Надворі літній ранок 2025 року, зі свого вікна я дивлюсь на занедбаний город сусідів, де стоїть бур'ян у людський зріст. Однак колись було все не так, там росла картопля, кукурудза, квасоля, буряки, огірки, помідори, був величезний баштан - гордість господаря, а біля паркану стояли високі помаранчеві соняшники. Тепер це два розділених сірим європарканом подвір'я, котрі раніше були єдиним великим дворищем, що виходило у старий тополиний гай.

Кажуть що людину можна вигнати із села, але село вигнати з людини ні. Зазвичай таке прислів'я звучить в негативному сенсі. Проте в селі немає нічого поганого, бо ж саме село було і назавжди залишатиметься годувальником великих міст населених нащадками цих самих селян. А в Україні село ще є резервацією української мови, яку з міста ще двісті років тому витіснила "культурніша" російська. Пригадую як в середині нульових викладачка в університеті спитала нас якою мовою проводити лекцію і я та мій друг Сергій відповіли "українською!" вона сказала що хлопці певно із села, а оскільки в нашій групі російськомовних "горожан" було більше то і лекція була прочитана російською.

Та мова не про те, а про моїх сусідів. У величезному дворі була хата, довжелезна кухня, курник, сараї, був садок з яблунями, вишнями, сливами, абрикосами та виноградник. І жили там баба Надія, її дочка баба Світлана з чоловіком дідом Іваном Білоножком, що був там у приймах. Як співалося в одній українській пісні, хто у приймах не буває той горя не знає. Працював дід Іван у автомобільному гаражі нашого заводу металургійного обладнання. Займався він обшивкою крісел у вантажних автомобілях та автобусах, а водночас калимів (офіційно щоправда в той час це робити заборонялось): обшивав двері тканиною людям і в приорітеті там були члени партійної номенклатури, бо вони добре платили. Жінка його баба Світлана що також працювала на тому заводі ще й займалася пошивом одежі. Так що жили вони на той час непогано. Була в них дочка, що на тоді вже вийшла заміж і жила з чоловіком у місті. Майже через рік після мого народження у них народився син Рома Білоцерківець, що став моїм другом дитинства.

Якось баба Надія сапала картоплю на городі, а я став відв'язувати нашого пса Каштана і не помітив як баба перестала сапати, сховавшись за кленок, що ріс у нас на межі.

Вийшла моя мати:

- Куди ти його відв'язуєш? Городи у всіх зараз - собаку вб'ють.

- Правильно, - озвалась баба Надія - я й сховалась аби вдарити його сапою.

- Тоді б я запустив в вас цеглиною, - сказав я бо тоді не мав жодної поваги до старших.

- Сякий-такий і Бога не боїшся?!

- Бога немає! - озвався з кінця городу дід Іван. - Тещо, почитай оце, - промовив він далі, показуючи книжку "Біблія для віруючих і невіруючих" Омеляна Ярославського.

За своїм світоглядом дід був вульгарним матеріалістом, про що я оповім далі.

У вихідні дні до нього приходив кум Вацлав Адамовіч з вулиці Понадярової і тоді дід казав нам із Ромою дивитись у бік заводів.

- Як побачите викид, скажете.
Довго нам дивитись не довелося: на обрії виросла, піднімаючись високо в небо величезна біла колона диму.

- Викид, - кричимо ми з Ромою.

- Добре, - відповідає дід Іван, накриваючи на стіл під одним із своїх шістьох горіхів. - Це знак що нам уже пора бухати.
- А ми? - питає Рома, ковтаючи слину.

- А ви ще малі. Як виростете, оженетесь, і ваші дружини полоскатимуть вам мізки, тільки тоді матимете право пити.

- Ви б хоча дітям ситра налили та й запросили їх за стіл, - говорила баба Світлана.

- Переб'ються, потім почнеться кожного разу їм наливай. А як можна наливати тим хто ще не працює? - дід був категоричним.

Так вони і пили, зробивши індикатором коли їм можна заводські викиди аби не бухати кожного дня.

