незадоволений, душі вирують, Україна нагадує вулкан, що тимчасово затих, червона диктатура безумствує, пожирає сама себе, всі чекають лише когось, хто кине гасло повстання і стане на чолі…» «Вже незабаром. Але треба не чекати, а діяти, робити хоч щось… А ми…»
Після чергового щоденно-ритуального «до побачення» Марко подумав: «Невже нині люди розмовляють поглядами? Такою от телепатією зіниць. Раніше хоч розмовляли метафорами та алюзіями, а нині поглядами! Чи це мені тільки здається? Може це тільки витвори моєї хворобливої зневіреної і нервової свідомості?»
Він зайшов до редакції «Пролетарського шляху». Білява секретарка, яка чомусь здавалась кавалеристкою, не дивлячись на своє заквітчане ситцеве плаття, стукала на друкарській машинці якийсь черговий безглуздий текст про комуністичне виховання. Іноді здавалось, що на машинці стукає не вона, а сам Страх – потворне дитя червоного терору. На стіні висів портрет Троцького, старі меблі створювали відчуття якоїсь контори, а не літературної студії. Редактор зустрів Марка привітно, посміхнувшись крізь густі пожовклі вуса, що просякли дешевим херсонським тютюном і глянувши насмішкувато крізь круглі окуляри з мідною оправою:
- Читав, читав Вашу збірку віршів «Удари молота» в «Червоному вершнику». Непогано. Відчувається нестримний революційний порив і пролетарська сила. Приємно, що позбулись Ви свого чисто дитячого романтизму своїх ранніх творів. Не читайте більше Гофмана – хай йому грець. Діалектичний матеріалізм виражений у Вас чітко і безпосередньо. Це зрілі тексти. Вашу статтю «Перспективи соціалістичного змагання» беремо до друку. Опублікуємо в наступному номері. Якщо є щось, якась стаття чи нарис на тему пролетарської свідомості чи проблем посівної кампанії у південних округах УСРР – візьмемо.
І знову обмін поглядами, і знову в очах редактора зовсім інші слова: «Вам би не оцю тарабарщину писати, не цей набір слів і псевдополітичних дурниць, а справжню літературу. Пишіть в стіл, якщо вже неможливо щось справжнє опублікувати. Прийде час і ці тексти знайдуть свого читача. Не на віки ж оце божевілля і соціальна шизофренія. Вам би писати повісті і романи, а не гратись словами про той пришелепкуватий марксизм. Розумію, що то якась копійка, якийсь хліб і вакцина від розстрілу. Але нині такі вакцини не дієві. Думаєте, я не знаю, що це Ви написали пісню, яку співають нині по селах в різних куточках України: «Ще прийдуть у Київ загони Петлюри і воля жадана прийде…» Чи думаєте Ви одні були у Кам’янці-Подільському у 1919 році? Я ж робив там те саме, що й Ви. Від Вас чекають відозви, універсалу, що буде запалом для оцієї порохової діжки. Селяни добре пам’ятають Махна, особливо в наших то вітряних степах, робітникам осточортіли комісари і комуністи, воля для нашого народу не просто слово. УНР – не просто три літери. Україна повстане, а московський більшовизм це опудало, потворний монумент з гнилими підмурками. Штовхнеш – і впаде. Україна чекає! Потрібен лише хтось, що кине в натовп Слово. Хто як не Ви?»
Марко ледве втримався на ногах. Стояв похитуючись і тільки мовим собі подумки: «Це здалося, це тільки здалося!» Попрощавшись аби як з редактором, пообіцявши статтю про трудове селянство, він пішов на ринок – на Благбаз – захотілось молодої картоплі і чорних як махновський прапор черешень. Небо було блакитне, а купол церкви блищав золотом. На ринку вусатий селянин, що нагадував старого козака пропонував за совдепівські паперові «рублі» з серпом і молотом і портретом якогось брутального невідомого чоловіка в кепці (типу пролетарія) свіжі овочі. Купив не торгуючись. Прощаючись поглядами прочитав в очах чи то почув подумки: «Та в нас в кожного під стріхою якщо не обріз схований, то кулемет. І набоїв вистачає. Терпіти отих зайд москальських жорстоких і злих вже несила. За своє постанемо як один. Потрібно лише ватажка, отамана – хто поведе. То чого ж ти мовчиш? Коли настане отой справжній день?»
