Не знаю навіть із чого почати. То ж почну, мабуть, із анекдота.

Заходить Василь Іванович у штаб і бачить що Пєтька щось пише.
- Що ти пишеш, Пєтька?
- Пишу оперу про нашу революційну діяльність. Про тебе, Василь Іванович, про Анку.

- А про Фурманова?

- І про Фурманова. Опер сказав про всіх написати.

Отак і я вирішив писати "оперу про революційну діяльність" окремих особистостей із Партії Регіонів які мені влаштували капості.

Історія ця тягнеться давно. Десь так іще з серпня 1997 року коли в мого батька стався конфлікт з однією дамою, після чого його сильно побили мусора. Потім ця особа перейшла від мого батька до мене, але я довгі роки особливо не звертав на це уваги.

Коли в кінці листопада 2004 року почався перший помаранчевий Майдан, учасником якого я був, то моєму батькові зателефонував анонім і зажадав моєї негайної ізоляції тому що на його погляд, я буду скоро буду вбивати жінок. Я ж тоді просто посміявся з цього.

В розпал Помаранчевої революції я побачив ту жінку в університеті як вона виходила з ректорату. Власне, мене й покликали туди аби я її побачив. Як згодом я дізнався вона зажадала від керівництва університету мого відрахування за будь-яким приводом.
Ющенко переміг на переголосуванні другого туру 26 грудня 2004 року то ж я, в атмосфері свята не придав уваги якого нажив собі ворога.

Так я і жив до 2008 року, не звертаючи уваги ні на те що у виш надходили рекомендації "не давати мені диплома під будь-яким приводом", ні на те що вже під час роботи в музеї ця особа писала моєму начальству що я "нацист" і був членом "екстремістської фашистської організації" (це про те що я у 2006 - 2007 роках намагався вкорінитись в Українській Консервативній партії, доки я не почав спостерігати як партія що називала себе націонал-патріотичною в один момент стала проросійською).

В 2008 році нас спробували виселити з нашого будинку і одночасно рейдери захопили автобазу в якій працював мій батько. Через це моя мати захворіла на рак підшлункової залози, але лікарі не підтвердили цей діагноз аж до посмертного розтину.

Отже...

Перший акт марлезонського балету. Троє з Мусороквашино або чому я голосував за Юлію Тимошенко

Я розумів що моя мати вмирає. Попри те що лікарі казали що з таким високим рівнем гемоглобіну раку бути не може виглядала вона так як виглядають люди з термінальною стадією онкології.

Приїхала вона з лікарні де пролежала місяць із великим синцем на півобличчя. Пояснювала це тим що заходячи до маршрутки впала під колесо, але зараз я підозрюю що її побили за мене і вона це приховала.

Вранці 2 лютого 2010 року вона піднялася з ліжка аби зготувати сніданок своєму синові якого вона дуже любила і на якого покладала великі надії. Це був останній раз коли я застав її живою. В кінці робочого дня мені зателефонував батько і сказав що мами більше немає.

Я вийшов з музею і поїхав на вокзал аби сісти на дніпропетровську електричку. Приїхавши додому батько сказав що була швидка і зараз приїде міліція, освідчити смерть, позаяк смерть вдома має бути засвідчена міліцією. Попередньо він сховав обручки, хоч я ще тоді не зрозумів чому. Гай-гай який я був наївний, мало уявляв собі хто є українські міліціонери

Дійсно десь через годину до нас приїхали троє: з них двоє в міліцейській формі. Перше з чого почалося з огляду виписки із лікарні та наших із батьком документів. Оскільки я недавно загубив паспорт то ж у мене у відновленому документі не було прописки.

І отут-то я почув що буду затриманий. Одразу ж я зателефонував своєму директору і сказав що мене затримують на 72 години. На запитання в чому справа, я відповів що причину затримання мені ніхто внятно не пояснив.

Тут старший мєнт взяв у мене телефон і сказав що мене затримують за вбивство дівчинки.

- Якої ще до чорта дівчинки? - спитав я.

- Сьогодні вбили дитину, - відповів старший мєнт. - Сліди привели до вас.

- Ну так я сьогодні був цілий день на роботі. - Краєм свідомості я почав розуміти що хтось застосовує проти нас радянську провокацію. Чи не ті рейдери що іще претендували на наш будинок? - Знаєте, а припишіть ще мені вбивство царської сім'ї. Там же була не одна, а цілих чотири дівчинки!

