Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

1

Таж як буває прикро за самого себе, коли ви покинули ванну! По-перше, шкода вилізати з цієї теплої мильної води, в якій плавають випалі волосини, в’ючись навколо бульбашок піни, поміж стертим із тіла лушпинням шкіри, адже вас відразу проймає безжально холодне повітря погано опалюваного будинку. Крім того, якщо маєте малий зріст, а край ванни, яка стоїть на лапах грифона, доволі високий, ціле діло: перенести через нього ногу, аби полохливо намацати великим пальцем ковзку плиткову підлогу ванної кімнати. Доводиться діяти вкрай обережно, аби не пошкодити пах і заразом уникнути ризику послизнутися і невдало впасти. Звичайно, найліпшим розв’язанням проблеми було б виготовлення ванни під зріст господаря, але це вимагало б витрат і, напевне, коштувало б навіть дорожче за центральне опалення, геть неефективне, хоча встановлене недавно. Ні, тоді ліпше залишитеся у ванні, сидітимете по шию у воді, якщо не завжди, то цілими годинами, вряди-годи підкручуючи кран пальцями правої ноги, додаватимете гарячої води й, так регулюючи термостат, зберігатимете приємну амніотичну атмосферу.
Але так не може тривати вічно; час, як звичайно, тисне: менш ніж за годину тут буде Елен Журдан-Моранж [2]. Нема виходу: Равель витягає себе з ванни, обтирається і вбирається в халат рідкісної перлово-сірої барви, в якому стає до таких процедур: чистить зуби щіткою з гнучкою ручкою, голиться, не лишаючи ані шансу щетині, зачісується, не пропускаючи ані пасемця, а наприкінці висмикує з брови волосину, яка, самовільно вирісши за ніч, стирчить подібно до антени. Потім, узявши зі столика трюмо розкішний манікюрний набір у футлярі з ягнячої шкіри «під ящірку», з атласною підкладкою, який лежить поміж щітками для волосся, гребінцями зі слонової кістки й флаконами духів, він користається з того, що гаряча вода розм’якшила його ноги й можна безболісно підстригти їх до потрібної довжини. Підійшовши до вікна своєї «артистичної» ванни, він кидає погляд на чорно-білий сад із голими деревами, упалою мертвою травою і водограєм, паралізованим холодом. Сьогодні один з останніх днів 1927 року, світанкова година. Равель, як і щоночі, спав мало й погано, і тепер, як і щоранку, перебуває в поганому гуморі, навіть не знаючи, у що повинен одягнутися; ця обставина лише посилює його кепський настрій.
Він піднімається сходами свого будиночка химерної конфігурації: з боку саду споруда має три поверхи, зате на вулицю виходить лише один. Діставшись третього, який, отже, розташований на рівні з бруківкою, він озирає її з коридорного віконця, аби визначити ступінь закутаності перехожих і таким способом вирішити, у що слід убратися самому. Але для Монфор-л’Аморі [3] ще зарано, на вулиці немає нікого, і лише маленький «Peugeot-201», увесь сірий і не дуже молодий, вже стоїть перед будинком, з Елен усередині. А більше в цілому світі нема на що дивитися; у сірому небі слабко мерехтить бліде кружальце сонця.
Та й слухати теж нема чого: на вулиці тихо, а в кухні панує мовчання, оскільки перед від’їздом Равель відпустив пані Ревло. Як звичайно, він запізнюється, лається, запалюючи сигарету й одночасно квапливо натягаючи на себе перший-ліпший одяг. Потому ще зібрати речі, що страшенно дратує його, хоча лишилося єдино скласти маленьку валізу: основний багаж було відправлено до Парижа два дні тому. Скінчивши збиратися, Равель оглядає будинок, переконується, що всі вікна зачинені, двері в сад замкнені, газ на кухні перекритий, а електричний лічильник біля входу вимкнений. Житло справді невелике: його можна обійти хутко, але зайва перевірка ніколи не завадить. Равель востаннє зазирає в котельню – чи загасив він котел? – і виходить із будинку, знову лайнувшись упівголоса, бо крижаний вітер одразу накидається на його сиве волосся, ще вологе й акуратно причесане назад.
Долі, коло підніжжя сходів на вісім вузеньких сходинок, очікує, як було вже сказано, «201-й», поставлений на гальмо, адже вулиця йде горбом; за кермом сидить Елен, здригаючись від холоднечі й постукуючи по ньому оголеними кінчиками пальців, які виступають із в’язаних мітенок золотавої барви. Елен – досить вродлива жінка, яка б могла претендувати на подібність до Оран Демазі – в очах людей, які пам’ятають її, хоча в ті роки чимало жінок були схожі на Оран Демазі [4]. Під скунсовим манто, комір якого Елен підняла якнайвище, на ній сукня з глибоким вирізом і сильно заниженою талією, верх із напуском створює враження блузи, на стику зі спідницею сукню прикрашено стрічкою-пояском, і все це, якщо не лічити рогової пряжки, пошите з крепу ніжного персикового відтінку з рослинним візерунком. Чарівний туалет. Вона чекає терпляче. Минуло вже доволі багато часу, але вона чекає терпляче.
Уже цілих пів години цього холодного ранку між двома святами Елен очікує Равеля, який нарешті з’являється з валізкою в руці, одягнений у костюм барви мокрого асфальту і коротке пальто шоколадного тону. Теж має непоганий вигляд. Дарма що вдягнений старомодно і доволі легко для зимового сезону. Тростина, що звисає з ліктя, і рукавички з закотами на зап’ястках надають йому вигляду елегантного гравця на скачках або навіть власника стайні, з числа тих, котрі сидять на почесних трибунах під час розіграшу призу Діани або в Енґені та дбають не так про свого фаворита-однолітка, як про те, аби похизуватися перед публікою сірим жакетом класичного крою чи лляним блейзером. Він повільно залазить в автівку, сідає, важко зітхаючи, різко підсмикує, защипнувши складку, брюки, аби ця частина його вбрання не надималася на колінах. «Що ж бо, – каже він, розстібуючи верхній ґудзик пальта, – гадаю, можемо їхати». Повернувшись до нього, Елен швидко і пильно озирає його з маківки до п’ят: паперові шкарпетки й шовкову хустину в нагрудній кишені, як завше, вдало підібрано до кольору краватки.
«Думаю, ви б могли дозволити мені очікувати вас у будинку, а не в автівці, – насмілюється вона зауважити, заводячи авто, – на такому-то холоді!» Люб’язно-сухо усміхаючись, Равель витлумачує, що перед від’їздом потребував навести лад в оселі, а це справа довга: мусив обійти всі кутки. До того ж він, як завжди, не склепив очей цієї ночі та на додачу встав удосвіта, хоча ненавидить ранні вставання: їй добре відомо, як він ненавидить їх. Окрім того, їй відомо, наскільки тісне його житло, тож вони напевне заважали б одне одному. «Однаково, – наполягає Елен, – ви заморозили мене до смерті!» «Ну-ну, заспокойтеся, Елен, – відказує він, запалюючи «Ґолуаз». – Нічого страшного. А він, власне, о котрій годині відходить, мій потяг?»
«Об одинадцятій годині дванадцять хвилин», – каже вона, вмикаючи зчеплення, після чого «Peugeot» перетинає Монфор-л’Аморі, безлюдний і застиглий у холодному тьмяно-сірому світлі, наче якась арктична крижина о цій же порі року. Перед самим виїздом із Монфора вони минають просторий, буржуазного вигляду будинок біля церкви; на другому поверсі мерехтить жовтий чотирикутник вікна, і Равель зауважує вголос, що його друг Зоґеб, видно, вже прокинувся; потім вони дістаються Версаля та їдуть по авеню де Парі. Коло чергового перехрестя Елен зо хвилину нерішуче зволікає, не знаючи, куди повернути, і Равель починає сердитися. «Але ж як погано ви кермуєте! – вигукує він. – Мій брат Едуар [5] порається з цим набагато ліпше за вас. Боюся, ви ніколи не доїдете до місця». На в’їзді до Севра Елен знову різко гальмує, помітивши на хіднику чоловіка у фетровому капелюсі, який тримав під пахвою згорток, подібний до великої картини, загорнутої в газети й перев’язаної мотузочком. Оскільки чоловік вочевидь чекає, коли можна буде перейти вулицю, вона зупиняється, аби пропустити його, але головно – аби поглянути на Равеля, чиє обличчя цієї миті має більш змарнілий, блідий і змучений вигляд, ніж раніше: коли на хвилину він заплющує очі, воно уподібнюється до посмертної маски. «Вам недобре?»
Він відповідає: ні, усе гаразд, усе повинно бути гаразд, просто він ще почувається дуже втомленим. Лікар, який піддав його купі різних обстежень, вирішив прописати йому стимулятори, аби підготувати до цієї мандрівки: він був глибоко уражений тим, що Равель знехтував його пораду провести цілий рік у повному спокої. У результаті йому довелося зазнати масованої атаки ін’єкцій екстрактів гіпофізу і наднирників, цитосироватки й какодилату, укол за уколом, а кому таке сподобається?! Тим паче що, попри всі ці процедури, поліпшення наразі не видно. Елен радить йому змінити лікування, і він відповідає, що такої самої думки дотримується один із його колег, який недавно написав йому, схиляючи до гомеопатії: декотрі від неї шаліють, від гомеопатії. А втім – Бог з нею; про це він подумає після повернення. І Равель замовкає, дивлячись у вікно, як мелькають вулиці Севра, хоча, правду кажучи, нічого цікавого в Севрі цього ранку не помітно: сірі будівлі з зачиненими дверима, темні, суцільно застібнуті пальта, темні, натягнуті до брів капелюхи, чорні, герметично закриті автомобілі. Тепер він зовсім не впевнений, що хоче від’їжджати. Отак завжди, чи не правда? Спершу він необдумано приймає пропозицію, а останньої миті розпачує. До того ж, сигарети… Чи зуміла Елен влаштувати так, аби протягом усієї мандрівки йому надсилали його сигарети? Елен відповідає, що все влаштовано. А квитки? Де вони – у неї? Так-так, усе тут, говорить Елен, показуючи на свою сумку.
Автомобіль в’їжджає до Парижа через браму Сен-Клу, мчить набережними вподовж Сени до площі Згоди, а там заглиблюється в північну частину міста, прямуючи до вокзалу Сен-Лазар, де вочевидь панує більше пожвавлення, ніж у західному передмісті, хоча, загалом, не таке-то й велике. Люди на велосипедах, афіші на стінах, простоволосі жінки, чимало автомобілів, між якими трапляються й розкішні, як-от «Panhard-Levasseur» або «Rosengart». У самому кінці вулиці Пепіньєр вони бачать навіть довгий «Salmson VAL3», який повертає на вулицю Римську; двокольорова автівка з її химерною сильветкою нагадує лакову туфлю сутенера.
Невдовзі перед десятою годиною Елен паркує свій скромний «Peugeot» біля готелю «Термінюс», звідки вони перебираються до «Критеріона» – бару на Кур-дю-Гавр, до якого Равель давно звик і де вже сидять, очікуючи перед гарячими напоями, Марсель Жерар і Мадлен Ґрей – співачки, виконавиці репертуару, званого в ті часи «інтелігентним». Равель, анітрохи не поспішаючи, замовляє філіжанку кави, потім другу, цю випиває особливо повільно; тимчасом три молоді жінки дедалі частіше позирають на годинник, який висить над стійкою, і обмінюються питальними поглядами. Вони занепокоєні й урешті починають квапити події, вирішивши відконвоювати Равеля на вокзал, розташований якраз навпроти «Критеріона», аби доправити його туди за пів години до відходу спецпотяга. Одначе того ще навіть не подано, коли всі вони виходять на перон: Равель – на чолі процесії, за ним – на певній відстані – його приятельки, які, наскільки можливо, допомагають двом носіям із «Термінюса» тягти чотири велетенські валізи плюс ручну поклажу. Валізи геть непідйомні, але ці юні жінки так люблять музику!
Нахилившись до рейок, Равель запалює «Ґолуаз», після чого виймає з кишені пальта газету «L’Intransigeant» [6], щойно куплену в кіоску, через відсутність «Le Populaire» [7], його улюбленого друкованого видання. У ці останні дні року газета присвячує свої статті традиційному підсумку минулих місяців, нагадуючи читачам, що за цей період було відновлено вибори по округах, спущено на воду пакетбот «Кап-Аркона», страчено на електричному стільці Сакко і Ванцетті, знято перший звуковий фільм і винайдено телебачення. Звісно, «L’Intransigeant» не може написати про все, що відбулося за рік у світі музики (наприклад, про народження Джеррі Малліґана), але в ній згадано про недавнє відкриття нової концертної зали «Плеєль», і Равель уважно переглядає цю нотатку, шукаючи в ній своє ім’я, а знайшовши, знизує плечима. Тоді його наздоганяють захекані молодиці, які залишили службовців «Термінюса» складати валізи пірамідами на краю перону; Елен показує на газету і несміливо цікавиться новинами. «Нічого важливого, – відповідає він, – зовсім нічого. Та й газетка ця права – що з неї взяти!»
Урешті спецпотяг таки з’являється; його тягне локомотив мішаного типу (120-го і швидкісного 111-го «Баддікома»). Службовці «Термінюса» починають завантажувати багаж у відсіки, спеціально призначені для нього; тимчасом Равель прощається з панями, демонструючи всю вишуканість своїх манер, як-от: компліменти, цілунки ручок, подяки й дружні протести. Потім він заходить до вагона першого класу і, легко знайшовши своє місце, заброньоване біля вікна, опускає шибку. Відбувається обмін новими жартівливими репліками, які йдуть по низхідній аж до моменту від’їзду, коли пані виймають хустинки з сумочок і заходжуються махати ними. Сам Равель нічим не махає – обмежується останньою недбалою усмішкою і коротким помахом руки, по чому зачиняє вікно і знову розгортає газету.
Він їде в напрямку Гавра, на морський вокзал, аби пливти до Північної Америки. Це його перша мандрівка туди, і вона – остання. Якщо лічити від сьогодні, йому лишається жити рівно десять років.

2
Щодо пакетбота «Франція» – другого під цим іменем, – на борту якого Равель попливе до Америки, то він прослужить ще дев’ять років, перш ніж його продадуть на брухт японцям. Цей флагманський корабель флоту, який здійснює трансатлантичні рейси, являє собою велетенську споруду з клепаної сталі, увінчану чотирма трубами, з котрих одна суто декоративна, двісті двадцять метрів завдовжки й двадцять три завширшки, побудована двадцять п’ять років тому на верфях Сен-Назері [8]. У своїх чотирьох класах судно може перевезти близько двох тисяч пасажирів плюс п’ятсот чоловік екіпажу і командного складу. Маючи тоннажність двадцять дві тисячі п’ятсот тон, розвиваючи середню швидкість двадцять три вузли, завдяки чотирьох групам турбін фірми «Парсонз», які живляться від тридцяти двох котлів фірми «Прюдон-Капюс», і досягаючи потужності сорок тисяч кінських сил, воно здатне без напружень перетнути Атлантику за шість днів, тоді як скромніші кораблі французького флоту, пихкаючи, на межі сил здійснюють той самий перехід за дев’ять.
«Франція», цей плавучий «Ріц» або «Карлтон», може похвастати не лише високою швидкістю, але й своїм головним козирем – комфортом: не встиг Равель піднятися на борт, як ціла чота бездоганно вимуштруваних юнг у новеньких, бездоганно пошитих яскраво-червоних лівреях грумів супроводила його трапами й переходами до каюти люкс, яку він забронював. Точніше, це люкс-апартаменти, оздоблені панелями з коштовних деревних порід – сикомора й угорського дуба, кленів амарантового і сірого плямистого, з оббивкою з вощеного ситцю, з меблями з лимонного дерева і палісандра; стіни подвійної ванної обкладено мармуром-брокателем зі срібними золоченими прикрасами. Швидко оглянувши приміщення, Равель визирає в один з ілюмінаторів, які наразі виходять на причал, і бачить юрму родичів і знайомих, котрі тлумляться там, долі, розмахуючи хусточками, точнісінько як на вокзалі Сен-Лазар, але, крім того, ще й капелюхами, квітами та іншими предметами. Равель не намагається когось упізнати в цій людській збиранині: він дозволив провести себе до вокзалу, але зійти на палубу судна волів на самоті. Знявши пальто, вийнявши дещо з одягу і розклавши туалетне приладдя обіч двох раковин у ванні, Равель іде в ресторан, до метрдотеля, аби зарезервувати собі столик, а тоді до палубного офіцера, аби залишити собі певне місце для шезлонга. Очікуючи відходу судна, він проводить певний час у найближчій курильні, оздобленій червоним деревом із перламутровою інкрустацією. Там випалює ще одну чи дві «Ґолуаз» і за кількома поглядами, які люди зупиняють на ньому або, навпаки, швидко відводять, здогадується, що його, певне, впізнають.
Що ж бо, це цілком пояснимо і природно: у свої п’ятдесят два роки він досягнув вершини слави, поділяючи зі Стравинським репутацію найшанованішого музиканта у світі; його портрет можна часто побачити в газетах. Окрім того, це цілком природно при його неординарній зовнішності: гостре, гладенько поголене обличчя з довгим тонким носом нагадує два трикутники, поставлені один на другий перпендикулярно. Темний, жвавий, неспокійний погляд, густі брови, зачесане назад волосся, яке відкриває високе чоло, тонкі губи, вуха сторчма без мочок, матова шкіра. Елегантна відчуженість, шаноблива простота, крижана чемність, украй рідкісна, якщо немає особливої потреби, балакучість – загалом, сплав сухого характеру і зовнішнього шику, який зберігається двадцять чотири години на добу.
А втім, його обличчя не завжди було так бездоганно поголене; замолоду він випробував усе поспіль: у двадцять п’ять років – бакенбарди, доповнені моноклем і каблучкою, у тридцять – еспаньйолку, яку змінив на бороду «лопатою», а потім на вуса. Але в тридцять п’ять дочиста поголив усю цю рослинність, заразом зробивши максимально коротку стрижку, тож його пишна шевелюра назавжди стала пласкою, прилизаною, а невдовзі й цілковито сивою. Проте головна відмітна риса, котра заподіює йому страждання, – малий зріст, через який голова здається надто великою для такого тіла. Один метр шістдесят один сантиметр, сорок п’ять кілограмів і сімдесят шість сантиметрів обхвату грудної клітки – отже, Равель має параметри жокея… або Вільяма Фолкнера, який у цей самий час ділить своє життя між двома містами: Оксфордом, штат Міссісіпі, та Новим Орлеаном, двома книжками – «Москіти» й «Сарторіс» – і двома віскі: «Джеком Деніелзом» і… «Джеком Деніелзом».
Похмуре небо ледве пропускає тьмяне сонячне світло; Равель, сполоханий сиренами, які лунко повідомляють про зняття з кітвиці, піднімається на горішню палубу судна, аби крізь вікна кают-компанії простежити за його відплиттям. Гнітючу втому, на яку він скаржився цього ранку в «201-му», неначе розвіяв триголосний спів пароплавних гудків, і раптом він відчуває таку легкість, такий приплив енергії й життєвої сили, що його тягне вийти на свіже повітря. Але цей підйом триває недовго: дуже скоро він замерзає без пальта, стягує на грудях поли жакета і тремтить. Вітер, зненацька здійнявшись, буквально приварює одяг до його шкіри, ніби заперечуючи її існування, її значення. Цей вихор так несамовито обдуває тіло, що він почувається голим і подужує запалити сигарету лише по кількох неуспішних спробах, позаяк сірники гаснуть один за одним. Нарешті справу зроблено, але тепер і сама «Ґолуаз», ніби в горах (швидкоплинний спомин про санаторій), втрачає звичний смак: вітер підступно проникає вкупі з димом у Равелеві легені, вже зсередини охолоджуючи тіло, атакуючи його зусібіч, перешкоджаючи диханню, куйовдячи волосся, обсипаючи одяг і запорошуючи очі попелом сигарети; себто бій надто нерівний, і ліпше вчасно відступити. Равель, як і всі інші пасажири, повертається до заскленого приміщення і звідти спокійно спостерігає маневри судна, яке важко розвертається в Гаврському порту, перетинає гавань під мугикання гудків і врешті йде в усій своїй красі повз Сент-Адресс і мис Ев.
