(цикл-симфонія сновидно-драматичних оповідок)

ПРОЛОГ (сон у руку). Оповідка перша. ДАНАЯ, або Золотий Дощ (клінічний сон). Оповідка друга. Запліднення Золотим Дощем, або Історія гріхопадіння однієї душі без історії (сон-у-притчі). Оповідка третя. Псалом снігопаду. Після-оповідка, або витяг з вистави «ГОЛУБИ ПІСЛЯ ПОТОПУ». Оповідка фінальна, або поза грою. ФАВОРИТКА, або Муза Золотого дощу.
ПІСЛЯЕПІЛОГ
САТЕЛІТ (оповідь-в-додатках).
Оповідка-епіграф. «Jazz in classics» (новеліно в impromptu, або спогад про подорож у часі).
Оповідка-шмуцтитул. БАЛАДА ПРО ВУЛИЧНУ ДІВЧИНУ, або спогад-зустріч після Парижа.
Оповідка-присвята. НЕБЕСНА АРФА (містерія-акорд, написана на реальних фактах у день похорону дійових осіб).

ДОДАТОК
РОДОВІД ДАНАЇ від часів Тисячолітнього Царства, тобто від Ноя-Авраама (з нагоди симфонічного відзначення 1100-річчя Всесвітнього Землетрусу 1755 р.)


ПРОЛОГ

(сон у руку)

Немає жодної зірочки. Туман. Чи не можемо ми хоч раз на рік бути непоказними? Одягнути себе для себе? Стати равликами? Цілий рік для кожної ночі віддаємо себе. І все заради чого? Заради того, щоб на ранок про нас забули. Бо їх чекають інші. Інші радощі і страждання. А наше мізерне світло хіба здатне засліпити ваш сонячний обрій життя!? Ні, у цю ніч, яку ви називаєте «новорічною» (бо так звикли – звикли слухатися календаря: звідки він?), отже, в таку ніч ми вирішили відпочити. Ми сховалися поза туман. Бо нас мало, хоча ви наполягаєте: мільярди мільярдів! Ні, нас тільки гроно, з якого ви народжуєтесь і в якому згодом помираєте, так і не встигнувши цілком народитися.

– Вибачте! Cito! Пропустіть!
Зорі розступаються. Завалює ранок напідпитку.
– Хіба не можна було зачекати? Не бачиш, Мене сьогодні зірки задовольняють.
– Так, але тут написано, що це потрібно було виконати негайно. Cito!
– Гаразд… Секунду!... … Що там у Тебе?
– Вона…
– А, це її стосується!? Ця може і зачекати, доки Я задовольнюсь…
– Але ж… Я говорив там. Вона ще не пропаща! Її нема потреби зводити з планки! Вона… Винна Фортуна. От і все її нещастя!
– А, ця п’яничка Фортуна!? Не хочу про неї і чути!
– Може, вона коли-небудь все-таки вийде з запою?
– Це пропаща сила! Кодувати таку треба! Зашифрувати… і до людей не пускати! Агов, Гніді!
Він розклав на колінах незвичайної форми кленовий листок, на якому ледь промацувалися наростки цифр і черешки назв місяців. Вибрав з них дві – навмання чи з лотереї: 31 та 13. І сказав їм:
– Cherchez la femme!
..І стало одне з них чоловіком, тіло прийнявши від Духа і землі-матері: воно означало його вік. Друге ж сталося Часом, через якого все й трапилося: так і зустрілися (навмання чи за виграшем у лотерею) Сонце з Місяцем. Над водою.
Він посміхнувся.
– Бачиш, Гніді знають свою породу. Бачиш їх: це небезпечно! Не раджу довго дивитися униз…

