Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
2025.11.23
17:27
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
2025.11.23
14:44
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
2025.11.23
14:12
У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
2025.11.23
13:17
Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
2025.11.23
12:39
Хоча багряне листя впало,
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
2025.11.22
19:21
Пам’яті Василя Неділька,
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
2025.11.22
14:41
Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
2025.11.22
09:14
Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Пекун Олексій (1983) /
Проза
Минулі дні
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Минулі дні
Надворі літній ранок 2025 року, зі свого вікна я дивлюсь на занедбаний город сусідів, де стоїть бур'ян у людський зріст. Однак колись було все не так, там росла картопля, кукурудза, квасоля, буряки, огірки, помідори, був величезний баштан - гордість господаря, а біля паркану стояли високі помаранчеві соняшники. Тепер це два розділених сірим європарканом подвір'я, котрі раніше були єдиним великим дворищем, що виходило у старий тополиний гай.
Кажуть що людину можна вигнати із села, але село вигнати з людини ні. Зазвичай таке прислів'я звучить в негативному сенсі. Проте в селі немає нічого поганого, бо ж саме село було і назавжди залишатиметься годувальником великих міст населених нащадками цих самих селян. А в Україні село ще є резервацією української мови, яку з міста ще двісті років тому витіснила "культурніша" російська. Пригадую як в середині нульових викладачка в університеті спитала нас якою мовою проводити лекцію і я та мій друг Сергій відповіли "українською!" вона сказала що хлопці певно із села, а оскільки в нашій групі російськомовних "горожан" було більше то і лекція була прочитана російською.
Та мова не про те, а про моїх сусідів. У величезному дворі була хата, довжелезна кухня, курник, сараї, був садок з яблунями, вишнями, сливами, абрикосами та виноградник. І жили там баба Надія, її дочка баба Світлана з чоловіком дідом Іваном Білоножком, що був там у приймах. Як співалося в одній українській пісні, хто у приймах не буває той горя не знає. Працював дід Іван у автомобільному гаражі нашого заводу металургійного обладнання. Займався він обшивкою крісел у вантажних автомобілях та автобусах, а водночас калимів (офіційно щоправда в той час це робити заборонялось): обшивав двері тканиною людям і в приорітеті там були члени партійної номенклатури, бо вони добре платили. Жінка його баба Світлана що також працювала на тому заводі ще й займалася пошивом одежі. Так що жили вони на той час непогано. Була в них дочка, що на тоді вже вийшла заміж і жила з чоловіком у місті. Майже через рік після мого народження у них народився син Рома Білоцерківець, що став моїм другом дитинства.
Якось баба Надія сапала картоплю на городі, а я став відв'язувати нашого пса Каштана і не помітив як баба перестала сапати, сховавшись за кленок, що ріс у нас на межі.
Вийшла моя мати:
- Куди ти його відв'язуєш? Городи у всіх зараз - собаку вб'ють.
- Правильно, - озвалась баба Надія - я й сховалась аби вдарити його сапою.
- Тоді б я запустив в вас цеглиною, - сказав я бо тоді не мав жодної поваги до старших.
- Сякий-такий і Бога не боїшся?!
- Бога немає! - озвався з кінця городу дід Іван. - Тещо, почитай оце, - промовив він далі, показуючи книжку "Біблія для віруючих і невіруючих" Омеляна Ярославського.
За своїм світоглядом дід був вульгарним матеріалістом, про що я оповім далі.
У вихідні дні до нього приходив кум Вацлав Адамовіч з вулиці Понадярової і тоді дід казав нам із Ромою дивитись у бік заводів.
- Як побачите викид, скажете.
Довго нам дивитись не довелося: на обрії виросла, піднімаючись високо в небо величезна біла колона диму.
- Викид, - кричимо ми з Ромою.
- Добре, - відповідає дід Іван, накриваючи на стіл під одним із своїх шістьох горіхів. - Це знак що нам уже пора бухати.
- А ми? - питає Рома, ковтаючи слину.
- А ви ще малі. Як виростете, оженетесь, і ваші дружини полоскатимуть вам мізки, тільки тоді матимете право пити.