Оскільки незабаром корабель опиняється у відкритому морі, пасажирам швидко набридає дивитися на воду. Один за одним вони тікають із заскленого приміщення, воліючи милуватися пишним убранням «Франції»: її бронзою й рожевим деревом, дамастом [9] і позолотою, канделябрами й килимами. А Равель залишається на місці, бажаючи якомога довше споглядати сіро-зелену поверхню, зорану ефемерними білими сплесками, і сподіваючись – чом би й ні? – виловити з цього видовища мелодичну лінію, ритм, лейтмотив. Він чудово знає, що так ніколи не буває, що таким способом нічого не виходить написати, що натхнення не існує, що музику творять, сидячи перед клавіатурою. Але що з того? Якщо йому вперше випало побачити океанічний простір, то чом би не спробувати? На жаль, йому майже відразу стає ясно: цей простір не обіцяє жодних мелодій, – і Равеля теж спостигає втома; тінь нудьги загострює його риси, узявши союзницею втому, яка повернулася бумерангом, і ці невиразні метафори також доводять: йому б не зашкодило трохи відпочити. Равель пірнає в надра корабля, кидаючись шукати свій «сьют»; його сливе потішає усвідомлення, що він може заблукати в цьому ковчегу посеред океану. Нарешті знаходить каюту і лягає на ліжко, очікуючи захóду в Саутгемптон, передбаченого десь по обіді, після чого судно знову зніметься з кітвиці й вирушить далі. Власне, тоді розпочнеться справжній трансатлантичний рейс.
Знову на нього нападає слабкість: адже сьогодні він, можна сказати, не обідав, якщо не лічити крутого яйця, з’їденого на пристані; крім того, свіже морське повітря перенаситило його кволі груди. Випроставшись на ліжку, він намагається подрімати бодай хвилинку, але його нервовість бореться зі знемогою, а цей двобій лише посилює те і те, виливаючись у щось третє: фізичне і моральне нездужання, яке своєю силою перевершує суму його складових. Тому хоч-не-хоч він мусить устати; береться крокувати туди-сюди каютою, вивчаючи її докладно, але безрезультатно, і врешті вирішує переглянути власний багаж і переконатися, що він нічого не забув. Ні, усе на місці. Якщо не лічити синьої валізки, напханої до краю сигаретами «Ґолуаз», у решті складено, наприклад, шістдесят сорочок, двадцять пар взуття, сімдесят п’ять краваток і двадцять п’ять піжам, що, з урахуванням засади співвідношення частин гардеробу, дає більш-менш ясне уявлення про ціле.
Він незмінно дбав про власний одяг, про його утримання й оновлення. І якщо не вмів випередити новітні тенденції у світі моди, то принаймні ретельно йшов за ними; зокрема, був першим у Франції, хто почав носити сорочки пастельних тонів, першим, хто став одягатися в усе біле: трикотажну сорочку, брюки, шкарпетки, туфлі; йому імпонувало мати вигляд денді, тож він завжди вкрай уважно і трепетно ставився до цього аспекту життя. Його бачили замолоду в чорному фраку і запаморочливому жилеті, у шапокляку і жовтих лайкових рукавичках. Його бачили в товаристві Саті, у пальті-реглані, з тростиною, що висіла на лікті, і в котелку, – це було ще до того, як Саті почав оповідати бридкі речі про нього. Його бачили під час перерви на конкурсі кандидатів на Римську премію: погляд, спрямований у нікуди, рука за бортом редингота і «Кронштадт» [10] на голові цього разу; це було до того, як Равелеві знову відмовили вп’яте поспіль [11]: він дозволив собі забагато вільностей в обов’язкових кантатах, і члени журі, ясна річ, завалили його, оголосивши, що, хоча не можуть заборонити йому писати «музику для вогнеборців», але, звичайно, не допустять, аби він безкарно вважав їх йолопами. Його бачили в чорно-білому костюмі, чорно-білих смугастих шкарпетках і білих туфлях, з канотьє та з незмінною тростиною в руці: адже тростина прикрашає руку, як усмішка – губи. Також його бачили у вбранні з блискучої тафти в Альми Малер – і це, знов-таки, було ще до того, як Альма почала розповсюджувати двозначні чутки про нього. Крім усього переліченого, він володіє чорним халатом із золотим шитвом і двома смокінгами: одним у Парижі, другим у Монфорі.
Коли знову завивають сирени, повідомляючи про близькість Саутгемптона, Равель наново надіває пальто, аби вийти й поспостерігати прибуття. З горішньої палуби в хутко спалій темряві мерехтять ажурні ланцюжки жовтих ліхтарів, які позначають береги каналу, що веде до порту; останній освітлений набагато ліпше, і Равель починає розрізняти скелети височезних портових кранів, які нависли над причалами, «Мавританію» в сухому доку, бронзового янгола над меморіалом «Титаніка» і зелений потяг Саутгемптонської залізниці, який стоїть поблизу пристані, де ще до приходу їхнього судна скупчилася групка людей. Один із них, з папкою в руці, відокремлюється од решти, коли судно підходить до берега, і, щойно матроси встановлюють сходи, прудко забігає на палубу.
Розумне обличчя, строгий костюм і м’який голос, монокль і крохмальний відкладний комір – Жорж Жан-Обрі має вигляд чи то викладача, чи то лікаря, чи то правознавця, чи то й професора судової медицини. Равель познайомився з ним понад тридцять років тому в залі «Ерар», у день, коли Рікардо Віньєс уперше виконував його «Відбиття». Жан-Обрі, який мешкає в Лондоні, здійснив поїздку до Саутгемптона, бажаючи побачитися з Равелем під час цієї короткої зупинки й вручити йому копію свого перекладу «Золотої стріли» Джозефа Конрада; недавно він закінчив його і наступного року збирається видати в Ґаллімара. Це читання, як він гадає, розважить Равеля протягом плавання. Щодо Конрада, то він помер три роки тому.

2
За три роки до смерті письменника Равель і Жан-Обрі відвідали його, і цей візит нікому з них не приніс задоволення. Конрад виявився опасистішим за Равеля, але, як і він, низькорослою, вузьколицею і вкрай небалакучою людиною. Був геть не схильний до дружніх одкровень, тим паче що кепсько почувався, страждав на неврастенію, яка викликала різкі зміни настрою, потерпав від люмбаго і подагричних болів у зап’ястках і пальцях рук. А коли все-таки відкривав рота, то говорив з помітним марсельським акцентом – результатом свого першого перебування у Франції, точніше, трьох років, проведених на борту різних кораблів компанії «Дельстан і син» [12]: спочатку як пасажир, потім як учень лоцмана, а далі як стюард, після чого намагався накласти на себе руки, вистреливши, але не влучивши собі в серце, якраз по народженні Равеля.
Оскільки Равель, як і Конрад, рідко бував говірливим, їхній діалог нагадував безплідну пустелю з поодинокими оазами, коли гість стримано висловлював свій захват літературою господаря, а господар намагався тактовно замаскувати своє повне незнання музики гостя. У цій пустелі Жан-Обрі відігравав роль лікаря «швидкої допомоги», який мається між двома стражденними, намагаючись зробити тому і тому бодай якесь штучне дихання, себто підкидаючи мовчазним співрозмовникам теми для бесіди. Стоячи на палубі «Франції», вони перебирають у пам’яті ще два-три спогади про ту зустріч; Жан-Обрі обіцяє Равелеві надіслати примірник іншої книжки Конрада у своєму перекладі – «Брат із берега», яка повинна вийти одночасно з «Золотою стрілою», аж наново ревуть гудки і – прощавай, Саутгемптоне!
Повернувшись у свою каюту, Равель констатує, що взагалі не має бажання перевдягатися до вечері. Поміркувавши, він вирішує: надто втомився для виходу в люди, у ресторан. Замовивши собі чарку перно, повідомляє персонал про своє рішення і воліє сам скласти меню вечері, з задоволенням включаючи до цієї трапези посеред моря все, що зазвичай їсть на землі, у Монфор-л’Аморі, а саме: макрель в оцті, масивний біфштекс із кров’ю, шматок ґрюєру і сезонні фрукти, плюс карафку білого.
Одначе, з’ївши все це, він виявляє, що досі надто рано – лише пів на десяту. Зазвичай після вечері в Монфорі ніч, коли про сон годі й думати, тільки починається. Тіснота його житла конденсує силу-силенну різноманітних дій, навіть якщо вони займають усього хвилину чи обмежуються намірами. Переходячи з кухні до вітальні, минаючи бібліотеку і рояль, здійснюючи коротку прогулянку садом, Равель може зробити купу речей притому, що найчастіше не робить нічого; зрештою йому мимоволі доводиться йти спати. Але тут він не має жодних розваг, жодних обов’язків, жодних знайомств і, звичайно, жодного бажання вбивати час у барах «Франції» або в її гральних залах. І, хоча його каюта напевне тісніша за монфорський будинок, вона справляє подвійно зворотне враження: надто простора для корабельного житла, каюта одночасно обмежує свого мешканця тими жорсткими параметрами, якими вирізняється, наприклад, лікарняна палата – основне, але відчужене приміщення, де немає за що зачепитися, крім як за самого себе; одне слово, тут почуваєшся ніби в санаторії, але в плавучому. Равель розкриває переклад Конрада, який йому вручив Жан-Обрі, і прочитує першу фразу: «Дальші сторінки, вибрані з грубого рукопису, присвяченого, найімовірніше, певній жінці…» – що ж бо, для початку непогано, але цього вечора – ні, чомусь не тягне читати. Один раз не рахується: либонь, усе-таки спробувати заснути?
Отож він роздягається, потім довго, нерішуче розглядає стосик зелених піжам, урешті спиняє свій вибір на смарагдовій, відкинувши іншу, кольору «веронезе» [13], і розгортає ці нічні шати – одні з двадцяти п’яти. Після чого позіхає і почувається розбитим, що зміцнює його рішучість лягти в ліжко. Він гасить усі лампи, крім нічної, наміряючись усе-таки трохи почитати, перш ніж спробувати заснути. Лягає, знову відкриває переклад, долає другу фразу, а за нею кілька наступних: «Схоже, вона була подругою дитинства того, хто написав це. Вони згубили з поля зору одне одного ще в ті часи, коли були дітьми, які зовсім не досягли юнацького віку. Пролетіли літа…» Але наприкінці фрази його очі починають злипатися, і він уже нічого не розуміє: гаразд, завтра продовжимо. Упевненим жестом, наче ця лампочка в узголів’ї завжди була поруч, Равель гасить світло, після чого він, який завжди очікував приходу сну до самої зорі й зрештою виривав собі лише його дрібні подачки, жалюгідні крихти, короткі миті дрімання, годі й казати про повне безсоння, тепер, коли заледве пробила десята година, провалюється в сон, наче камінь у бездонну криницю.
Він спить, а взавтра, як і щодня, як і завжди на всіх пакетботах світу, об одинадцятій годині вам подають філіжанку бульйону. Ви розпласталися в шезлонгу, накрившись пухнастим пледом, блаженствуючи в теплі, попри холодні бризки, і, споглядаючи океан, сьорбаєте гарячий бульйон, – це чудово. Шезлонги цієї моделі, які невдовзі можна буде побачити всюди, у садах і на пляжах, на балконах і терасах, наразі трапляються лише на палубах трансатлантичних лайнерів, чию назву вони, перемістившись на суходіл, заберуть собі [14].
Шезлонг Равеля зроблено зі смугастої біло-блакитної парусини, а підлогу прогулянкової палуби – з набірної канарської сосни, жовтої з червонуватими прожилками. Отже, Равель споглядає океан нарівні з іншими пасажирами, однак утримуючись від хуткого знайомства з ними, – це не відповідає його характерові. Звичайно, він давно відмовився од зумисної неприступності молодого віку, але при цьому зовсім не готовий кинутися на шию першому-ліпшому. Праворуч нього розташувалася подружня пара: чоловік має вигляд великого промисловця; ліворуч – самотня, приблизно тридцятип’ятирічна пані, її погляд блукає між океанською гладінню і книжкою в руках, назву якої Равель даремно намагається розшифрувати, ледве не скрутивши собі в’язи.
Щодо нього самого, то він тримає на колінах рукопис, який подарував Жан-Обрі й представив автор як різновид щоденника. Равель завершив читання першого запису: «Вимовний приклад пращура, чия сильна індивідуальність може подіяти на молодика»; потім, допивши свій бульйон і трішки змерзнувши на вітрі, полишає палубу і йде в бібліотеку, затримавшись дорогою, аби помилуватися чудовими широкими сходами з жовтого мармуру і сірого люнельського каменю – точною копією сходів особняка графа Тулузького в Рамбує. Доки інші пасажири розходяться хто куди: до гімнастичної зали, на майданчик для гри у сквош, до басейну, в електричні турецькі лазні, на мінігольф, на шлюпкову палубу, аби позмагатися там у шафлборд [15], до курильної, аби дати обдерти себе професійним шулерам, – він воліє продовжити читання, очікуючи обіду. Проте після настання належної години відмовляється од думки сісти за стіл, де йому вже віддано місце: він хоче посунути час їди й пізніше піти до ресторану, де її замовляють порціями. Там почуватиметься вільніше, туди можна прийти в будь-який час і їсти, що заманеться. Оскільки сьогодні останній день року, у ньому виникає острах, що вечеря буде довгою, багатою, жвавою і галасливою; передчуваючи це, Равель не хоче наїдатися досита.
Денна пора минає спершу в кінозалі, де показують «Наполеона», який спільно з «Метрополісом» співає заупокійну німому кіно; Равель дивиться його вдруге, не без задоволення, хоча теперішній легкий настрій і бажання розважитися будь-якими дурничками схиляли його до новіших і менш серйозних фільмів, як-от «Мадонна спальних вагонів» [16], який чимало потішив його минулого року, або навіть «Патуяр і його корова» [17] чи «Дахувальник-йолоп». Потім він повертається в каюту і, трохи полежавши, починає приміряти свій смокінг № 1, цього разу збираючись вечеряти в ресторані першого класу. І вже не уникнути: його напевне посадять за стіл капітана з традиційною сивою бородою, у традиційному парадному білому кітелі. Та, звичайно, їхня вечеря, зважаючи на прийдешню десяту річницю перемир’я, не обійдеться без розмов про перший конфлікт світового масштабу, а кожен із присутніх поділиться своїм особистим спогадом про цю подію. Равель сидить поруч «промислової» пари – своїх сусідів по палубі; саме їм він оповідає власну війну.
14-го року він вирішив іти воювати, хоча його повністю звільнили від служби в армії, безцеремонно вказавши на занадто хирляву статуру. Він повернувся додому геть зневірений, і тоді йому впала в голову чудова думка: прагнучи за всяку ціну бозна навіщо іти на війну, він вирішив бомбувати ворога з повітря, а тому повернувся на збірний пункт і заявив, що саме через свою малу вагу мусить служити в авіації. І, хоча його аргументи звучали цілком переконливо, військові не схотіли їх почути, твердячи, що, мовляв, він надто легкий, йому б ще кілька кіло ваги. Але він далі наполягав, і по восьми місяцях упертої облоги вони врешті здалися і мобілізували цього зануду, звівши очі в небо і знизавши плечима, одначе не знайшли нічого ліпшого, як зарахувати його, цілком серйозно, до автомобільного взводу, водієм – звісно, вантажівки. Так одного чудового дня Єлисейськими полями проїхала потужна військова вантажівка з малесенькою фігуркою, що, загубившись у надто просторій блакитній шинелі, спазматично вчепилася в завелике кермо, – викапана миша на слоні.
Спочатку його прикріпили до гаража на вулиці Вожирар, потім, 16 березня, відрядили на фронт, у район Вердена, усе з тим самим завданням: водити важкі вантажівки. Там він став достеменним «пуалю» [18]: у касці, у протигазі, у кошлатому козиному кожусі, безліч разів мусив водити свою автівку під бомбуваннями, такими лютими, ніби вся ворожа артилерія ненавиділа музику і цілила спеціально в нього, а може, навпаки, в певному сенсі прив’язалася до нього. Подібно, жодна автомобільна служба, зокрема санітарні автівки, не зазнавала такої небезпеки, як він у своєму взводі-75, що займався перевезенням гармат 75-міліметрового калібру на броньованих вантажівках. Одного разу його «ваговоз» поламався в дорозі, і цілий тиждень він провів серед полів, у повній самотності, наче Робінзон. Зате йому випала нагода записати кілька пташиних пісень: пернаті, яким набридла ця війна, врешті вирішили не помічати її та щебетали на повну, більше не замовкаючи при вибухах і не лякаючись безперервного гуркотіння стрілянини.
Це оповідання здобуло гучний успіх серед слухачів, а тепер можна відволіктися на хвильку й описати меню святкової вечері, з її вельми банальною розкішшю: ікра, омари, єгипетські куріпки, чаїні яйця, оранжерейний виноград, у супроводі будь-яких, які тільки можна уявити, напоїв. Потім, коли їду скінчено і на столі з’являються лікери, капітан дарує Равелеві загадкову усмішку і піднімає два пальці. За цим знаком з’являється пара музикантів: чорні фраки, білосніжні пластрони, один тримає скрипку в руці, другий сідає за рояль, при їхній появі в залі запановує тиша.
Обмінявшись короткими поглядами й кивками, музиканти починають грати першу частину сонати, яку Равель закінчив цього року, присвятив Елен і сам уперше виконав разом зі скрипалем Енеско [19] все в тій самій залі «Ерар» у травні. Мало сказати, що Равель збентежений, – майже засмучений. Зазвичай на таких концертах, коли надходить черга котроїсь із його п’єс, він виходить попалити. Не любить слухати, як виконують його твори.
Але зараз уникнути цього неможливо; йому щиросердно вирішили зробити приємний сюрприз, і він зображає радість на обличчі, подумки чортихаючись. До того ж він уважає, що музиканти грають цю нову сонату не так-то й добре. І, коли за пів години вони закінчують останню частину, Perpetuum mobile, перед ним постає інша проблема: оплескувати власному творові так само непристойно, як і не оплескувати виконавцям. Шматований сумнівами, він усе-таки встає й оплескує, наголошено адресуючи свої оплески обом музикантам; потім палко тисне їм руки й лише після цього вклоняється вкупі з ними публіці під захоплені вигуки всього першого класу «Франції».
По вечері, після проведення традиційного збору коштів на користь жертв моря і після того, як Равель вніс свою лепту, що робить завжди, свято може тривати. Ці грандіозні урочистості з нагоди настання нового року розгортаються на всіх рівнях, в усіх кутках пакетбота і тривають до опівночі й після опівночі, а для декотрих – і до ранку, адже, якщо врахувати різноманітне географічне походження пасажирів, зміни часових поясів і ступенів алкогольної наснаги, радощі поновлюються щогодини, дедалі енергійніше, і так до перших сполохів наступного дня. Салони, курилки, кав’ярні, веранди й палуби пістрявіють повітряними кулями, гірляндами й серпантином; усюди, куди не кинь оком, грають усілякі оркестри, готові задовільняти будь-які примхи пасажирів. Камерний ансамбль завбачливо розташувався на шанобливій відстані од танцювального, французька співачка братається з російським квартетом, а сам Равель, влаштувавшись неподалік джаз-бенду, зацікавлено вивчає цей новий, безсумнівно, скороминущий вид мистецтва і проведе більшу частину ночі між п’яними американцями.

