Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.13
20:36
іконостас твоїх ікон
для інших неважливий
орган регістри овертон
ще ладан тут курили
курили опіум хоча
дешевка синтетична
не промовляє до дівчат
сторонніх або стрічних
для інших неважливий
орган регістри овертон
ще ладан тут курили
курили опіум хоча
дешевка синтетична
не промовляє до дівчат
сторонніх або стрічних
2026.06.13
16:21
Літо з квітами жасмину,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.
Он щебече соловейко —
Зупинилася,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.
Он щебече соловейко —
Зупинилася,
2026.06.13
14:46
Ніч колишеться над левадою —
Полином.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.
Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
Полином.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.
Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
2026.06.13
13:24
Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?
Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?
Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
2026.06.13
12:25
Я Тобі присвячую бузок,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.
Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.
Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
2026.06.13
09:54
Зафарбовує небо глибока пітьма,
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж за те, щоби я милувався з тобою.
Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарно
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж за те, щоби я милувався з тобою.
Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарно
2026.06.13
07:01
Попід сонцем, понад гаєм
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26
2026.06.12
22:23
Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
2026.06.12
20:11
сьогодні графоманія
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
2026.06.12
18:47
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
2026.06.12
13:39
Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
2026.06.12
12:40
В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
2026.06.12
09:23
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
2026.06.12
07:05
В. Н...
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
2026.06.11
21:50
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
2026.06.11
20:02
В позачассі згадаєш, як тиша вагітніла звуком,
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась - ти стезі тій пливкій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась - ти стезі тій пливкій довіряв.
Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Пекун Олексій (1983) /
Проза
Минулі дні
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Минулі дні
Надворі літній ранок 2025 року, зі свого вікна я дивлюсь на занедбаний город сусідів, де стоїть бур'ян у людський зріст. Однак колись було все не так, там росла картопля, кукурудза, квасоля, буряки, огірки, помідори, був величезний баштан - гордість господаря, а біля паркану стояли високі помаранчеві соняшники. Тепер це два розділених сірим європарканом подвір'я, котрі раніше були єдиним великим дворищем, що виходило у старий тополиний гай.
Кажуть що людину можна вигнати із села, але село вигнати з людини ні. Зазвичай таке прислів'я звучить в негативному сенсі. Проте в селі немає нічого поганого, бо ж саме село було і назавжди залишатиметься годувальником великих міст населених нащадками цих самих селян. А в Україні село ще є резервацією української мови, яку з міста ще двісті років тому витіснила "культурніша" російська. Пригадую як в середині нульових викладачка в університеті спитала нас якою мовою проводити лекцію і я та мій друг Сергій відповіли "українською!" вона сказала що хлопці певно із села, а оскільки в нашій групі російськомовних "горожан" було більше то і лекція була прочитана російською.
Та мова не про те, а про моїх сусідів. У величезному дворі була хата, довжелезна кухня, курник, сараї, був садок з яблунями, вишнями, сливами, абрикосами та виноградник. І жили там баба Надія, її дочка баба Світлана з чоловіком дідом Іваном Білоножком, що був там у приймах. Як співалося в одній українській пісні, хто у приймах не буває той горя не знає. Працював дід Іван у автомобільному гаражі нашого заводу металургійного обладнання. Займався він обшивкою крісел у вантажних автомобілях та автобусах, а водночас калимів (офіційно щоправда в той час це робити заборонялось): обшивав двері тканиною людям і в приорітеті там були члени партійної номенклатури, бо вони добре платили. Жінка його баба Світлана що також працювала на тому заводі ще й займалася пошивом одежі. Так що жили вони на той час непогано. Була в них дочка, що на тоді вже вийшла заміж і жила з чоловіком у місті. Майже через рік після мого народження у них народився син Рома Білоцерківець, що став моїм другом дитинства.
Якось баба Надія сапала картоплю на городі, а я став відв'язувати нашого пса Каштана і не помітив як баба перестала сапати, сховавшись за кленок, що ріс у нас на межі.
Вийшла моя мати:
- Куди ти його відв'язуєш? Городи у всіх зараз - собаку вб'ють.
- Правильно, - озвалась баба Надія - я й сховалась аби вдарити його сапою.
- Тоді б я запустив в вас цеглиною, - сказав я бо тоді не мав жодної поваги до старших.
