Хочу вирватися з цієї спекотної рутини
В обійми когось м'якого,
Або ж у чорно-білі квіти
І бачити усе вінтажним фільтром.

Вилізти з мороку,
З половини четвертого виміру
І впасти у безчасся.
Ніжне, тихе і самотнє.

Дати форму непоміченому диву.
Зачарувати всі свої слова,
Які там стають мелодією.
Мелодією, яку ніхто не чує,
Крім маленької частини мозку,
Що захлинаєтья своєю слабкістю.

Витягти звідти погублені мрії,
Почуття і сподівання.
Можливо, і малесенькі відкинуті душі.

Начепити крила, кольором гною,
З якими полечу, немов орел.
А золоті з рубіновими візерунками
Віддати в банк, чи то в музей,
Бо з ними не злетиш — важкі.

Хочу стати пір'їнкою,
Піщинкою, молекулою повітря,
Аби хоч якимось способом торкнутися тебе,
Невидимий маленький світе.