4
Наступного ранку він довго раює в ліжку і встає так пізно, що пропускає одинадцятигодинний бульйон; потім, надівши легкий костюм із жатої чесучі, виходить на прогулянкову палубу, майже безлюдну, лише два юнги збирають на таці бульйонні філіжанки, покинуті біля ніжок шезлонгів; зелене море налилося загрозливою чорнотою.
У плаванні час дуже скоро починає тягтися нестерпно повільно. Більше того, навіть дні (це відчуття теж приходить дуже скоро) не лише здаються довшими, ніж на землі, але справді стають такими: якщо додати час, подовжений завдяки перетинові кількох часових поясів, до тривалості морського переходу, вийде, що кожен день налічує не менш як двадцять п’ять годин. Та, головне, сама обмеженість пропонованих на судні розваг сприяє бажанню розтягнути їх наскільки можливо. Тож, правду кажучи, пасажири першого класу переважно витрачають своє дозвілля на перевдягання тричі на день, і це їхня найперша розвага. Крім того, жінки проводять купу часу в шезлонгах під скляним навісом прогулянкової палуби, тоді як чоловіки захоплено змагаються в карти: віст, бридж, покер, а заразом – у шашки, шахи й доміно. Також організовують світські забави, серед яких перегони на дерев’яних кониках, які дозволяють влаштувати тоталізатор; а ще пасажири щовечора – крім неділі, коли це заборонено. – укладають парі про точне місцезнаходження корабля, причому на доволі великі суми. А Равелеві, який добре плаває, пощастило, що на борту є басейн, і він регулярно відвідує його, потім переходячи в перукарню, де від першої до останньої сторінки читає «Atlantique» – щоденну газету з корабельної типографії, де публікують новини, передані на судно по радіо з берегових станцій.
Також можна зайнятися обстеженням пакетбота. Хоча пасажири першого класу не мають змоги входити в контакт із представниками нижчих прошарків суспільства, де панують вільніші звичаї, корабельний простір досить великий, аби на його огляд витратити цілий день. І Равель не позбавляє себе цього задоволення: обходить палуби, затримується на містку коло старших офіцерів, проводить хвилину в каюті радиста, відвідує вахтове приміщення, де прохає пояснити йому, як керують різними апаратами, спускається, аби помилуватися турбінами, в машинну залу – це страхітливе корабельне черево, яке задушлива спека і гуркіт уподібнюють до пекла, але йому завжди подобалися механізми й заводи, доменні цехи й розжарена багряна сталь: зубчасті колеса здатні породити в ньому ритмічні ідеї набагато швидше, ніж морські хвилі. Потім він може знову піднятися нагору, в затишні приміщення суперкласу, продовжити читання в кав’ярні просто неба, прогулятися біля гімнастичної зали або кинути погляд на тенісний корт на горішній палубі. Єдиний раз, мало відданий релігії, він навідується в каплицю, яку за традицією (і це загальновідомо) обладнують у першу чергу при побудові корабля, хоча в разі біди згадують про неї в останню.
Одначе й це хутко набридає, а оскільки всі дні схожі, наче викапані, не варто затримувати на них увагу, ліпше звернімося до другої половини мандрівки. За два дні до прибуття «Франції» у Нью-Йорк Равель, на прохання публіки, дав увечері невеликий концерт. Для виконання коротких п’єс він утримався від парадного фрака, цієї уніформи піаністів, віддавши перевагу більш демократичному вбранню, – навіть, можна сказати, з легким відтінком глузування. Виходить у смугастій сорочці, картатому костюмі, червоній краватці й у таких шатах грає свою «Прелюдію», написану п’ятнадцять років тому, а потім виконує вкупі з корабельним скрипалем Першу сонату для скрипки, твір тридцятирічної давнини. Його голова перебуває ледве не на рівні клавіатури, долоні, витягнуті вперед ніби на стрибок у воду, не нависають над клавішами, а знизу дотягуються до них. Його пальці, надто короткі, надто сукуваті й доволі товсті, насилу беруть октаву, зате числять у своїх рядах надзвичайно сильні, великі – могутні, як у душителя, вони легко згинаються навсібіч, посаджені високо і навиліт, а довжиною майже рівні вказівним. Щиро кажучи, це далеко не ідеальні руки для піаніста; проте він не виблискує технікою: відразу видно, що давно не вправлявся, грає скуто і постійно хибить.
Той факт, що Равель так незграбно порається з роялем, можна пояснити також його лінощами, яких він не подолав з самого малку: маючи легку вагу, геть не бажав утомлювати себе грою на такому важкому інструменті. Йому добре відомо, що виконання короткого твору, особливо повільного, вимагає великих фізичних зусиль, а він воліє уникати цього тягаря. Ліпше взяти щось необтяжливе; у цьому прагненні недавно він дійшов до того, що написав акомпанемент до сонета «Ронсар своїй душі» лише для лівої руки: це дозволяло йому грати й одночасно палити, а сигарету він тримав у правій. Отже, грає він погано, але й так пройде – дяка, що взагалі грає. Він усвідомлює, що до віртуоза йому далеко, але ж публіка однаково нічого не тямить: усе йде добре.
Напередодні прибуття, незадовго до чаю, капітан стукає в його каюту. Равель, одягнений у домашню куртку з плямами, відчиняє, і офіцер, зробивши легкий уклін, заходить, тримаючи під пахвою грубу книгу в темно-червоній шкіряній палітурці з золотим тисненням на корінці. Равель відразу розуміє, в чому річ: це «золота книга» пакетбота, і капітан церемонними фразами прохає його написати в ній кілька слів. Він відповідає: ну звісно, з задоволенням.
Капітан викладає книгу на столик, дбайливо розкриває її, шанобливо гортає і нарешті добирається до першої незаповненої сторінки, на яку показує Равелеві. Той зволікає, неспроможний зразу скомпонувати підхоже формулювання, і для початку переглядає попередні записи: оскільки «Франція» плаває з квітня 1912 року, дати її спуску на воду, книга заповнена сотнями похвальних відгуків, підписаних іменами більш або менш знаними Равелеві й належними представникам вищих сфер французького суспільства: політики, промисловості, фінансів, церкви, а також діячам мистецтв, літератури, державного урядування і судочинства. Він вивчає їх буцімто з цікавості, а насправді, не маючи гадки, щó йому належить написати самому, квапливо вишукує там підхожі звороти, які б могли підбадьорити його натхнення.
Окрім того, в таких документах завжди вражає розмаїття підписів. Якби Равель мав більше часу, то, задля цікавості, зайнявся б вивченням цих підписів і стилів, аби визначити за ними особи авторів – дотримуючись старовинної методи, яку винайшов Бальді, а пізніше вдосконалили абат Мішон, Креп’є-Жамен та інші. Декотрі, наприклад, пишуть своє ім’я і прізвище цілком просто і розбірливо, підкреслюючи або не підкреслюючи їх: інколи такий розчерк проходить під прізвищем, не зачіпаючи його; інколи являє собою продовження його останньої літери. Буває, що в запалі скромності й потягу до простоти (якщо це не прояв гордощів) ініціали написано малими, а не великим літерами. Цей тип підписів розшифрувати легко, але їх усе-таки меншість. Зате сливе всі інші вирізняються більш або менш вдалою стилізацією і доповнені патронімом: їхні власники очевидячки віддавалися цьому заняттю з великим задоволенням, ніби їм нарешті випав єдиний у житті шанс зайнятися мистецтвом каліграфії. Розібрати такі автографи зазвичай цілковито неможливо, оскільки вони складаються з численних завитушок, закарлючок, арабесок, спіралей, вигинів і розчерків, спрямованих навсібіч, вони нагадують сліди п’яного як чіп ковзаняра на кризі, оздоблені таємничими рисочками й цятками й настільки хитромудрі, що написані імена не лише не можна встановити, але інколи важко навіть зрозуміти, у якому напрямку автор водив пером, з якого місця його рука почала створювати цей маленький шедевр і де закінчила свій витвір. Під тими підписами, які геть не піддаються розшифруванню, хтось інший завбачливо позначив олівцем імена їхніх творців.
Та головне Равелеві абсолютно ясно: яке б не було графічне розв’язання підпису, його виконання мусило зайняти казна-скільки часу. Тому сам він обмежується стислим похвальним відгуком, який пише своїм великим нервовим почерком із гостроконечними літерами, ідеально розбірливо накресливши долі своє ім’я і прізвище, навіть не супроводивши їх розчерком, а лишень оздобивши заголовні літери видовженими вертикальними штрихами.
Коли капітан пішов, Равель користається з того, що має в руці перо, і пише своїм друзям кілька коротких листів цілком банального змісту, не дуже-то втомлюючи себе гарними словесами. В одному листі, адресованому подружжю Делаж [20], повідомляє, що зовсім не перетрудився, мандруючи у своїй каюті люкс. В іншому, призначеному Ролан-Манюелеві [21], висловлює думку, що немає нічого приємнішого за морську подорож о такій порі року. Далі невеличкий лист Елен і останній – братові Едуару; аж ось кореспонденцію, слава Богу, він закінчив. Ще раз перевдягається, потім розкладає свої послання по конвертах і відносить їх у довідкову службу, де збирають і доправляють на берег усю пошту гідролітаком, який злітає з кормової палуби судна. Потому, оскільки мандрівка наближається до кінця, належить подбати про укладення багажу і заповнення митних декларацій.
Ну а ввечері, за вечерею, починається церемонія, звичайна в таких випадках: обмін адресами, обіцянки дальших зустрічей, одноманітні тости. Після чого пасажири підуть спати, і лише декотрі з них волітимуть допізна засидітися в барі, а на світанку вийти на палубу, вдихнути запахи Американського континенту і дочекатися прибуття лоцмана в «Емброуз-Лайт» [22], після чого відкриється краєвид на статую Свободи й судно піде вгору Гудзоном. Тимчасом Равель, настигнутий безсонням, щойно закрив переклад «Золотої стріли», двічі або тричі перечитавши останню фразу: «Але чи міг він, направду, вчинити інакше?!»

5
Ранок 4 січня, Нью-Йорк; комітет із питань зустрічі Равеля очікує його на пристані. У чистому небі висить крижане сонце. Комітет складається з делегатів різних музичних товариств, президентів асоціацій, двох представників муніципалітету, хмари фоторепортерів, які розмахують велетенськими спалахами, журналістів з блокнотами й запханими за капелюшну стрічку картками акредитації, карикатуристів і кінооператорів. Спершу в Равеля не виходить з висоти містка розгледіти знайомих у гущавині юрми, але невдовзі він помічає Шмітца [23], який десять років тому виконав його «Тріо» – саме тоді його познайомили з Елен, – чудового Шмітца, головного організатора всього цього американського турне. А он там, неподалік Шмітца, стоїть Болетт Натансон [24]; він вітає їх обох широкою усмішкою і помахом руки, потім, не стерпівши, перегинається через борт і волає: «От побачите, які шикарні краватки привіз я з собою!»
Не встигає Равель зійти з трапу «Франції», як його оточує щільна юрма під заздрісними поглядами інших пасажирів першого класу, яких, щонайліпше, зустрічають рідні. Йому тиснуть руки – на його думку, трохи надто по-панібратському, його вітають трьома короткими промовами, у яких він не тямить ані слова, оскільки геть позбавлений хисту до іноземних мов, за винятком басконської [25]. Якщо він може сяк-так запитати дорогу по-англійському, то однаково ніколи не зрозуміє відповіді; а втім, тут аналогічна ситуація немислима, позаяк його не залишають ані на хвилину і не залишать упродовж наступних чотирьох місяців, навіть тоді, коли можна було б дати Равелеві спокій. Тепер його урочисто ведуть до довгої чорної «Pierce-Arrow» [26] з відкритим верхом, яких він не бачив навіть у кіно; вона відносить його до «Ленґдон-готелю», де для нього заброньовано номер люкс на дев’ятому поверсі.
Під пильним наглядом свого менеджера і першої скрипки Бостонського симфонічного оркестру, який слугує йому за перекладача, він проводить цей день у різних інтерв’ю і зустрічах; тимчасом до «Ленґдона» плине безконечний потік кошиків з квітами й фруктами; зрештою букетів накопичується так багато, що бракує ваз для них. І наступні чотири дні Равель проводить головно в таксі, які доправляють його на всілякі зустрічі, репетиції, звані вечори й прийняття, в числі яких один – у дружини винахідника Едісона – особливо виснажливий: триста запрошених почергово підходять до нього, аби поговорити англійською. Концерт у Нью-Йорку перетворюється на справжній тріумф: три з половиною тисячі глядачів стоячи оплескують йому понад пів години, закидаючи оберемками все нових і нових квітів, посилаючи повітряні цілунки, оглушливо кричучи й свистячи – так прийнято виражати свій захват у цій країні, – і змушуючи раз по раз виходити на сцену, що йому, взагалі-то, не дуже подобається. А з настанням вечора, о пізній годині, Равеля тягнуть у якісь дансинги, велетенські кінотеатри, на негритянські шоу, звідки він повертається до «Ленґдона» виснаженим дощенту.
Потому розпочинається турне всією Америкою. У Кембриджі після концерту, за яким іде прийняття, він вимушений просто у смокінгу мчати на вокзал, аби не пропустити потяга на Бостон, де мешкає в готелі «Коуплі-Плаза» і де його концерт наново закінчується бурхливим тріумфом; і знову йому потрібно тиснути триста рук і вислуховувати запевнення в любові й у тому, що він має вигляд достеменного англійця, після чого Равеля знову тягнуть до чергового нічного закладу або до якогось театру тіней. Той самий шквал очікує його після повернення до Нью-Йорка, у Карнеґі-холі, і ті самі світські заходи влаштовують на його честь: з Бартоком, Варезом, Ґершвіним, у багатіїв з Медісон-авеню, які, звісно, знов-таки прохають: зіграйте нам що-небудь! І він грає, мусить грати й грати, не припиняючи, у концертних залах і на приватних вечірках, де йому доводиться також, не без легкої несміливості, диригувати оркестром, і схоже, що всьому цьому вже ніколи не буде кінця-краю.
Такий самий прийом чекає на нього в засніженому Чикаґо, лише з тією різницею, що останньої миті Равель відмовляється грати. Не знайшовши в номері свого куфра з лакованими туфлями, він заявляє, що не вийде на сцену: не може бути й мови, аби він з’явився перед публікою у вуличних черевиках і диригентському фраку; і тоді одна зі співачок ловить таксі, мчить на вокзал, знаходить валізу в камері схову, і концерт усе-таки починається – з півгодинним запізненням, але з тим же результатом: нова бурхлива овація, а за нею – урочисті фанфари оркестру, коли він ще раз виходить уклонятися по закінченні концерту. І такий самий прийом у Клівленді, і знову духові оглушливо вітають його, а три з половиною тисячі слухачів підводяться в єдиному запалі; отже, всюди лише тріумф, лише захват, і гастролі минають на славу. Тільки з однією невеличкою поправкою: кепська їжа. Настільки кепська, що в Чикаґо Равель, запрошений на вечерю до однієї мільярдерки, мусив утекти від неї якнайраніше і повернутися, на лютому морозі, під неминучим крижаним вітром, до себе в готель, маючи єдину мету: замовити в номер добрий біфштекс. Інша проблема полягає в тому, що він не спить. З тим життям, на яке тут його прирекли, у нього виходить трішки подрімати хіба що в потягу, та й то не завжди.
На щастя, потягів не бракує, і, знов-таки на щастя, він подорожує лише у фешенебельних складах, які перетинають північноамериканський континент в усіх напрямках, адже сформований для нього маршрут більш ніж химерний. Незбагненний, як метання мухи в повітрі, він веде музиканта через усі двадцять п’ять запланованих міст, від північних льодів до тропіків і назад, якимись дикими зиґзаґами, з несподіваними зупинками, з безглуздими відхиленнями.
Ці потяги з їхніми пишними назвами: «Зефір», «Гаявата», «Емпайр-Стейт-Експрес», «Сансет-Лімітед» або «Санта-Фе-де-Люкс» – на свій лад повторюють розкішний сервіс «Франції». Не менш вишукані за цей круїзний пароплав, вони являють собою чудові готелі на колесах, які складаються з п’ятнадцяти вагонів по вісімдесят тон кожен, на чолі з паротягом обтічного профілю, з кабіною машиніста у формі ракети й центральною фарою, подібною до ока циклопа. Тут пасажирам надають усі мислимі види послуг: робочі кабінети для бізнесменів, дансинг і кінотеатр, манікюрні й перукарські салони, консультації візажисток, концертну залу з фісгармонією для недільних служб, бібліотеку і численні бари. Щодо купе, то це справжні апартаменти, викладені цінними породами деревини, застелені килимами, прикрашені вітражами й драпіруваннями; над кожним ліжком висить балдахін, а у ванни подають, на вибір клієнта, прісну чи морську воду. В останньому вагоні облаштовано відкритий майданчик із панорамним оглядом, схожий на терасу чи балкон і увінчаний банеподібним дахом.
Одним із таких потягів – «Сан-Франциско-Оверленд-Лімітедом» – наприкінці січня Равель прибуває до Каліфорнії. Він отримав нині короткий перепочинок, його програма менш насичена і дозволяє трішки розслабитися: він проводить час або під своїм балдахіном, намагаючись заснути, або в клубному вагоні потяга. З Сан-Франциско музикант їде до Лос-Анджелеса; тамтешнє тепле повітря дозволяє йому сидіти на задньому оглядовому майданчику та насолоджуватися спогляданням навколишнього краєвиду. Потяг мчить у тіні високих дерев, схожих на дуби, хоча насправді це падуби, перетинає евкаліптові гаї, огинає по вигадливій кривій гори всіляких різновидів – то тьмяно-жовті, то яскраво-зелені. Наближаючись до Лос-Анджелеса, минає розкидані тут і там будинки передмістя: кожен особняк – то історія, і деколи це історія з басейном, яка приховує більше таємниць, ніж видається на перший погляд, а нечисленні крамнички між ними подібні до пістрявих іграшок того ґатунку, який особливо подобається Равелеві.
У Лос-Анджелесі він дає концерт у бальній залі готелю «Балтимор», звідки надсилає своєму братові Едуару листівку зі світлиною цього хмарочоса, проколоту булавкою; на лицевому боці зображено сам готель, а на зворотному Равель уточнює, що позначив цією дірочкою вікно свого номера. Так, у Лос-Анджелесі жити набагато ліпше, ніж у Чикаґо; тут у розпал зими сяє сонце, велетенське місто буквально засипане квітами, які в нас ростуть лише в оранжереях, при ста градусах за Фаренгейтом, а височенні пальми почуваються наче вдома. І, якщо Равель заїхав у цю благословенну місцевість, то може менш ніж за годину «Stutz Bearcat»’ом[27] – теж відкритим, але цього разу кольору гранату і лаванди, з білобокими колесами – дістатися Голівуда, де під час екскурсії зустрічає кількох зірок, наприклад, Дуґласа Фербенкса, який говорить французькою, або Чарлі Чапліна, який не говорить нею. Усе це вельми розважає його і допомагає зберегти добрий настрій, навдивовижу постійний, дарма що тріумф виснажливий, а їжа як була, так і лишається кепською.