- Сякий-такий і Бога не боїшся?!
- Бога немає! - озвався з кінця городу дід Іван. - Тещо, почитай оце, - промовив він далі, показуючи книжку "Біблія для віруючих і невіруючих" Омеляна Ярославського.
За своїм світоглядом дід був вульгарним матеріалістом, про що я оповім далі.
У вихідні дні до нього приходив кум Вацлав Адамовіч з вулиці Понадярової і тоді дід казав нам із Ромою дивитись у бік заводів.
- Як побачите викид, скажете.
Довго нам дивитись не довелося: на обрії виросла, піднімаючись високо в небо величезна біла колона диму.
- Викид, - кричимо ми з Ромою.
- Добре, - відповідає дід Іван, накриваючи на стіл під одним із своїх шістьох горіхів. - Це знак що нам уже пора бухати.
- А ми? - питає Рома, ковтаючи слину.
- А ви ще малі. Як виростете, оженетесь, і ваші дружини полоскатимуть вам мізки, тільки тоді матимете право пити.
- Ви б хоча дітям ситра налили та й запросили їх за стіл, - говорила баба Світлана.
- Переб'ються, потім почнеться кожного разу їм наливай. А як можна наливати тим хто ще не працює? - дід був категоричним.
Так вони і пили, зробивши індикатором коли їм можна заводські викиди аби не бухати кожного дня.
Та через обставини описані в новелі "Третій поверх" пан Адамовіч постійно був на нервах. Приходячи до кума, він просто з воріт казав:
- Іване, налий мені горілки чи самогону, бо в мене дахи літають, - і починав розповідати що поганого сталося в його житті.
Одного разу Рома, почувши це каже:
- Де ті дахи? Я їх зараз постріляю.
А Вацлав йому відповідає:
- Я не скажу. Краще подивлюся в кого ти стрілятимеш.
Рома з пальця почав "стріляти" в птахів, собак, котів.
Я кажу йому:
- Рома, то зовсім не те... От я зараз почну.
А дід Іван питає мене:
- Ну, і коли ти почнеш?
Відповідаю:
- Зараз, поки Рома стріляє я заряджаю.
І коли Рома скінчив, питаю у Вацлава:
- Дядьку, покажіть де вас ображають?
- Та мене всюди ображають, можеш стріляти куди завгодно і будеш правий.
- Тоді я починаю. Бдрж! Бдрж! Бдрж! - "стріляю" я в дахи сусідських хат.
- Так і ти мене ображав. Дражнився, - відповідає пан Вацлав.
- Бдрж! - стріляю я собі у скроню.
- Оце погано! Самогубці до раю не потрапляють, - каже пан поляк. - Ти, Рома, стріляв у звірів невинних і птиць небесних, а ти, Олексій, постріляв людям дахи.
Загалом, коли вони пили то нас відсилали подалі, бо за столом вони зазвичай лаяли радянську владу.
- Що це тільки - но над нами пролетіло? - питав Вацлав у діда про міліцейський аеропланчик.
- Аероплан, марка така - то, - відповідав дід (він закінчив авіаційне училище при радянській військовій базі в місті Далянь у Китаї за спеціальністю бортмеханік).
- Скільки він палива зжер коли летів?
- Стільки - то.
- Ну і коли така країна, що без жалю отак викидає ресурси вилетить у трубу?
- Не знаю, але що вилетить це точно, - відповідав дід Іван. - Випиймо краще цієї соляри небесної щоб тим хто там на небі було добре і щоб ця країна пошвидше в трубу вилетіла.
Інколи вони давали поради й нам:
- Хлопці, - казав Адамовіч - одружуйтесь за покликом серця, а не за придане. Шлюб має бути освячений у затомісі*, - і показував пальцем у небо.
- А де це?
- На небі у боженьки, - відповідав мені Рома.
- Правильно, на небі у боженьки, - казав Вацлав.
- А я в Бога не вірю, - відповідав я, бо вихований був по-комуністичному.
- Нічого, з часом повіриш.
Так власне і сталося: прийшли дев'яності, церква з'явилася на телебаченні (раніше туди її й на гарматний постріл не допускали) і я повірив у Бога. Щодо іншого: ми так і не женилися. Зате удвох бухали, а Рома так взагалі донедавна бухав ледь не щодня.