Вона вийшла з книжкової крамниці, де щойно тримала в руках елегантну книжку для дітей до п’яти років видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». «Якби я мала сина, то неодмінно би придбала йому таку!» А поки що вийшла і за звичкою ще раз оглянула вітрину. Це був якийсь неписаний в неї ритуал: перед тим, як зайти в книгарню, й опісля, як виходиш з неї, неодмінно потрібно було ще разочок полюбуватися вітриною, ніби за тих декілька хвилин, які ти провела всередині, за її склом конче щось мусило змінитися. Чи так тренувала свою пам’ять?.. Мабуть, бо одного формату вона таки перед входом не зауважила. Здається, Комусь її погляд муляв око. Невже Комусь заважав жити її ритуал?
– Ви, напевно, багато читаєте? – почула чийсь випадковий голос, ніби зсередини іншого простору.
– Так! А що, не можна?
– Шкідливо багато читати. То все інформація, а вона відкладається…
– Так? А чим тоді займатися?
– Мови треба вчити. А читати нема чого. Кажу, то відкладає інформацію, а потім її дуже важко вивести. «Досвід кохання»…
Хотіла запитати: «А навіщо її виводити і як це робити?». Але мимоволі звернула увагу на назву однієї книжки, яку, здається, ще навіть не тримала в руках. Не може бути, що вона на вітрині з’явилася лише щойно, ніби нізвідки, тобто за той час, доки я була всередині?! Треба буде якось її попросити переглянути. Але не сьогодні. Сьогодні вже нема часу. І ще треба буде запам’ятати її повну назву…
Пора. Досить! Ритуал закінчено.
Мовчки і досить сміливо ступила на плахту вулиці. Туди, вперед! Тільки й почула, як Хтось ще намагався не відпускати нитки:
– «Досвід кохання». Ось до прикладу. Однієї назви вже достатньо, щоб на дні твоєї душі збурився цілий пласт осаду…
– …
– Це як ритуал. Ось Ви стоїте й оглядаєте назви невідомих ще Вам книжок, які, можливо, ніколи й не купите. Та все одно перед тим, як зайти до книгарні і на виході з неї, ще раз озираєте вітрину, чи, бува, нічого не змінилося за Вашого перебування у книгарні, хоча розумієте, що нічого не може і не повинно б змінитися. Ось і зараз Ви, напевно, очима натрапили на книжку, яку перед входом до книгарні не зауважили і зараз думаєте, що наступного разу треба обов’язково її попросити переглянути…
Випадковий перехожий з блаженною усмішкою промовляв свій монолог, цілком задоволений від її трикрапкового здивування: мовляв, він читає її думки чи що!? Відтак, не даючи їй оговтатися, раптом безцеремонно, але так ніби собі під ніс мимрить приблизно таке:
– Ходімо на каву! Ні?
…Що!? Який нахаба! За кого всі вони мене мають! Що це за таке нашестя, просто епідемія якась! Це не життя, не звичка, не ритуал! Це – професійно! Це – хронічно!!!

- Ти довго говорив з нею?
- З четвертої до половини восьмої. Вона навіть кудись запізнилась, – він скривився, ніби надкусив щось кисле. Ні, Він справді тримав у роті дощ – кислий: він став таким відтоді, відколи побував серед людей.
- А втім, облишмо це. Чим вона може тепер себе захистити? – і ще хотів додати: «Якщо оцим дощем, то виплюнь його, будь ласкавий, Маю». Але промовчав.
Май дивився на дощ крізь пальці.
- Вона може пожертвувати своїм тілом. Правда…
Замовк і задумався.
- Що, правда? Договорюй, будь ласка…
- Правда вона також здатна на все: на велику дурницю – гроші…
- Що-що!?! Відколи?
- Не знаю, вона так казала… Чи вона мене, може, розіграла..?
- Вона Тебе розіграла!!! Звісно ж. Ні, вона не вміє так!
- Допустимо, що так. Але ж… Але коли вона так розіграє цифру?
- Ні, вона не знає цифр! Вона (Ти цього ще не знаєш!) володіє тільки Думками. Як магістр…
- Магістр гри… у бісер… Боже! Це ж така неймовірна гра!..

*
Вони прокинулися і над ранок упізнали його – сніг! Потім байдуже знову задрімали у чашечці білого тюльпана.
- А, сніг? Я колись бавився ним – кидав вам на голови…
- Вибач, ти що, справді не маєш імені?
- Ім’я – етикетка. Хіба ти носиш одяг з етикетками?
- Господи, який Ти смішний! Ти що, з неба впав!?!
- З неба? А що з нього хіба можна впасти!? Та й не Господь я зовсім.. Якщо Він це чує, то тобі будуть непереливки…
Але я не слухаю його – я починаю істерично сміятися у власному сні.
- Боже мій! Які дурні питання Ти ставиш!? Боже мій…
- Стоп! Але ж Бог не твій! Чому ти привласнюєш собі те, що тобі не належить?!
Він направду сердився.
– І взагалі, чому ви вічно перекручуєте слова!?
Мені ці його слова починають потроху шкребти по денці душі, так ніби ложечкою з-під морозива хтось намагається виїсти все аж до решти. Я щільніше згортаюсь у лялечку.
- Що, чому, чому? А що це у вас, скажи мені на милість, за така звичка… Звичка спати у квітах!
- А хіба ліжка, які ви вигадали для спання, чимось кращі!?
- Ні, я не можу тут більше! Мені пора. Краще я піду. Відчини вихід. Зупини!..
*
– Боже, мене турбує, що вона надто довірлива. Мені геть все розповіла про… про них. Що якби я сам не знав, то б подумав… божевільна якась! Мавка…
– Лукаше, чому Ти втручаєшся не у свій хід конем? Ти свою місію виконав – ось все. Дякую. Інші хай тебе не хвилюють!
– Але Мені її шкода. Вона вважає себе … Магдалиною. І, крім того, вона зовсім не розуміє значення слова «гріх»…
– Тебе ще щось цікавить?
– Хто з них був справжнім, а хто – від Отого?
– Ти справді це хочеш знати!? Вважай, щоб сам не став на їхню подобу! Це все мої, але Я їх повикидав з озонової дірки. Деяких Отой підібрав, як паршивих котенят, і використав проти Мене, проти, - важко зітхнув, - нашої одвічної з Отим Світової Війни… А той, котрий народився у машині, найбунтівливіший! Але він час до часу кається. І тоді Я його відпускаю на місію. Даю шанс. Він його, звісно, не використовує. І тоді Я … каюся, що його не звільнив колись за власним бажанням. Таким Каїном він прийшов до Мене і тоді, в липні: вона якраз розважалася азартно з одним від Отого, і Я і його, і її пожалів. Вкотре. (Знову каюся через своє надмірне милосердя, але нічого не можу зробити: така Моя природа…). Тоді Я його відіслав на ту вулицю. Допомагало йому тоді число 28. Як ти вже знаєш, чисто випадкове попадання Мого пальця в небо… Але Я не міг передбачити, що вона зайде так далеко: уявляєш собі, вона вирішила його … ПРИРУЧИТИ!!!
– Нічого собі! Хоча … це так там, у них, заведено…
– Нічого там такого не заведено! Вони просто так думають, що заведено!!! І Я ось уже тисячу років ніяк не можу випалити ці їхні думки з їхніх образів! Просто вони дуже полюбляють задиратися зі Мною…
– Тебе це бентежить?
– Шановний старший канцелярією! Якби Мене це не бентежило, вони б давно перестали народжуватися. Але Я надто живий, щоб народжуватися раз на Тисячоліття. Я потребую, принаймні, щорічного народження!
– Господи, хто в цьому ще на сьогодні сумнівався б!!? І вони в це вірять!!!
– Мені мало тільки їхньої віри! Розумієш, Я не хочу, щоб вони в Мене тільки вірили. Віра – це в нас сліпа Феміда. Ще один приклад, поганий приклад, жіночої слабкої волі. Не хочу, щоб Мене з нею плутали. І Мене це бентежить більше, ніж власне народження!
– А Ім’я? Ти сам знаєш, що є серед них такі, які переконані, що…
– Є такі. Не чіпай їх. Якщо вірять, то нехай. Якщо шукають, - може, знайдуть. Сам подивляю їхній переконаності! Сам хотів би мати їхню впевненість хоч на гірчичне зерно… Але, на жаль, не можна. Мені заборонено мати Ім’я! І Ти знаєш відколи!..
– Хай проклятим буде те дерево, яке Ти першим посадив, і те яблуко, яке першим на цьому дереві виросло!
– Заспокійся! Охолонь, будь ласка… Якби Я тоді не посадив дерева, то не зміг би потім виростити Сина. А якби…