Потяг компанії «Саутерн-Песіфік» доправляє його з Перта в Сіетл, проминувши Портленд і Ванкувер; наступний потяг, «Юніон-Песіфік-Сістем», везе його з Денвера (золоті й срібні копальні, сонце, чисте гірське повітря) в напрямку Міннеаполіса, через Канзас-Сіті. Але тут небо вже хмурнішає, і він сполохано думає про те, що наступного тижня приїде до Нью-Йорка з його крижаним повітрям.
Одначе врешті погода виявляється не такою-то й холодною і дозволяє йому відсвяткувати 17 березня своє п’ятдесятитриріччя при великому скупченні гостей; серед них є Ґершвін, якого він хотів побачити ще раз, аби почути в його виконанні «The Man I Love» [28]. Звісно, Ґершвін грає з величезним ентузіазмом, маючи на думці після вечері попрохати Равеля давати йому уроки композиції, а той відповідає на це прохання рішучою відмовою, пояснивши, що таким способом Ґершвін ризикує втратити свою мелодичну самобутність, і навіщо, скажіть, будь ласка? Аби стати поганим Равелем? Окрім того, він не любить брати учнів, і взагалі, невже Ґершвіну мало своєї світової слави? Якщо він цілить вище, не маючи для цього відповідних даних, то чи варто йому допомагати з ризиком попросту зламати?! Отож Равель ухиляється; він і так досить роздратований. Адже, хоча організатори вечора мали намір приготувати вечерю на його смак (вони вже почали розуміти, що йому подобається, наприклад, яловичина з кров’ю), м’ясо, як завжди в цій країні, страшенно пересмажене.
Два дні потому, діставшись півдня в «Кресент-Лімітеді», Равель потрапляє у весну, спекотну, мов середина літа, тож він мусив сидіти у своєму купе без жакета, у самій сорочці, розчинивши всі вікна та увімкнувши вентилятор на повну потужність. Щоправда, на тильній терасі трішки прохолодніше, і Равель дрімає там цілий день, а потім, після вечері, розміщується в клубному вагоні, збираючись написати кілька листів, у яких оповідає свій складний маршрут: для початку огляне Новий Орлеан, спробує рибу, запечену в паперовому пакеті, і французьке вино, яке подають, порушуючи Сухий закон [29], – ще б знати, що то є за звір – Сухий закон? Ближче до одинадцятої вечора, коли клуб починає порожніти, він повертається до свого купе, розташованого в іншому кінці потяга.
Якщо у Нью-Йорку вже помітно потепліло, то рослинності там істотно менше, ніж у Новому Орлеані, де він провів усього один день, того ж вечора поїхавши до Г’юстона, аби дати два концерти в цьому місті. Під час репетицій він справляє сильне враження на оркестрантів, щодня змінюючи колір своїх сорочок і підтяжок: сьогодні – рожевий, завтра – блакитний. Усе наразі йде чудово, принаймні так йому здається, хоча він не запитує себе, чи відповідає прийом, який йому вчиняють, відчуттю тріумфу, яке переповнює його протягом трьох місяців. Це відчуття настільки сильне, що під його впливом Равель трішки розслабляється, стаючи дедалі недбалішим у манері, і так не дуже-то впевненій, гри на фортепіано. Музикант думає, що публіка не помічає цього, а втім, він взагалі не думає про це. Він цього не знає. А якби й знав, йому на це начхати.
Перед другим концертом Равель дає пресконференцію в церкві шотландського обряду, де пояснює, що потребує довгого проміжку дозрівання, аби написати музику. Що упродовж цього періоду в нього виходить потроху, але чим далі, тим ясніше, побачити форму й архітектоніку майбутнього твору загалом. Що він може міркувати про твір роками, не записуючи ані ноти. І що потім зробить цей запис доволі швидко, хоча, звичайно, лишається ще купа роботи: потрібно усунути все зайве і домогтися, наскільки можливо, граничної ясності й простоти.
Висловивши це, Равель сідає в автівку та їде оглядати Мексиканську затоку, потім здійснює кидок до Великого Каньйону, де проводить тиждень, оселившись у «Феніксі», після чого «Каліфорнія-Лімітед» везе його до Баффало, на інший кінець континенту. Не поринаючи в деталі, повідомимо, що звідти Равель повертається до Нью-Йорка і Монреаля, знову дає концерти: у Торонто, Мілвокі й Детройті. Далі йдуть: останній візит до Бостона, останній приїзд до Нью-Йорка і нарешті опівночі посадка на пакетбот «Париж».
Він прибуває до Гавра 27 квітня. Почувається у відмінній формі, а найприємніше те, що його блакитна валізка, позбувшись «Ґолуаз», тепер містить двадцять тисяч доларів. На пристані мандрівця очікує ціла група близьких: Едуар із парою Делаж і, звичайно, Елен у супроводі все тих самих Марсель Жерар і Мадлен Ґрей, які кидаються йому в ноги й дарують круглий букет у фестончатій обгортці. Радісний Равель уважає цілком нормальним, що вони приїхали зустріти його в Гаврі, і йому навіть на гадку не спадає подякувати їм. Він лише недбало кидає: «Отакої! Навіщо ви прибули? Зайва турбота!»

6
Після повернення в Монфор-л’Аморі його зустрічає французька весна – класична, добре темперована весна, далека від ексцентричних вибриків американського клімату. Равель не встигає ще відчинити двері свого будинку, як ціле зборисько птахів над його головою вітає новоприбулого оглушливим концертом. Уся ця перната дрібнота – від горихвістки до кропив’янки чорноголової – гомонить у листі дерев, під пильним наглядом двох його сіамських кішок, виконуючи свої арії, які Равель знає від першої до останньої ноти.
А щодо самого будинку, то він, звичайно, вкрай гордо височіє над долиною, але однаково має недоладний вигляд. Побудований у формі чвертки сиру брі, з боку вулиці його вигляд зовсім інший, ніж з боку саду; його п’ять чи шість кімнаток, поєднаних вузеньким коридорчиком, тісні, мов пташині гнізда, а на сходах навіть дві людини не можуть розійтися. Оскільки й сам Равель невеликий, можна було б посміятися з того, що він надумав знайти житло під власні габарити, проте це не відповідає істині. Передусім він шукав будинок у межах свого бюджету, доволі обмеженого в ті часи: небагатий, він лічив кожне су і не зміг би купити будинка, якби не маленька спадщина, отримана від швейцарського дядька. Крім того, Равеля зачарував краєвид, який відкривався з балкона: широкий огляд долини, майже пряма лінія обрію під мінливими небесами й довга хвиляста черга низьких пагорбів, перемежованих луками, акуратними гайочками й залишками кам’яних парканів.
Але правда й те, що це невеличке житло по вінця напхане невеличкими речами, мініатюрами всіх ґатунків, статуетками й дрібничками, музичними скриньками й механічними іграшками: тут дерев’яний китаєць висолоплює язика, якщо смикнути за нитку; там заводний соловей розмірами з горіх змахує крильцями й співає, варто лише повернути ключик на його боку; а ось вітрильник – тільки хитнути – танцює на картонних хвилях. Також тут повно інших геть марних виробів: тюльпан із золоченого скла, троянда зі знімними пелюстками, скриньки з австрійського кольорового кришталю, малесенька копія турецької отоманки з мереживної порцеляни. Проте будинок обладнано й усілякою сучасно технікою: пилососом і фонографом, телефоном і радіоприймачем.
По тому як він огляне кімнати, розсуне фіранки з тахти у вітальні й зелені шовкові штори в їдальні, розпакує речі й порозвішує одяг у шафах, радість повернення швидко випаровується. Господар ходить, мов неприкаяний, не знаючи, куди себе подіти. Він занадто втомлений мандрівкою, аби лягти відпочити: його нерви напружені, крім того, зараз лише пів на шосту, і заснути в нього однаково не вийде, а якщо вийде – буде гірше вночі. Відкрити книжку або рояль – ні, не може бути й мови, дуже важко зосередитися. Прибрати в будинку, сходити скупитися – цього теж не потрібно: передбачаючи повернення господаря, пані Ревло всюди старанно зробила чистоту, затопила котел і приготувала їжу на кухні. Стривайте, але ж господар привіз цілу купу вирізок з американських газет: це присвячені йому статті, які він зберіг, не вельми розуміючи, що в них написано; отже, він безладно запихає їх в альбом і знову лишається без діла. Звичайно, можна піти прогулятися в саду – трикутному просторі, порослому травицею і трішки опуклому, ніби дівоче лоно. Але сьогодні Равель не може приділити увагу саду, зараз він ледве бачить щось навкруги, ледве цікавиться роботами, які виконав садівник за його відсутності. Схоже, він починає нудьгувати.
А Равелеві добре знайоме це почуття – нудьга: поєднуючись із лінощами, нудьга може змусити його годинами грати в діаболо [30], стежити за ростом власних нігтів, складати паперових голубів, ліпити качок із хлібного м’якуша, складати список платівок, себто намагатися впорядкувати власну колекцію, від Альбеніса до Вебера, минаючи Бетговена, але не виключаючи Венсана Скотто, Ноель-Ноеля і Жана Траншана (принаймні він слухає їх, ці платівки, надзвичайно рідко). Сполучаючись із відсутністю планів, нудьга часто бере собі союзниками приступи хандри, песимізму і зневіри, які змушують його гірко дорікати власним батькам: чому вони не зробили його простим крамарем?! Одначе теперішня нудьга, за геть повної відсутності планів на майбутнє, зноситься набагато тяжче, ніж будь-коли, тисне на нього майже фізично, приводячи в гарячковий, неспокійний стан, загострюючи почуття самоти, яке стискає йому горло болючіше за тугий вузол цяткованої краватки. Залишається єдиний вихід: телефонувати Зоґебу – Монфор, 56 – аби тільки застати його вдома.
Слава Богу, Зоґеб удома; він підходить до телефона. Обидва задоволені, обидва радісно бесідують, розуміють один одного з пів слова і, звичайно, хочуть побачитись; а чом би, власне, не просто зараз? Не минає й п’яти хвилин, як вони зустрічаються на терасі кав’ярні біля церкви, і Равель за чаркою вермуту з чорною смородиною розповідає про Америку Зоґебові, який потребує саме цього. Незрозуміло, що робить Жак де Зоґеб. Начебто пише, але ніхто не знає, що саме. Це пан із чорним лискучим волоссям і матовою шкірою, трохи вищий за Равеля, трохи менш хирлявий, але, як і той, трепетно ставиться до вибору одягу. Зоґеб має одну чудову рису: геть нічого не тямить у музиці, тому з ним можна бесідувати на сторонні теми. Але, оскільки він жадає прилучитися до музики, Равель може говорити з ним про це як Бог на душу покладе. Наприклад, Зоґеб запитує: «Слухайте, а Шопен – це хто?» «Та дуже просто, – відповідає Равель, чавлячи сигарету в попільниці, – це найбільший серед італійців». Через те, що вермуту з чорною смородиною, навіть повтореного двічі або тричі, очевидячки бракує, аби вичерпати американську тему, Зоґеб запрошує Равеля на вечерю, після якої на того нападає така дика втома, спричинена різницею часу (явище, якого раніше він не переживав), що вже до одинадцятої вечора повертається додому.
А після повернення, порушуючи звичай, відразу йде в спальню, замість блукати будинком ледве не до ранку; він буквально засинає на ходу. Але засинати на ходу не означає засинати насправді: надмірна втома проганяє сон. Він усе-таки гасить світло, проте чверть годину потому знову запалює його, хапає книжку, невдало намагається читати, знову гасить, довго крутиться в ліжку – таж усі знають, як це буває – і безліч разів то вмикає, то вимикає лампу. Він завжди погано спав, зазвичай лягаючи дуже пізно і даремно очікуючи приходу сну, а дочекавшись, майже відразу прокидався. Отож це вже давня біда, і для боротьби з нею він опрацював кілька метод.
Метода № 1: вигадати яку-небудь історію, докладно розробити сюжет і якнайретельніше «поставити на сцені» з дотриманням усіх обов’язкових канонів розвитку дії. Уявити персонажів цієї вистави, не забувати при цьому себе в ролі головного героя, вибудувати декорації, розташувати світло, підготувати звукові ефекти. Так, добре. Тепер увійдіть у цей сценарій і розвивайте його, методично стежачи за виконанням до того часу, поки ситуація не перетвориться на свою протилежність, а саме не дістане самостійного життя і не запанує над вами, аж до того, що почне формувати вас, як раніше ви формували її. Отже, якщо вам дуже пощастить, ця історія використає можливості, які ви запропонували ї й, стане незалежною і розвиватиметься за власними законами, аби врешті повністю стати мрією, а де мрія, там є сон, – і справа готова.
Заперечення: таж ви погано знаєте, щó є сон, якщо сподіваєтеся побачити його прихід. Принаймні можна відчути, як він запановує над вами, але побачити його власними очима не дано, як не можна дивитися просто на сонце. Ні, сон застане вас лише зненацька, як розбійник, напавши ззаду або в глухому куті. Його не зустрінете, чатуючи, ніби вартовий на посту, вдивляючись у темряву, стежачи за виникненням видінь, його попередників: квадратиків, спіралей, сузір’їв, які, танцюючи, зазвичай віщують його близькість. Тільки не старайтеся шукати їх самостійно; це фантоми; варто їх сполохати, і вони випаровуються, зникають і, зачаївшись, чекають, коли ви відмовитися од свого задуму, аби сміливо повернутися й атакувати. Чи не атакувати. Отже…
Отже, минає три тижні, і небо погрожує пролитися дощем, коли однієї неділі на Монфор навалюється близько пів ста гостей, аби урочисто подарувати Равелеві його бюст роботи Леона Лейріца [31]. Спочатку вони розпорошуються по будинку, де панує безлад і лише в кабінеті Равеля, як звичайно, все лежить на своїх місцях: він уважає справою честі не лишати по собі жодних слідів роботи. На столі – ані олівців, ані гумки, ані аркушика нотного паперу; так само їх немає ані під портретом його матері, ані на роялі «Ерар», завжди закритому, коли в домі є чужі люди; немає нічого в руках і в кишенях господаря. Потім, незважаючи на похмуру погоду, всі вирішують розміститися в саду, аби випити. Цей сад цілком відповідає будинкові, себто не дуже великий, зате спланований у напів’японському стилі: галявини йдуть уступами, всюди вибагливо в’ються доріжки, алеї, обсаджені екзотичними квітами й карликовими деревцями, провадять до басейну, де витанцьовує невеличкий струмінь води.
Окрім неминучої Елен і Лейріца, цілком приємного юнака з м’яким голосом і трішки манірною поведінкою, тут зібралося чимало інших людей, навряд чи вам знайомих: Рене Кердік [32], Сьюзен Велті або П’єр-Октав Ферру [33], хоча є й такі, про яких ви могли чути, а саме: Артюр Онеґґер, Леон-Поль Фарґ [34] або Жак Ібер – одне слово, давні друзі, в тім числі й молодий Розенталь [35], котрого за традицією зобов’язують цілими годинами крутити ручку спеціальної машини для виготовлення льоду, аби освіжати напої. Сам Равель, оголосивши себе фахівцем із коктейлів, проводить купу часу в підвалі, де винаходить найцікавіші суміші, склад яких тримає в суворій таємниці, надаючи їм такі назви, як «Андалу», «Фі-Фі», «Валенсія». Гості мусять осушити чимало келихів, перш ніж їх зберуть у групу, аби засвітлинити: Равель, завжди ретельно вдягнений, рідко з’являється на людях ось так, без жакета, у сорочці з закоченими рукавами, в одній руці незмінна «Ґолуаз», друга, як завжди, запхана в кишеню, а навколо нього п’ять вродливих, щасливо усміхнених жінок. Не сміється тільки він один, а решта гостей, схоже, щиросердно веселиться: по обіді, щедро зрошеному вином, грають у киці-баби, потім Равель, у чудовому настрої, взявши капелюха в Елен і пальто в пані Жіль-Марше [36], виконує під захоплені крики глядачів кілька танцювальних па. Після чого вся компанія, здається, вирішує закінчити таку приємну неділю відвідинами нічного кабаре.
Або ні – якщо зважити на відгуки сусідів (ох вічно ці сусіди!): два дні потому Зоґеб приходить до Равеля на вечерю і застає його на кухні в товаристві пані Ревло, маленької жінки, одягненої в чорне; вона з кам’яним обличчям працює біля плити, стоячи спиною до господаря, зсутулившись і всім своїм виглядом виражаючи осуд. Оскільки її пан дивиться так само понуро, Зоґеб запитує, що трапилося. «Скажіть мені, – різко цікавиться Равель, – про вас коли-небудь пускали брудні плітки?» Зоґеб відповідає, що нічого такого не знає, а втім, йому це байдуже. «Ну а щодо мене? – наполягає Равель. – Про мене ви нічого не чули?» «Чесно кажучи, боюся, що так, – признається Зоґеб, – дещо дійшло до мене». «І що саме?» – запитує його співрозмовник. – «Ну… кажуть, позавчора ви приймали в себе зо п’ятсот гостей на честь інавгурації вашого бюста, у що я спершу не хотів вірити, через розміри цього будинку». «Слушно», – погоджується Равель. «Але це ще не все, – веде Зоґеб далі. – Кажуть, потім, наприкінці вечора, уся ця прегарна компанія роздяглася догола, аби… ну ви розумієте, що маю на увазі… ви це хотіли дізнатися?» «Саме це! – вигукує Равель. – Саме ці байки моя економка чула сьогодні на ринку. Хіба це не ганьба?» «Ганьба полягає аж ніяк не в цьому!» – пояснює Зоґеб. «А в чому? – дивується Равель. – У чому ж вона полягає?» «А в тому, – суворо каже Зоґеб, – що ви завжди запрошували мене на пристойні вечори, де можна вмерти з нудьги, і забули про мене того єдиного разу, коли вирішили бодай трохи розважитися!» На мить Равель щулиться, потому адресує свій гнів пані Ревло, яка ще нижче схилилася над плитою: «Ось, чуєте, за що мені дорікають через ваші плітки!» І враз вибухає диким реготом, Зоґеб сміється йому в тон; ми змовчимо.
Час минає, а Равель досі не надумав, чим йому зайнятися: ніщо не приваблює його серйозно, усе здається мізерним. Це вже починає сильно його непокоїти, коли раптово Іда Рубінштейн [37] підкидає йому ідею: оркеструвати кілька п’єс з «Іберії» Альбеніса, аби поставити на цю музику балет, який вона сама танцюватиме. А Іда Рубінштейн чудова; належить до числа тих жінок, котрі здатні, коли їм нудно, поїхати до Африки полювати на левів, чи зателефонувати вам серед ночі з Амстердама, аби розповісти, як елегантно цього ранку вставало сонце над Акрополем, побачене в ілюмінаторі літака, що летів з острова Балі, чи поплисти яхтою на край світу в компанії своїх мавпочок і ручної пантери, не забувши прихопити піжами з золотої парчі, тюрбани зі страусовим пір’ям і болеро [38], всіяне коштовним камінням. Іда Рубінштейн дуже висока на зріст, дуже струнка, дуже вродлива, дуже багата – коротше, суцільні найвищі ступені. Та й проєкт її вельми манливий. Як і всі її проєкти.