Марко йшов додому похитуючись. У голові паморочилось. Йому здавалось, що на кожному перехожому (навіть на безпритульних дітях-обірванцях і на вульгарних розмальованих харківських повіях) шапка зі шликом, кулеметна стрічка через плече і рушниця в руках. І йому згадався зовсім інший ранок. Його сотня у сірих шинелях кинулась в багнетну атаку левадою, зліва панцирник з тризубом на башті поливав більшовицькі загони вогнем кулемета, справа кіннота, виблискуючи шаблями, обходила ворога, щоб вдарити з флангу. Який це був бій! Який бій!
Йому здавалось, що носити маску лишилось недовго. Що скоро спалахне, і тоді здобути або не бути.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тріо
«Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі…»
(Франческо Петрарка)

- А Ви не знаєте, чи то правда, що в Колізеї імператор Тит Флавій Доміціан влаштовує за тиждень небачені досі гладіаторські бої, де будуть гладіаторами не тільки чоловіки, але і жінки, і після боїв буде додаткова роздача хліба? І знову дозволять в Римі вільно продавати вино і публічні театральні вистави, куди безкоштовно будуть пускати кожного бажаючого на дві трагедії Есхіла?
- Імператор наш турбується про народ, видовища влаштовує розкішні. Але то будуть безкоштовні театральні вистави не для всіх, тільки для римських громадян. І будуть крім хліба роздавати ще гроші по триста сестерціїв кожному громадянину.
- Подумати тільки! Я все переймаюсь чи мене не відправлять у вигнання, я мало того, що не маю римського громадянства, ще й на половину грек, а батько в мене був філософом, а філософів – Ви знаєте – нині вигнали з Риму…
- Не переймайтесь. Наш імператор мудрий, розуміє, що не всі, хто в юності вивчав Платона є нині філософом. І Ви ж адвокат, адвокати Риму потрібні.
Вони подивились один одному у вічі і поглядами продовжився зовсім інший діалог: «А Ви чули, що на ворота Риму сів крук і прокричав людським голосом: «Все буде добре!» Звісно, крук не міг сказати, що вам уже добре. Це добрий знак – скоро оцього кривавого тирана, вбивцю і розпусника заріжуть, як зарізали колись Калігулу. Невже серед сенаторів і вершників не лишилось сміливих людей? Невже римляни забули про республіку і свободу? Народ незадоволений, душі вирують, Рим нагадує вулкан, що лише тимчасово затих, Доміціан безумствує, жертв його терору вже перестали рахувати, вбивають і розпинають навіть за натяки в історичних працях, за кумедні жарти. Звірства і катування стали буденністю, всі чекають лише когось, хто кине гасло повстання і стане на чолі змови…» «Вже незабаром. Але треба не чекати, а діяти, робити хоч щось… Гуртувати людей… А ми…»
Після чергового щоденно-ритуального «Vale!» Марк подумав: «Невже нині люди розмовляють поглядами? Такою от телепатією зіниць. Раніше хоч розмовляли метафорами та алюзіями, а нині поглядами! Чи це мені тільки здається? Може це тільки витвори моєї хворобливої зневіреної і нервової свідомості?»
Він зайшов у дім до свого покровителя Квінта Помпея Салюція. Білява рабиня британка принесла Марку трояндової води омити руки і сказала, що домінус чекає і буде радий його бачити. Його здивувало, що вона так добре знає латинь і нагадує більше музу, а не рабиню. На подвір’ї дому була скульптура генія імператора Доміціана, мармурові Марс та Венера. Патрон зустрів Марка привітно, посміхнувшись і запропонувавши розділити з ним трапезу, випити кратер кілікійського вина і послухати кіфареда.
- Читав, читав Вашу збірку поем «Геркулес непереможний». Непогано. Відчувається справжня римська сила без всякої такої грецької ідилічності. Приємно, що позбулись Ви свого чисто дитячого захоплення творами Гомера. І відійшли від епікурейства, що пасувало хіба що Цицерону чи тому божевільному шаленому Лукрецію Кару. Ваша нинішня поезія - це зріла поезія римлянина – героїчна і сильна. Вашу промову на захист Луція Германіка Кріпта я перечитував три рази і звелів копіювати переписувачам – де Ви тільки так блискуче вивчили риторику? Чув я, що Ви працюєте над «Історією римського права» - схвально, хотів би прочитати чи послухати перші розділи, які сподіваюсь, вже написані.