Вона вимкнула магнітофон, дала їм хвилину на роздуми. Звідки ці химери? – кожного бентежило щось своє. Ні, вона не давала їм хвилини: вона просто обдумувала, як краще сформулювати питання… щоб воно часом не звучало по-дитячому… щоб вони, бува, по-дитячому не розсміялися. Вона ще багато не знає нюансів, бо тільки вчиться цього – психології людських стосунків, прагнучи здобути у цій галузі звання Магістра. З цією метою і потрапила сюди, у товариство самотніх людей, які шукають свою другу половинку. Її завжди мучили одне питання і пара дивно закоханих, що сидить навпроти. Багато думає про те. Про те, чому люди бояться власної самотності і від цього Страху з великими очима так часто шукають голки в сіні!?..
Але й справді, який ВІН? Може, прочитаємо..!?

«Чомусь я рай уявляю так: стоїть вокзал з вогнями і гучномовцями, але стоїть усередині поїзда, який кудись їде, їде в нікуди, а отже, стоїть, і ти в ньому стоїш, ідеш і лежиш, чи дивишся в нікуди, а отже, стрімголов летиш з вогнями і гучномовцями, не рухаючись з місця… … … Без цього раю не буде тебе-вчорашнього і не наздожене тебе завтрашній день! Сергій, охоронець [приватний]»

«Якби мені сказали намалювати рай, я б намалювала циркулем коло, але так, щоб воно не виходило за межі клітинки з учнівського зошита. Потім би я в цьому колі намалювала коня: він повинен дивитися просто в центр цього кола. кінь має бути блакитним і дивитися так, щоб аж сумління гризло. А в його оці я б написала вірш – на сто сорок сім октав… AriadnaW@gala.net».

«Рай – це неповністю досконалий простір, який неповністю переходить у час, як неповністю переходить тіло в душу. Неповністю Новаліс».

«Рай – це здатність літати уві сні. Бачити горизонт, який загинається в напівовал. Але краще я Вам перекажу один сон. Я видираюся на сотий поверх багатоповерхового будинку, в якому не працює ліфт, і бачу свою бабусю, яка померла дуже давно. І питаю в неї: “Бабусю, а що означає, що я літаю уві сні?” І знаєте, що вона мені відповіла? Не як усі бабусі, що ростеш, мовляв. Ні, вона сказала: “Це означає, що ти перебуваєш під опікою Матері Божої”. Я такого сам не знав. А Ви? О.Н., студент-медик».