І Равель стає до роботи; схоже, вона подобається йому, і він сидить над нею до того часу, поки літо не вступає у свої права і поки йому не надходить пора від’їжджати, як завжди надовго, до Країни басків, у Сен-Жан-де-Люз, коло Сібура, де він народився, де зустрічається зі своїми друзями Ґюставом Самазейлем [39] і Марі Ґоден та де на нього чекають бики, басконська пелота [40] і морські купання, спеції Еспелетти й вино Ірулеґі; Хоакін Нін [41] відвезе його туди у своєму автомобілі «Hotchkiss» [42]. Вони роблять зупинку в Аркашоні, і там, на міській пристані, коли надійшов вечір, Нін попереджає Равеля, що проєкт, пов’язаний з Альбенісом, може поставити його перед проблемою авторських прав, оскільки певний Арбос [43] уже оркестрував ці п’єси. «Мені начхати, – сухо відповідає Равель, – та й хто він такий, цей Арбос?» Одначе насправді йому на це зовсім не начхати. Бачачи, що він хвилюється, Нін збирає інформацію у видавця. І з’ясовує, що «Іберію» захищено абсолютно непробивною системою договорів, контрактів, підписів і копірайтів, які надають виключне право займатися Альбенісом тільки Арбосові й більше нікому.
Равель скаженіє, він кипить, лютує і бушує: «Сидимо тут у Сен-Жан-де-Люзі, а мій відпочинок пішов під три чорти; хай би вони попропадали, ті дурні закони; я ж повинен працювати; мені так подобалася ця ідея – оркеструвати Альбеніса, і взагалі: що скажу Іді? Вона буде розлючена. Коротше, завтра повертаюся до Парижа, не хочу пропускати свято 14 липня». Нін не вірить жодному його слову, переконаний, що Равель радше кинеться до видавця і до Іди, аби спробувати владнати цю справу. Нін помиляється. Щоразу, коли надходить 14 липня, Равеля охоплює гарячковите збудження: чи можна пропустити бодай частинку цього свята?! Він обнишпорює всі паризькі квартали, засиджується на всіх терасах кав’ярень, звідки з задоволенням спостерігає, як, щільно обійнявшись, танцюють пари, милується різнокольоровою ілюмінацією та слухає вуличні оркестрики, навіть якщо вони складаються з єдиного акордеона.
Одначе наступного ранку, коли Нін приходить до готелю, аби відвезти гостя на вокзал, він застає Равеля в паніці, серед повного хаосу: той гадки не має, з чого почати збиратися. На його ліжко купою навалено підтяжки й туфлі, щітки й краватки, туалетне приладдя і пачки сигарет, а потяг вирушає за п’ятнадцять хвилин. Уже вдягнений, Равель бажає будь-що пригладити волосся, та Нін рішуче тягне його до автівки вкупі з валізою, в яку встиг кинути декотрі речі. Приїхавши на вокзал останньої миті, він заштовхує Равеля в потяг, який уже рушив, і, ледве встигаючи за вагоном, пхає йому у вікно валізу, на щастя, не надто важку.
Урешті, весь цей переполох виявляється хибною тривогою: старий Арбос, дізнавшись, у чому річ, великодушно оголошує, що вважатиме за честь поступитися своєму молодшому побратимові всіма правами, на які той претендує. Але отакої: після американського тріумфу слава вдарила «молодшому» в голову, і він, цей капризний «молодший», несподівано відмовляється од проєкту. Проте час не чекає: видавець, з яким укладено угоду, вимагає партитуру до жовтня. Гаразд, думає Равель, зрештою, самостійно впораюся. Візьму та й напишу що-небудь своє; мені легше оркеструвати власну музику, ніж чужу. Адже це всього лише балет, і тут не потрібно якоїсь особливої форми або розвитку теми, та й модулювати майже нічого не треба, лише задати ритм і оркеструвати. У цьому випадку музика не має великого значення. Залишилося сісти й написати її.
Він їде назад до Сен-Жан-де-Люза і на світанку готується піти на пляж у компанії Самазейля. Накинувши золотаво-жовтий халат на чорний купальний костюм із бретельками, натягнувши на голову пурпурову гумову шапочку, він недовго затримується біля рояля, награючи одним пальцем одну й ту саму музичну фразу. «Вам не здається, що в цій темі є певна наполегливість?» – запитує Равель Самазейля. І після цього йде купатися. Вийшовши з води й сівши на пісок під липневим сонцем, знову заговорює про цю нову мелодію. Було б добре зробити з неї щось путнє. Наприклад, можна спробувати повторити її багато разів без розвитку, а лише з посиленням звучання оркестру, нарощуванням його гучності до максимуму. Чи ні? «Ну гаразд, – каже він, встаючи, аби знову піти плавати, – може, вийде щось на подобу “Ла Мадлон” [44]». – «Та годі вам, Морісе, це буде в тисячу разів ліпше за “Ла Мадлон”!»
Аж ось відпочинок закінчився. Він сидить удома за роялем сам, перед ним ноти, у зубах «Ґолуаз», волосся, як завше, бездоганно пригладжене. На ньому халат зі світлими закотами й хустинкою в тон у нагрудній кишені, а під халатом сорочка в сіру смужку і краватка бронзового кольору. Його ліва рука лежить на клавішах у позиції акорду, тоді як права стискає великим і вказівним пальцями металеву вставочку з грифелем, вносячи в партитуру те, що награла ліва. Як звичайно, він запізнюється виконати угоду, і вже дзвонить телефон, і видавець наново нагадує, що час не чекає. Він повинен якнайшвидше призначити дати репетицій свого нового твору, про який вже оголошено, але якого ще ніхто не чув. Равель посміхається, але видавець не бачить цього. Отже, вони хочуть розпочати репетиції та наполягають на тому, аби репетиції відбулися, – гаразд, нехай відбудуться. Вони отримають їх, свої репетиції.
Потім він, як завжди, коли буває сам, обідає на складаному столику, обличчям до стіни. Так жадібно поїдає свій біфштекс, що його вставна щелепа виробляє звуки, подібні до клацання кастаньєт або кулеметного дробу, вони відлунюють у вузькій кімнаті. Він їсть, міркуючи про те, що пише. Йому завжди подобалися всілякі автомати й машини, подобалося відвідувати заводи, роздивлятися індустріальні пейзажі – він бачив такі двадцять років тому в Бельгії та надрейнських регіонах, коли плив річкою на яхті, і ясно пам’ятає міста, вишкірені фабричними трубами, домни, які вивергають полум’я і рудувато-сині клуби диму, сталеливарні замки, вогнедишні собори, симфонії пристроїв, свистків і ударів молота під багряним небом.
Цілком можливо, що він мав від кого успадкувати цей потяг до механіки: його батько пожертвував грою на трубі й флейті заради кар’єри інженера, яка, крім усього іншого, увінчалася винайденням парогенератора для двигунів, що діють на мінеральному пальному, потім – двотактного мотора з перестисненням, кулемета, автомата для виготовлення паперових пакетів і машини для виконання акробатичного номера під назвою «Вихор смерті», який він же й вигадав. У кожному разі, є фабрика, на яку дуже приємно дивитися Равелеві; вона стоїть на дорозі до Ле-Везіне [45], відразу за Руельським мостом [46], і викликає в ньому безліч асоціацій. Наприклад, із п’єсою, яку він пише зараз: у ній теж є щось від роботи конвеєра.
А де конвеєр, там і повтори… Твір закінчено в жовтні, після місяця роботи, перерваної лише одного разу – грандіозною застудою, підхопленою в ході гастролей в Іспанії, під пальмами Малаґи. Він добре розуміє, щó створив: ця річ не має ані строгої форми, ані розвитку, ані модуляції, лише ритм і аранжування. Твір, який руйнує сам себе, партитура без музики, оркестрова п’єса без сюжету, справжнє самогубство, єдина зброя котрого – наростання звуку. Наполегливе повторення фрази, яке не обіцяє надії, від якого нема чого чекати; принаймні цей опус, думає він, недільні оркестри не насміляться включати до своїх програм. То й Бог з ним, адже він писав його тільки для балету. А хореографія, світло, декорації допоможуть слухачам перетерпіти одержиме прокручування однієї й тої самої теми. Закінчивши роботу, він проводить один день зі своїм братом біля фабрики у Ле-Везіне: «Дивися, – каже йому Равель, – ось вона, фабрика “Болеро”».
Одначе ситуація розвивається зовсім не так, як гадав автор. Уперше, коли ця музика звучить у балеті, вона викликає легке остовпіння, але загалом усе йде своїм ходом. Зате пізніше, на концерті, починається достеменний кошмар. Точніше, достеменна фантасмагорія. Цю п’єсу – цю безнадійну п’єсу – сподобляють тріумфом, який зачудовує всіх поспіль, починаючи від самого автора. Щоправда, наприкінці одного з перших виконань певна стара пані в залі вигукнула: «Чистий безум!», і Равель, кивнувши, шепнув братові так, аби ніхто не почув: «Ну ось, хоч одна зрозуміла». Цей шалений успіх починає його серйозно непокоїти. Чи можливо, аби такий песимістичний проєкт був ушанований універсальним захопленим прийомом, універсальною, причому тривкою славою, ставши одним із найпопулярніших мотивів у світі: тут є над чим замислитися, а головне – є на що спертися. Тим, хто наважується спитати, який твір він уважає своїм шедевром, Равель відповідає миттєво: «Ну звісно “Болеро”!» – на жаль, нині він не має чогось іншого назвати.
Але якщо навіть він дивиться на «Болеро» з певною зневагою, це геть не означає, що іншим дозволено не сприймати його серйозно. Крім того, усі повинні пам’ятати, що в ньому заборонено вільно змінювати темп, – у таких випадках ліпше з автором не жартувати. Коли Тосканіні дозволяє собі продиригувати цю п’єсу на свій манір, удвічі швидше і при цьому аччелерандо, Равель доволі холодно розмовляє з ним після концерту. «Це не мій темп», – заявляє він. Тосканіні нахиляється до нього, його і так довге обличчя витягується ще більше, високий лицевий фронтон, який слугує йому чолом, зморщений. «Коли виконую цей твір у вашому темпі, – каже диригент, – він не справляє належного ефекту». «Чудово, – парирує Равель, – тоді не виконуйте його взагалі». Вуса Тосканіні нервово посмикуються. «Та ви просто нічого не тямите у власній музиці; адже це єдиний спосіб подати її слухачам!» Повернувшись додому, Равель надсилає листа до Тосканіні; не говорить про це ні з ким, і ніхто не знає, що композитор написав диригентові.
Отже, він заледве скінчив цю невелику п’єсу в до мажорі, не підозрюючи, яку славу вона принесе йому, а Равеля вже запрошують до Оксфорда. І ось він виходить із Шелдонівського амфітеатру в двір Бодліанської бібліотеки, у рединготі й смугастих брюках, у лакованих туфлях, без яких він – ніщо, у краватці й крохмальному відкладеному комірі, у чорному чотирикутному капелюсі з кісточкою, посміюючись і намагаючись триматися наскільки можливо прямо. Одначе ця поза, з опущеними вподовж короткого тіла руками й стиснутими кулаками, надає йому на світлині доволі недоладного вигляду. Вісім років тому він влаштував цілий переполох, відмовившись од ордена Почесного легіону [47], але од присудження ступеня доктора honoris causа Оксфордського університету, з похвальною промовою, виголошуваною по-латинському у фіналі церемонії, просто так не відмахнутися; крім того, тепер він має повне право здійснити невелику мандрівку Іспанією, аби прийти до тями.
Раз увечері в Сараґосі, де йому цілком приємно жити, він сидить сам у готельному номері перед розчиненим вікном, зручно відкинувшись на спинку крісла. Трохи пізніше роззувається, кладе босі ноги на підвіконня й оглядає свої стопи, увінчані десятьма пальцями, які самі ворушаться, стискаються і розтискаються, ніби дають йому знак, виражаючи солідарність із господарем: «Ми – пальці твоїх ніг, ми всі тут, з тобою, і сподіваємося на тебе; знай, що ти можеш покластися на нас так само, як і на пальці своїх рук».
Слушно, думає він, на них можна покластися, проте за два дні, зібравшись грати власну «Сонатину» в мадридському посольстві, починає виконання просто з коди фіналу, пропустивши попередню частину – «Менует». Цю пригоду можна оцінювати як завгодно. Можна пояснити її провалом у пам’яті. Можна припустити, що його втомило безперервне виконання п’єси, написаної двадцять років тому. Також можна запідозрити, що, опинившись перед такою невимогливою аудиторією, він волів закінчити свій виступ якнайшвидше. Але можна констатувати інше: у нього вперше щось не ладнається на публіці.

7
Прокрутившись пів ночі дзиґою в ліжку, він мав знайти організмові на ім’я Равель найзручнішу позу, яка ідеально відповідає предмету обстави на ім’я «ліжко Равеля», налаштувавши про цьому максимально рівне дихання і максимально комфортно вмостивши голову на подушці; такий стан дозволяє організмові розслабитись, а потім неподільно злитися зі своїм ложем, і це злиття може відкрити один зі шляхів до сну. Після чого Равелеві залишається тільки чекати, коли той опанує його, і чатувати на наближення сну, як на прихід бажаного гостя.
Заперечення: з одного боку, саме це очікування, ця поза спостерігача й увага, яку вона загострює, – навіть якщо він силується їх ігнорувати, – ризикують завадити його засинанню. З другого боку, варто знайти шукану позу і поринути у приємне забуття, яке йде за цим етапом і обіцяє настання сну, як раптово все полетить до дідька, ніби десь трапилося коротке замикання чи порушився контакт, і треба починати процедуру спочатку. Гірше того: навіть не від самого початку, а задовго до відправного пункту; і від цього можна ошаліти. Равель вмикає лампу коло узголів’я, запалює сигарету, кашляє, жмакає сигарету, відразу хапає наступну, і так нескінченно.
Звичайно, він міг би спробувати спати не сам, а з кимось. Якщо ти не зовсім самотній у ліжку, деколи й сон надійде хутчіше. Цілком би можна було спробувати. Але, на жаль, це йому не до снаги. Не знаємо, чи бував він закоханий у кого-небудь – у чоловіка або в жінку. Лише знаємо, що раз він набрався сміливості й зробив пропозицію одній своїй знайомій, але та гучно зареготала, оголосивши публічно, що він збожеволів. Також відомо, що він зробив ще одну спробу, з Елен, у завуальованій формі, себто запитавши, чи не хотіла б вона пожити за містом, але й Елен відхилила цю пропозицію, хоча куди м’якше. Одначе відомо, що третя його подруга, настільки ж росла й об’ємиста, наскільки він був малий і хирлявий, сама поставила йому те саме запитання, але тут уже він, своєю чергою, розсміявся до сліз.
Відомо, що молодий Розенталь, заставши його раз у пивній біля Порт-де-Шамперре [48], побачив, що Равель, судячи з усього, перебуває в чудових або, принаймні, в досить вільних стосунках із місцевим контингентом повій, які зробили цей заклад своєю штаб-квартирою. Відомо, що той самий Розенталь мимоволі почув телефонну розмову Равеля з однією з них, яка була вочевидь розсерджена тим, що він воліє дати черговий урок Розенталеві, ніж поступитися їй краєчком власного ліжка. Відомо, що одного разу, прощаючись із Лейріцем, Равель ніби знічев’я бовкнув, що йде в бордель, – цілком можливо, що він просто дурив товариша. Одне слово, нам відомо вкрай мало, хоча навіть із цього малого можна зробити певні висновки, наприклад, про потяг, найімовірніше вимушений, до швидкоплинних зустрічей з жінками. Коротше кажучи, не знаємо нічого, майже нічого, за винятком одного факту: якось у бесіді з Марґеріт Лонґ [49], яка вмовляла його одружитися, він раз і назавжди сформулював свій погляд на кохання: на його думку, це почуття ніколи не піднімається вище пояса.
Та годі про це. Минулорічна церемонія в Оксфорді, коли він став доктором honoris causa, пройшла настільки успішно, що його знову запросили до Англії. І Равель вирушає туди майже одночасно з Вітґенштайном [50], який їде з Австрії, аби своєю чергою отримати докторський ступінь, щоправда, в Кембриджі та з філософії. І якщо Равель навряд чи коли-небудь зустріне самого Людвіґа Вітґенштайна, то їхні шляхи, можна сказати, схрестяться три тижні потому саме у Відні, де він познайомиться з його старшим братом. Пауль Вітґенштайн, піаніст, який втратив руку на фронті, потрапив у полон до росіян, був засланий до Сибіру, а нині повернувся на батьківщину. Стійко переживши свою втрату, він, цілком природно, присвятив себе виконанню музики, написаної для лівої руки. Оскільки цей репертуар обмежений: Реґер, Сен-Санс, Шуберт в обробці Ліста і Бах в обробці Брамса, – йому спало на гадку звернутися з замовленнями для своєї руки до декотрих сучасних композиторів. І Равель зустрічає його на тому концерті, де Пауль Вітґенштайн грає якусь п’єсу Ріхарда Штрауса для лівої руки, написану спеціально для нього. Пауль Вітґенштайн – цілком добрий піаніст; має широке привабливе обличчя літнього юнака, трішки замкнений вигляд, але все-таки гарний, хоча йому далеко до вродливого брата. Вони кажуть один одному: вітаю, дуже приємно познайомитися, але на цьому розмову скінчено.
Після повернення до Франції справи йдуть зовсім не блискуче. Равель і далі палить безперестанку, далі мучиться від нудьги, далі погано спить, але тепер – це вже щось нове! – його постійно мордують утома, хронічне запалення залоз та інші дрібні капості. А головне: після дивного тріумфу «Болеро» він знову не знає, чим себе зайняти. Звичайно, в повітрі витають якісь невиразні ідеї: давній намір скомпонувати концерт (але це надто традиційно), слабкі наміри написати «Жанну д’Арк» (але це надто виснажливо), спроби оркестрування (але це нічого не дає), чернетка «Короля всупереч собі» – ні, усе це не те. Ліпше повернутися в місця відпочинку, провести ціле літо в Країні басків і думати про щось інше.
Наприкінці літа, коли він читає на своєму балконі сумні новини в «Le Populaire», з Австрії надходить невеличкий лист од Вітґенштайна, в якому той замовляє йому концерт для своєї вцілілої руки. Тоді з Равелем відбувається щось дивне: він не обмежується виконанням цього замовлення і, замість написати один концерт, потайки пише два одночасно: один ре-мажорний для лівої руки, і другий соль-мажорний, де втілює один свій старий задум. Перший він віддасть Вітґенштайнові, другий залишить собі, тільки собі, більше того, думає він, сам його виконаю. Дотепер він створював свої композиції лише почергово і в єдиному ключі; уперше в житті схотів породити на світ таку пару близнюків.
Одначе це будуть різнояйцеві близнюки – зі спільною датою народження, але без найменшої подібності. Він починає з того, що накидає тему Концерту соль мажор, потім відкладає його, аби виконати замовлення. Уладнавши цю проблему лівої руки доволі швидко, себто за дев’ять місяців (цілком традиційний термін), він повертається до першого твору, проте цього разу справа йде важко. Він тягне з написанням, переживає пекельні муки, неспроможний вигадати фінал. Адже це, повірте, дуже складно, вельми делікатна ситуація, коли зважити на те, що Равель пише концерт не для фортепіано, а проти нього. «Гаразд, – каже він Зоґебові, – оскільки в мене ніяк не виходить закінчити цю річ для обох рук, я вирішив більше не спати ані секунди – отак. Коли напишу фінал, тоді й відпочиватиму, а на цьому світі чи на тому – вже неважливо».
Та нарешті твір доведено до кінця, і Марґеріт Лонґ, відразу інформована про це, береться розбирати його – не без труднощів, позаяк автор або стовбичить за її спиною, безнастанно смикаючи своїми виправленнями, або мордує її телефонними дзвінками. Марґеріт мучать сумніви, вона ділиться своєю тривогою про другу частину, вкрай важку для виконання через дуже протяжний темп цієї, за її висловом, нескінченно плинної фрази. Равель вибухає криком: «Якої плинної фрази? Що за плинна фраза! Та я ледве вичавлював з себе по два такти на день, поки не зробив усе як треба!» Вельми можливо, але, щиро кажучи, він поквапився, витративши всього рік із лишком на здійснення свого подвійного задуму.