Поміж тим інший заліз на антресолі шафи.

- В неї було золото?
- Ніякого золота в мами не було, а чи є в вас санкція від прокурора на обшук?

- Зараз ми оформимо санкцію, - заявив другий, витягаючи з антресолей браслетик із якихось камінців - копієшну біжутерію, яку мама знайшла в своєму інституті ще в дев'яності (певно якась студентка загубила чи викинула, бо один камінець там відлетів). - Знаєте що це? Це кістень!

- Який в чорта кістень? Це звичайна біжутерія. Мабуть я буду звертатися до школи міліції в Дніпродзержинську (я там проводив виїзні екскурсії).

Отут то й виявилось, що особисто проти мене вони нічого не мають, але їм сказали посадити мене. І однією з підстав виявилося те... що я на екскурсіях говорив про те що Одеса заснована ще в часи великого князя литовського Вітовта як фортеця Коцюбіїв (говорив я про це й гостям з Росії в яких просто таки жив міф про те що було на півдні України засновано Катериною ІІ).

Втім, саджати вони мене не стали. Мабуть, тому що я сказав що все що було сьогодні дізнаються мої друзі журналісти.

Однак менти забрали браслет, розламавши його в руці як доказ що вони нас "зламали". Десь приблизно через рік ті уламки були мені повернуті.

Ще й забираючи тіло мами вони кинули його на підлогу машини як сміття, тобто ніяких ношей в них не було.

Я не зрозумів хто це влаштував мені, однак було ясно що це надходходять часи Януковича. Тому коли пішов на виборчу дільницю виписувати маму зрадів що оскільки я був у списках мені таки дозволили проголосувати.

Я довго був "проти всіх", але тоді проголосував за Юлію Тимошенко. (Далі буде).


Інтро 2010 - 2011 роки.

Переміг Янукович. Я вирішив перейти до опозиційної діяльності і в червні 2010 року вступив до громадської організації "Українська Національна Громада. Січеславська сотня", а в липні того року до Дніпропетровської міської організації Всеукраїнського об'єднання "Свобода". В кінці липня ми в складі УНГ та ВО "Свобода" (на той час переважна більшість Січеславської сотні УНГ входила у "Свободу") ми приймали участь у протестах проти приїзду до Дніпра московського патріарха Кирила Гундяєва. 26 липня 2010 року нас затримали на Запорізькому шосе при спробі показати Кирилу, який готувався там проїхати, саморобний плакат. Десь півтори години нас разом з членами дніпропетровської "Просвіти", Української народної партії, Української народної партії "Ноократія", Народного Руху України та декількох інших організацій протримали в Бабушкінському РВ УВС, а потім відпустили. Тоді я ще не знав що одна депутатка Партії Регіонів (не буду писати якого рівня) була дуже незадоволена тим що відпустили мене.

Однак час ішов, я займався політичною діяльністю, суміщаючи її з офіційною роботою. Одночасно я кілька разів ходив як звичайний громадянин на пікетування Обласної прокуратури, в зв'язку з тим що хлопчик-мажор син одного з прокурорів збив насмерть трьох людей на пішохідному переході на Набережній Перемоги.

Також я в цей час мріяв зав'язати стосунки. І отут дехто зі знайомих мені людей став натякати щоб я цього не робив, бо "на мені лежить прокляття". Коли я став цікавитись що вони мають на увазі, то мені недомовками сказали що мною цікавиться мафія. Відтак якщо я не хочу аби мені приписали зґвалтування мушу сторонитись дівчат. Я сприйняв це як дурні жарти.

Десь із літа 2010 року в нас почалися затримки з зарплатнею. Спочатку причиною цього були форсмажорні обставини в тому місті де я працював: дав тріщину автомобільний міст через Дніпро, внаслідок чого довелося виділяти з міського бюджету кошти на його ремонт. Також в той час один з багатоквартирних будинків був пошкоджений вибухом хімреактивів, що зберігались у квартирі одного хіміка. Знову на ремонт довелось виділяти кошти. В результаті цього нам затримали кошти від червня до Дня Незалежності України. Проте виплатили.