«З точки зору психоаналізу, рай – це сублімована алюзія, яку Джон Мільтон використав у ролі заголовка. А.П., філолог»
«Не люблю писати. Рай – це мій джип. Андрій. 0505819255».
«У Луцьку я познайомився з однією дівчиною, і вона розповідала мені щось про рай… Не пам’ятаю уже, що саме. Володимир, сімейний (лікар)».
«Я боюся раю. Уляна, безробітна, економіст».
«У раю люди нічого не бояться. Зоряна, хореограф».
«Леся, інженер. Чому я повинна тільки уявляти рай?»
«Одного разу я створив для однієї двадцятидвохлітньої дівчини зі Львова рай, а вона взяла і втекла з нього. Василь, Київ, 38 років».
«Я народився у раю. Алхімік»
«Рай – це почуватися у Бога в долонях?пастух»

«Навіть якщо Ви не вірите в щастя з паралельних світів, ні в якому випадку не рвіть записки. Не зберігайте її у себе. Послухайте Мене: це не шахрайство і не лотерея. Коли Я розгортаю свій кленовий листок незвичайної форми, на якому ледь промацуються наростки цифр і черешки назв місяців… Коли навмання вибираю і кидаю букви, як соняшникове насіння Гнідим під ноги і вигукую по-французьки: “Cherchez la femme», хоч французької і не знаю… Тоді може трапитися або велика любов, або велика катастрофа. Але в жодному з цих випадків не викидайте і не рвіть цієї записки, навіть якщо Ви не вірите в існування самого Бога!»

Її руки затремтіли. Хоч вона й не вірила у подібні форми примітивної психології, все ж злякано порвала цю останню записку. Але її текст нікуди не зник. Він мовби був палімпсестом, й ось – знову лежить перед її очима, вже в новій формі паперу. Звідки він виникає і чому не зникає? Чи це хтось так собі уявляє Рай? Тоді чому без підпису? Хтось злякався? Чи, може, хотів мене налякати? Вона механічно перехрестилась. Господи! Ти ще існуєш!?!

..ЦІКАВО, А ЯК ТИ СОБІ НАСПРАВДІ УЯВЛЯЄШ РАЙ?
*
«…Не розумію, що трапилось. На неділю ми придбали квитки, щоб піти у Рай. І перепустки пластикові, і запрошення на дві особи. Бо Рай – не вистава: для входу треба мати декілька причин і багато приводів. У суботу я зателефонував до неї, але вона сказала, що зайнята, обіцяла перетелефонувати… Вже й так було досить пізно. Минув тиждень. Не телефонує… Затрималася в театрі, а в рай не впустили. На вході у Рай не добачила таблички: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!». А тепер я каюся, що повірив її професійній компетентності. Не треба було так швидко звикати до Янголів на плечі. Не треба було так відразу… її запрошувати на чашечку … чи в чашечку білого тюльпана… Може, для початку треба було б хоч на виставу сходити? Не розумію, що трапилось…»

*
– Дивно, Господи, дивно все це… А кого це він має на увазі!?..
– Не розумієш!? Мені її шкода… Вона повірила ангелам…
– Нічого, переживе… Мені теж шкода, що він повірив у всі ці мої психосоматичні маніпуляції…
– І Мені шкода… Тієї Жінки, яка пожертвувала собою заради Мого мимовільного задоволення, так і не пізнавши всіх радощів буття. Але ж Я також живий… Надто живий.
– Прошу без комплексів, Господи!.. Що буде далі?
– Ти все бачила і, зрештою, усе й сама повинна б знати. Як Я вмію маніпулювати їхніми поглядами! Нібито насправді нічого й не відбулося, а вони вже один одному – раз, два – і належать!..
– Вони ще й не підозрюють ні про що…
– Запідозрять! Я ще й не таке заплановую!..
– Боже! Як у Тебе все просто! А люди самі собі все ускладнюють, самі собі створюють проблеми і хвилювання… Тому що нічого не знають наперед! Тому й страждають надаремно.
– Так і має бути. Бо якби все знали, були б надто самовпевнені, ніби у Мене в долонях.
– А вони себе так, до речі, й поводять… Це гріх?..
– Не знаю, Маю. Ой, не знаю… Не можу ж Я всього Сам знати!.. – і тут вона відчула, що починає втрачати контроль над собою та всі свої людські риси водночас, перетворюючись на Ангела, тобто шановного старшого канцеляриста Мая, Лукаша абощо:
– Наприклад… Тобто, що Ваша Ясновельможність має на увазі?
– Я маю на увазі те, чому вона йому так не перетелефонувала. Він питає у Мене, а Я, повір, нічого не можу йому відповісти. Це вперше в Моїй практиці така незручна ситуація… Сам не можу збагнути чому. Сам аж хвилююся, чому. Не розумію, що трапилось…

«Бог не знає, що трапилось. Сьогодні питала, аж за третім разом зізнався. Каже, соромно, але, повір, не знаю, чому він не телефонує тобі, дитино. Говорить: прости Мені, не знаю ніяк. ..Вірю Йому. Бачила, як хвилюється. Здається, навіть більше, ніж я. Я навіть Його наважилася заспокоїти: мовляв, не переживай, Боже, все у нас буде гаразд, якщо він мені залишив на пам’ять ці фетиші любові – дві кулькові ручки: червону і синю. Бо червоне – то ж любов, правда, Господи, а синє – це (не віриш!?) журба у нас такого кольору. Так-так, журба кольору неба. Якщо так, то все повинно бути…», –
і далі чорнило розпливлося, так ніби на аркуш вилилась XXL-порція гарячого снігу, який вони пили у тій тюльпановій реальності.

