В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Гетьмани весь час метались, в крайнощі вдавались,
На підтримку простолюду й полків сподівались.
А як людям було можна щось в тім зрозуміти:
Кого нині воювати, а із ким дружити,
Коли, навіть, полковники не часто те знали,
А то з гетьманом відкрито ще й ворогували.
Богдан, коли з москалями дружити затіяв,
Про підтримку України царським військом мріяв.
Та москалі іне надто йому помагали,
Бо про власні інтереси в Україні дбали.
Тож Богдан у вузькім колі говорив, бувало,
Що москалі в Україні всюди носа пхали
І, що, мабуть, доведеться їх вже в шию гнати,
Бо інакше Україні спокою не мати.
Для народу ж того, звісно, ніде не казали.
Тому «зрада» Виговського, наче громом стала.
Тут дружили із Москвою – до ляхів вернулись.
А ще ж ляські ті утиски людям не забулись.
Тож старшині люди «в рота» тільки заглядали.
Що казала та старшина – так і поступали.
Як полковник мріяв собі булаву дістати,
То міг запросто всі плани гетьманські продати.
Так було із Барабашем, що Москві продався.
І від нього цар про плани гетьманські дізнався.
Гетьманові проти нього прийшлось воювати,
Вийшов батько проти сина, а брат проти брата.
Москалі ж боялись дуже козацької сили,
Тож по містах у фортецях у міцних засіли.
Учепилися кліщами - спробуй відірвати.
Треба власні міста з боєм тільки було брати.
Звісно, в Києві найперше москалі засіли
І міцну собі фортецю бігом спорудили.
Засів клятий Шеремєтєв, мав війська чимало.
Правда, ще на Киселівці й козаки стояли.
Полк козацький вів Яненко. Був з гетьманом в згоді.
А от наказний Дворецький (підлої породи),
Мабуть, мріяв з москалями кар’єру зробити,
Шеремєтєву секрети угодився «злити».
Сам Виговський вже зібрався в похід вирушати,
Москалів із України скоріш виганяти.
З ляхами вже замирився і татар покликав.
Так, що сила в нього була на той час велика.
Рушив на Лівобережжя, а, щоб спокій мати,
Треба в Києві москальське військо блокувати,
Щоб не вдарило із тилу, не зробило шкоди.
Велів братові Данилу вирушать походом.
Дав полковників у поміч, татар на додачу.
Велів стати над Либіддю, аби москаль бачив
І сидів в своїй фортеці, як в норі глибокій.
Тоді можна сподіватись гетьману на спокій.
Ледве дійшли до Яненка гетьманські накази,
Як Дворецький москалям те доповів одразу.
Ті бігом заворушились, укріплятись стали.
Часу, щоб підготуватись вони вдосталь мали.
Заготовили припаси, стіни укріпили
І козацької навали чекали, сиділи.
Підійшли полки козацькі, над Либіддю стали.
Ще нічого не робили, мов на щось чекали.
Скоро підійшов Данило Виговський з полками
І татарами, москальські пости розлякали,
Завернули їх худобу, табуни забрали,
Щоб москалі у облозі харчу менше мали.
А козаки ще взялися воду городити,
Щоби москалям у місті не було що пити.
Повелів іще Яненку, нехай виступає
І всіх москалів на Подолі в кайдани хапає.
А вже скоро і сам рушив він фортецю брати,
Хоча інше повеління отримав від брата.
Та ж схотілось, мабуть, слави й здобичі багато.
А москалі його стріли, узялись стріляти.
Ті постріли до Яненка скоро долетіли.
Зрозумів він, що Данило все ж рушив на «діло».
Хоча сам був не готовий та не став зважати:
З Киселівки на Замкову велів наступати.
Інші полки штурмували Золоті Ворота.
Та москальськії гармати взялись до роботи.
Дертись на високі кручі під вогнем ворожим –
То не кожне зовсім військо учинити зможе.
Москалі усіх відбили, від мурів прогнали.
Козаки аж під Печерським монастирем стали.
Узялися шанці рити. Підійшли татари.
Небо нічне поволеньки затягнули хмари.
Данило (уже не знаю – з радості чи з горя)
Зібрав собі полковників, мав горілки море.
Заходились «святкувати», добряче набрались.
На нічний набіг москальський все ж не сподівались.
Козаки на них дивились, кинули роботу.
Кому ж після того бою випить не охота?
А москалі на світанку таки налетіли
І увесь козацький табір ущент погромили.
Данило не похопився боєм керувати,
А на коня бігом скочив, кинувся втікати
До Дніпра, там сів у човен, добивсь до Трипілля.
Звідти він і його люди на підводу сіли
Та й у Корсунь, далі в Білу, щоб військо збирати.
А полковники теж слідом подались втікати.
Один – пішо, той в сорочці одній залишився,
Ледве міста полкового свойого добився.
І татари утікали звідти, що є сили,
У Либеді на болотах коней загубили
Із сідлами, із юками – тож пішо втікали.
А Яненкові козаки нічого ж не знали.
Думали, що то Данило взявся штурмувати,
Тож кинулись з Щекавиці москалів збивати.
І вже майже були збили, наспів Борятинський
І гуртом-таки відбили козацькеє військо.
Поки бились козаки там, Шеремєтєв клятий
Устиг загін на обоз був козацький послати.
Хоч-не-хоч, а козаченькам прийшлось відступити.
На тім, власне й закінчилась та невдала битва.
Понадіявся Виговський на рідного брата,
А той з-за своїх амбіцій перемогу втратив.