І знову обмін поглядами, і знову в очах патрона зовсім інші слова: «Вам би не оцю тарабарщину писати, не цей набір слів і псевдополітичних дурниць, а справжню літературу. Пишіть і ховайте, якщо вже неможливо це публічно читати – донощики всюди. Прийде час і ці тексти знайдуть свого читача. Не на віки ж оце божевілля і суцільний страх. Вам би писати як писали колись Горацій та Овідій, а не гратись словами уславлення чи то глорифікації оцього пихатого негідника, що уявив себе богом. Розумію, що то якась лепта, якийсь хліб і страхування від арени. Але нині такі страхування не дієві. На арену чи на хрест можуть відправити навіть римського громадянина, навіть сенатора. Думаєте я не знаю, що це Ви написали вірш, який нині переказують всюди: «Як не гризи виноградник, козел, а вина іще стане, для заклання, коли в жертву тебе принесуть…» Чи думаєте, Ви одні були тоді на Рейні? Я ж робив там те саме, що й Ви. Від Вас чекають відозви, що буде смолоскипом у цій ночі жаху. Римляни добре пам’ятають Брута, вільним людям остогидли нескінченні податки. Республіка для нашого народу не просто слово. Місто і світ повстануть, а цей жорстокий тиран, це опудало, що натягнуло на себе тогу і вважає себе першим в списку сенаторів – це потворний монумент з гнилими ногами. Штовхнеш – і впаде. Рим чекає. Потрібен лише хтось, що кине в натовп Слово. Хто як не Ви?»
Марк ледве втримався на ногах. Стояв похитуючись і тільки мовим собі подумки: «Це здалося, це тільки здалося!» Попрощавшись аби як з патроном, пообіцявши принести новий рукопис про поезію етрусків, він пішов на форум біля храму Сатурна – захотілось молодої капусти, бобів і чорних (як ніч заколотів) черешень. Небо було блакитне, а колони храму Конкордії блищали білим каррарським мармуром. На ринку жилавий селянин, що нагадував старого легіонера пропонував за срібні монети з портретом Доміціана (що нагадував більше яструба, а не людину) свіжі овочі. Купив не торгуючись. Прощаючись поглядами прочитав в очах чи то почув подумки: «Та в нас в кожного вільного якщо не меч схований, то спис. І сміливості вистачає. Терпіти отого кривавого деспота вже несила. За своє постанемо як один. Потрібно лише ватажка – хто поведе. То чого ж ти мовчиш? Коли настане отой справжній день?»
Марк йшов додому похитуючись. У голові паморочилось. Йому здавалось, що у кожного перехожого (навіть у безпритульних дітей і докучливих римських повій) схований під одягом ніж або гладіус. І всі шепочуть одне слово: «Республіка!» І йому згадався зовсім інший ранок. Його легіон у блискучих обладунках лорика сегментата кинувся в атаку левадою на германців, зліва лучники поливали варварів стрілами, справа кіннота, виблискуючи мечами, обходила ворога, щоб вдарити з флангу. Який це був бій! Який бій!
Йому здавалось, що носити маску лишилось недовго. Що скоро спалахне, і тоді здобути свободу або поринути вниз головою в темний Тартар.