Потім, як ви знаєте, пан Вацлав зламав ногу і до діда Івана приходив уже вкрай рідко. Рома підріс і дід став його постійно припахувати: то рвати бур'ян на городі, то рити перегній на компості, то пиляти гілки. Зрештою у Роми уривався терпець і він тікав з двору, а дід Іван посилав нам навздогін відбірні матюки:
- Їдріть вашу наліво, біжіть та не вертайтеся, - кричав він нам услід.
Сам же дід вставав влітку о четвертій ранку і йшов поливати свій величезний город із баштаном на якому підростали кавуни та дині. Ополудні дід збирав жуків і полов грядки, незважаючи ні на спеку, ні на здоров'я. Так і заробив свій перший інфаркт, яких у нього було до семи, а восьмий став останнім...
В дев'яності дід вже особливо не криючись, лаяв радянську владу, сперечаючись з цього питання зі своїм іншим кумом Віктором Горєліком, який в них на заводі був парторгом.
- Ну ти ж не комуніст, - казав він кумові, - ти член партії. Вони постійно брали з нас гроші то на допомогу народу В'єтнаму, то для голодуючих дітей Анголи і так поробили вже комунізм, але тільки для себе.
Той же відповідає, що Захід хотів знищити Радянський Союз аби мати ринок збуту для своїх товарів які вони викидали в океан.
Нам же дід казав:
- От подивіться он туди, хлопці. Бачите отам тополі? Вони не однакові і горіхи у нас у дворі не однакові. То як же комуністи збирались зробити таке суспільство, де все має бути однаковим, коли вже навіть сама природа проти цього?
А як я підріс, він став розповідати які комуністи тварюки:
- Приїхав я, значить, у рідне село на один день. Пішов на ставок, тільки - но закинув вудочку як їде "Нива" по греблі. "Гей, мужички, завтра порибалите. Зараз сюди секретар райкому приїде з фуршетом та дівчатками". І я, значить, приїхав до рідного села на один день мушу звідси йти тому що якийсь комуняка зараз баб трахати приїде? - з обуренням казав дід.
Потім через дві хвилини став продовжувати:
- Гондурас тут через три вулиці живе. На початку восьмидесятих все пнувся в голови райкому комсомолу. Просить, значить, мене обшити двері. Я йому кажу:
- Ти або давай матеріал, або плати більше.
Він відповідає:
- Нічо, от я стану головою райкому комсомолу так ти мені ці двері за так обіш'єш.
Часто я казав йому:
- Діду Іване, ну нема вже десять років ніяких комуністів.
Він же відповідав:
- Олексій, ти не правий: комуністи є. Не важливо в кого вони перефарбувалися. Нинішня КПУ Петра Симоненка
то комсомольці, а справжні комуністи - то мафія. І вони лишилися. А ти з ними ще зустрінешся.
І як у воду гледів: з ошмьотками радянщини я зустрівся коли пішов на роботу.
Не вірив дід і ні в які прикмети. Коли хтось при ньому говорив щось штибу ритуалу зведення бородавок, то додавав при цьому якісь сороміцькі вислови.
Про релігію дід казав що то опіум.
- Справжній бог то природа. Я вірю що Ісус Христос був, але він був людиною, екстрасенсом, цілителем (про це дід теж відповідав: "Природа!"). А те що зараз розвелось то годівничка для попів.
Я ж у Бога вже вірив, а тому з дідом Іваном не погоджувався.
Захворів дід Іван, бабі довелося постійно доглядати аби він не йшов рубати дрова чи гострити пилку.
- Я тільки - но отакі трісочки порубав, - виправдовувався він перед бабою Світланою
- Й на чорта мені твої трісочки? Як помреш що я з тобою робитиму? - сердилась баба.
Однак як не старалася, але не вберегла. 14 жовтня 2002 року машина "Укртелекому" розчавила цеглу на їхньому водопроводному люці і дід кинувся з ними лаятись.
Потім, відчувши себе погано, пішов до хати по таблетки там впав і вмер.
***
Минуло кілька років. Баштану вже не було, частину городу віддали сусідам "в оренду", бо без діда господарство вже так не велося. А потім... продали половину двору під забудову багатіям і я зі свого двору спостерігав як Рома із сестрою кидали у вогонь зрубані дерева садка і виноградник, як горіло і летіло з димом у небо роками нажите добро...