Рік добіг свого завершення і тут ми знову не отримали зарплатні. Минув січень, половина лютого, а грошей ми так і не побачили. На цей раз ніяких підстав для цього не було. І от одного лютневого ранку після багаторазових перевірок порожньої картки, де стабільно було дві гривні з копійками я отримав дивну смску: " Ни копейки тебе выродок!" Що це, жарт? Але хто ж це так жартує?

В обідню перерву я знову вийшов подивитись гроші на банкоматі, але там стабільно було дві гривні плюс кільканадцять копійок. Невдовзі, мені знов надійшов смс: " Ты что не понял? Я сказала ни копейки тебе выродок!"

Отже, цей анонімний адресат відстежував мої транзакції на банкоматі. Тоді я вирішив перейти у контратаку. Я пішов по своїх колегах і став читати вголос цю смс, повідомляючи що це помста від партії влади особисто мені (як згодом виявилось я не сильно помилився). За кілька хвилин установа загула мов розтривожений вулик і гроші виплату яких нам затримували аж півтора місяці ми отримали. Виявилось, що не отримували зарплатню не всі, а науковий апарат і доглядачі. Але ті хто цю зарплатню отримав (не буду уточнювати) тихенько мовчали в ганчірочку.

Далі я переходжу до весни 2011 року, коли я опинився в обструкції. Що ж... (далі буде).


Другий акт марлезонського балету або крещендо: Весна 2011 року

Ті люди яким не подобалась моя опозиційна діяльність ще під час Помаранчевої революції, були дуже роздратовані тим що я не змінився і при Януковичі. Навіть моя наукова стаття присвячена Руху Опору під час Другої світової війни в місті, де я працював містила дані про ОУН, яку тоді старанно почали викреслювати з підручників і наукових публікацій. Як їм залишалося "заткнути мені рота"? Звільнити мене з роботи? Посадити за політику, як вони це намагались зробити з дніпропетровськими свободівцями вже під час Революції Гідності? Але я б тоді отримав ореол борця з режимом і мученика. Тому вони вирішили: а посадимо ми його за такою статтею за яку б всі його зненавиділи. А саме вбивство (чи вбивства) жінки чи дитини. Більшу частину весни 2011 року ці люди робили мені імідж Алєксандра Спєсівцева. В чому, до великої їхньої ганьби, активну участь брала частина моїх колег по роботі.

Але про все по порядку. Я був членом тієї частини УНГ, яка відкололась від іншої частини що лишилась зі "Свободою". Поміж тим і в парторганізації теж назрівав розкол не без інспірації ззовні. Аби не брати в участь "домовій війні" я фактично пішов зі Свободи, хоча все одно залишився прихильником цієї сили.

В той час я дізнався вже хто є моїм ворогом.

Поміж тим люди з якими мені довелось спілкуватися прямо вказували що Янукович своїм недолугим правлінням викличе соціальний катаклізм який його змете. Про це я й сказав на роботі двох-трьом людям на роботі, викликавши в них злостиву реакцію і бажання закрити мене в дурці, за старими радянськими традиціями. Чи варто мені це було робити аби викликати на себе таку реакцію? Варто! Принаймні я вповні пізнав їхню сутність. Це була перевірка чи можна їм довіряти. Виявилось що ні в якому разі не можна.

Отже, пішовши на "побачення" до главкині чи главкесси (кому як подобається) міського ПНД, в процесі розмови я помітив нездоровий інтерес з її боку щодо моєї матері, а моя бронхіальна астма (через нервову напругу в розмові я користувався там інгалятором) була названа "туберкульозом", більше того мені було недвозначно сказано що зустрічі зі мною давно хоче якась, ну назвемо її... Алка. Зрозумівши що на мене наїхала та жінка через яку колись побили мого батька, я, скориставшись тим що лікарку відволікли, пішов з кабінету по-англійськи, не прощаючись.