Ранкове червневе Сонце сьогодні встигло зазирнути у всі куточки завжди похмурого Лондона і примудрилось навіть пірнути під Лондонський міст і торкнутися променями днища завжди каламутної (але не сьогодні) Темзи. Марк залишив позаду своє помешкання (як залишають в минулому спогади чи сповіді) і крокував вулицею, тримаючи під пахвою рукописи, писані на модному китайському папері. Хвилини здавались йому чорними клаптиками спалених книг єретиків, коли несподіваний вітер вирішив побавитись з людьми, їхніми спогадами і помилками. Настрій у нього був світлий, наче квітка лілеї, яку він побачив на гербі карети барона де ла Варр, що їхав кудись (певно в королівський палац, краще б його везли в Тауер!) і йому здалося на мить, що 1542 рік від Різдва Христового ніколи не закінчиться. Може тому, що був червень – апогей буяння зела, може тому, що йому перестали снитися жахливі сни-передчуття, де голод, чума, антихрист, вершника Апокаліпсису і люди вбивають людей. І подумалось: ось так би і крокувати цілу вічність Лондоном від патрона до мецената зі своїми сонетами і не думати про майбутнє. Місто зустріло його гамором, іржанням коней, криками півнів, вигуками двох нетверезих королівських солдат, лементом дітей, гавканням собак та сваркою якихось двох жінок у старомодних норманських платтях. Ці звуки здались йому не какофонією буття, а музикою. Він ще подумав, що сучасне життя – це місто, його ритми і образи, все нині зникає і знецінюється: титули, лицарство, турніри, честь, авторитет Папи Римського, сама церква, ієрархія людей, земельна власність, закони, лишається тільки місто з його марнотою творення речей і торгівлею. Із цих благочестивих роздумів його вивів лисуватий сусід у чорному валійському плащі, з яким він стикнувся віч-на-віч біля будинку суду. Після привітання, ритуальних побажань і запитань настав час не ритуальних – може тому, що поспішати нікуди – попереду вічність:
- А Ви не знаєте, чи то правда, що король розпорядився знову карбувати срібний пенні замість мідного? І що відкриють королівський театр, куди на вистави клерків королівського суду будуть пускати безкоштовно? І що знову дозволять святкувати церковні свята?
- Король наш турбується про підданих, встановлює в Англії та Ірландії закон і порядок. Королівський театр обіцяють влаштувати, але то будуть безкоштовні театральні вистави не для всіх, тільки для депутатів парламенту з Палати Громад. Церковні свята відновлять, але не всі – багато церковних свят – це папські забобони, так само як монастирі – то єресь чужа вченню Христа.
- Подумати тільки! Я все переймаюсь чи я не втрачу посаду, я мало того, що есквайр, ще й на половину ірландець, а батько в мене був католицьким священиком, а знаєте, не вірять, що я щиро прийняв протестантську віру…
- Не переймайтесь. Наш король мудрий, розуміє, що не всі, хто в юності відвідував месу нині лишився католиком. Крім того, Ви ж адвокат, адвокати потрібні Англії та Короні.
Вони подивились один одному у вічі і поглядами продовжився зовсім інший діалог: «Чума і неврожаї не просто так. Коли на троні кривавий тиран все постає проти людей доки вони його не скинуть. Генріх VIII кат і кровопивця. Відправляє на плаху чи на страшні тортури за найменшої підозри. А ці звірячі закони? Вони ж пожирають людей! Нехай тут – в Англії всі перетворились на овець, але ж Ви з Ірландії. Там же люди лишились вірними католицькій церкві, ненавидять тиранів і знають що таке свобода. Та не тільки в Ірландії народ незадоволений, душі вирують, острови нагадують вулкан, що тимчасово затих, Генріх VIII безумствує, відправляє на плаху вчених, радників, священиків, ба навіть власних дружин. На смерть посилають навіть за натяки чи кумедні жарти, вигадують все нові і нові моторошні страти. Звірства і катування стали буденністю, всі чекають лише когось, хто кине гасло повстання і стане на чолі… Особливо у нас – в Ірландії – незадоволені не тільки ірландці, але і англійські поселенці Пейлу, готові підтримати будь-якого самозванця чи графа, що проголосить – я справжній король Ірландії…» «Вже незабаром. Але треба не чекати, а діяти, робити хоч щось… Гуртувати людей… А ми…»
Після чергового щоденно-ритуального прощання Марк подумав: «Невже нині люди розмовляють поглядами? Такою от телепатією зіниць. Раніше хоч розмовляли метафорами та алюзіями, а нині поглядами! Чи це мені тільки здається? Може це тільки витвори моєї хворобливої зневіреної і нервової душі?»