Уважаючи Концерт для лівої руки закінченим, Равель запрошує до Монфора замовника, аби пред’явити йому свою роботу. Пауль Вітґенштайн має так само замкнений вигляд; маленькі окуляри, підголені скроні, кістлява скута фігура, порожній правий рукав жакета запхано в кишеню. Слава Богу, він не залишається обідати: Равель уже уявляє, як візьметься нарізати йому м’ясо і як його зупинить гість зблиском свого погляду. Зустріч обмежується обговоренням результату цього замовлення. Описавши склад оркестру і головні установки кожної частини, Равель виконує сольну партію обома руками – не можна сказати, що дуже майстерно. Найперше Вітґенштайн висновує, що він – кепський піаніст, зате про сам твір каже (пишаючись тим, що його геть не навчили прикидатися): що ж бо, вийшло непогано. Намагаючись приховати розчарування, Равель бере сигарету, довго її жмакає, перш ніж піднести до рота, потому так само довго палить, не вимовивши ані слова, після чого Вітґенштайн незворушно пхає ноти в ліву кишеню і холодно прощається.
Але ця рана – не рана, а лишень дрібна подряпина на самолюбстві. Адже водночас він постійно переконується, що його слава сильнішає, що його всюди грають, що в газетах тільки й говорять про нього. Схоже, до нього жоден композитор не сподоблявся такого успіху: узяти бодай захоплений пасаж репортера з «Paris-soir», присвячений авторові «Благородних і сентиментальних вальсів», котрий, як пише журналіст, може правомірно пишатися тим, що на його концертах зайняті навіть строфантени. Він досягнув таких вершин популярності, що молоді композитори починають нервувати й заходжуються копати проти нього, – мало того, охають у пресі, але, подібно, йому це абсолютно байдуже. Раз увечері він сидить з молодим Розенталем на балеті Даріюса Мійо та оплескує до болю в долонях, кричучи притому: «Прекрасно! Приголомшливо! Чудово! Дивовижно! Блискуче! Браво!» «Але послухайте, – каже йому сусід, – хіба ви не знаєте, як Мійо відгукується про вас? Адже він поливає вас брудом на кожному стовпі». «То й слушно робить, – схвально кидає Равель, – саме так повинні поводитися молоді». Іншого вечора, уже в товаристві Елен, він дивиться інший балет, на музику Жоржа Оріка, і вважає його не менш чудовим, таким прегарним, що поривається за лаштунки – висловити своє захоплення авторові. «Як, – дивується Елен, – невже ви хочете привітати Оріка після всього, що він понаписував про вас?!» «А що тут такого? – каже той. – Він нападає на Равеля? Той правильно робить, що нападає на Равеля. Якби він не нападав на Равеля, то сам був би Равелем, а публіці цілком досить одного Равеля, правильно?»
Ушануванням не видно кінця-краю: ось і в Сен-Жан-де-Люзі в самий розпал серпня організовано фестиваль на честь маестро, де його іменем назвуть набережну, на якій він народився. Там він повертає собі своє піаніно, свій купальний костюм і свої звички; потім розпочинається церемонія, яка минає вельми успішно, попри те, що Клод Фаррер [51], з його трубним голосом, сивою бородою і класичним профілем офіцера торгового флоту, понівечив свою промову; а втім, Равель не чує цього, позаяк тишком-нишком тікає ще до початку його виступу. «Ходімо ліпше вип’ємо вишневого лікеру, – каже він Роберові Казадезюсу [52], взявши його під лікоть. – Не хочу виставляти себе на глум, перебуваючи на відкритті власної меморіальної таблиці». Зате він захоплено стежить за змаганнями з басконської пелоти, які завершують фестиваль; по закінченні гри позує світлярам, стоячи у своєму костюмі, з непокритою головою і незмінною «Ґолуаз» у руці межи чотирма гравцями у м’яч – велетами бандитського типу, одягненими в біле, у басконських беретах. На цій знимці усміхається лише він – велети стоять із кам’яними обличчями. А насамкінець свята буде дано концерт із його творів на користь доброчинних товариств, і він, як звичайно, запізнюється на початок; його нема й нема, публіка терпляче очікує, і нарешті він з’являється, але відразу нажахано виявляє, що забув покласти хустку в нагрудну кишеню, і знову починається переполох. Даремно Казадезюс пропонує йому власну хустку; Равель оголошує, що взяти її неможливо. Та, звісно, це неможливо, оскільки на хустці – інші ініціали. Урешті це питання сяк-так залагоджують, і другого дня всі вони вирушають до «Іспано» Едмона Ґодена, батька Марі, у Сан-Себастьян, на кориду, подивитися на славетних тореро: Марсіяля Лаланду (бичаче вухо і поділ глядачів), Енріке Торреса (овація і свист) та Ніканора Вільяльту (тиша і знову тиша).
Равель повертається до Парижа, а слава підштовхує його, змушуючи подвоїти активність. Утомившись від нескінченних поїздок із Монфора до Парижа і назад, він облаштовує собі невелику студію в будинку брата, у Леваллуа [53]. Лейріц створює дизайн квартирки – щось середнє між пароплавною каютою і кабінетом дантиста: нікельовані меблі, стільці з трубок, круглі килимки, висувний бар із високими табуретами, шейкером, келихами для коктейлів і пляшками всіх кольорів веселки. Жодних картин на стінах, навіть копій, як у Монфорі, – лише кілька японських гравюр і світлин Мана Рея, та це неважливо, позаяк Равель зазиратиме сюди нечасто.
Схоже, що гучна слава легко запаморочила його: раніше іронічний і незворушний, тепер він трохи сп’янів нею. І в самому розпалі роботи останніх місяців, ще навіть не скінчивши двох своїх концертів, будує плани поїхати в навколосвітнє турне, узявши з собою той, котрий написано для обох рук – для його власних рук. Равель має твердий намір зіграти його на всіх континентах, в усіх п’яти частинах світу, наголошує він у розмові з тими, хто погоджується його вислухати: саме у п’яти. Проте його організм сильно ослаблений і вже не підкоряється волі; у справу втручаються лікарі. Їх дуже хвилює його стан; вони виступають категорично проти цього проєкту. Спочатку трішки заспокоймося. Погрози й прогнози, попередження і розпорядження. Курс лікування: ін’єкції сироватки й повний спокій.
Але його не вистачає надовго: зневаживши думку ескулапів, він наполягає на рішенні об’їхати світ зі своїм концертом, узявши супутницею їм обом Марґеріт Лонґ. І, зрештою, власне вона виконає цей концерт, а не сам Равель, як він мріяв. Адже годинами несамовито грав на фортепіано, мордуючи себе карколомними етюдами Ліста і Шопена, аби лише повернути давнє володіння інструментом. Та все дарма: Равель мусить визнати, що цього разу музика перевершує його можливості, вона занадто складна для його рук, яким залишається тільки диригувати нею. А отже, потрібно їхати вкупі з Марґеріт, що не так-то погано з погляду виконавської майстерності, але куди сумніше з погляду спільного існування; у буденному житті вона геть нестерпна: владна, зарозуміла, така собі гувернантка, котра наглядає за вами цілодобово, як за дитиною на канікулах, коротше, противна до краю. Крім того, мова йде вже не про п’ять частин світу, а лише про Європу, хай навіть з відвідинами двадцяти міст. А все-таки гастролі проходять, як завжди, чудово: від Лондона до Будапешта, від Праги до Гааґи він перебуває за диригентським пультом, Марґеріт – за роялем, і всюди – тріумфальний успіх.
У потягу, який іде на Відень, Равель улаштовує такий самий скандал, як у Чикаґо, виявивши, що знову забув свої лаковані туфлі: хай не сподіваються, що він виступатиме без них. Та нічого страшного, ви напевне купите там подібні, настановляє його Марґеріт: їй невтямки, що його малесенький розмір взуття не в кожній країні можна знайти. Цього разу ситуацію рятує не віддана співачка, а машиніст наступного потяга, який забирає туфлі Равеля в Парижі (туди вже зателефонували) і привозить йому. У Відні його і Марґеріт запрошують на урочистий вечір із вечерею, організований на їхню честь у Пауля Вітґенштайна: той збирається виконати власною рукою концерт, який написав і присвятив йому Равель. Вечеря минає так само, як і всі аналогічні вечері, інакше кажучи, як важкий обов’язок: спочатку він лякає вас, але потім ви все-таки вдягаєтеся і їдете туди, а там вас знайомлять з юрмою людей, чиї імена ви, ледве почувши, враз забуваєте, потому вмираєте з нудьги, потому, розігрівши себе алкоголем, звикаєте до неї, пожвавлюєтеся, навіть починаєте трішки розважатися, і, диви, потроху, за годину-другу, все стає так чудово, що ви вже ні з ким і нізащо не зміняєтеся місцями.
Отже, усе йде второваною дорогою, лише за одним винятком: Вітґенштайн, посадивши праворуч себе Марґеріт Лонґ, признається їй, що вніс деякі зміни в цей, ще не знаний їй концерт. Думаючи, що піаніст мусив піти на часткове спрощення партитури через свою неповносправність, вона все-таки радить йому повідомити Равеля про ці зміни, але він не слухає її. Гості встають з-за столу і переходять у залу, де повинен відбутися концерт. Від першої ж ноти Марґеріт, яка відстежує виконання за партитурою, цього разу сидячи поруч автора концерту, помічає, як спотворюється його обличчя, і передбачає сумні наслідки самовільної ініціативи каліки-піаніста. Адже Вітґенштайн зовсім не спростив концерт, аби полегшити собі його виконання: навпаки, він вирішив скористатися нагодою і показати публіці все, до чого він, при своїй однорукості, здатен. Замість поважати задум композитора і якнайточніше дотримуватися партитури, він пнеться зі шкури, оздоблюючи її, додаючи то арпеджіо, то зайві такти, забарвлюючи трелями, ритмічними затягуваннями, форшлагами, групето та іншими виконавськими зайвинами, яких ніхто не вимагав від нього, – раз по раз хвацько пролітаючи по клавіатурі від басів до горішніх нот, аби продемонструвати, який він пекельно майстерний і вправний, «і чхав я на вас усіх!» – Равель сидить із побілілим обличчям.
По закінченні концерту Марґеріт, передчуваючи скандал, намагається залучити його у світську бесіду з послом, але нічого не допомагає: Равель повільно насувається на Вітґенштайна, маючи такий роз’юшений вигляд, якого не спостерігали в нього від часів інциденту з Тосканіні. «Але ж це нікуди не годиться, – карбує він у холодній люті. – Це геть нікуди не годиться. Це не схоже ні на що». «Послухайте, – виправдовується Вітґенштайн, – я – досвідчений піаніст, і, повірте, інакше це б не звучало». «А я – досвідчений оркеструвальник, – каже Равель ще більш крижаним тоном, – і, смію вас запевнити, у мене завжди все звучить як потрібно!» Тиша, яка запанувала в залі після цих слів, звучить більш оглушливо за музику. Переляк і остовпіння під пишною ліпниною, під гіпсовими гірляндами. Бліднуть пластрони смокінгів, щуляться шлярки довгих суконь, гарсони вперто дивляться в підлогу. Равель мовчки надіває пальто і, не дочекавшись кінця вечора, покидає цей будинок, тягнучи за собою налякану Марґеріт. Навкруги Відень, січнева ніч, гидка погода, але йому все байдуже, він відправляє автомобіль, який надало посольство в його розпорядження, і, сподіваючись заспокоїти себе нетривалою прогулянкою по снігу, вони пішки повертаються до готелю.
Одначе другого дня він так само нервує, коли, сидячи з незмінною «Ґолуаз» у правій руці, очікує зворотного потяга; тимчасом ліва рука, схована в рукавичку, машинально жмакає рукавичку з правої. У момент від’їзду, вже стоячи на пероні, Марґеріт, бліднучи, починає дедалі більш панічно копатися в сумочці. «Боже, як безглуздо, – белькоче вона, спазматично перебираючи речі на дні сумки, – не можу знайти їх!» Равель різко питає: «Ну що, що ви там загубили?» «Квитки, – шепоче Марґеріт, – вони не могли пропасти, напевне мусять бути тут… Але їх немає, куди ж я могла їх подіти?!» «Ні, ви справді дурепа, Марґеріт», – з холодним роздратуванням каже Равель. «Точніше, ідіотка», – зловтішно уточнює він, складаючи свою газету вчетверо. Марґеріт розсіяно кліпає очима, приголомшена цим приступом грубощів, до яких вона не звикла, та Равель продовжує в тому ж ключі. «Вона, бачте, загубила квитки, ця погана баба, – бурчить він собі під носа, – вічно вона щось та й забуде». «Ой, та ось вони! – нарешті вигукує Марґеріт, дістаючи проїзні документи зі своєї муфти. – Я запхала їх сюди для більшої безпеки». Равель відразу повертається в попередній безпристрасний і відносно спокійний стан і поринає в читання газети, повністю ігноруючи свій почесний ескорт, який обмінюється дріб’язковими банальними репліками, боязко пострілюючи очима в його бік. Він не сподобляє поглядом навіть захеканого Артура Рубінштейна, який, запізно сповіщений про прибуття Равеля до Відня, примчав на вокзал, сподіваючись потиснути руку маестро бодай перед від’їздом, одначе той піднімається у вагон, начебто немає на світі жодного Рубінштейна.
Проте квитками таки ліпше відати Марґеріт, бо сам він забуває все: призначені зустрічі, лаковані туфлі, валізи, годинники, ключі, паспорт, листи у власних кишенях. А це створює чимало проблем: оскільки його захоплено зустрічають і вихваляють усі й усюди, Равель, жаданий гість можновладців, схильний залишати без уваги офіційні запрошення та не прибувати на прийняття, де його даремно очікують. Король Румунії ставиться до цього поблажливо, зате прем’єр-міністр Польщі влаштовує справжній скандал. Дипломатичні інциденти, паніка серед консулів Франції, вибачення послів. Равель завжди все забував, завжди був розсіяний, завжди страждав на провали пам’яті, особливо коли йшлося про імена, часто послуговувався образними описами для визначення місця чи людини, чудово йому знайомої, як-от пані Ревло: ну, знаєте, та пані, котра веде моє господарство і має такий бридкий характер. Це не омине навіть саму Марґеріт: та, котра вельми посередньо грає на фортепіано, ну, ви розумієте, кого маю на увазі, ще її чоловік загинув на війні [54]. І хоча Марґеріт давно все це знає, їй здається, що з часом його пам’ять дедалі слабшає. Та й Елен ще минулого року помітила, що нині Равель час від часу опиняється в безвиході навіть перед власною музикою.
Проте він не забуває того, що має особливе значення для нього, а саме: від дня повернення до Франції категорично повстає проти приїзду Вітґенштайна, який висловлює намір виступити в Парижі. У короткому листі Равель звинувачує виконавця свого концерту в тому, що він дозволив собі спотворити його, і рішуче вимагає зобов’язання віднині грати його твір так і лише так, як його написано. Коли уражений Вітґенштайн пише на це, що виконавець – не раб композитора, Равель відповідає йому єдино трьома словами: ні, саме раб.
Крапка. Він уже має п’ятдесят сім років. Минуло тринадцять відтоді, як Равель припинив писати фортепіанну музику, закінчивши цю частину своєї творчості «Фронтисписом» – п’єсою, що налічує не більш п’ятнадцяти тактів, триває не більше двох хвилин, але й далі вимагає виконання не менш як п’ятьма руками. Також він поклав край сонатним і квартетним формам. Відшліфувавши до повної досконалості (та ледве не поламавши іграшку) своє мистецтво оркестрування на «Болеро», після цього композитор розв’язав проблему концерту – єдиного жанру, до якого довго не наважувався підійти. То чим тепер зайнятися? А втім, нині він має цілих два проєкти в запасі. Один: музика до фільму про Дона Кіхота, який повинен знімати Пабст за сценарієм Поля Морана з Шаляпіним у головній ролі [55]. Другий наразі має кодову назву «Дедал-39»; про нього відомо лише те, що одного разу Равель сам забажав повідомити Мануелеві де Фальї: це повинен бути літак «у до мажорі».

8
Париж, жовтень, перша година ночі. Біля виходу з Театру на Єлисейських полях водій Жан Дельфіні з пурпуровим обличчям і в блідій каскетці щойно посадив пасажира у свою автівку «Delahaye-109» [56]. Клієнт вказує адресу: Готель д’Атен, будинок 21 на Атенській вулиці; не дуже велика відстань. Сидячи на задньому сидінні, клієнт дивиться на вулиці, які мигтять у вікні авто, кидає погляд на водія, відокремленого од нього скляною перетинкою, потім, поринувши в роздуми, перестає бачити навколишній краєвид. Вони вже сливе прибули; автівка проїжджає Амстердамською вулицею, зараз поверне ліворуч, коли раптово з-за перехрестя, на повній швидкості, мчить інше таксі, цього разу моделі «Renault Celtaquatre», за кермом якого сидить водій Анрі Ласеп, з жовтуватим обличчям і в картатій каскетці.
Бічне зіткнення таке сильне, що внутрішня шибка таксі розбивається від удару, перетворившись на подвійне лезо, і воно загрожує розітнути пасажира Равеля навпіл. Це виходить зробити лише частково: воно встромлюється в бік, зім’явши три ребра, через що в маестро виникає моторошне відчуття чогось стороннього в грудях, якогось горба всередині його тіла; крім того, шибка вибиває йому три зуби, а дрібніші уламки безжально шматують обличчя; особливо потерпіли ніс, надбрівні дуги й підборіддя. Піднімають з ліжка найближчого аптекаря і роблять пораненому тимчасову перев’язку, аби потім доправити в лікарню Божона, де йому зашивають порізи й відвозять до готелю. Одначе наступного дня з’ясовується, що він також страждає через внутрішні ушкодження, і його лікар воліє скерувати свого пацієнта для кваліфікованішого нагляду в клініку на вулиці Бломе.
Протягом наступних трьох місяців Равель узагалі нічого не робить. Його лікують, доглядають, перев’язують, йому полагодили вставну щелепу. Він майже не говорить і не жаліється, хіба лише час від часу нарікає на те, що хід його думок інколи уривається і міркувати стало тяжче, ніж дотепер. Він і раніше вирізнявся неабиякою розсіяністю, а нині провали в пам’яті почали повторюватися все частіше. Щоранку йому приносять «Le Populaire», яку він завжди читав від першого до останнього рядка, але тепер, подібно, газета не дуже-то цікавить його: він лише мигцем проглядає її, гортаючи сторінки. Усі останні роки він напружено працював, і лікарі наполегливо попереджали: хронічна втома геть не сприяє поліпшенню його стану. А від часу цієї автоаварії він серйозно погіршився. І, поки Равеля піддають різним обстеженням, він намагається пояснити, що його думки, які б вони не були, нидіють у мозку, наче у в’язниці, не можучи вийти назовні. Звичайно, після такого шоку це цілком природно, і можна сподіватися, що з часом усе мине. Його обстежують знову і знову, але без результату. Усі близькі радять йому найрізноманітніші способи лікування, і кожен уважає свій спосіб найліпшим. Електричний струм, уколи, гіпноз, гомеопатія, психотерапія, навіювання, купа лікарських препаратів, у яких неможливо розібратися, – ні, йому нічого не допомагає.