Рома вчасно не зупинився і пропав як людина: залишки інструментів, лещата на яких ми пиляли дошки, ворота від гаражу (дід ще й водив машину; все хвалився що в нього в житті була лише одна аварія, він впилявся в стіну гаража коли заїжджав, бо був дуже злий і потому продав свого "Москвича") все потонуло в морі алкоголю. Та найстрашніше було те що він розтратив своє здоров'я і цього вже не повернеш...
Не розводжу город уже й я: немає ні сил, ні здоров'я, ні бажання. То й заростають наші подвір'я травою. І заростає травою пам'ять про старих господарів.
А зараз узагалі іде війна і забрали Рому на війну. Чи вернеться він звідти живим, один лише Бог відає...
м. Дніпро, 24 липня 2025.
Не вернувся...
20 жовтня 2025.
Кажуть що людину можна вигнати із села, але село вигнати з людини ні. Зазвичай таке прислів'я звучить в негативному сенсі. Проте в селі немає нічого поганого, бо ж саме село було і назавжди залишатиметься годувальником великих міст населених нащадками цих самих селян. А в Україні село ще є резервацією української мови, яку з міста ще двісті років тому витіснила "культурніша" російська. Пригадую як в середині нульових викладачка в університеті спитала нас якою мовою проводити лекцію і я та мій друг Сергій відповіли "українською!" вона сказала що хлопці певно із села, а оскільки в нашій групі російськомовних "горожан" було більше то і лекція була прочитана російською.
Та мова не про те, а про моїх сусідів. У величезному дворі була хата, довжелезна кухня, курник, сараї, був садок з яблунями, вишнями, сливами, абрикосами та виноградник. І жили там баба Надія, її дочка баба Світлана з чоловіком дідом Іваном Білоножком, що був там у приймах. Як співалося в одній українській пісні, хто у приймах не буває той горя не знає. Працював дід Іван у автомобільному гаражі нашого заводу металургійного обладнання. Займався він обшивкою крісел у вантажних автомобілях та автобусах, а водночас калимів (офіційно щоправда в той час це робити заборонялось): обшивав двері тканиною людям і в приорітеті там були члени партійної номенклатури, бо вони добре платили. Жінка його баба Світлана що також працювала на тому заводі ще й займалася пошивом одежі. Так що жили вони на той час непогано. Була в них дочка, що на тоді вже вийшла заміж і жила з чоловіком у місті. Майже через рік після мого народження у них народився син Рома Білоцерківець, що став моїм другом дитинства.
Якось баба Надія сапала картоплю на городі, а я став відв'язувати нашого пса Каштана і не помітив як баба перестала сапати, сховавшись за кленок, що ріс у нас на межі.
Вийшла моя мати:
- Куди ти його відв'язуєш? Городи у всіх зараз - собаку вб'ють.
- Правильно, - озвалась баба Надія - я й сховалась аби вдарити його сапою.
- Тоді б я запустив в вас цеглиною, - сказав я бо тоді не мав жодної поваги до старших.
- Сякий-такий і Бога не боїшся?!
- Бога немає! - озвався з кінця городу дід Іван. - Тещо, почитай оце, - промовив він далі, показуючи книжку "Біблія для віруючих і невіруючих" Омеляна Ярославського.
За своїм світоглядом дід був вульгарним матеріалістом, про що я оповім далі.
У вихідні дні до нього приходив кум Вацлав Адамовіч з вулиці Понадярової і тоді дід казав нам із Ромою дивитись у бік заводів.
- Як побачите викид, скажете.
Довго нам дивитись не довелося: на обрії виросла, піднімаючись високо в небо величезна біла колона диму.
- Викид, - кричимо ми з Ромою.
- Добре, - відповідає дід Іван, накриваючи на стіл під одним із своїх шістьох горіхів. - Це знак що нам уже пора бухати.
- А ми? - питає Рома, ковтаючи слину.
- А ви ще малі. Як виростете, оженетесь, і ваші дружини полоскатимуть вам мізки, тільки тоді матимете право пити.
- Ви б хоча дітям ситра налили та й запросили їх за стіл, - говорила баба Світлана.
- Переб'ються, потім почнеться кожного разу їм наливай. А як можна наливати тим хто ще не працює? - дід був категоричним.