Я отримав двотижневу відпустку якою скористався сповна, поїхавши до Запоріжжя на мітинг в підтримку свободівців та тризубівців яких ув'язнили в СІЗО за підрив пам'ятника Сталіну. Поміж тим я дізнавався що в цей час маховик проти мене розкручувався: моїх сусідів попередили що разом з ними живе соціальнонебезпечний психопат і серійний вбивця, чому вони самі не йняли віри; бажаючи поїхати з міста до села де ми колись орендували землю під город я від своїх знайомих дізнався що моє фото надійшло до тієї сільради як особа яка приїде... красти курей (😂🤣🤣). А про бажання поїхати туди я сказав лише раз по телефону. Вже постфактум я дізнався, що оскільки не було самого факту вбивства, то мєнтам пропонували знайти на кладовищі будь-яку дитячу могилу і приписати її смерть мені. В цей час також мені робили обструкцію на роботі: як доказ моєї психопатії була взята назва одного з моїх віршів "Некрофілія", в якій я описував пануюче на той час совкодрочерство. Вийшов я з цієї обструкції за допомогою однієї структури, не скажу якої. Натякну тільки що тоді члени націонал-патріотичних партій весь час підозрювали одне одного в співробітництві з цією структурою.

Мені було сказано протягом місяця жити в режимі "робота-дім" і більше нікуди не виходити й не запізнюватись на електричку ввечері, бо це може бути розцінене як полювання за жертвою.

Я все-таки вийшов, але не без втрат: більшість своїх соціальних контактів я мусив обірвати, аби не наволікти тих людей під маховик репресій. Покинути я також мусив і свого лікаря, бо він теж постраждав через мене. Внаслідок цього моя астма приглушена почала знову прогресувати. Йти до іншої лікарні я не міг, бо це б було підставляння інших людей.

Я хотів змінити роботу, але мене відмовили, мотивуючи тим що тут я хоча б знаю людей. Тому іще п'ять років я мусив щодня бачити тих , хто влаштував мені пресинг.

І що найгірше ці люди зруйнували де-факто мою родину, розсваривши мене із батьком, з яким ми відтоді стали одне одному чужими людьми.

З тих пір я й живу в майже повній самоізоляції, перетворившись на циніка який нікому більше не довіряє. Однак то ще не кінець історії. (Далі буде).

2011 - 2013: "Суслика видишь? А он есть!"

Отже, після весни 2011 року я опинився в цілковитій порожнечі. Я продовжував ходити на роботу, але наскільки це можливо відсепарувався від колективу. Ні в яких виїздах на природу я більше не брав участь. Не приймав участі я також і у музейних відзначеннях Нового Року в сусідньому ресторані. Неодноразово наша директор казала, що я десь збоку, десь у стороні. А що вони хотіли? Гадали що я забуду те що пережив?

Поміж тим зарплату нам більше не затримували, але в січні 2013-го зробили так що спочатку провели індексацію, а в лютому скасували її і ще й вирахували з нашої зарплатні індексацію за січень. На моє обурення моя начальниця і за сумісництвом голова нашої профспілки сказала що так і треба.

Я ж тоді сказав що саме з отаких подій починався заколот у 1962 році в Новочеркаську. Одним словом, пообурювався та й замовк, хоч і нічого не забув знову.

Поміж тим моя нелікована астма знову прогресувала так що її вже неможливо було не помітити. І от мене викликала наша директор і запропонувала путівку до санаторію.

- Щось змінилося? - питаю я її. - До сьогоднішнього дня такі путівки отримували тільки члени профспілки (да, бля, якщо на Заході до профспілки вступають за те щоб боротись за права працівників, то в нас за путівки та інші крихти з барського столу).

- Ну, так ви вступите до профспілки, а потім підете до лікаря і візьмете направлення.

- Все це було б добре, - відповідаю. - Тільки фактично немає її, профспілки. За ці роки що я тут працюю не пам'ятаю жодного разу аби профспілка виступила на захист трудового колективу. Ні тоді коли нам невиплачували зарплатню, ні коли, порушуючи норми, скасували індексацію. І я був би дуже радий, якби в музеї сформувалась ще одна профспілка. Незалежна.

- Ви зовсім обнагліли, Олексій - сказала мені директор.

Так я і не став членом славетної профспілки працівників культури. І не шкодую, якщо чесно.

Був такий російський серіал року десь так 2006-го. Називався він "ДМБ". Там є такий діалог:

- Суслика видишь?

- Никак нет!

- А он есть!

Таким сусліком є Федерація профспілок України. Формально вона існує, але права працюючих не захищає ніяк. Ну зовсім. (Далі буде).



2013 - січень 2014: Євромайдан.