Коли минули ці три місяці й упертий Вітґенштайн усе-таки прибув до Парижа, стан Равеля починає потроху поліпшуватися. Схоже, він навіть змирився з калікою-піаністом, – або просто збайдужів до всього; у кожному разі, він погоджується диригувати в залі «Плеєль» Паризьким симфонічним оркестром, коли Вітґенштайн виконуватиме його концерт, на що має ексклюзивне шестирічне право. Але не слід думати, що Вітґенштайн, сидячи в скрюченій позі перед роялем, з порожнім правим рукавом, як завше, запханим у кишеню, відмовився од наміру оздобити партитуру концерту на свій смак. Він безсоромно дозволяє собі всілякі зайвини, демонструє ефектні віртуозні пасажі, прикрашає мелодію нескінченними фіоритурами й трелями, забарвлює фрази, які зовсім цього не потребують, а його ліва рука раз по раз скаче праворуч, на долішні ноти клавіатури, де геть не має чого робити. Зовні Равель не реагує на це: стоїть за пультом, вибиваючи такт і, як завжди при диригуванні, трохи плутаючись у ритмах. Має якийсь відчужений вигляд. Крім того, він гортає партитуру, перекладаючи батуту з правої руки в ліву, і це викликає підозру, що автор уже не може диригувати своїм концертом напам’ять.
Так і не позбувшись надмірної втоми, він наново від’їжджає відпочивати до Сен-Жан-де-Люза. Зазвичай, коли він тут, на батьківщині, усе йде чудово: ліниво потягується і позіхає океан, у безкрайній небесній синяві плине чисте сонце. І Самазейль, і Марі Ґоден – тут, поруч, готові прийняти й пестити його, але цього літа чомусь усе починає розладнуватися. Аж ось декотрі жести, які раніше робилися миттєво і бездумно, уповільнюються або не досягають мети. Наприклад, письмо, про форму і стиль якого він так дбав раніше: схоже, нині Равелеві важко виписувати слова, навіть при складанні звичайного списку покупок. Якось у неділю, сидячи вкупі з Ґоденами на кориді, він довго копається в кишенях, неспроможний пояснити, що йому потрібно; потім, коли Едмон виймає сигарету з пачки, спритно хапає її: ось що я шукав! А ще історія з пляжем: добрий плавець, він завжди любив запливати далеко у відкрите море, але тепер помічає, що йому більше не даються декотрі рухи у воді: вони стали безладними, призводять до абсолютно несподіваних результатів. І там само, на березі океану, коли він вирішив навчити Марі мистецтва кидати камінці рикошетом по воді, рука не підкоряється йому, і камінець влучає в обличчя його приятельки.
Проте за три дні після цієї пригоди він уперто знову рушає на пляж, сміливо запливає у відкрите море і довго не повертається. Друзі поспішають шукати його і знаходять в океані, далеко від берега; він лежить горілиць на воді, очікуючи допомоги. Його доправляють на берег і запитують, що сталося; він спокійно відповідає: я розучився плавати. Лікарі не знають, що про це думати, але все-таки радять йому подовжити відпочинок, тільки в прохолоднішому кліматі, змінити Атлантику на Ла-Манш: на їхню думку, північні пляжі набагато корисніші за південні. Йому організовують запрошення до Ле-Туке [57], і справді: місяць потому він почувається куди ліпше. Тепер можна повертатися додому.
Так, певне, йому ліпше, але він добре бачить, що його письмо швидко деградує, втрачаючи свою елегантність, стаючи нерівним, незграбним, а невдовзі – майже нерозбірливим. Саме о цій порі піднімають голову сюрреалісти; вони виношують ідею запросити бомонд до редакції «Мінотавра» [58], аби влаштувати одну зі своїх урочистих акцій: цього разу вони вирішили взяти відбитки рук у всіляких знаменитостей для того, аби досвідчений експерт-хіромант визначив їхні характери. Збираються діячі найрізноманітнішого штибу: Дюшан і Гакслі, Жід і Сент-Екзюпері. Бретон, з величезним острахом ставлячись до музики (напевне тому, що геть нічого в ній не тямить), проте наполіг на запрошенні єдиного обраного композитора: Равеля. Той має цілком здоровий вигляд і дуже радий нагоді брати участь у такій акції. Він приходить на прийняття усміхнений, як завше, ретельно зачесаний, у двобортному костюмі антрацитового кольору; його очі блищать, хода енергійна, і він явно схвильований зустріччю з сюрреалістами, які, либонь, цікавлять його навіть більше, ніж він хоче показати; охоче пристає на процедуру: експерт притискає Равелеві долоні до чорної закіптюженої пластини, а потім до аркуша білого паперу, і справу зроблено.
Та, виявляється, це ще не все: кожен випробовуваний повинен поставити підпис під своїм відбитком; надходить черга Равеля, йому простягають ручку, але він перелякано відтручується. «Не можу, – прямо каже він, – не можу підписатися. Завтра мій брат надішле вам мій підпис». І, звернувшись до Валентини Гюґо [59], яка супроводжує його, шепоче: «Ходімо звідси, Валентино, ходімо якнайшвидше!» Більше не вимовляє ані слова; вони виходять з редакції під зливу, Равель квапливо сідає в таксі та їде геть. Валентина лишається на хіднику. Сюрреалісти перезираються. А щодо експерта, точніше, експертки, – це пані докторка Лотта Вольф, – то її висновок зберігся. Абсолютно безглуздий висновок.
За певний час продюсер Канетті [60], скориставшись приїздом до Парижа квартету «Ґалімір», запропонував фірмі «Полідор» записати Квартет Равеля в його виконанні. Він повідомляє автора, що був би йому вдячний, якби той погодився простежити за процесом запису. «Звичайно, – відповідає Равель, – з задоволенням». Він сідає в кабіні контролю і стежить за грою музикантів, не виказуючи особливого прагнення керувати ними. Просто схвалює або не схвалює почуте, вряди-годи кажучи: добре, не дуже добре, а ось це слід би повторити. Уточнює деякі дрібниці, виправляє легкі ритмічні недбалості або темпові зміни. Після кожної частини, під час прослуховування воскових валиків, його запитують, чи не потрібно зробити перезапис, але він уважає, що це не обов’язково, і все закінчується ще до обіду. Музиканти ховають інструменти у футляри, а самих себе ховають у пальта, і тоді Равель звертається до Канетті: «Усе було дуже добре, – каже він, – просто чудово. Тільки нагадайте мені ім’я композитора». Можна вірити в цю історію, а можна – не вірити.
Оскільки нові обстеження не виявляють серйозних органічних порушень, його відправляють відпочивати до Швейцарії, у гори. Равелеві вже знайомі ці властивості гір добре впливати: по війні він провів там місяць у санаторії, де його лікували від сухот, наполегливо не називаючи цю хворобу власним іменем і приписуючи переважно сонячні ванни. Цього разу лікарі рекомендують йому щовечора приймати гарячу ванну з хвойним екстрактом. Він повинен був написати своїм друзям Делажам, які чекають новин від нього і, бачачи, що його нема та й нема, починають хвилюватися. А коли його лист усе-таки надходить, вони їдуть до Швейцарії, зустрічаються з Равелем, він мусить пояснювати їм причину затримки: аби написати цього листа, цілий тиждень він вишукував усі потрібні слова у словнику Ларусса і виписував їх звідти.
Така теперішня ситуація. Швейцарське лікування не дало жодних результатів. Деколи, присутній на концерті, де виконують котрусь із його речей, він запитує, чи його цей твір, або, ще гірше, бурчить собі під носа: усе-таки непогано. Тепер він уже знає, що не здатний написати власне ім’я, і якщо після виходу з зали молоді люди кидаються до нього по підпис, вимахуючи авторучками, наче списами, він проходить повз них, під охороною Елен, наче робот, удаючи, що не чує і не бачить нікого, і страждаючи від цього награного нехтування, покликаного відмежувати його од шанувальників, ще сильніше, ніж від усвідомлення своєї хвороби. А невдовзі йому залишається тільки любов до самоти, і цілими годинами він просиджує на балконі монфорського будинку, бездумно споглядаючи долину, краса якої колись наснажила його оселитися в цій місцині. Елен приїжджає до нього, турбується про нього, запитує, що він тут робить. Він просто відповідає, що очікує, не уточнюючи, чого саме. Живе в імлі, яка день у день усе густіше сповиває його розум, залишаючи йому тільки одне заняття: щодня він здійснює довгі прогулянки лісом. Там ніколи не губить дороги. Зате для нього загублена вся решта світу з його предметами: одного разу, вечеряючи зі своїм видавцем, Равель, беручи виделку за зубці, відразу розуміє, що зробив щось хибне, і кидає панічний погляд на Марґеріт, яка сидить поруч.
Себто – ситуація погана. У справу втручається схвильована Іда Рубінштейн. Іда все так само висока, струнка, вродлива, заможна і, крім того, щедра, досить щедра, аби ухвалити таке рішення: Равель потребує зміни атмосфери, і вона цим займеться. Іда організує для нього тривалу мандрівку Іспанією та Марокко; його супроводжуватиме Лейріц. Отже, рушаймо. Уже в Танжері справи йдуть помітно ліпше. А в Марракеші протягом трьох тижнів він обходить базари від початку до кінця, не гублячись, як не губився в лісі Рамбує, а потім, повернувшись до готелю, навіть примудряється записати три такти музики у присутності Лейріца, збудивши в ньому сподівання на ліпше. Равеля вшановують усюди, де б він не з’явився, вшановують, навіть не бачачи, як-от того дня, коли, опинившись серед моря велосипедів, він раптово чує своє «Болеро», яке насвистує один телеграфіст, торуючи собі дорогу в гущавині юрми; а втім, у це теж нікого не змушуємо вірити. У Фесі його приймає генеральний консул; показує йому місто, запевняючи, що це видовище надихне композитора. «О, – каже Равель, – якби я вирішив писати в арабському дусі, то створив би щось куди більш арабське, ніж усе це». Лейріц надсилає листівки з докладними звітами Іді Рубінштейн, яка, своєю чергою, щодня телефонує йому. Лейріц запевняє, що все йде чудово: Равель дуже задоволений тим, як його приймають, трішки працює, навіть написав братові. Лейріц намагається переконати себе та її, що це саме так, одначе насправді маестро досі не скинув гніту втоми, дратується з будь-якого приводу, ледве говорить і більше, ніж будь-коли, почувається відірваним од решти світу, що зовсім не дивно: цей світ перетворюється для нього на буйний вихор пилу, світла і руху. Проте на зворотному шляху додому через Іспанію його стан знову ненадовго поліпшується. Поліпшується настільки, що, приїхавши на похорон Дюкаса [61], Равель звертається до Кеклена [62] зі словами: «Знаєте, я тут накидав одну тему… досі ще можу писати музику!» Але цього разу ви не мусите вірити навіть йому самому.
Не мусите, бо процес відбувається дуже швидко, і лише погіршується: тепер він уже не здатний контролювати більшості своїх жестів, втратив чуття свідомості, майже розучився писати й читати, та й висловлюється день у день усе незрозуміліше, безперервно плутаючи слова, їх порядок і сенс. А щодо музики, він досі може сяк-так співати або грати з пам’яті, упізнавати твори, які дають йому прослухати, але прочитати партитуру чи виконати щось за нотами йому вже не до снаги. Годі й казати про сон, який взагалі покинув його.
Метода № 3: вести рахунок. Наприклад, згадати всі ліжка, у яких спав з самого малку. Це складне завдання, воно забирає багато часу, щоразу спливають у пам’яті все нові й нові ліжка, і це тягнеться так довго, що стає нудно: на цю нудьгу можна розраховувати як на снодійне.
Заперечення: та сама нудьга здатна тримати Равеля в стані неспання, змушуючи його ставити собі несподівані запитання, одне слово – збуджувати. Також буває, що він кепсько розв’язує своє завдання: його сповиває забуття, і він мусив би поступитися, але не поступається. Бажання заснути таке сильне, що він незмірно нервує, очікуючи сну, навіть відчуваючи наближення дрімоти; ця клінічно загострена увага відганяє її в момент, коли вона вже на порозі, і все треба починати спочатку. Адже, погодьтеся, неможливо робити все одночасно: чи може людина заснути, чатуючи на прихід сну?!

9
Равель завжди мав тендітне здоров’я. Перитоніт і сухоти, іспанка і хронічний бронхіт – організм, виснажений усіма цими недугами, не міг похвастати стійкістю, навіть якщо його пан незмінно тримався прямо, наче прив’язаний до вертикальної дошки, у своїх бездоганно пошитих костюмах. Його розум теж сильно ослаблений під тиском зневіри й смутку, – хоча зовні він ніколи їх не виявляв. – через незмогу забутися сном, який уперто не йшов до нього. Але нині його мучить інше: він не бачить гребінця, який лежить перед ним на туалетному столику, не здатний зав’язати собі краватку, вдіти запонки в манжети без сторонньої допомоги.
Друзі намагаються розважити його, водять на концерти, але й там він сидить у кріслі, маючи відсутній вигляд, нерухомий і німий, наче мрець. До Парижа приїжджає Тосканіні, і Равеля вдається вмовити послухати, як той диригуватиме одним із його творів. Він неохоче поступається, трохи пожвавлюється, коли публіка бурхливо оплескує оркестрові й диригенту, але, пірнувши в глибину ложі, категорично не бажає вітати їх. Друзі здивовані й засмучені: чого йому вартує підійти до Тосканіні, висловити свій захват і так усунути те старе непорозуміння з «Болеро»?! «Ні, – реагує Равель, – тоді він так і не відповів на мого листа!» У вестибюлі театру до нього підходить подружня пара. Їхні обличчя щось невиразно нагадують йому, але що?.. «Любий маестро, – кажуть вони, – пам’ятаєте, як кілька років тому ви грали в нас на роялі “Дафніса”?» «Так-так-так», – байдуже відповідає Равель, геть нічого не пам’ятаючи й не маючи ані найменшої гадки, хто перед ним стоїть.
Він уже сливе нікого не впізнає, але добре це розуміє. Ясно бачить, що його рухи не досягають мети, що він бере ножа за лезо, суне в рота сигарету запаленим кінцем, аби відразу виправитися: ні, не те, бурчить собі під носа в таких випадках. Він знає, що обрізає нігті або надіває окуляри зовсім не так, як потрібно, і якщо все-таки примудриться надіти їх правильно, аби спробувати прочитати «Le Populaire», то не може змусити працювати м’язи ока, аби водити поглядом по рядках. Так, він чудово усвідомлює все це, одночасно і жертва, і свідок свого занепаду, живцем похований у власному тілі, яке більше не слухається розуму, де живе тепер хтось геть чужий.
«Усе-таки це трагедія – те, що трапилося зі мною», – каже він Марґеріт. «Терпіння, мій друже, – незмінно відповідає вона, – терпіння, усе мине. Почекайте трохи. До того ж, згадайте Верді: він мусив дочекатися вісімдесятирічного віку, аби створити “Фальстафа”!» Та Равель далі нарікає на свою лихо, і тоді вона вигадує іншу втіху: навіть якщо він більше не може писати музику, його творча спадщина – велика. «Ви вже відбулися як видатний композитор, – навіює йому Марґеріт, – ваша творчість така чудова, така прекрасна…» Равель уриває її, не давши скінчити фразу. «Як ви можете таке твердити! – гірко вигукує він. – Я нічого не написав, нічого не залишу по собі, нічого не сказав, що хотів би сказати!»
Він самотній у себе в Монфорі, самотній і позбавлений ілюзій. Хоча Равель, тісно пов’язаний лише з музикою, був самотній завжди. А тепер це жалюгідне життя остогидло йому, вся його істота повстає проти усвідомлення, що він уже ні до чого не здатний, що власне тіло стало йому в’язницею. Знаючи, що всьому кінець, він намагається бодай якось організувати свою самоту. Щодня обходячи пішки ліс Рамбує, де він, попри свій стан, досі чудово орієнтується, Равель повертається додому і сидить біля телефона, сподіваючись і очікуючи дзвінка від Едуара, якого часто справи затримують десь далеко, – продовжуючи палити без перепочинку (і порушуючи лікарську заборону), встаючи лише для того, аби спорожнити попільничку, бо повна вона має вигляд так само сумний, як і розібрана постіль. Зате щодня о п’ятій годині по обіді до нього приходить гість – Жак де Зоґеб. Ледве той натискає на дзвінок, як Равель прожогом кидається до дверей, аби спробувати їх відчинити. Оскільки жодна частина тіла вже не підкоряється йому, закостенілі пальці незграбно смикають засув, рухаючи його туди-сюди, найчастіше не туди, куди треба, до того часу, поки він не здасться і не покличе економки. Крізь зачинені двері Зоґеб чує дедалі гучніші роздратовані вигуки Равеля, яким вторує схвильоване квоктання пані Ревло; нарешті двері відчиняються.
Гість бере господаря під руку, і вони проходять до червоно-сірої вітальні. Зоґеб сідає на диванчик, а Равель напівлежить у глибокому кріслі біля вікна. І щодня звучить один і той самий діалог: «Як почуваєтеся?» – запитує Зоґеб. «Кепсько, – відповідає Равель, – усе так само кепсько». Його співрозмовник цікавиться, чи він спав. Господар заперечно хитає головою. «А як апетит?» – продовжує гість. «Апетит… так, – розсіяно каже Равель, – апетит цілком…» – «Ви трішки працювали?» Господар наново хитає головою, потім йому на очі несподівано набігають сльози. «Чому це на мене впало? – питає він. – Чому?» Зоґеб не відповідає. Помовчавши, Равель каже: «А все-таки я писав непогані речі, правда?» Зоґеб не відповідає. Сидить із Равелем години до восьмої, а наступного дня о п’ятій по обіді знову з’являється і ставить ті самі запитання. І так вони сидять щоденно, поки не починає сутеніти й не постає проблема сну.
Метода № 4: бромід калію, лауданум, веронал, нембутал, промінал, сонерил та інші снодійні.
Заперечення: свого часу зробивши йому неабиякі послуги, нині снодійні засоби втратили свою силу і більше майже не допомагають. Зрештою, в Равеля виходить трішки подрімати на зорі, коли тільки починає світати. Але ця подоба сну, затьмарена страшними видіннями, не дає йому спочинку. Равель постійно змушений битися з якимись монстрами або, ще гірше, рятуватися від них утечею. І лише останньої миті перед загибеллю він прокидається, нажаханий, розбитий, ще більше змордований, ніж напередодні ввечері, не так у поганому настрої, як у повній прострації.
Друзі доклали чимало зусиль, аби організувати для нього виконання Концерту для лівої руки, причому в його, авторській, редакції, яку Жак Февріє [63] нарешті очистив від оздоб Вітґенштайна. Під час концерту Равель кілька разів нагинається до своєї сусідки й запитує, чи достеменно те, що грають, – його твір; щоправда, нині він має пом’якшувальну обставину: ніколи не чув цієї композиції в такій формі. Та коли три місяці потому він потрапляє на інший концерт, складений з його фортепіанних творів, композитор не усвідомлює, що публіка бурхливо вітає саме його. Певне, йому здається, що ці оплески адресовані італійському колезі, який сидить поруч, бо Равель шанобливо повертає голову до нього, обдаровуючи мертвою усмішкою, що навіює страх. Потому його ведуть вечеряти, і він покірно дотримується ритуалу трапези: мовчазний привид, усе так само бездоганно вдягнений, якщо не зважати на одну дрібницю: на випадок можливого непорозуміння дбайлива пані Ревло приколола до лацкана його жакета папірець із домашньою адресою.