І тоді вона вирішила вийти із зони комфорту.
*
«Рай – це вічність, це мить, якої в тебе ніколи не було. Кааф, яка вийшла з Книги».
«Про рай написано гарні твори, але ніхто там не був за життя. Безумець, хто задумає рай приручити… або позичити… Айвенго, донкіхот».
«У раю неможливо запалити цигарки… Годо, донжуан».
«Винайму Рай з боргами і без приватизації. ТЕРМІНОВО. 050-7673188. Джин».
«Приручу Ангела. Виховання безкоштовне. Офелія, 24 р. До запитання».

..А це вже якась повна безвідповідальність, – подумала Іванка. Вони самі не знають, чого хочуть. Чи раю, чи пекла. Тому й плутають поняття релігійні з поняттями фізіологічними. У церкві шукають сексу, а в сексі вбачають релігію. З Богом розмовляють як зі смертним, а на смертного моляться як до Бога. Такий світ безумний, у якому Пані Любов, Дон Кохання і Її Величність Захоплення уже не відрізняють один одного з-поміж себе – з пів погляду, з пів подиху, з пів кроку. Люди більше радять, більше відповідають і взагалі нічого ніколи ні в кого не запитують. Особливо не запитують: чому? Чому все так, а не інакше відбувається? Чому поєднуються? і чому розлучаються? Я ж так багато хочу знати, запитати у свого життя, що навіть боюся – боюся, щоб не наврочити…
Вона механічно перехрестилась.
– Господи! Ти ще існуєш!?!
– Так, існую!!!
- Що їм потрібно робити, щоб бути все-таки разом? Що їм порадити?..
- Дотримуватись десяти заповідей. Устань і йди навпрямки, не звертаючи з дороги! Не оглядайся на задні колеса! Йди просто на обрій! Не заплющуй очей під час поцілунків! Не прикидайся зрячою, коли тебе роздягатимуть! Не довіряй випадковим музикантам! Не збирай каміння! Не приймай у подарунок квітів! Коли голодні і спраглі, не їжте яблук! І остання заповідь, десята. Найважливіша. НІКОЛИ НЕ ПОЗИЧАЙ КНИЖОК ТИМ, ХТО ЇХ І ТАК НЕ БУДЕ ЧИТАТИ! Тобто ніколи не кажи НІКОЛИ! Пообіцяй ніколи нікому не казати ці слова… Обіцяєш?
- Так, обіцяю, Господи! Що це за слова?
- Ніколи не кажи: НІКОЛИ В ЖИТТІ!
- Так. А чому? – Він промовчав. Чи зробив вигляд, що не почув… – І що, як дотримають вони цих Твоїх заповідей, то будуть разом щасливі..?
- Ні, вони не будуть! Але ти матимеш спокій. Зникне тривога, пропаде твій зайвий клопіт. А далі… Далі ми з тобою щось обов’язково придумаємо, так щоб і вівці були цілі, і вовки ситі! – і тут Бог розсміявся так, як ніколи в житті ніхто не вчинив би й ніколи.