Він зайшов у дім до свого покровителя Мурхада Карраха мак Тойрделбаха О’Брайєна, що нині перебував в Лондоні, очікуючи, що король дарує йому титул графа. Руда веснянкувата служниця прийняла від Марка плащ і шпагу і сказала, що його світлість чекають і будуть раді сера лицаря бачити. Його здивувало, що вона так добре знає англійську (серед ірландців це рідкість) і нагадує більше музу, а не покоївку. На стінах дому були картини та гобелени зі сценами полювання та мисливські трофеї, висіли навіть роги ірландського оленя, що певно відкопали десь на торфяному болоті в графстві Кілдер. Патрон зустрів Марка привітно, посміхнувшись і запропонувавши розділити з ним трапезу, випити бургундського вина і послухати лютню.
- Читав, читав Ваші сонети збірки «Благословенний вогонь». Непогано. Хоч і дещо старомодно. Цікаво, що його величність король Англії та Ірландії такі сонети любить. Треба буде Вас представити у дворі. Вас належно оцінять. Королівський двір нині нудний – бракує хорошого поета. А Ви тут пишете англійською та латиною. І поеми в стилі Горація і сонети, наслідуючи Петрарку. Відчувається мелодія вірша. Королю це буде до вподоби – я впевнений. Приємно, що позбулись Ви свого чисто дитячого захоплення творами Гомера і полишили спроби писати грецькою. Ваш трактат «Король і церква» я теж читав. Ви хоч в Ірландії не кажіть, що то Ви написали. Так, про всяк випадок. Непогано було б Ваші сонети надрукувати in folio. Тримали колись в руках друковані книги? Жартую, жартую… Кажуть Біблію будуть перекладати англійською. Перекладу ірландською ми не дочекаємось – і не мрійте. Та чого Ви так зблідли – в мене слуги надійні і тільки деякі з них розуміють англійську, стіни не мають вух. Чув я, що Ви працюєте над «Життям Святого Патрика» - схвально, хотів би прочитати чи послухати перші розділи.
І знову обмін поглядами, і знову в очах патрона зовсім інші слова: «Вам би не оцю нісенітницю писати для розваги англійських лордів і панегірики протестантизму, а справжню ірландську літературу. Пишіть ірландською. Не дивлячись, що це заборонено, пишіть і ховайте, якщо вже неможливо це публічно читати – донощики всюди. Прийде час і ці тексти знайдуть свого читача. Не на віки ж оце божевілля і суцільний страх. Вам би писати, як писали колись в монастирі Келлс, записувати давні ірландські легенди. Там правда. А не гратись словами прославляння оцього пихатого негідника, що уявив себе повелителем людей. Розумію, що то якийсь пенні, якийсь хліб і страхування від ешафоту. Але нині такі страхування не дієві. На шибеницю чи плаху можуть відправити навіть герцога чи графа, навіть єпископа чи депутата Палати Лордів. Думаєте я не знаю, що це Ви написали вірш «Товстий розпусник», який нині переказують всюди – і шинках, і в замках. Чи думаєте, Ви одні були тоді в Дубліні і носили білу шовкову стрічку під мурами замку? Я ж робив там те саме, що й Ви. Від Вас чекають відозви, що буде смолоскипом у цій ночі жаху. Ірландці пам’ятають Шовкового Томаса, феніїв, Мудрого Кормака, Конна Ста Битв і Ніла Дев’яти Заручників. Смарагдовий острів повстане, а цей жорстокий товстий кульгавий тиран, це опудало, що натягнуло на себе корону і вважає себе повелителем народів – це потворний монумент з гнилими ногами. Штовхнеш – і впаде. Ірландія чекає. Потрібен лише хтось, що кине в натовп Слово. Хто як не Ви?»
Марк ледве втримався на ногах. Стояв похитуючись і тільки мовим собі подумки: «Це здалося, це тільки здалося! О’Брайен насправді ренегат і зрадник, що зрікся титулу короля Томонду і впав до ніг англійського тирана!» Попрощавшись аби як з патроном, пообіцявши принести новий рукопис балад, він пішов на лондонський ринок – захотілось молодих бобів і пива – темного як сутінки змови. Небо було блакитне, а одна хмарка нагадувала ірландську ліру, а інша трилисник. На ринку жилавий селянин, що був схожий на старого кельтського воїна пропонував за срібні монети з портретом Генріха VIII (що виглядав більше як свиня, а не король) свіжі овочі. Купив не торгуючись. Прощаючись поглядами, прочитав в очах чи то почув подумки: «Та в нас в кожного вільного йомена якщо не меч схований, то спис з часів Війни Троянд – тоді цього добра багато лежало полями. І сміливості вистачає. Терпіти отого кривавого деспота вже несила. За своє постанемо як один. Потрібно лише ватажка – хто поведе. То чого ж ти мовчиш? Коли настане отой справжній день?»
