Їду якось в автобусі. Жіночка сідає.
З виду, наче і порядна, навіть, симпатична.
Тільки всілась, телефон свій з сумки витягає
Й починається атака на людей психічна:
- Здрастуй, Маню! Оце сіла, можу говорити!...
Голосніше, бо ж тут шумно. Нічого не чути!
Що ти кажеш? Так, спекотно, наче уже літо!
Тож на чім ми зупинились, бо встигла забути…
І далі вже про закваски, закрутки, новини.
Про кота і про собаку, та ще про сусідів…
Що купила на базарі, а що в магазині…
Хто розвівсь, хто одружився, а хто вже відсидів…
І то все на весь автобус – полоще білизну.
Хоч-не-хоч, а мусиш слухать, що летить із рота.
Закінчила все «важливе», перейшла на «різне».
А людям же просто в тиші посидіть охота.
Кажу: - Може б ви замовкли? Не одні в салоні.
А вона мені одразу: - А вам яка справа?!
Та ще й, навіть, пожалілась Мані в телефоні:
- Розмовляти заважають! І нема управи…
Коли, врешті, чую, каже: - От моя зупинка.
Вже не можу говорити! Враз зробилось тихо.
А з виду, бач, видавалось, що порядна жінка.
А виходить, що звичайна баба Триндичиха.
Отаких от триндичих я не можу терпіти.
Хочеться поговорити – сідай у кімнаті,
Говори, поки й язик твій не почне боліти.
І не будуть ті розмови людям заважати.