Ясна штука, що нелікована астма і мала закінчитись чим закінчилась. В кінці вересня 2013 року я потрапив до реанімації з другою стадією астматичного статусу. Оскільки показник моєї сатурації складав лише 63 % мені півтори доби вентилювали кисень. Лікарі мене звісно лаяли, але не дуже: чутками повниться Земля так що там були в курсі моїх злигоднів весни 2011 року. Також лікарі сказали що на моїй роботі, дізнавшись що я в реанімації, знепритомніла дівчина з якою в мене був дуже давній конфлікт, який тягся ще з часів коли влітку 2006 року я відвідував акцію проти надання Дніпропетровською міськрадою російській мові статусу регіональної. Про це я не розповім бо там причетні дуже багато людей. Скажу, лише що її батьки, дізнавшись що зі мною сталося, передали мені кедрову олію з Криму. Не пропущу нагоди подякувати їм за це.

Потім я два тижні лежав у звичайному відділенні, проходячи лікування. Скажу одне аби я вижив мені накачали ліків стільки що на третю-четверту ніч в мене був напад медикаментозного делірію, який мені вдалося частково приховати від лікарів. Однак я ще довго не міг спати доки мені не збили тиск.
Треба сказати, що завдяки тому що я потрапив до лікарні, мені пощастило зав'язати стосунки з однією із колег.

Я повернувся додому, вийшов на роботу і тут практично через півтора місяці почався Євромайдан, про що я знав, але вже мало вірив що він відбудеться. Звісна річ, кожної суботи й неділі я їздив до центру свого міста, а після роботи я приходив до центру міста в якому працював, де збирався місцевий Майдан в десяток людей. В центрі ж Дніпра кожного вихідного на місце збору прибували тоненькі струмочки людей, що швидко зростали в широке море. Мало хто вірив тоді в перемогу, всі гадали що з Януковича витягнуть невеликий компроміс і на тому все закінчиться. Так тривало доти доки Партія Регіонів та Компартія вирішили протиснути пакет законів 14 січня 2014 року під загальним девізом "більше трьох не збиратися".(Далі буде).

Зима 2014: Вогнехреща

Підходячи до теми як "НЕ ЗЛИй Майдан" перетворився на короткочасну, але все-таки криваву громадянську війну, треба відповісти на питання, а все-таки що ж було не так із Януковичем? Проблема Януковича і того як закінчилося його правління була в тому що він оточив себе людьми котрі свідомо працювали на розвал України. Людьми, які після повалення режиму, вже ні від кого нічого не приховуючи, відверто заявили себе ворогами України. Перемігши із перевагою в три відсотки, Янукович за чотири роки примудрився перетворити ту половину України яка за нього не голосувала на своїх лютих ворогів. Тут доведеться трохи повернутись назад в лютий 2011 року. Ще до того як регіонали відкрито перейшли до мого цькування, в колі своїх друзів я мав зустріч із їхньою більш-менш притомною частиною. Ну, як мав? Просто, ходячи на акції за посадку того прокурорського сина-мажора, ми привернули до себе їх увагу. В процесі "перемовин" я навіть перейшов на російську мову.

- Что же вы делаете? - скоріше сказав ніж спитав я. - Ливия взорвалась.

- Что значит взорвалась?

- В том смысле что там началась гражданская война. Вы и в Украине хотите такое же? Если герметически запаяный чайник поставить на огонь он взорвется. Зачем вы, при том что жизнь простых людей и так изо дня в день ухудшается, ещё и гайки закручиваете?

- Мы понимаем о чем вы говорите, но и вы поймите что не мы принимаем решения.

- А кто же?

- Решения принимают те кто стоит при первом лице.

І от всі ці царьови-колесніченки-табачники свого таки домоглися. Ну як домоглися, вони як і в 2004 році очікували що повстане лише Львів який вони ізолюють від решти країни, а повстав знову Київ. Водохреща 2014 року вибухнули вогнем протистояння на вулиці Грушевського. По всій країні почалося захоплення адміністративних будівель. Про спроби штурму Дніпропетровської обласної державної адміністрації я вже писав, як і про те що невдовзі було арештовано все міське керівництво ВО "Свобода". Я досі не знаю, як вони при тому що прийшли додому до одного з хлопців на сусідню вулицю обминули мене (а на той час у мене було те за що можна було отримати термін та ще й який). Мабуть, справа в тому що тим людям які організували полювання проти мене навесні 2011 року в той час було просто не до мене. Отже, було те що було. Лишившись на волі, я в одиночку ходив містом і розкидував по поштових скриньках свободівські газети, з написами від руки "Волю Кирилу Дороленку..." та іншим хлопцям. Так тривало до середини лютого. (Далі буде).


2014 рік: становище змінилось, але не для мене

Під весну в тих людей почалося загострення: їм знову почало ввижатись що я скоро буду убивати жінок. Чомусь на їхній погляд я схильний це робити або під час Майдану, або коли в мене хтось помер. Я про це не знав і в той час перебував у лікарні, дочекавшись коли лікарі підуть йшов додому як це робила більшість тих хто там був. І от 17 лютого заходить медсестра і каже щоб цієї ночі я нікуди не йшов.

- Що можливі арешти, - сказав я знову, гадаючи про політику.

- Так.

- Та в вас тут ціле підпілля, - промовив мій сусід по палаті, будівельник з Києва. - І чого б це тебе мали арештувати?

- Та є за що, - відповів я, не ставши розповідати що я був у дворі облдержадміністрації 26 січня, під час сутичок.

Як почався ранок 18 лютого і потому настала триденна громадянська війна я вже писав у своїх спогадах "Ми виграли найкращу битву". Писав я і про те як брав участь у "Самообороні Свободи".
Посилання на мої спогади тут:
https://maysterni.com/publication.php?id=176457



Перед подіями 1 березня 2014 року в Дніпропетровську я отримав смс від начальниці аби я сидів цього дня вдома. Я зробив навпаки і правильно, бо по тих хто сидів вдома потім прийшли МГБ ДНР і ЛНР.

Тому коли я вийшов на роботу, вона сказала:

- Хотіла щоб ти в цьому не брав участі, але ти все одно у це лізеш. Начувайся тепер.

Отже, влада змінилася, але становище було непевне, бо в місті було чималенько ждунів для яких це була нагода аби Путін "восстановил СССР". Та що в тому місті де я працював, проходячи з магазину по балці у себе в Діївці я чув як господарі передавали одне одному, що "скоро в маї місяці загуркотить" (ну тепер таки коли загуркотіло через вісім років вони напевно тепер задоволені).

Від зустрічі з тітушками я носив у сумці залізничний молоток (що б я з ним робив у випадку коли б на мене напали не знаю).

Тієї весни я нарешті отримав своє особисте життя і не знав, що під час наших прогулянок містом за нами стежили.

Одного разу нас навіть перестріли (як я згодом дізнався це підлаштувала ця "Алка" аби я втік).

Побачивши що попереду вулиці стоять двоє я пішов уперед, лишаючи Аліну позаду, а потім крикнув їй:

- Тікай!

Побачивши що все пішло не по плану, з-за рогу вийшли інші двоє зі словами:

- Що тут таке?

На той час я не знав що ця ситуація була зрежисована.

Після того я знову став носити молоток, який за кілька днів витягнув з сумки. Так тривало доки його в мене не забрали менти 9 травня, бо Дніпро був не Одеса і тут вчасно зреагували на події 2 травня. Власне, я б і не поткнувся туди якби мене не накрутили після пожежі в одеському Будинку Профспілок. (Далі буде).


Як я завідував протигазами царя Гороха

Почалось АТО. Багато моїх друзів поїхали воювати на Донбас. Я не поїхав, хоч і хотів би побувати на тій війні. Навіть лаштував самогубчі плани поїхати під час відпустки на електричці в Донецьк (до осені до міста поїзди ще ходили) подивитись на війну. Не розумів що назад би вже живим не вийшов тому що вокзал уже контролювали деенерівські мурла. До мого дня народження (23 серпня) здавалося що війна от-от закінчиться. Сєпари контролювали територію вже з гулькин хрін, навіть існували плани по реструктуризації Донбасу (тоді ще там було що реструктуризувати). Але потім виявилося що на Донбасі вже була регулярна москальня про яку нам мовчали аж до 25 серпня. Настав Іловайський котел і здавалося що скоро ворог буде вже у стін Дніпра. Однак Чонгар тоді ще був замінований, а перти в лоб на Маріуполь було для них відвертим самогубством. Так що Марік встояв, настали перші Мінські угоди, а далі Путяра вліз у громадянську війну в Сирії, то ж на вісім років йому стало не до України, котра як він думав розсиплеться сама в морозну зиму і сама приповзе просити милості.

Отже, війна стала позиційною до дебальцевських подій і тільки обстріли по лінії зіткнення кошмарили жителів близьких населених пунктів по обидва боки.

І тут я випадково став на роботі помічником начальника штабу з цивільної оборони. Ну як випадково, в наказовому порядку направили мене на курси з цивільної оборони в місті. Вже в перший день я зрозумів що тут повинен був бути не я, а наші завгосп чи адміністратор. Все-таки розуміючи, що це повна херня я чесно здав екзамен (серед нас був один чолов'яга який принципово не став нічого писати, видно що йому був не потрібен той геморой).

Я прийшов до начальства і виявилося що ніхто ніяких спеціальних захисних матеріалів закупляти не буде, а у директорки були плани шити захисні маски. Ясно що медична маска і від свинячого грипу захищала не сильно (до ковіду лишалося шість років), а протигази в нас таки були. От тільки вони бачили іще Черненка з Горбачовим. Я намагався пояснити що в місті повно підприємств і якщо при великій війні прилетить росіянська ракета марлями ні ми не врятуємося, ні наші відвідувачі.

Так воно під спуд і лягло. А потім після мого повернення з дому скорботи (як я сам туди здався і навіщо розповім далі) в травні 2015 року виявив я сейф у коридорі з написом "Засоби Засоби Радіо-Хімічного Захисту". Виявляється ніхто за час моєї відсутності нічого не купляв, а поклали туди ті самі протигази яким вже давно пора було на пенсію, тобто в утиль.

Через рік я, проходячи повз той вагомий сейф із бутафорським ЗРХЗ, сказав своєму колезі: "Якби з тієї гуми наробили презервативів, то знаєш скільки б в Україні дітей би народилося. Можна було б демографічну кризу розв'язати."

А коли я йшов то мусив віддати свідоцтво про проходження курсів, бо інакше б мені не віддали документи. Добре ще що велика війна почалась не тоді і нам цей мотлох не став у пригоді. (Далі буде).

Зима - весна 2015: становище знову загострюється

Восени 2014 року я водив екскурсії по виставці про Майдан. Перша виставка на цю тему мала б бути ще в квітні 2014 року і присвячена загиблим Небесної Сотні, але запекло виступила проти моя безпосередня начальниця, мотивуючи що "прийдуть тітушки і розгромлять музей." Тільки тітушки на той час уже були явно не налаштовані щось громити. До речі, згодом під час мого болісного звільнення з роботи я задля розрядки поїхав до села де ми колись орендували землю. У вагоні приміського дизель-поїзда я зустрів цих самих тітушок, які розповідали одне одному про ті події біля адміністрації. Як мені й казали друзі про тітушок, вони виявились дійсно тим ким були. Хлопці з Апостолова, в яких були приводи в міліцію за хуліганство і виходячи з цього мусора їх просто взяли і в наказовому порядку відвезли охороняти адмінбудівлі від нас, майданівців.

З планом, який із мене ніхто не знімав, через цю додаткову виставку виходила запарка. Розрулив я цей цейтнот аж у січні 2015 року. Майдан майданом, але люди на місцях лишились ті самі і вони як згодом виявилось ще й як точили на мене зуби. Якось розруливши виконання плану за 2014 рік, я пішов на лікарняний лікувати астму. В цей час ішли бої за Дебальцеве і вулиці центру міста кожні десять-п'ятнадцять хвилин пронзали сирени швидкої допомоги на яких був напис "Військово-медичний центр". Але... разом із тим було щось дивне. Звичайних карет швидкої допомоги теж не бракувало і їхали вони не з боку аеропорту. По дорозі до лікарні я нарахував їх сім. Через рік я побачу що таке явище на вулицях міста вже стало буденністю, а тоді ще в моїй голові не зв'язались дві події: десятки карет швидкої допомоги і масштабна пожежа на Авдіївському коксохімі після влучання.

До цього часу моїми сусідами по лікарняній палаті були добрі люди, але тепер серед моїх сусідів був чоловік який явно був у курсі того з чим я стикнувся у 2011 році. Він постійно підкорював мене. Звідки він усе знав? Та чорт його знає...

Я вписався і думав лягти в квітні знову на протиалергенну терапію. Та вийшло зовсім інакше. (Далі буде).