Так вони і пили, зробивши індикатором коли їм можна заводські викиди аби не бухати кожного дня.
Та через обставини описані в новелі "Третій поверх" пан Адамовіч постійно був на нервах. Приходячи до кума, він просто з воріт казав:
- Іване, налий мені горілки чи самогону, бо в мене дахи літають, - і починав розповідати що поганого сталося в його житті.
Одного разу Рома, почувши це каже:
- Де ті дахи? Я їх зараз постріляю.
А Вацлав йому відповідає:
- Я не скажу. Краще подивлюся в кого ти стрілятимеш.
Рома з пальця почав "стріляти" в птахів, собак, котів.
Я кажу йому:
- Рома, то зовсім не те... От я зараз почну.
А дід Іван питає мене:
- Ну, і коли ти почнеш?
Відповідаю:
- Зараз, поки Рома стріляє я заряджаю.
І коли Рома скінчив, питаю у Вацлава:
- Дядьку, покажіть де вас ображають?
- Та мене всюди ображають, можеш стріляти куди завгодно і будеш правий.
- Тоді я починаю. Бдрж! Бдрж! Бдрж! - "стріляю" я в дахи сусідських хат.
- Так і ти мене ображав. Дражнився, - відповідає пан Вацлав.
- Бдрж! - стріляю я собі у скроню.
- Оце погано! Самогубці до раю не потрапляють, - каже пан поляк. - Ти, Рома, стріляв у звірів невинних і птиць небесних, а ти, Олексій, постріляв людям дахи.
Загалом, коли вони пили то нас відсилали подалі, бо за столом вони зазвичай лаяли радянську владу.
- Що це тільки - но над нами пролетіло? - питав Вацлав у діда про міліцейський аеропланчик.
- Аероплан, марка така - то, - відповідав дід (він закінчив авіаційне училище при радянській військовій базі в місті Далянь у Китаї за спеціальністю бортмеханік).
- Скільки він палива зжер коли летів?
- Стільки - то.
- Ну і коли така країна, що без жалю отак викидає ресурси вилетить у трубу?
- Не знаю, але що вилетить це точно, - відповідав дід Іван. - Випиймо краще цієї соляри небесної щоб тим хто там на небі було добре і щоб ця країна пошвидше в трубу вилетіла.
Інколи вони давали поради й нам:
- Хлопці, - казав Адамовіч - одружуйтесь за покликом серця, а не за придане. Шлюб має бути освячений у затомісі*, - і показував пальцем у небо.
- А де це?
- На небі у боженьки, - відповідав мені Рома.
- Правильно, на небі у боженьки, - казав Вацлав.
- А я в Бога не вірю, - відповідав я, бо вихований був по-комуністичному.
- Нічого, з часом повіриш.
Так власне і сталося: прийшли дев'яності, церква з'явилася на телебаченні (раніше туди її й на гарматний постріл не допускали) і я повірив у Бога. Щодо іншого: ми так і не женилися. Зате удвох бухали, а Рома так взагалі донедавна бухав ледь не щодня.
Потім, як ви знаєте, пан Вацлав зламав ногу і до діда Івана приходив уже вкрай рідко. Рома підріс і дід став його постійно припахувати: то рвати бур'ян на городі, то рити перегній на компості, то пиляти гілки. Зрештою у Роми уривався терпець і він тікав з двору, а дід Іван посилав нам навздогін відбірні матюки:
- Їдріть вашу наліво, біжіть та не вертайтеся, - кричав він нам услід.
Сам же дід вставав влітку о четвертій ранку і йшов поливати свій величезний город із баштаном на якому підростали кавуни та дині. Ополудні дід збирав жуків і полов грядки, незважаючи ні на спеку, ні на здоров'я. Так і заробив свій перший інфаркт, яких у нього було до семи, а восьмий став останнім...
В дев'яності дід вже особливо не криючись, лаяв радянську владу, сперечаючись з цього питання зі своїм іншим кумом Віктором Горєліком, який в них на заводі був парторгом.
- Ну ти ж не комуніст, - казав він кумові, - ти член партії. Вони постійно брали з нас гроші то на допомогу народу В'єтнаму, то для голодуючих дітей Анголи і так поробили вже комунізм, але тільки для себе.
Той же відповідає, що Захід хотів знищити Радянський Союз аби мати ринок збуту для своїх товарів які вони викидали в океан.