..Аж прокинулася Іванка від Його сміху!.. Що це за маячня!? Так, вона пам’ятає цих двох, які сиділи навпроти неї, на різних кінцях зали, і протягом усього семінару один з одним зовсім не розмовляли, невгамовно сміялися, заважаючи лекторові та співслухачам. Але при цьому, як виявляється, ще й писали. Творили свій любовний роман у записках, який адресували чи то мені як психологу, чи то й самому Богові.
Мені як психологу все з ними зрозуміло: типова поведінка нарцисично закоханих (хоча практичної компетенції розуміння мені й бракує, бо власного досвіду стосунків не маю жодного!). Отож, він запрошує її у театр – вона відмовляється з невідомих причин, а, швидше за все, – без жодних. Просто тому, що хоче його трохи подратувати, обіцяючи перетелефонувати сама. А потім заявляє, що, мовляв, чекає від нього дзвінка і, звинувачуючи його в безвідповідальному ставленні, нарікає на Бога, що допустив таке. Тобто дозволив їй прийняти його запрошення на чашечку кави (чи, радше, вина якогось сорту білого тюльпана абощо, як я розумію усю цю квіткову квінтесенцію..!?). А потім він ще подарував їй якісь символічні кулькові ручки та вгостив яблуком, а вона йому позичила якусь непотрібну книжку (враховуючи те, що Бог забороняє це їм робити для повноти щастя!..). Але стоп – Бог це забороняє їм чи все-таки тобі, Іванко!? Все. Забудь про сон. І про записки. І про рай у таких численних іпостасях (чи то декораціях?!). Устань і – вийди!.. І йди навпрямки!
І вона негайно ж вийшла на вулицю…
Все гаразд. Гаразд. Гаразд. Але. ..Але все-таки, хто написав ту записку про щастя у паралельних світах, при цьому заборонивши знищувати своє писання!?..
Отож, перше, що вона зробила не так – повернула ліворуч. Потім – озирнулась. Ні, не просто озирнулась – повернулась назад у дім, бо забула парасольку (надворі дощ накрапав). Забула, з якого боку обрій – пішла на трамвай. Зателефонувала першою до хлопця, для якого весь рай уміщався в його джипі, повіривши у випадок і скориставшись номером телефону, що його він залишив навіщось у своїй психологічній записці… Прийняла від нього у подарунок букет троянд з нагоди Дня всіх закоханих. За дівочою звичкою, заплющила очі під час першого в її житті поцілунку. Він вгостив її яблуком зі свого автомобільного сховку, коли вона зізналася, що ще не снідала. Вони зупинили авто, заслухавшись грою вуличного музики і кинувши йому декілька гривень. Доки йшла до нього, камінь потрапив їй у мештик, але вона не мала часу зупинитися, щоб його витрясти, тому так із цим каменем і повернулася додому. Вона все добре бачила – бачила, як він зняв з її правої руки рукавичку і вклав свою долоню в її оголену руку, потім оголив весь рукав, зняв блузку – і вклав долоню тепер в її оголене декольте… І тут вона зробила дурницю… вперше в житті! Подарувала Андрієві із джипу на пам’ять книжку, яку – знала ж! – той ніколи в житті не читатиме. Ніби валентинку якусь вручила йому книжку про рай. Здається, це був Данте Аліг’єрі у перекладі Максима Стріхи. Третій акт дії. Окрема блакитна книга. А вона ж завжди мріяла стати професійним гідом. Мріяла ще тоді, коли вірила в астрономію як панацею для всіх наук, доки не дізналася правду, що це тільки одна із планет. Відтак, розчарувалася і вступила на психологію.
Вони згадали про рай за системою Птоломея. Хоч Іванка й підозрювала, що Андрій ніколи не читав ні про пекло, ні про чистилище й не буде гортати також і раю.
І це була остання її помилка та переступ у вакуумі… Бо там, де був її справжній Рай, ще тривало сновидіння…

І ще – ніколи не кажи ніколи, коли знаєш людину лише п’ять днів! – почула наче крізь сон якесь відлуння голосу Бога, хоча вже було пізно, щоб прокидатися…

«П’ять днів, як п’ять почуттів. За цей час можна дізнатися більше, ніж за п’ять років подружнього життя. Перший день – зір: veni, vidi, vici! Другий – слух: omnia vincit amor! Третій – нюх: pecunia non olit! На четвертий було включено в меню смак: bis repetita placent! П’ятий приніс відчуття дотику і я забула всі античні премудрості. Festina lente! Ой, леле… Festina… Festina… lente… lente… Троянди не гроші – ще й як пахнуть! Я забула, що Бог позичив мені рай тільки до півночі. Опівночі чари розвіялись, листки зів’ялі позеленіли, музи античні перетворились на мишей. Ой, леле… І я зізналась йому, що так ніхто ще не кохав, що раз на тисячі літ лиш приходить подібне кохання, коли весна зустрічає зиму хлібом-сіллю, а старець Симеон помирає на руках у немовляти».
Так романтично закінчувався цей роман у записках, але не сон у руку.
****************************************************************
– Іванко, перестань думати про дурниці! Пиши дисертацію!
– Але це не дурниці, мамо! У мене й тема дисертації на цю тему… про психологію кохання і сексу, про ґендер і сім’ю, про любов і захоплення, і я вживаю у ній багато таких слів та понять, які соромлюсь вимовляти вголос у своєму повсякденні.
– Про дурниці ти пишеш, дитино! Всі ці речі, повір моєму досвідові, вимагають тільки і тільки практики і не піддаються теоретизуванню!
– Справді!!? Ось і мій науковий керівник про це ж говорить…
– А скільки йому років?
– Тридцять п’ять… Він одружений!
Іванка все своє свідоме життя мешкала в Києві й дуже любила це місто. Більше ніяке місто вона так не любила, як своє рідне! Інші міста їй просто подобалися. Це були ніби міста-речі. Але одного разу вона безтямно полюбила ще одне місто, більше ніж її рідне. Відтоді вона не пропускала жодної нагоди, щоб не знайти приводу для побачення з ним. Спочатку Іванка не мала в цьому місті жодних знайомих, тому була змушена витрачати всі свої заощадження на готелі або квартири. Але вона не могла жити без нього, і то настільки, що одного чудового червневого дня вона від надміру своїх почуттів аж запізнилася на потяг. Це вперше вона не повернулася додому вчасно. І чуже місто, як і чужа квартира на вул. акад. Павлова, стали для неї новою домівкою. У той вечір вона узяла за свідків Петра й Павла, та ще Андрія, ну і Володимира та Ольгу (а як же без них!) і зізналась у своєму коханні, навіки обвінчавшись зі Львовом. Відтепер ніжно називаючи його Левком.
Левко був студентом четвертого курсу медичного університету, а отже, був молодшим за Іванку на два з половиною роки. Так само він був нижчим на зріст від Іванки – на два з половиною сантиметри. Коли вони познайомились, вона спочатку відверто зненавиділа цього зухвальця, котрий прийшов до неї на семінар і написав їй замість психологічної відповіді записку напівбожевільного змісту про щастя з паралельних світів, а потім запросив на келих вина у паб-бар «У чашечці білого тюльпана», що знаходився поблизу. Іванка, звісно, туди з ним не пішла, а записку порвала. Після чого втратила нічний спокій і в її сни почали являтись безтілесні істоти (..хоч іноді і тілесні, яких сама шукала у джипах на перехрестях Львова!). Вона усією душею і всім серцем відтепер прагнула забути своє розчарування в особах чоловічої статі, як і місто з його ім’ям, яке не можливо просто викинути з пам’яті. Але він (як і воно) безперервно проникав у її дівочі сновидіння, аж доки вона не зрозуміла, що саме ЦЕ і є її СПРАВЖНІМ РАЄМ, хоч і ПОЗИЧЕНИМ.
*
А ось які ДОКУМЕНТИ ми знайшли у відділі кадрів Інституту психологічних студій НАН України після перегляду в новоформатній приінститутській кіностудії «Землетрус» американського фантастично-психологічного трилера «The Butterfly Аffect» мовою оригіналу. Хоча, здається, це були просто чернетки, на яких хтось відтреновував підписи.
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА.
Іванна Григорівна Сріблицька народилася у місті Києві 4 вересня 2755 року о 9:20 ранку. Атестат про середню освіту отримала в Київській гімназії № 287. Потім навчалася в Київському університеті культури і мистецтва за спеціальністю «режисер телебачення і кіно». У ПВНЗ «Міжнародний інститут глибинної психології» вивчала клінічну психологію та терапевтичну медіацію за посередництвом мистецтва. Зараз навчається в аспірантурі Інституту психологічних студій НАН України. Тема кандидатської дисертації: «Ґендерна природа coitus: “над” чи “під”» (науковий керівник – завідувач відділу аналітичного психоаналізу Григорій Дем’янович Многогрішний, із сибірської родини Тигроловів, одружений з Евою-Есмеральдою, із дому Мендес.
ДОРУЧЕННЯ
За рекомендацією Григорія Дем’яновича, доручити Іванні Григорівні з метою здобуття ступеня Магістра психології інтимних стосунків та задля поглиблення практичного сенсу її дисертаційної роботи керівництво щонедільним лекційно-практичним семінаром із психології дошлюбних стосунків у клубі для неодруженої молоді при УГКЦ Св. Рівноап. Володимира та Ольги м. Львова.

