Бог розбив мою улюблену чашку і сказав, що так треба.
Так треба, щоб дерева вмирали на зиму,
І щоб були несприятливі умови для написання віршів.
І, можливо, щоб я не грішила більше,
Або не бачила істину незриму,
Бо він закопав її на заднім дворі лікарні,
Звідки (дякувать богу) є шанс вийти іншим,
Хоч і з бездонним в собі урвищем,
Перечисливши всі числа непарні.

Бог послав мені надпис на паркані «ніхто тобі нічого не винен».
Нічого не винен навіть той, хто пробачив провину,
І не вбачав у черзі світанків – хто гірше.
І, можливо, не спав на горищі,
Або не вивчав Юма ґільйотину.
Бо більше не буде кому їх палити,
Звідки ти візьмеш то стільки пального?
Щоб, заливши по вінця його,
Покірно і мовчки назло знов згрішити.

Бог сказав кусати, якщо треба кусати, і ніяк інакше.
І ніяк інакше, якщо хочеш вміти точити ножі срібляні,
Якими скоро вже викарбуєш епітафію,
Можливо, страхів своїх ницих парафію,
Або майбутнім вимастиш руки багряні.
Бо далі те, що прописане безпосередньо до скону, -
Хрускіт поламаних доль незнайомців і власний протест -
Неси сама, не скиглячи, камінний свій хрест,
Бо всі вже давно прописані й хрещені мертвою мовою.


21.11-26.11.22