Ясно, що необхідно вжити якихось заходів, і його близькі безперервно радяться щодо цього. Даремно Іда Рубінштейн об’їжджає Швейцарію, Німеччину і Британію, консультуючись із фахівцями: усі вони одностайно визнають себе безсилими. У Парижі вона звертається до двох піонерів церебральної хірургії; один із них заперечує можливість операції. Другий заявляє приблизно таке: «Якби це був хтось пересічний, я не ризикнув би оперувати його і залишив би на поталу долі, навіть знаючи, що йому загрожує безнадійний маразм. Але Равель – зовсім інший випадок. Тут ми зобов’язані спробувати йому допомогти. Сподіваймося, що успішне втручання зробить його колишнім, подарує ще довгі роки нових творчих досягнень». Незважаючи на результати обстежень, як і раніше, неоднозначні, усе-таки можна припустити наявність пухлини, і якщо це потвердиться, він дає згоду оперувати. Кловіс Венсан – славетний нейрохірург, гідний повної довіри, і близькі схиляються перед його думкою; процедуру призначають на післязавтра.
Перед операцією хворого належить постригти наголо; Едуар та інші силуються заспокоїти пацієнта, але він, бачачи, як його волосся падає з-під ножиць, благає відвезти його додому. Даремно переконують його, що це необхідно для нової рентгенограми, для ретельніших обстежень: Равель не вірить жодному їхньому слову. «О ні, – стисло каже він, – чудово знаю, що зараз мені відрубають макітру». Та, коли його голову обмотують тюрбаном із бинтів, він неначе змиряється і навіть раніше за інших усміхнено констатує свою несподівану подібність до Лоуренса Аравійського.
Хірурги руками випилюють у його черепній коробці прямокутне «віконце» і, відігнувши кістку, розкривають тверду мозкову оболонку – подивитися, що там коїться всередині. Вони бачать мозок, трішки запалий ліворуч, але загалом нормальний, без усіляких ознак розм’якшення, хоча між звивинами – до речі, не дуже-то атрофованими – видно набряки. Не виявивши жодної пухлини, лікарі роблять прокол бічного шлуночка, аби випустити трохи рідини. Кілька разів піддувають туди повітря, сподіваючись досягти розширення: мозок розширюється, але відразу знову зіщулюється: схоже, церебральна атрофія незворотна, себто лікарі мало чого домоглися. Вони вирішують припинити операцію, закривають отвір для впорскування, залишають тверду оболонку відкритою, повертають на місце випиляний фрагмент черепної коробки й накладають шви брунатною ниткою.
Операцію скінчено, на хвилину Равель опритомнює, і всі сподіваються, що його врятовано. Він приймає якусь їжу, прохає, аби прийшов Едуар, потім хоче бачити даму. Яку даму, запитують його, перелічуючи імена, котрі йому самому важко вимовити. Іду Рубінштейн? Він заперечливо хитає головою, показуючи пальцем на підлогу. Елен Журдан-Моранж? Ні, шепоче він. Марґеріт Лонґ? Та ні, повторює він усе тим самим жестом і врешті каже: нижче. Ще нижче. Зрештою, здогадуються і приводять до нього пані Ревло. Знову він поринає в сон і за десять днів помирає; його тіло вбирають у чорний фрак, білий жилет, накрохмалену сорочку з жорстким відкладним коміром і білим метеликом та у світлі рукавички; Равель не залишив заповіту, ані разу не був знятий на кіноплівку, не маємо жодного запису його голосу.

[1] Оригінал повісті було вперше опубліковано 2006 р. в паризькому видавництві «Minuit».
[2] Елен Журдан-Моранж (1882–1961) – французька скрипалька, музична критикиня, радіопродюсерка. Авторка кількох мемуарно-біографічних книжок: «Равель і ми. Людина. Друг. Музикант» (передмова Колетт) (1945), «Равель за Равелем» (радіобесіди з Владо Перлемютером) (1953), «Мої друзі-музиканти» (передмова Жана Кокто) (1955).
[3] Монфор-л’Аморі – місцевість (село) неподалік Парижа в регіоні Іль-де-Франс (департамент Івлін). Равель мешкав там від 1921 р.
[4] Оран Демазі – французька акторка театру і кіно, пік популярності якої припав на 30-ті й 40-ві рр. ХХ ст.
[5] Едуар Равель (1878–1960) – рідний брат композитора. Працював у сфері конструювання двигунів на заводі Бонне в Леваллуа-Перре (північно-західна околиця Парижа).
[6] «L’Intransigeant» («Безкомпромісний») – щоденна паризька газета право-націоналістичного спрямування, яка виходила в 1880–1940 рр.
[7] «Le Populaire» («Народний») – щоденна газета французьких соціалістів, публікована в 1918–1970 рр.
[8] Сен-Назер – містечко на заході Франції (департамент Атлантична Луара).
[9] Дамаст – різновид декоративної тканини з особливим візерунком.
[10] Під «Кронштадтом», імовірно, автор має на увазі картуз, подібний до тих, які носили моряки Балтійського флоту Російської імперії, базованого в м. Кронштадті.
[11] Уточнення. Насправді Равель претендував на здобуття Римської премії не п’ять разів, а лише тричі (див. далі коментар до розділу 6).
[12] Названа компанія – плід творчої фантазії Дж. Конрада. Насправді її не існувало.
[13] Себто світло-зелена барва, притаманна багатьом роботам художника Паоло Веронезе, на честь якого її названо.
[14] Французькою слово «transatlantique» означає «садовий парусиновий шезлонг».
[15] Шафлборд (англ. shuffleboard) – гра, в якій дерев’яний або пластмасовий диск потрібно закинути в одну з дев’яти клітинок спеціально обгородженого майданчика на корабельній палубі.
[16] Пригодницька драма за романом Моріса Декобра (1928). Режисери Марко де Ґастін і Моріс Ґлейз.
[17] Комічна короткометражна кінокартина режисера Ромео Бозетті (1911).
[18] Так у Франції під час Першої світової війни йменували солдатів-фронтовиків. «Пуалю» (poilu) буквально означає «кошлатий».
[19] Джóрдже Енéску (1881–1955) – видатного румунського композитора, скрипаля і диригента – у Франції, де він прожив багато років, називають Жорж Енескó.
[20] Моріс Делаж (1879–1961) – французький композитор і піаніст. Учень Равеля, який присвятив йому номер «Долина годинників» з циклу «Дзеркала». Делаж знаний як автор симфонічних поем («Будівники мостів», «П’яний корабель», «П’ять симфонічних танців»), камерної музики («Французька сюїта» для струнного квартету), «Мелодій» для голосу з фортепіано («Раґамаліка», «Ронсар – своїй музі», «Панни з Авіньйона») та для голосу й інструментального ансамблю («Чотири індуські вірші», «Дві байки Лафонтена», «Три пісні джунглів»), фортепіанних композицій («Шуман», «Контррими»). 1923 р. Равель був свідком на весіллі Делажа з Неллі Ґерен-Дежарден.
[21] Ролан-Манюель (спр. Ролан-Алексіс-Манюель Леві) (1891–1966) – французький композитор і музиколог. Учень В. д’Енді й А. Русселя. Був близький з Е. Саті й М. Равелем, ставши його першим біографом. Написав 2 опери, 3 балети, ораторію, концертину, музику до 14-ти кінофільмів тощо. Першу книжку про Равеля та його творчість опублікував 1914 р. Друге розширене видання цієї роботи вийшло 1925 р. Повну біографію Равеля видав 1938 р. і, з деякими змінами, перевидав 1948-го. Писав також розвідки про Е. Саті, А. Онеґґера, М. де Фалью. Керував підготовкою до друку фундаментальної двотомної «Історії музики» (1 т. – 1960 р., 2 т. – 1964 р.; сукупний обсяг – понад 4000 ст.).
[22] «Емброуз-Лайт» – колишній маяк на перехресті корабельних шляхів у затоці Нью-Йорка.
[23] Елі-Роберт Шмітц (1889–1949) – французько-американський піаніст, педагог, письменник, видавець і організатор.
[24] Болетт Натансон (1892–1936) – французька архітекторка і декораторка. Власниця престижної художньої галереї в Парижі.
[25] Мати Равеля була етнічною басконкою.
[26] Марка автомобіля, який виробляли у США в 1901–1938 рр.
[27] «Stutz Bearcat» – американський спортивний автомобіль, який випускали в першій третині ХХ ст.
[28] «The Man I love» («Мій коханий») (1924) – пісня Джорджа Ґершвіна на слова його брата Айри.
[29] Діяв у США в 1920–1933 рр.
[30] Діаболо – жонглювальна розвага, в якій предмет у формі двох конусів, з’єднаних між собою їхніми вершинами, обертають, кидають і ловлять за допомогою мотузка, прив’язаного до двох палиць, які виконавець тримає в обох руках. Найбільш імовірною країною походження цієї гри вважається Китай. Періодично діаболо використовують у циркових номерах, як-от у шоу «Quidam» цирку «Дю Солей».
[31] Леон Лейріц (1888–1976) – французький художник і скульптор. У Паризькій опері був декоратором сценічних постановок «Болеро» (1941), «Моєї Матінки Гуски» (1942) і «Павани померлій інфанті» (1947) на музику Равеля. Наприкінці 1940-х увійшов до групи ініціаторів створення Фундації ім. Моріса Равеля, яку врешті було засновано 1956 р. під орудою брата композитора Едуара.
[32] Рене Кердік (1885–1945) – французький письменник і поет. Автор збірок «Почуття», «Жінки нашої доби» (обидві – 1925) та ін. Деякі його вірші поклали на музику відомі композитори (А. Онеґґер, П.-О. Ферру, Ф. Шмітт)
[33] П’єр-Октав Ферру (1900–1936) – французький композитор. Автор кількох балетів, зокрема «Молодість», на прем’єрі якого танцював Серж Лифар (1933). Написав комічну оперу «Хірургія» за мотивами А. Чехова (1927). Створив романси на окремі вірші П. Валері, Й.-В. фон Ґете, Ж. Сюперв’єля, П.-Ж. Туле. Регулярно дописував критично-аналітичні статті на музичні теми в паризькі часописи. Загинув у автоаварії в Угорщині. Його пам’яті Ф. Пуленк присвятив свою «Літанію Чорній Діві».
[34] Леон-Поль Фарґ (1876–1947) – французький письменник і поет. Належав до грона символістів. На його вірші писали музику, зокрема, М. Делаж, М. Равель («Мрії»), Е. Саті, Ф. Шмітт.
[35] Манюель Розенталь (1904–2003) – французький композитор і диригент. Починав як скрипаль. Брав уроки в Ж. Бушрі (скрипка), Н. Буланже і А. Ролан-Манюеля (композиція), Ж. Юре (контрапункт і фуга) і спорадично – у М. Равеля, який сприяв його диригентському дебюту (1928), а також підтримав постановку одноактової опери-буф «Відділ шовку» Розенталя в паризькій «Опера-Комік» у червні 1930 р.
[36] Ідеться про Жанну-Марію-Алісію Жіль-Марше – французьку художницю, дружину Анрі Жіль-Марше – піаніста і композитора, друга Равеля.
[37] Іда Рубінштейн (1883–1960) була уродженкою Харкова. Її дід – Рувін (Роман) Рубінштейн – засновник впливового тамтешнього банкірського дому. У Петербурзі Іда скінчила драматичні курси при Малому театрі. Брала уроки танців у Михайла Фокіна. У 1908–1938 рр. виступала організаторкою-антрепренеркою, а також учасницею театральних постановок спершу в Російській імперії, потім – за кордоном. Мешкала в Парижі від 1910-х рр. Учасниця Російського балету Дягілєва в 1909–1911 рр. Перша виконавиця «Болеро» Равеля (1928) (див. далі основний текст). Під час Другої світової війни перебувала в Лондоні (організувала шпиталь для британських і французьких солдатів). Після війни повернулася до Франції, де постійно мешкала в м. Вансі (Середземномор’я). 2024 р. Паризькій регіональній консерваторії було присвоєно ім’я Іди Рубінштейн.
[38] Болеро – тут: частина іспанського народного вбрання у формі короткої безрукавки.
[39] Ґюстав Самазейль (1877–1967) – французький композитор і музиколог. Учень Е. Шоссона, В. д’Енді й Ш. Борда. Автор фортепіанних ((«Наяди – увечері», «Пісня про море», «Ноктюрн», «Ескізи»), камерних (струнний квартет, соната для скрипки й фортепіано, сюїта для скрипки, альта і віолончелі), оркестрових («Симфонічний етюд», «Ніч…», «Коло годин»), вокальних («Мелодії») творів. Опублікував життєпис П. Дюкаса (1936), якого знав особисто, і мемуарно-біографічну книжку «Музиканти моєї доби. Хроніки й спогади» (1947).
[40] Пелота – національна спортивна гра басків, прообраз сквошу.
[41] Хоакін Нін-і-Кастельянос (1879–1949) – кубинський музиколог, композитор і піаніст. Значну частину життя провів у Франції та Іспанії. Приятелював з Равелем. Видатний аранжувальник і популяризатор іспанського фольклору.
[42] «Hotchkiss» – французька марка автомобілів, які виробляли в 1903–1969 рр.
[43] Енріке Фернандес-Арбос (1863–1939) – іспанський скрипаль, диригент і композитор. Автор камерної («Три оригінальні п’єси в іспанському стилі», «Танго», «6 віршів Ґ.-А. Бекера»), оркестрової музики («Маленька іспанська сюїта», «Три п’єси для скрипки з оркестром»), а також знаменитої сарсуели «Центр землі» (1895).
[44] «Ла Мадлон» – кафешантанна пісенька, що завдяки своїй широкій популярності під час Першої світової війни стала народною. Автори – Луї Буске (слова) і Каміль Робер (музика).
[45] Ле-Везіне – близька західна околиця Парижа.
[46] Міст через Сену, який поєднує XV і XVI округи Парижа.
[47] Равель, якому присудили орден Почесного легіону 1920 р., відмовився його прийняти з двох основних причин: 1. Він не погоджувався з забороною виконувати у Франції твори німецьких композиторів під час Першої світової війни. 2. Він зберіг образу на владу через те, що тричі пробував здобути Римську премію і всі три рази програвав конкурс на неї.
[48] Історична брама на околиці Парижа (нині – XVII округ).
[49] Марґеріт Лонґ (1874–1966) – французька піаністка і педагогиня. Учениця Антуана Мармонтеля й Анрі Фіссо. Тривалий час викладала в Паризькій консерваторії, після чого, разом зі скрипалем Жаком Тібо, заснувала власну музичну школу. Також вони спільно організували музичний конкурс, який згодом став міжнародним. Перша виконавиця таких равелівських шедеврів, як сюїта «Куперенова гробниця» і Концерт для фортепіано з оркестром соль мажор. Знайома з багатьма видатними музикантами своєї доби, вона стала авторкою низки тематичних книжок: «За фортепіано з Клодом Дебюссі» (1960), «За фортепіано з Ґабрієлем Форе» (1963), «За фортепіано з Морісом Равелем» (1971). Виконала чимало дискографічних записів на фірмі «Columbia».
[50] Пауль Вітґенштайн (1889–1961) – австрійсько-американський піаніст. Учень Мальвіни Бре і Теодора Лешетицького. Під час Другої світової війни потрапив у російський полон із важким пораненням, що мало наслідком ампутацію правої руки. Першим, хто написав ліворучний твір для Вітґенштайна, був Йозеф Лабор, його ранній учитель. Пізніше для нього створювали композиції такі відомі композитори, як Сергій Борткевич, Бенджамін Бріттен, Пауль Гіндеміт, Сергій Прокоф’єв, Ріхард Штраус (хоча в деяких випадках, керуючись власним художнім смаком, Вітґенштайн їх не виконував, зокрема Четвертий фортепіанний концерт Прокоф’єва). Здобув неоднозначну репутацію: з одного боку, як віртуоз екстракласу, а з другого – як любитель «оздоблювати» чужі твори власними додатками, далеко не завжди виправданими, на думку багатьох композиторів і музикологів.
[51] Клод Фаррер (1876–1957) – французький письменник. Лауреат Ґонкурівської премії (1905) за роман «Цивілізовані». Член Академії з 1935 р. Замолоду понад 20 років прослужив на флоті.
[52] Робер Казадезюс (1899–1972) – французький піаніст і композитор. Учень Луї Дьємера (фортепіано) і Ксав’є Леру (гармонія). Підтримував тісні дружні й творчі зв’язки з Равелем, уперше виконавши концерт із його творів у присутності автора 1924 р.
[53] Себто Леваллуа-Перре – див. примітку про Е. Равеля.
[54] Чоловік М. Лонґ – Жозеф де Марльяв (1873–1914) – французький музикознавець (широкославний передусім як автор фундаментального дослідження «Квартети Бетговена»), який загинув на самому початку Першої світової війни. Равель присвятив Марльяву свою «Токату» – 6-й номер сюїти «Куперенова гробниця».
[55] Описаний проєкт кінострічки буде реалізовано, але, як відомо, музику до неї написав не Моріс Равель, а Жак Ібер.
[56] «Delahaye-109» – один із легкових автомобілів фірми «Delahaye» (1895–1954), які вона випускала в міжвоєнний період.
[57] Ле-Туке-Парі-Плаж – морський курорт, розташований на відстані 200 км на північ від Парижа.
[58] «Мінотавр» – сюрреалістичний журнал, видаваний у Парижі в 1933–1939 рр. за редакцією Альбера Скіри й Тер’яда.
[59] Валентина Гюґо (уродж. Ґросс) (1887–1968) – французька художниця, декораторка та ілюстраторка. Певний час була дружиною Жана Гюґо, правнука видатного письменника. Перебувала в тісних взаєминах із літераторами-сюрреалістами. Зокрема, стала авторкою перших ілюстрацій до поезій Поля Елюара.
[60] Жак Канетті (1909–1997) – французький музичний продюсер і промоутер. До Другої світової війни на фірмі «Полідор Рекордз» займався записами класичної музики з квартетом «Ґалімір». Пізніше активно просував багатьох чільних шансоньє Франції. Сприяв приїзду в цю країну таких зірок, як Л. Армстронґ, К. Келловей, Д. Еллінґтон. Рідний брат Еліаса Канетті, Нобелівського лауреата з літератури.
[61] Травень 1935 р. У нас часто пишуть (і вимовляють) прізвище цього композитора (фр. Dukas) без кінцевого «с», відповідно, не відмінюючи його. Але сам він наполягав на вимові «с», що, своєю чергою, вимагає відмінювання прізвища в українській мові.
[62] Шарль Кеклен (1867–1950) – французький композитор, теоретик і педагог. Учень А. Тоду, Ж. Массне, А. Жедальжа і Ґ. Форе. Працював у різноманітних жанрах: симфонічної поеми («Книга джунглів», ), фортепіанних циклів («Перські години»), камерних ансамблів (Квінтет для фортепіано і струнних) тощо. Автор фундаментальних праць: 3-томного «Трактату про гармонію» (1923–26) і 4-томного «Трактату про оркестрування» (1954–59). Його учнями були Франсіс Пуленк, Максім Жакоб, Роже Дезорм’єр та ін.
[63] Жак Февріє (1900–1979) – французький піаніст. Учень Едуара Ріслера і Марґеріт Лонґ. Перший француз, який виконав Концерт для лівої руки Равеля (19 березня 1937 р., зала «Плеєль», диригент Шарль Мюнш). Також був учасником прем’єрних виконань творів Франсіса Пуленка: Концерту для двох фортепіано (1932) (вкупі з автором) і Концерту для гобоя і фортепіано (1963) (вкупі з П’єром П’єрло). Професор Паризької консерваторії з 1952 р. Дядько композиторки Ізабель Абулькер.