Важко було наважитися писати про Сергія, адже, щоб говорити про поета, потрібно бути поетом або одного духа з ним, або принаймні на якийсь час зловити його хвилю. Якщо справжній поет живе так, ніби йде лісами і луками, бачить квіти, метеликів, безкрає небо, слухає спів пташок, розглядає візерунки хмар, купається в повітрі своїх думок і мрій та чує багату музику навколо себе, то звичайну людину можна уподібнити такій, що йде асфальтованою дорогою, на якій, певна річ, не ростуть квіти, і не відхиляється та людина без потреби від свого курсу, бо має чітку мету.

Сергій Губерначук для мене – справжній поет і більше, ніж поет. За життя він був досвідченим актором, поєднував Поезію і Сцену, міг «своє життя чужим притиснути до німоти́, після якої – злет».

Він писав:
«Як дві руки – Поезія і Сцена.
Невладна ліва, в ній – акторська суть.
А права – пише, пише навіжено,
тягне на кін свою тривожну путь».

Для нього:
«Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор»,
…
«Хто є Поетом – той згубився в пісні.
Але Актор – щасливий, як Поет…»,

а Поезія – це «сонце велике»:
«Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!»

Його слова́ на часі, зачаровують своєю глибиною, дихають і нині, а головне – живлять душу і розум. Скільки разів захоплювалася чарівними і дивовижними світами поета, його об’ємним і образним мисленням, силою й енергетикою сло́ва, надзвичайними метафорами, яскравими персонажами, неймовірно цікавими моментами і несподіваними поворотами у творах.

Читала, дивувалась і не могла пояснити, чому так сильно чіпляє, чому залишається стійке враження й якийсь аромат після прочитаного, чому глибоко хвилює, має відтиск і щемливе відлуння в душі. Напевно, єдина правильна відповідь – це не стільки широка ерудиція і майстерність, а як говорив Сергій: «Я душу виймаю, коли пишу». І саме тому його твори і чудові образи досягають впливу навіть поза свідомістю читача, на грані з підсвідомістю.

Дивують колорит і багатство мови, словниковий запас Сергія, вражають його поетичні неологізми, такі як сріблавий (срібний), древетний (древній), пекелитися (сильно печалитися), мовчазніти (мовчати), світозарство, збагатство, шовінь (шовінізм). Ось такі емоційно забарвлені, ліричні слова, які швидко запам’ятовуються.

Усі твори складені з живого художнього слова, поєднаного з творчим осмисленням змісту і часто з філософськими роздумами. Тексти насичені влучними думками, цікавими виразами. Уся сіль – у сенсі, мудрості, простоті і красі.

Якось сказав Сергій: «Я пекельний, бо пишу». Писав майстерно, виважено, зріло, саме завдяки живому розуму, важкій праці душі, своєму натрудженому, «спітнілому» серцю, своєрідному баченню всього навколо й незвичному ходу думок. Дивно, адже у житті був дуже простим, щирим, доброзичливим, у спілкуванні – зовсім відвертим, природним і легким, мав особливе почуття гумору, іноді був по-дитячому занадто довірливим. Простота і чистота сердечна – його риси. Часом здавалось, що він з якогось іншого, паралельного світу.

«Я – не поет, а час…», «Мої поезії складалися для сильних», «Не тримай мене в колючих рукавицях. Я ж птиця!» – це слова не амбітної людини із завищеною самооцінкою, це слова поета, який чітко усвідомлював, Хто є джерелом натхнення, віддавав Йому дань і щиру вдячність: «Вірш випаде снігом на тижні – від Тебе, о Боже Всевишній!» І ще так надзвичайно благоговійно: «Тобі, Хто нас прирік на муки в раю, я поклоняюся – і завмираю».

Безмежно любив свою «рідну, запашну» Україну, свій родинний край, де «хор зірок і анґелів політ», де «вільне повітря», а «діти з роси», «де любистки духмяні», «де мальви й жоржини». Повторював: «Цінуйте Україну, її любов і силу!»

Шанобливо і щиросердно ставився до всіх людей. Зізнавався: «Я вас так люблю! Як на іконостасі!», мав всепрощення: «згадую катів як дорогих людей», «все прощав, законне й незаконне», як говорив: «мстив лише любов’ю». Писав: «Я – вас, майбутніх, вартовий. Цілую ваші чисті ризи чорнилом цих постертих пер». Мріяв, що «в останнім гріховнім кутку зупинимо маятник» і «пройдуть народи вище й вище зла».

У своєму житті зміг «придивися до пуття, якого кольору життя», «бачив райдугу – радів і жив», «торжествував від почуттів». У скрутні часи «крила мав обрізані до крові», було, доходив до «краплі на дні калюжі», проте знав, що «перейшовши болото й розруху, ноги станцюють на місці, де сухо». Для нього «Небеса – основа, вони – малюнок, мелодія і вірш». Незважаючи на будь-які складності, завжди мав «сонцем повні свої вітражі».

На превеликий жаль, тепер немає можливості насолоджуватися безпосереднім спілкуванням, а лише виданими творами Сергія. Гарно написав поет: «Я відвідав храм свого життя, натхнення і любові». Здійснилося за його словами: «Думки забираю у вирій… Їх багато… Повні хати…»

Які вони – ті думки, що відійшли з ним у вирій? Хотілося б «серцем стиснути відстань» між нами і дізнатися про них. Та неможливо… Наразі не пройти вже ту відстань, не знайти ті думки, як і не знайдено останні 256 (з них 28 дитячих) віршів поета, про хід роботи над якими зазначено в його робочому зошиті. Від того «сльози солоні і теплі крапають просто зі стелі».

Складно достатньо повно передати хоча б основні спогади про Сергія, об’ємно представити його постать. Правильно кажуть, що неможливо описати смак води, її треба пити. Так і для того, щоб упізнати Сергія, відчути його силу і слово, необхідно вдумливо і з душею читати його твори. Навряд чи помилюсь, якщо скажу, що будь-який читач від того отримає лише користь і задоволення.

Щиро дякую долі за Сергія. Сам Сергій і його твори багато чому мене навчили, значно оновили погляди на життя і світ.

З любов’ю,
Ірина Ніколаєва,
вересень 2025 р.