Марк йшов додому похитуючись. У голові паморочилось. Йому здавалось, що у кожного перехожого (навіть у безпритульних дітей в подертих свитах і брудних лондонських повій) схований під одягом ніж або кинджал. І всі шепочуть одне слово: «Свобода!» І йому згадався зовсім інший ранок. Його загін озброєний хто алебардами, хто списами, з шовковими стрічками на твідових куртках кинувся в атаку біля замку Мейнут, зліва з мушкетів ірландські добровольці поливали англійців кулями, справа кіннота, виблискуючи мечами, обходила ворога, щоб вдарити з флангу. Який це був бій! Який бій!
Йому здавалось, що носити маску лишилось недовго. Що скоро спалахне, і тоді здобути свободу або поринути в темне дантівське пекло. В одне з кіл – хто знати яке. Чи в рай. Бо Ірландія – свята земля, а з нами Бог.
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки Харкова і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутної (але не сьогодні) Лопані. Марко залишив позаду своє помешкання (як залишають в минулому зламані парасольки) і крокував бруківкою, тримаючи під пахвою рукописи. Хвилини здавались йому клаптиками папірців старих непотрібних чернеток, що викинуті необачно за вікно буття, коли несподіваний вітер вирішив побавитись з людьми і їхніми спогадами. Настрій у нього був світлий, наче квітка лілеї, яку він побачив на клумбі і йому здалося на мить, що 1926 рік ніколи не закінчиться. Може тому, що був червень – апогей буяння зела, може тому, що йому перестали снитися жахливі сни-передчуття, де голод, епідемії і люди вбивають людей. І подумалось: ось так би і крокувати цілу вічність містом від редакції до редакції по Сумській зі своїми манускриптами і не думати про майбутнє. Місто зустріло його гамором, дзвінками трамваїв, репліками двірників, криками дітей, гавканням собак та сваркою якихось двох жінок у старомодних платтях і хустках. Ці звуки здались йому не какофонією буття, а модерновою музикою. Він ще подумав, що модерн – це місто, його ритми і образи, все нині зникає: суспільні стани, ієрархія людей, земельна власність, пасторальна ідилія, індивідуалізм, лишається тільки місто з його динамікою творення речей і механізмів, філософією надлюдини і мистецтвом футуризму. Із цих благочестивих роздумів його вивів лисуватий вусатий сусід у полотняному білому костюмі, з яким він стикнувся віч-на-віч на бруківці міста нового модернізму. Після ритуальних побажань і запитань настав час не ритуальних – може тому, що поспішати нікуди – попереду вічність:
- А Ви не знаєте, чи то правда, що з першого числа підвищать зарплату радслужбовцям?
- Не всім, тільки, членам профспілки і то після успішного складання іспиту з марксизму-ленінізму.
- Подумати тільки! Я все переймаюсь чи мене не звільнять, я ж з «колишніх» - старий спец, а роботу нині важко знайти…
Вони подивились один одному у вічі і поглядами продовжився зовсім інший діалог: «Коли вже впадуть ці огидні московські совіти? Народ незадоволений, душі вирують, Україна нагадує вулкан, що тимчасово затих, червона диктатура безумствує, пожирає сама себе, всі чекають лише когось, хто кине гасло повстання і стане на чолі…» «Вже незабаром. Але треба не чекати, а діяти, робити хоч щось… А ми…»
Після чергового щоденно-ритуального «до побачення» Марко подумав: «Невже нині люди розмовляють поглядами? Такою от телепатією зіниць. Раніше хоч розмовляли метафорами та алюзіями, а нині поглядами! Чи це мені тільки здається? Може це тільки витвори моєї хворобливої зневіреної і нервової свідомості?»