Нам же дід казав:
- От подивіться он туди, хлопці. Бачите отам тополі? Вони не однакові і горіхи у нас у дворі не однакові. То як же комуністи збирались зробити таке суспільство, де все має бути однаковим, коли вже навіть сама природа проти цього?
А як я підріс, він став розповідати які комуністи тварюки:
- Приїхав я, значить, у рідне село на один день. Пішов на ставок, тільки - но закинув вудочку як їде "Нива" по греблі. "Гей, мужички, завтра порибалите. Зараз сюди секретар райкому приїде з фуршетом та дівчатками". І я, значить, приїхав до рідного села на один день мушу звідси йти тому що якийсь комуняка зараз баб трахати приїде? - з обуренням казав дід.
Потім через дві хвилини став продовжувати:
- Гондурас тут через три вулиці живе. На початку восьмидесятих все пнувся в голови райкому комсомолу. Просить, значить, мене обшити двері. Я йому кажу:
- Ти або давай матеріал, або плати більше.
Він відповідає:
- Нічо, от я стану головою райкому комсомолу так ти мені ці двері за так обіш'єш.
Часто я казав йому:
- Діду Іване, ну нема вже десять років ніяких комуністів.
Він же відповідав:
- Олексій, ти не правий: комуністи є. Не важливо в кого вони перефарбувалися. Нинішня КПУ Петра Симоненка
то комсомольці, а справжні комуністи - то мафія. І вони лишилися. А ти з ними ще зустрінешся.
І як у воду гледів: з ошмьотками радянщини я зустрівся коли пішов на роботу.
Не вірив дід і ні в які прикмети. Коли хтось при ньому говорив щось штибу ритуалу зведення бородавок, то додавав при цьому якісь сороміцькі вислови.
Про релігію дід казав що то опіум.
- Справжній бог то природа. Я вірю що Ісус Христос був, але він був людиною, екстрасенсом, цілителем (про це дід теж відповідав: "Природа!"). А те що зараз розвелось то годівничка для попів.
Я ж у Бога вже вірив, а тому з дідом Іваном не погоджувався.
Захворів дід Іван, бабі довелося постійно доглядати аби він не йшов рубати дрова чи гострити пилку.
- Я тільки - но отакі трісочки порубав, - виправдовувався він перед бабою Світланою
- Й на чорта мені твої трісочки? Як помреш що я з тобою робитиму? - сердилась баба.
Однак як не старалася, але не вберегла. 14 жовтня 2002 року машина "Укртелекому" розчавила цеглу на їхньому водопроводному люці і дід кинувся з ними лаятись.
Потім, відчувши себе погано, пішов до хати по таблетки там впав і вмер.
***
Минуло кілька років. Баштану вже не було, частину городу віддали сусідам "в оренду", бо без діда господарство вже так не велося. А потім... продали половину двору під забудову багатіям і я зі свого двору спостерігав як Рома із сестрою кидали у вогонь зрубані дерева садка і виноградник, як горіло і летіло з димом у небо роками нажите добро...
Рома вчасно не зупинився і пропав як людина: залишки інструментів, лещата на яких ми пиляли дошки, ворота від гаражу (дід ще й водив машину; все хвалився що в нього в житті була лише одна аварія, він впилявся в стіну гаража коли заїжджав, бо був дуже злий і потому продав свого "Москвича") все потонуло в морі алкоголю. Та найстрашніше було те що він розтратив своє здоров'я і цього вже не повернеш...
Не розводжу город уже й я: немає ні сил, ні здоров'я, ні бажання. То й заростають наші подвір'я травою. І заростає травою пам'ять про старих господарів.
А зараз узагалі іде війна і забрали Рому на війну. Чи вернеться він звідти живим, один лише Бог відає...
м. Дніпро, 24 липня 2025.
Не вернувся...
20 жовтня 2025.
*Затоміс - у космології "Троянди Світу" Даниїла Андреєва небесна країна в якій живуть святі. Затоміси складають вищий прошарок метакультур країн світу.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
""Груз - 200" Алєксєя Балабанова - крізь призму сьогодення "
• Перейти на сторінку •
"Чорне небо і лисячі хвости"
• Перейти на сторінку •
"Чорне небо і лисячі хвости"
Про публікацію
