Ці вечори рожево-бузкові, коли Сонце закочується за гору. Білизна стін й синява віконниць острівних будиночків. Довгі сходи, що ведуть у прозору голубінь неба. Ніжні, теплі обійми материнського моря, сліпуча зірка горішня й спека, спека, спека долішня.
Рятує свіжий пустотливий Мелтемі й фредо капучіно з дзвінкими камінцями льоду. Фрапе залишилось в минулому: нові часи – нові смаки.
Кікладес навколо, бо на мапі і в морі вони кільцем. Колись запахнючені сосновими смолами, пахнуть сьогодні сонцезахисним кремом удень, смаженою рибою й кальмарами увечері та морем уночі, коли на небі сходить Оріон, а із-за гори висуває своє яскраве тіло Сиріус.
За ними бігцем навперейми Скорпіон, – приречені вони вічність змагатись.
Споглядають між іншим звідтам-сюдам, чи раптом чогось не змінилось.
Де там...
Не набридло вгорі їм крутитись, не знудились і вдолині: купатись, кохатись, вбиватись... Дві сили панують тут – любов і ненависть.
А в дзеркало ліньки хоч іноді заглядати.
Хоча, попри все, ще й багато вдалося людині! Це таки варт сказати.
Край неба світліє. Рветься нагору оком червоним Ра, видряпується все вище і на тобі – тонким променем в двері дзень – Добрий день!
Калімера, Гуд морнінг, Бон джьорно!
Кожен раз так яскраво й гонорно.
"Я теж бачу всіх, – каже Сонце. – І записую на скрижалях усе в щонайменших деталях! Цю мить вже нотую:
– дві іспаночки на мілоському пляжі, одна струнка блондинка, тонка мов билинка, друга – соковита брюнетка (тут запалає моя чернетка!), всього у неї доволі й нічого надміру. Правду кажуть, що довершеність любить міру. Губки пухкі – пелюстки троянди п’янкої, брови чорні мов шовку нічного сувої, шкіра – зразок пароського мармуру – чиста й гладка. Все, як творець накреслив й творчиня зліпила: вищий друк – тут нічиїх не треба вже рук.
– трьох італійських підлітків, що грають у карти під густими кронами Альміріки, а сваряться так, що скоро дійде до бійки.
– маленьку гречанку Калльопу з русявими кучериками фіксую, її мати годує сиром поміж купання, мов ластівка ластів’я. Милуюсь.
– гурт білявих американок, що як ті сороки скрегочуть посеред моря на мілині, мабуть діляться враженнями вчорашнього вечора. Але вже шалені.
– шоколадного хлопця з Казабланки, цей продає браслетики з кодовою назвою «Акуна матата», тобто на щастя, або ж точніше – don't worry be happy. Розпитує водночас усіх про все: звідки, куди, де?
Двоє фінляндців, як раки червоних, таки купили.
А одна українка поруч, махнула головою на знак заперечення: не купить вона, бо вже й так щаслива.
Попри все...
(Українцям, в часи ці не повезло. А коли солодко їм було?
Треба книгу буття погортати, а як ні, то в новій написати: все найкраще у них ще попереду!
Насправді ж у кожного тут своя випробовування година, прийде і та, коли всіх я поглину. Тож поки, – «Акуна матата» – хай життя ваше буде на щастя богате!)
А я далі собі пишу:
– внизу цілуються двоє посеред води, не знаю якого народу, але забули про всіх. Та хіба то важливо, або який гріх, якщо щасливі?
– поруч батько вчить сина плавати бережно тримаючи під животиком руку, пам’ятатиме син цю науку. Щасливі ці теж.
– десятирічний хлопчина тягне у воду такого ж віку дівча, а та відчайдушно кричить «мама!», – рятуй матусю рідна, – на всіх мовах, у народів всіх і племен слово єдине...
І регочуть вже хлюпаючись у воді. Щастю їхньому нема меж.
– літня пара німців шпацирує вздовж пляжу тримаючись за руки, десь тут одне одного знайшли, коли квіти буйно цвіли, й самі вони звались тоді «діти квітів».
А оскільки тут швидко змінюється життя: їхні внуки вже «діти сміття».
( в дзеркало треба частіше дивитись! Ага!)
– а ось знову вона, вередлива (і як каже сама – щаслива) українка в рожево-бузковому серпанку проводжає мене за гору до чергового кола й світанку. На очах у неї сльоза, щось турбує її й мого заклику-знаку «Акуна матата» із пляжу не бачить? Не чує?
А чи розчулена просто й повна щастям вона? Тоді так і є.
Закон відображення діяти не перестає, ніде і ніколи.
Цей грандіозний проєкт має для щастя єдиний рецепт.
Та поки вчитесь, окремі читати, пора мені вас полишати.
Попереду Місяць на варті – мій замісник – за ним втаємничена північ.
А там знову зійде Оріон, натягатиме свого лука. Сиріус почухає його за вухом й люто хвостом змахне Скорпіон. Я ж своїм тілом палючим уперто посуну їх далі та випнуся знову на гору. Постукаю в двері чи шибку, засмажу хліба скибку. Обіймемось уже на пляжі, як старі добрі друзі. В тихому блюзі затанцюємо у воді.
І тоді... – знову торкнемося щастя.
А тепер, цілую ніжно у очі та – Доброї ночі!
Калініхта, Гуд найт, Буона нотте – всім хто сплюх, і не сплюх... ...Завтра крем не забудьте, окуляри та капелюх.»
15.07.24