Та через обставини описані в новелі "Третій поверх" пан Адамовіч постійно був на нервах. Приходячи до кума, він просто з воріт казав:

- Іване, налий мені горілки чи самогону, бо в мене дахи літають, - і починав розповідати що поганого сталося в його житті.

Одного разу Рома, почувши це каже:

- Де ті дахи? Я їх зараз постріляю.

А Вацлав йому відповідає:

- Я не скажу. Краще подивлюся в кого ти стрілятимеш.

Рома з пальця почав "стріляти" в птахів, собак, котів.

Я кажу йому:

- Рома, то зовсім не те... От я зараз почну.

А дід Іван питає мене:

- Ну, і коли ти почнеш?

Відповідаю:

- Зараз, поки Рома стріляє я заряджаю.

І коли Рома скінчив, питаю у Вацлава:

- Дядьку, покажіть де вас ображають?

- Та мене всюди ображають, можеш стріляти куди завгодно і будеш правий.

- Тоді я починаю. Бдрж! Бдрж! Бдрж! - "стріляю" я в дахи сусідських хат.

- Так і ти мене ображав. Дражнився, - відповідає пан Вацлав.

- Бдрж! - стріляю я собі у скроню.

- Оце погано! Самогубці до раю не потрапляють, - каже пан поляк. - Ти, Рома, стріляв у звірів невинних і птиць небесних, а ти, Олексій, постріляв людям дахи.

Загалом, коли вони пили то нас відсилали подалі, бо за столом вони зазвичай лаяли радянську владу.

- Що це тільки - но над нами пролетіло? - питав Вацлав у діда про міліцейський аеропланчик.

- Аероплан, марка така - то, - відповідав дід (він закінчив авіаційне училище при радянській військовій базі в місті Далянь у Китаї за спеціальністю бортмеханік).

- Скільки він палива зжер коли летів?

- Стільки - то.

- Ну і коли така країна, що без жалю отак викидає ресурси вилетить у трубу?

- Не знаю, але що вилетить це точно, - відповідав дід Іван. - Випиймо краще цієї соляри небесної щоб тим хто там на небі було добре і щоб ця країна пошвидше в трубу вилетіла.

Інколи вони давали поради й нам:

- Хлопці, - казав Адамовіч - одружуйтесь за покликом серця, а не за придане. Шлюб має бути освячений у затомісі*, - і показував пальцем у небо.

- А де це?

- На небі у боженьки, - відповідав мені Рома.

- Правильно, на небі у боженьки, - казав Вацлав.

- А я в Бога не вірю, - відповідав я, бо вихований був по-комуністичному.

- Нічого, з часом повіриш.

Так власне і сталося: прийшли дев'яності, церква з'явилася на телебаченні (раніше туди її й на гарматний постріл не допускали) і я повірив у Бога. Щодо іншого: ми так і не женилися. Зате удвох бухали, а Рома так взагалі донедавна бухав ледь не щодня.

Потім, як ви знаєте, пан Вацлав зламав ногу і до діда Івана приходив уже вкрай рідко. Рома підріс і дід став його постійно припахувати: то рвати бур'ян на городі, то рити перегній на компості, то пиляти гілки. Зрештою у Роми уривався терпець і він тікав з двору, а дід Іван посилав нам навздогін відбірні матюки:

- Їдріть вашу наліво, біжіть та не вертайтеся, - кричав він нам услід.

Сам же дід вставав влітку о четвертій ранку і йшов поливати свій величезний город із баштаном на якому підростали кавуни та дині. Ополудні дід збирав жуків і полов грядки, незважаючи ні на спеку, ні на здоров'я. Так і заробив свій перший інфаркт, яких у нього було до семи, а восьмий став останнім...

В дев'яності дід вже особливо не криючись, лаяв радянську владу, сперечаючись з цього питання зі своїм іншим кумом Віктором Горєліком, який в них на заводі був парторгом.

- Ну ти ж не комуніст, - казав він кумові, - ти член партії. Вони постійно брали з нас гроші то на допомогу народу В'єтнаму, то для голодуючих дітей Анголи і так поробили вже комунізм, але тільки для себе.

Той же відповідає, що Захід хотів знищити Радянський Союз аби мати ринок збуту для своїх товарів які вони викидали в океан.

Нам же дід казав:

- От подивіться он туди, хлопці. Бачите отам тополі? Вони не однакові і горіхи у нас у дворі не однакові. То як же комуністи збирались зробити таке суспільство, де все має бути однаковим, коли вже навіть сама природа проти цього?

А як я підріс, він став розповідати які комуністи тварюки:

- Приїхав я, значить, у рідне село на один день. Пішов на ставок, тільки - но закинув вудочку як їде "Нива" по греблі. "Гей, мужички, завтра порибалите. Зараз сюди секретар райкому приїде з фуршетом та дівчатками". І я, значить, приїхав до рідного села на один день мушу звідси йти тому що якийсь комуняка зараз баб трахати приїде? - з обуренням казав дід.

Потім через дві хвилини став продовжувати:

- Гондурас тут через три вулиці живе. На початку восьмидесятих все пнувся в голови райкому комсомолу. Просить, значить, мене обшити двері. Я йому кажу:

- Ти або давай матеріал, або плати більше.

Він відповідає:

- Нічо, от я стану головою райкому комсомолу так ти мені ці двері за так обіш'єш.

Часто я казав йому:

- Діду Іване, ну нема вже десять років ніяких комуністів.

Він же відповідав:

- Олексій, ти не правий: комуністи є. Не важливо в кого вони перефарбувалися. Нинішня КПУ Петра Симоненка
то комсомольці, а справжні комуністи - то мафія. І вони лишилися. А ти з ними ще зустрінешся.

І як у воду гледів: з ошмьотками радянщини я зустрівся коли пішов на роботу.

Не вірив дід і ні в які прикмети. Коли хтось при ньому говорив щось штибу ритуалу зведення бородавок, то додавав при цьому якісь сороміцькі вислови.

Про релігію дід казав що то опіум.

- Справжній бог то природа. Я вірю що Ісус Христос був, але він був людиною, екстрасенсом, цілителем (про це дід теж відповідав: "Природа!"). А те що зараз розвелось то годівничка для попів.

Я ж у Бога вже вірив, а тому з дідом Іваном не погоджувався.

Захворів дід Іван, бабі довелося постійно доглядати аби він не йшов рубати дрова чи гострити пилку.

- Я тільки - но отакі трісочки порубав, - виправдовувався він перед бабою Світланою

- Й на чорта мені твої трісочки? Як помреш що я з тобою робитиму? - сердилась баба.

Однак як не старалася, але не вберегла. 14 жовтня 2002 року машина "Укртелекому" розчавила цеглу на їхньому водопроводному люці і дід кинувся з ними лаятись.

Потім, відчувши себе погано, пішов до хати по таблетки там впав і вмер.

***

Минуло кілька років. Баштану вже не було, частину городу віддали сусідам "в оренду", бо без діда господарство вже так не велося. А потім... продали половину двору під забудову багатіям і я зі свого двору спостерігав як Рома із сестрою кидали у вогонь зрубані дерева садка і виноградник, як горіло і летіло з димом у небо роками нажите добро...

Рома вчасно не зупинився і пропав як людина: залишки інструментів, лещата на яких ми пиляли дошки, ворота від гаражу (дід ще й водив машину; все хвалився що в нього в житті була лише одна аварія, він впилявся в стіну гаража коли заїжджав, бо був дуже злий і потому продав свого "Москвича") все потонуло в морі алкоголю. Та найстрашніше було те що він розтратив своє здоров'я і цього вже не повернеш...

Не розводжу город уже й я: немає ні сил, ні здоров'я, ні бажання. То й заростають наші подвір'я травою. І заростає травою пам'ять про старих господарів.

А зараз узагалі іде війна і забрали Рому на війну. Чи вернеться він звідти живим, один лише Бог відає...

м. Дніпро, 24 липня 2025.

*Затоміс - у космології "Троянди Світу" Даниїла Андреєва небесна країна в якій живуть святі. Затоміси складають вищий прошарок метакультур країн світу.