- Ви б хоча дітям ситра налили та й запросили їх за стіл, - говорила баба Світлана.
- Переб'ються, потім почнеться кожного разу їм наливай. А як можна наливати тим хто ще не працює? - дід був категоричним.
Так вони і пили, зробивши індикатором коли їм можна заводські викиди аби не бухати кожного дня.
Та через обставини описані в новелі "Третій поверх" пан Адамовіч постійно був на нервах. Приходячи до кума, він просто з воріт казав:
- Іване, налий мені горілки чи самогону, бо в мене дахи літають, - і починав розповідати що поганого сталося в його житті.
Одного разу Рома, почувши це каже:
- Де ті дахи? Я їх зараз постріляю.
А Вацлав йому відповідає:
- Я не скажу. Краще подивлюся в кого ти стрілятимеш.
Рома з пальця почав "стріляти" в птахів, собак, котів.
Я кажу йому:
- Рома, то зовсім не те... От я зараз почну.
А дід Іван питає мене:
- Ну, і коли ти почнеш?
Відповідаю:
- Зараз, поки Рома стріляє я заряджаю.
І коли Рома скінчив, питаю у Вацлава:
- Дядьку, покажіть де вас ображають?
- Та мене всюди ображають, можеш стріляти куди завгодно і будеш правий.
- Тоді я починаю. Бдрж! Бдрж! Бдрж! - "стріляю" я в дахи сусідських хат.
- Так і ти мене ображав. Дражнився, - відповідає пан Вацлав.
- Бдрж! - стріляю я собі у скроню.
- Оце погано! Самогубці до раю не потрапляють, - каже пан поляк. - Ти, Рома, стріляв у звірів невинних і птиць небесних, а ти, Олексій, постріляв людям дахи.
Загалом, коли вони пили то нас відсилали подалі, бо за столом вони зазвичай лаяли радянську владу.
- Що це тільки - но над нами пролетіло? - питав Вацлав у діда про міліцейський аеропланчик.
- Аероплан, марка така - то, - відповідав дід (він закінчив авіаційне училище при радянській військовій базі в місті Далянь у Китаї за спеціальністю бортмеханік).
- Скільки він палива зжер коли летів?
- Стільки - то.
- Ну і коли така країна, що без жалю отак викидає ресурси вилетить у трубу?
- Не знаю, але що вилетить це точно, - відповідав дід Іван. - Випиймо краще цієї соляри небесної щоб тим хто там на небі було добре і щоб ця країна пошвидше в трубу вилетіла.
Інколи вони давали поради й нам:
- Хлопці, - казав Адамовіч - одружуйтесь за покликом серця, а не за придане. Шлюб має бути освячений у затомісі*, - і показував пальцем у небо.
- А де це?
- На небі у боженьки, - відповідав мені Рома.
- Правильно, на небі у боженьки, - казав Вацлав.
- А я в Бога не вірю, - відповідав я, бо вихований був по-комуністичному.
- Нічого, з часом повіриш.
Так власне і сталося: прийшли дев'яності, церква з'явилася на телебаченні (раніше туди її й на гарматний постріл не допускали) і я повірив у Бога. Щодо іншого: ми так і не женилися. Зате удвох бухали, а Рома так взагалі донедавна бухав ледь не щодня.
Потім, як ви знаєте, пан Вацлав зламав ногу і до діда Івана приходив уже вкрай рідко. Рома підріс і дід став його постійно припахувати: то рвати бур'ян на городі, то рити перегній на компості, то пиляти гілки. Зрештою у Роми уривався терпець і він тікав з двору, а дід Іван посилав нам навздогін відбірні матюки:
- Їдріть вашу наліво, біжіть та не вертайтеся, - кричав він нам услід.
Сам же дід вставав влітку о четвертій ранку і йшов поливати свій величезний город із баштаном на якому підростали кавуни та дині. Ополудні дід збирав жуків і полов грядки, незважаючи ні на спеку, ні на здоров'я. Так і заробив свій перший інфаркт, яких у нього було до семи, а восьмий став останнім...
В дев'яності дід вже особливо не криючись, лаяв радянську владу, сперечаючись з цього питання зі своїм іншим кумом Віктором Горєліком, який в них на заводі був парторгом.
- Ну ти ж не комуніст, - казав він кумові, - ти член партії. Вони постійно брали з нас гроші то на допомогу народу В'єтнаму, то для голодуючих дітей Анголи і так поробили вже комунізм, але тільки для себе.
Той же відповідає, що Захід хотів знищити Радянський Союз аби мати ринок збуту для своїх товарів які вони викидали в океан.
Нам же дід казав:
- От подивіться он туди, хлопці. Бачите отам тополі? Вони не однакові і горіхи у нас у дворі не однакові. То як же комуністи збирались зробити таке суспільство, де все має бути однаковим, коли вже навіть сама природа проти цього?
А як я підріс, він став розповідати які комуністи тварюки:
- Приїхав я, значить, у рідне село на один день. Пішов на ставок, тільки - но закинув вудочку як їде "Нива" по греблі. "Гей, мужички, завтра порибалите. Зараз сюди секретар райкому приїде з фуршетом та дівчатками". І я, значить, приїхав до рідного села на один день мушу звідси йти тому що якийсь комуняка зараз баб трахати приїде? - з обуренням казав дід.
Потім через дві хвилини став продовжувати:
- Гондурас тут через три вулиці живе. На початку восьмидесятих все пнувся в голови райкому комсомолу. Просить, значить, мене обшити двері. Я йому кажу:
- Ти або давай матеріал, або плати більше.
Він відповідає:
- Нічо, от я стану головою райкому комсомолу так ти мені ці двері за так обіш'єш.
Часто я казав йому:
- Діду Іване, ну нема вже десять років ніяких комуністів.
Він же відповідав:
- Олексій, ти не правий: комуністи є. Не важливо в кого вони перефарбувалися. Нинішня КПУ Петра Симоненка
то комсомольці, а справжні комуністи - то мафія. І вони лишилися. А ти з ними ще зустрінешся.
І як у воду гледів: з ошмьотками радянщини я зустрівся коли пішов на роботу.
Не вірив дід і ні в які прикмети. Коли хтось при ньому говорив щось штибу ритуалу зведення бородавок, то додавав при цьому якісь сороміцькі вислови.
Про релігію дід казав що то опіум.
- Справжній бог то природа. Я вірю що Ісус Христос був, але він був людиною, екстрасенсом, цілителем (про це дід теж відповідав: "Природа!"). А те що зараз розвелось то годівничка для попів.
Я ж у Бога вже вірив, а тому з дідом Іваном не погоджувався.
Захворів дід Іван, бабі довелося постійно доглядати аби він не йшов рубати дрова чи гострити пилку.
- Я тільки - но отакі трісочки порубав, - виправдовувався він перед бабою Світланою
- Й на чорта мені твої трісочки? Як помреш що я з тобою робитиму? - сердилась баба.
Однак як не старалася, але не вберегла. 14 жовтня 2002 року машина "Укртелекому" розчавила цеглу на їхньому водопроводному люці і дід кинувся з ними лаятись.
Потім, відчувши себе погано, пішов до хати по таблетки там впав і вмер.
***
Минуло кілька років. Баштану вже не було, частину городу віддали сусідам "в оренду", бо без діда господарство вже так не велося. А потім... продали половину двору під забудову багатіям і я зі свого двору спостерігав як Рома із сестрою кидали у вогонь зрубані дерева садка і виноградник, як горіло і летіло з димом у небо роками нажите добро...
Рома вчасно не зупинився і пропав як людина: залишки інструментів, лещата на яких ми пиляли дошки, ворота від гаражу (дід ще й водив машину; все хвалився що в нього в житті була лише одна аварія, він впилявся в стіну гаража коли заїжджав, бо був дуже злий і потому продав свого "Москвича") все потонуло в морі алкоголю. Та найстрашніше було те що він розтратив своє здоров'я і цього вже не повернеш...
Не розводжу город уже й я: немає ні сил, ні здоров'я, ні бажання. То й заростають наші подвір'я травою. І заростає травою пам'ять про старих господарів.