Він зайшов до редакції «Пролетарського шляху». Білява секретарка, яка чомусь здавалась кавалеристкою, не дивлячись на своє заквітчане ситцеве плаття, стукала на друкарській машинці якийсь черговий безглуздий текст про комуністичне виховання. Іноді здавалось, що на машинці стукає не вона, а сам Страх – потворне дитя червоного терору. На стіні висів портрет Троцького, старі меблі створювали відчуття якоїсь контори, а не літературної студії. Редактор зустрів Марка привітно, посміхнувшись крізь густі пожовклі вуса, що просякли дешевим херсонським тютюном і глянувши насмішкувато крізь круглі окуляри з мідною оправою:
- Читав, читав Вашу збірку віршів «Удари молота» в «Червоному вершнику». Непогано. Відчувається нестримний революційний порив і пролетарська сила. Приємно, що позбулись Ви свого чисто дитячого романтизму своїх ранніх творів. Не читайте більше Гофмана – хай йому грець. Діалектичний матеріалізм виражений у Вас чітко і безпосередньо. Це зрілі тексти. Вашу статтю «Перспективи соціалістичного змагання» беремо до друку. Опублікуємо в наступному номері. Якщо є щось, якась стаття чи нарис на тему пролетарської свідомості чи проблем посівної кампанії у південних округах УСРР – візьмемо.
І знову обмін поглядами, і знову в очах редактора зовсім інші слова: «Вам би не оцю тарабарщину писати, не цей набір слів і псевдополітичних дурниць, а справжню літературу. Пишіть в стіл, якщо вже неможливо щось справжнє опублікувати. Прийде час і ці тексти знайдуть свого читача. Не на віки ж оце божевілля і соціальна шизофренія. Вам би писати повісті і романи, а не гратись словами про той пришелепкуватий марксизм. Розумію, що то якась копійка, якийсь хліб і вакцина від розстрілу. Але нині такі вакцини не дієві. Думаєте, я не знаю, що це Ви написали пісню, яку співають нині по селах в різних куточках України: «Ще прийдуть у Київ загони Петлюри і воля жадана прийде…» Чи думаєте Ви одні були у Кам’янці-Подільському у 1919 році? Я ж робив там те саме, що й Ви. Від Вас чекають відозви, універсалу, що буде запалом для оцієї порохової діжки. Селяни добре пам’ятають Махна, особливо в наших то вітряних степах, робітникам осточортіли комісари і комуністи, воля для нашого народу не просто слово. УНР – не просто три літери. Україна повстане, а московський більшовизм це опудало, потворний монумент з гнилими підмурками. Штовхнеш – і впаде. Україна чекає! Потрібен лише хтось, що кине в натовп Слово. Хто як не Ви?»
Марко ледве втримався на ногах. Стояв похитуючись і тільки мовим собі подумки: «Це здалося, це тільки здалося!» Попрощавшись аби як з редактором, пообіцявши статтю про трудове селянство, він пішов на ринок – на Благбаз – захотілось молодої картоплі і чорних як махновський прапор черешень. Небо було блакитне, а купол церкви блищав золотом. На ринку вусатий селянин, що нагадував старого козака пропонував за совдепівські паперові «рублі» з серпом і молотом і портретом якогось брутального невідомого чоловіка в кепці (типу пролетарія) свіжі овочі. Купив не торгуючись. Прощаючись поглядами прочитав в очах чи то почув подумки: «Та в нас в кожного під стріхою якщо не обріз схований, то кулемет. І набоїв вистачає. Терпіти отих зайд москальських жорстоких і злих вже несила. За своє постанемо як один. Потрібно лише ватажка, отамана – хто поведе. То чого ж ти мовчиш? Коли настане отой справжній день?»
Марко йшов додому похитуючись. У голові паморочилось. Йому здавалось, що на кожному перехожому (навіть на безпритульних дітях-обірванцях і на вульгарних розмальованих харківських повіях) шапка зі шликом, кулеметна стрічка через плече і рушниця в руках. І йому згадався зовсім інший ранок. Його сотня у сірих шинелях кинулась в багнетну атаку левадою, зліва панцирник з тризубом на башті поливав більшовицькі загони вогнем кулемета, справа кіннота, виблискуючи шаблями, обходила ворога, щоб вдарити з флангу. Який це був бій! Який бій!
Йому здавалось, що носити маску лишилось недовго. Що скоро спалахне, і тоді здобути або не бути.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію