Ми ховались від холодного дощу чужих слів під чорною парасолькою віри. Барабанні постукування по натягнутому пружному шовку китайщини здавались нам то посмішкою Будди, то словами забутого пророка-халдея, то уривками сури Корану. Ми ховались від дощу чужих слів, що іноді перетворювався на зливу (тільки не теплу тропічну, а злу і крижану) під ялиновим деревом сподівань – густим, височенним, лапатим, самотнім. І дивилися як крокують колючі сірі їжаки барокової поезії від маримуха до маримуха єзуїтських панегіриків. Їжаки смішно сопіли і фиркали, наче не лісом вони мандрували, а здійснювали ритуальне дійство розенкрейцерів. Ми сміялися з їх кумедності і казали, що ці їжаки – бурсаки, що забули як співати псалми, але пам’ятали догмати. Ми ховалися від злого і колючого дощу чужих слів (в міру осіннього, довгого як сучасна ніч людства) на шхуні капітана Роттена Стампа. Ховались у тісному трюмі, слухали шум хвиль сьогодення і думали, що під нами водяна глибінь модернових новел і постмодернових безнадійних романів. Капітан (старий сивий шкіпер літератури) в цей час курив індіанську глиняну люльку з їдким віргінським тютюном, пив маленькими ковтками старе ірландське віскі і думав про вітер, що приносить негоду. Ми ховались від дощу чужих слів (завжди несподіваного, завжди невчасного) у старій почорнілій поліській хаті, де гак від колиски нагадував нам, що все минає, а мурована піч нашіптувала, що все дим і лишається лише попіл від вчорашнього тепла і затишку метафізичних текстів. Ми визирали з тої хати коли дощ припинився, і нічне небо ненадовго ставало безхмарним, і дивилися розширеними зіницями на спіральний рукав Чумацького Шляху. Ти ще сказала тоді, що це не рукав і не покрова під якою ховаються від неминучого лицарі нездійсненого, а небесна ріка, і ми витешемо човен-каное зі старого дубу готичної містики і попливемо цією рікою до острова Істини, якщо нас не втопить у Великому ніщо космічна круговерть. Ми ховалися від дощу чужих слів у кав’ярні терпких кельтських текстів, сиділи на важких дерев’яних кріслах легенд, пили гіркий напій марних ілюзій і дивились у вікно часопростору, рахували людей, що крокували бруківкою фантасмагорій та калюжами метафор. Нарахували сімнадцять, хоча бачили тільки заляпані брудом черевики і здогадались, що одна пари отих шкіряних зашнурованих мештів належить Едгару Аллану По. Ти ще запита мене: «Що забув цей ірландець у місті провінційних сажотрусів?» Я відповів тоді тобі, залюбленій в зерна-кістянки Coffea arabica, що в цьому місті, де торгують тютюном, одягом, пшеницею та надгробними плитами в одній крамниці, неможливо нічого забути, хіба що дату своєї смерті, але тобі нагадають – все той же сажотрус, що прийшов зі вчорашнього дня і думає, що він герой пташиної волі. Ми багато разів потрапляли під дощ чужих слів, але завжди встигали сховатися, якщо не в споруді, яку збудували чи змайстрували люди (інколи вільні каменярі, інколи катари чи ще якісь єретики), то під прихистком, який сотворив Бог. Але одного разу таки змокли до нитки, бо опинились на вершині гори одкровення, а тут дощ чужих слів. Ми до бігли до намету, що був пошитий з жовтого парашутного шовку і скинули там весь мокрий одяг, як змії скидають стару шкіру, і грілися тулячись одне до одного гарячими тілами. Я ще подумав тоді, що твоє тіло то шматочок бронзового Сонця, а ти говорила, що моє тіло це частина вогню вселенського. Ми рухались у ритмі пульсації Всесвіту і думали про Вічність. Ми ховались від дощу чужих слів у лабіринтах печери, яку нетямущі люди глиняних глеків назвали Навіки. Думали, що заблукали, але вийшли до світла і запашного звіробійного лісостепу. Ти жувала листки деревію і казала, що то трава зцілення. А я не знав, коли ми були поранені, знав тільки, що наші тіні змиють з себе пил доріг країни сонетів під водоспадом кентаврів. Виправши наші тіні у холодній воді і розвісивши їх сохнути на гілках крамольника ясена (з якого колись зроблять стіл для бенкетів), ми подумали, що Дон Кіхот це вухастий заєць сонячного королівства, а доктор Тагабат – просто зла мавпа з вулиці Морг. Ховаючись від дощу чужих слів ми блукали соляними копальнями, відчуваючи на вустах присмак прозорих виднокраїв і думали: скільки там, в країнах невідомого, читачів цвяхованих текстів народу чорноголових йдуть і не повертаються. Йдуть і лишаються невтомними.