А зараз узагалі іде війна і забрали Рому на війну. Чи вернеться він звідти живим, один лише Бог відає...
м. Дніпро, 24 липня 2025.
Кажуть що людину можна вигнати із села, але село вигнати з людини ні. Зазвичай таке прислів'я звучить в негативному сенсі. Проте в селі немає нічого поганого, бо ж саме село було і назавжди залишатиметься годувальником великих міст населених нащадками цих самих селян. А в Україні село ще є резервацією української мови, яку з міста ще двісті років тому витіснила "культурніша" російська. Пригадую як в середині нульових викладачка в університеті спитала нас якою мовою проводити лекцію і я та мій друг Сергій відповіли "українською!" вона сказала що хлопці певно із села, а оскільки в нашій групі російськомовних "горожан" було більше то і лекція була прочитана російською.
Та мова не про те, а про моїх сусідів. У величезному дворі була хата, довжелезна кухня, курник, сараї, був садок з яблунями, вишнями, сливами, абрикосами та виноградник. І жили там баба Надія, її дочка баба Світлана з чоловіком дідом Іваном Білоножком, що був там у приймах. Як співалося в одній українській пісні, хто у приймах не буває той горя не знає. Працював дід Іван у автомобільному гаражі нашого заводу металургійного обладнання. Займався він обшивкою крісел у вантажних автомобілях та автобусах, а водночас калимів (офіційно щоправда в той час це робити заборонялось): обшивав двері тканиною людям і в приорітеті там були члени партійної номенклатури, бо вони добре платили. Жінка його баба Світлана що також працювала на тому заводі ще й займалася пошивом одежі. Так що жили вони на той час непогано. Була в них дочка, що на тоді вже вийшла заміж і жила з чоловіком у місті. Майже через рік після мого народження у них народився син Рома Білоцерківець, що став моїм другом дитинства.
Якось баба Надія сапала картоплю на городі, а я став відв'язувати нашого пса Каштана і не помітив як баба перестала сапати, сховавшись за кленок, що ріс у нас на межі.
Вийшла моя мати:
- Куди ти його відв'язуєш? Городи у всіх зараз - собаку вб'ють.
- Правильно, - озвалась баба Надія - я й сховалась аби вдарити його сапою.
- Тоді б я запустив в вас цеглиною, - сказав я бо тоді не мав жодної поваги до старших.
- Сякий-такий і Бога не боїшся?!
- Бога немає! - озвався з кінця городу дід Іван. - Тещо, почитай оце, - промовив він далі, показуючи книжку "Біблія для віруючих і невіруючих" Омеляна Ярославського.
За своїм світоглядом дід був вульгарним матеріалістом, про що я оповім далі.
У вихідні дні до нього приходив кум Вацлав Адамовіч з вулиці Понадярової і тоді дід казав нам із Ромою дивитись у бік заводів.
- Як побачите викид, скажете.
Довго нам дивитись не довелося: на обрії виросла, піднімаючись високо в небо величезна біла колона диму.
- Викид, - кричимо ми з Ромою.
- Добре, - відповідає дід Іван, накриваючи на стіл під одним із своїх шістьох горіхів. - Це знак що нам уже пора бухати.
- А ми? - питає Рома, ковтаючи слину.
- А ви ще малі. Як виростете, оженетесь, і ваші дружини полоскатимуть вам мізки, тільки тоді матимете право пити.
- Ви б хоча дітям ситра налили та й запросили їх за стіл, - говорила баба Світлана.
- Переб'ються, потім почнеться кожного разу їм наливай. А як можна наливати тим хто ще не працює? - дід був категоричним.
Так вони і пили, зробивши індикатором коли їм можна заводські викиди аби не бухати кожного дня.
Та через обставини описані в новелі "Третій поверх" пан Адамовіч постійно був на нервах. Приходячи до кума, він просто з воріт казав:
- Іване, налий мені горілки чи самогону, бо в мене дахи літають, - і починав розповідати що поганого сталося в його житті.
