З тих пір минуло вже двадцять сім літ, коли я розповідав про це перед аудиторією однолітків та молодших які народилися вже в часи незалежності України, не буду казати де. Але закінчилось це тим що до мене прийшли дяді що керували заводами і сказали: "Історик, припиняй це патякати, а то через тебе ми в тюрму сядемо." Восени року так 2010-го я був по роботі в керівника одного з підприємств ВПК і той запитав мене:

- Якого кольору буває небо?

Я відповів:
- Це дивлячись що в нього викинути, знаю це бо я син хіміка.

Тоді він сказав мені:

- Мені страшно за тебе, бо тебе уб'ють.

Отже, про що мова. Переді мною старий підручник за 11 клас "Новітньої Історії України" Ф. Г. Турченка, П. П. Панченка, С. М. Тимченка. Відкриваємо розділ "Економіка України в союзних лещатах" і читаємо: "70-80-ті роки відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централістських тенденцій. Україна стала широким полем безконтрольних дій центральних відомств, що на свій розсуд використовували її багатства та трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати - вирішували союзні міністерства, центр. Їх головним аргументом була економічна доцільність. В результаті цього закріплювалась стара структура промислового виробництва, що встановилася ще у довоєнні п'ятирічки, що базувалася на наявних природніх ресурсах і кадрах робітників та інженерно-технічних працівників. Першочергова увага приділялася вугільній промисловості, чорній металургії (але випуску продукції, а не їх реконструкції), важкому та електротехнічному машинобудуванню. Все підпорядковувалось союзним інтересам, а не інтересам республіки та її народу. В Україні будувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони споруджувались за застарілими проектами та технологіями, погано оснащувалися пило- та газоуловлювачами, додатково забруднювали довколишнє середовище. На Донбасі, в промислових центрах Наддніпрянської, Західної України, в багатьох містах інших регіонів республіки рівень забрудненості повітря в багато разів перевищував допустимі норми. За оцінкою спеціалістів, забруднення України відходами мінерально-сировинного комплексу відбувалось в десять разів інтенсивніше, ніж Радянського Союзу в цілому."
Що ми почерпнули з цих фраз? Аж нічого! Тому розповім про те що бачив я. Я народився в серпні 1983 року і раннє моє дитинство відзначалося дивними метеорологічними явищами. До нашого селища вітри несли кольорові тумани: то чорні, то червоні, то сині, то зелені. Кожного разу мама мене раптово заводила в хату і я з вікна дивився на те як на вулиці починалася дивна метелиця-курєва. В повітрі літали якісь дивні пластівці неясного походження.
Ви зараз звикли до того що дощ прозорий, а сніг білий, але у 1980-ті роки все було не так: дощ міг бути чорний, або червоний, сніг був кольоровий, найчастіше він випадав огидного брунатного кольору.
Буденністю нашого часу стала сирена повітряної тривоги, у восьмидесяті теж були сирени. Як правило це були учбові тривоги (це переривчастий сигнал - мабуть всі його чули), але були ще заводські сирени на заводі імені Петровського які сповіщали про викид в атмосферу і тоді в небо летіла червоно-бура хмара пилу. Інші ж заводи випускали в атмосферу відходи своєї продукції без сирен. Найкрутіше було о двадцять третій годині, коли з усіх труб летіло все з того що було вироблено за день. Часто вмикалися сирени що сповіщали про режим "чорного неба" (в нинішній Україні він був рідкістю аж доки шахеди в останні дні не стали влаштовувати нам масові пожежі), коли в повітрі висів суцільний дим та смог. Кожен завод мав свій фірмовий колір: в заводу Петровського були червоні викиди, в ДЗМО і трубопрокатного імені Леніна жовті або чи навіть золотаві, але пальму першості беззаперечно тримав коксохімічний, що ригав у небо ядучо-чорними хмарами.

- Викид, який я радий! - казав один перехожий аби не матюкатись (в той час матюки на вулиці не були так розповсюджені).

- Ну, за таке ж саджати треба! - кричав інший.
- Тихо, а то тебе посадять! - відповідали йому.

Люди постійно хворіли. Як наслідок, прапорщик у воєнкоматі на медкомісії сказав, що всі ми підпадаємо під категорію "обмежено придатний" тому що жили серед таких викидів. А я завдячую йому бронхіальною астмою...

Після Чорнобиля в Україні почався новий громадсько-політичний рух, наслідком якого була незалежність. Так от, починався він як екологічний. Ну а потім приїхали ми з Донбасу і дивимось що стало чисто довкола, якщо й викидають десь, то тоненькі-тоненькі струмочки. Ну а після того як Союз розпався взагалі стало чисто з'явились пташки, які раніше до Дніпра й на гарматний постріл не наближались. Про що я? А про те що командно-адміністративна система й диктатура однієї партії породжують безкарність. В т. ч. в екології.