Одного разу Рома, почувши це каже:
- Де ті дахи? Я їх зараз постріляю.
А Вацлав йому відповідає:
- Я не скажу. Краще подивлюся в кого ти стрілятимеш.
Рома з пальця почав "стріляти" в птахів, собак, котів.
Я кажу йому:
- Рома, то зовсім не те... От я зараз почну.
А дід Іван питає мене:
- Ну, і коли ти почнеш?
Відповідаю:
- Зараз, поки Рома стріляє я заряджаю.
І коли Рома скінчив, питаю у Вацлава:
- Дядьку, покажіть де вас ображають?
- Та мене всюди ображають, можеш стріляти куди завгодно і будеш правий.
- Тоді я починаю. Бдрж! Бдрж! Бдрж! - "стріляю" я в дахи сусідських хат.
- Так і ти мене ображав. Дражнився, - відповідає пан Вацлав.
- Бдрж! - стріляю я собі у скроню.
- Оце погано! Самогубці до раю не потрапляють, - каже пан поляк. - Ти, Рома, стріляв у звірів невинних і птиць небесних, а ти, Олексій, постріляв людям дахи.
Загалом, коли вони пили то нас відсилали подалі, бо за столом вони зазвичай лаяли радянську владу.
- Що це тільки - но над нами пролетіло? - питав Вацлав у діда про міліцейський аеропланчик.
- Аероплан, марка така - то, - відповідав дід (він закінчив авіаційне училище при радянській військовій базі в місті Далянь у Китаї за спеціальністю бортмеханік).
- Скільки він палива зжер коли летів?
- Стільки - то.
- Ну і коли така країна, що без жалю отак викидає ресурси вилетить у трубу?
- Не знаю, але що вилетить це точно, - відповідав дід Іван. - Випиймо краще цієї соляри небесної щоб тим хто там на небі було добре і щоб ця країна пошвидше в трубу вилетіла.
Інколи вони давали поради й нам:
- Хлопці, - казав Адамовіч - одружуйтесь за покликом серця, а не за придане. Шлюб має бути освячений у затомісі*, - і показував пальцем у небо.
- А де це?
- На небі у боженьки, - відповідав мені Рома.
- Правильно, на небі у боженьки, - казав Вацлав.
- А я в Бога не вірю, - відповідав я, бо вихований був по-комуністичному.
- Нічого, з часом повіриш.
Так власне і сталося: прийшли дев'яності, церква з'явилася на телебаченні (раніше туди її й на гарматний постріл не допускали) і я повірив у Бога. Щодо іншого: ми так і не женилися. Зате удвох бухали, а Рома так взагалі донедавна бухав ледь не щодня.
Потім, як ви знаєте, пан Вацлав зламав ногу і до діда Івана приходив уже вкрай рідко. Рома підріс і дід став його постійно припахувати: то рвати бур'ян на городі, то рити перегній на компості, то пиляти гілки. Зрештою у Роми уривався терпець і він тікав з двору, а дід Іван посилав нам навздогін відбірні матюки:
- Їдріть вашу наліво, біжіть та не вертайтеся, - кричав він нам услід.
Сам же дід вставав влітку о четвертій ранку і йшов поливати свій величезний город із баштаном на якому підростали кавуни та дині. Ополудні дід збирав жуків і полов грядки, незважаючи ні на спеку, ні на здоров'я. Так і заробив свій перший інфаркт, яких у нього було до семи, а восьмий став останнім...
В дев'яності дід вже особливо не криючись, лаяв радянську владу, сперечаючись з цього питання зі своїм іншим кумом Віктором Горєліком, який в них на заводі був парторгом.
- Ну ти ж не комуніст, - казав він кумові, - ти член партії. Вони постійно брали з нас гроші то на допомогу народу В'єтнаму, то для голодуючих дітей Анголи і так поробили вже комунізм, але тільки для себе.
Той же відповідає, що Захід хотів знищити Радянський Союз аби мати ринок збуту для своїх товарів які вони викидали в океан.
Нам же дід казав:
- От подивіться он туди, хлопці. Бачите отам тополі? Вони не однакові і горіхи у нас у дворі не однакові. То як же комуністи збирались зробити таке суспільство, де все має бути однаковим, коли вже навіть сама природа проти цього?
А як я підріс, він став розповідати які комуністи тварюки:
- Приїхав я, значить, у рідне село на один день. Пішов на ставок, тільки - но закинув вудочку як їде "Нива" по греблі. "Гей, мужички, завтра порибалите. Зараз сюди секретар райкому приїде з фуршетом та дівчатками". І я, значить, приїхав до рідного села на один день мушу звідси йти тому що якийсь комуняка зараз баб трахати приїде? - з обуренням казав дід.
Потім через дві хвилини став продовжувати:
- Гондурас тут через три вулиці живе. На початку восьмидесятих все пнувся в голови райкому комсомолу. Просить, значить, мене обшити двері. Я йому кажу:
- Ти або давай матеріал, або плати більше.
Він відповідає:
- Нічо, от я стану головою райкому комсомолу так ти мені ці двері за так обіш'єш.
Часто я казав йому:
- Діду Іване, ну нема вже десять років ніяких комуністів.
Він же відповідав:
- Олексій, ти не правий: комуністи є. Не важливо в кого вони перефарбувалися. Нинішня КПУ Петра Симоненка
то комсомольці, а справжні комуністи - то мафія. І вони лишилися. А ти з ними ще зустрінешся.
І як у воду гледів: з ошмьотками радянщини я зустрівся коли пішов на роботу.
Не вірив дід і ні в які прикмети. Коли хтось при ньому говорив щось штибу ритуалу зведення бородавок, то додавав при цьому якісь сороміцькі вислови.
Про релігію дід казав що то опіум.
- Справжній бог то природа. Я вірю що Ісус Христос був, але він був людиною, екстрасенсом, цілителем (про це дід теж відповідав: "Природа!"). А те що зараз розвелось то годівничка для попів.
Я ж у Бога вже вірив, а тому з дідом Іваном не погоджувався.
Захворів дід Іван, бабі довелося постійно доглядати аби він не йшов рубати дрова чи гострити пилку.
- Я тільки - но отакі трісочки порубав, - виправдовувався він перед бабою Світланою
- Й на чорта мені твої трісочки? Як помреш що я з тобою робитиму? - сердилась баба.
Однак як не старалася, але не вберегла. 14 жовтня 2002 року машина "Укртелекому" розчавила цеглу на їхньому водопроводному люці і дід кинувся з ними лаятись.
Потім, відчувши себе погано, пішов до хати по таблетки там впав і вмер.
***
Минуло кілька років. Баштану вже не було, частину городу віддали сусідам "в оренду", бо без діда господарство вже так не велося. А потім... продали половину двору під забудову багатіям і я зі свого двору спостерігав як Рома із сестрою кидали у вогонь зрубані дерева садка і виноградник, як горіло і летіло з димом у небо роками нажите добро...
Рома вчасно не зупинився і пропав як людина: залишки інструментів, лещата на яких ми пиляли дошки, ворота від гаражу (дід ще й водив машину; все хвалився що в нього в житті була лише одна аварія, він впилявся в стіну гаража коли заїжджав, бо був дуже злий і потому продав свого "Москвича") все потонуло в морі алкоголю. Та найстрашніше було те що він розтратив своє здоров'я і цього вже не повернеш...
Не розводжу город уже й я: немає ні сил, ні здоров'я, ні бажання. То й заростають наші подвір'я травою. І заростає травою пам'ять про старих господарів.
А зараз узагалі іде війна і забрали Рому на війну. Чи вернеться він звідти живим, один лише Бог відає...
м. Дніпро, 24 липня 2025.
*Затоміс - у космології "Троянди Світу" Даниїла Андреєва небесна країна в якій живуть святі. Затоміси складають вищий прошарок метакультур країн світу.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
""Груз - 200" Алєксєя Балабанова - крізь призму сьогодення "
• Перейти на сторінку •
"Чорне небо і лисячі хвости"
• Перейти на сторінку •
"Чорне небо і лисячі хвости"
Про публікацію