P. S. (… Левко насправді належав іншій дівчині, хоч і не за покликанням серця, та Іванка поки що про це не знала, і ви їй не кажіть, – хай собі мирно спить у чашечці білого тюльпана…)

Оповідка перша.

ДАНАЯ, або Золотий Дощ
(клінічний сон)


« чи була вона насправді, чи це тільки історія зі сну;
зрештою, все наше життя минуле – сон,
і те, що від нього залишається, ніби уривки привидь.»
(Вал. Шевчук «Зачинені двері нашого “я”: Історії зі сну»)

Даная студіювала режисуру. Її звали звичайно інакше. Але ще під час вступу вона вибрала собі сценічне ім’я, оскільки зізналася, що загубила паспорт. паспорт, звичайно. вона не отримала у свої сімнадцять взагалі. Просто не прийшла отримати. А навіщо він мені? Навіщо будь-кому, всім знати твою особу? Звичка, скажеш? Ні, божевілля!.. Не знаю більш непотрібної і зайвої речі за цей документ. Хоча його відсутність не заважає мені бувати скрізь, де тільки заманеться. Гастролюємо у Варшаві, Кракові, Берліні, Флоренції. А закордонника в мене, бач, нема і не було. Ось у Лондон збираюся…
Даная студіювала режисуру вже четвертий рік і дуже пишалася тим, що їхній навчальний заклад має своїм патроном самого Михайла Поплавського. А ще більше пишалася тим, що рік тому особисто познайомилася з цим легендарним ректором, котрий (особисто!) запропонував їй виступати у його шоу-балеті. Але Даная на цьому не зупинилася. Як справжня талановита акторка вона мріяла у будь-який спосіб реалізувати свої режисерські здібності. Тому й створила власну студію під назвою «Золотий дощ» і готувалася зрежисирувати першу свою виставу, придуману за сценарієм з давньогрецької міфології. Даная фанатично захоплювалась античною міфологією та літературою. І це їй додавало неабиякого шарму. Неабиякого шарму їй надавала ультрамодна екстравагантна зачіска з дрібними кісками, що цнотливо спадали по її обидвох щоках, з незрівнянним креативним колоруванням. Цю зачіску їй незмінно щомісяця поновлювала її найщиріша подруга, ровесниця, котра навчалася у тому ж навчальному закладі на дизайнера зачісок. Її звали Іванкою. Та Даная її ніколи не кликала на справжнє ім’я – лише на вигадане, міфічне: Іо. Колись з цього приводу вони аж до сліз посперечалися, причому під час першого ж знайомства на Дні відкритих дверей.
- Дуже приємно. Даная? – здивувалася білявка Іванка і запнулася. – Тобто Дана чи Богдана твоє повне ім’я.
- О ні! Ніяка я не Богдана! – не на жарт розсердилася чорнява дівчина, яка вразила корінну киянку своєю чистою українською вимовою, дивним наголошенням слів та екстравагантними рухами з вродженою артистичністю. – Чомусь всі так вважають!!! Але це зовсім не так, – і мовби про себе, але водночас із запопадливою ерудованістю старшокласниці, котра знає більше за шкільну програму. – Даная – не Дана. В античній міфології – це коханка Зевса, з якою Той злягався (так, щоб його дружина Гера не запідозрила) у вигляді Золотого Дощу, - після цього зробила паузу, мовби оцінюючи здивування суперниці, яка набрала менше балів із ЗНО, єхидно пхикнула й елегантно продовжила свою розповідь. - Моє справжнє ім’я може пам’ятати хіба мама та ще Господь-Бог! – і трохи поважніше стишивши голос і приглушивши свій нестримний внутрішній сміх. – Але оскільки Останньому до нього байдуже… ну, як до всього, що ми, грішні, маємо звичку називати під сонцем… а мама мене сама давно Данаєю кличе, то справжнє ім’я нікому й не потрібне. Я і сама його вже не пам’ятаю.
- Хіба як у паспорт заглядаєш? – бажаючи не видавати своїх прогалин у знаннях чи своєї розгубленості кокетливо зауважила Іванка, але тут же і пошкодувала. Даная вибухнула нестримно природнім реготом:
- Паспорт? А що це за штука?
Але читач знає уже історію з паспортом Данаї, тому може сміливо відійти убік й тверезо оцінити зовнішні та внутрішні переміни нашої героїні через чотири роки.
У червні Даная готувалася до захисту свого дипломного проекту. А цього ж літа, в серпні, з нею сталася ще одна переміна, яка кардинально вплинула на її ставлення до життя.
У серпні Даная пережила жахливо пекельну ніч – першу й останню у своєму житті: це була ніч втрати невинності. Але не тілесної (така, як Даная цноти не мала, здавалось би, з самого народження!), а духовної. Вона перестала вірити людям. А саме: вона перестала вірити особам чоловічої статі. Тобто: вона перестала вірити священикам. Після тієї серпневої ночі в неї розпочалася відкрита форма нервового психозу. Вона так пристрасно бажала мати дитину, що сама собі й наврочила. Це були перші симптоми прихованої вагітності. Даная не вгавала: скрізь й усюди, перед кожним дзеркалом, думала про свого майбутнього сина. Заглядала в кожний зустрічний візочок з немовлям. І так і сталося. Через тиждень у неї почалися приступи нудоти. Самопереконування подіяло як рятівний гіпноз: в очікувані дні в Данаї не почалася місячка. Вона сама повірила в це. Але цього їй було замало.
…Вона приїхала в село до матері й урочисто заявила: «Я – вагітна!». Від цього моменту й почалася її професійна акторська кар’єра. Це було на четвертому курсі четвертого травня, коли всі нормальні студенти готували до державних іспитів. Мама, звісно, не повірила відразу. Вона сказала Данаї з досвідом, що цього ніяк не видно з її обличчя. Але Даная продовжувала свій дебют: як ми вже знаємо, вона готувалася до захисту свого дипломного проекту – експресіоністичної вистави під кодовою назвою «Вагітність на сезон» з трьома дійовими особами, що грають у трьох діях-монологах: «Зачаття», «Вагітність», «Пологи». Це мала бути винятково жіноча вистава: всі глядачі в ній повинні бути виключно жінками. І надпис на лаштунках: «Незайманих дівчат і підлітків, котрі не визначилися зі своєю займаністю до зали і лож глядацьких впускати ЗАБОРОНЕНО!!!».
Даная провела свої репетиції вдома, в мальовничому гуцульському селі поблизу Яремчі. Без пафосу. Їй потрібні були тільки розумні (але не зарозумілі) глядачі.
«У своїх виставах я ніколи не змінюватиму імен», - урочисто присягалася на випускному вечорі.
Даная приїхала додому вдруге. Це було четвертого вересня. З дипломом бакалавра за спеціальністю «режисер кіно- і телемистецтва», який було виписано на її псевдоім’я, без прізвища, та з симптомами не вилікуваного серпневого кохання й уже неприхованої вагітності. Мама тепер уже повірила. Але, на відміну від першого випадку, повірила тільки в її талант. Даная знала наперед, чим закінчується її вистава: вона вже всіх родичів дістала своєю артистичною вагітністю. Говорила тільки про свого майбутнього сина, про те, що назве його Віталієм, бо він повинен означати «життя», і про священика, котрий нібито був батьком її дитини. Мама не витримувала: у селі як у селі – люди дражнилися. Адже мама не знала про ту жахливо пекельну ніч з третього на четверте серпня, коли Даная дуже чітко відчула усіма фібрами своєї душі – її літо закінчилося. А якби й знала – то хіба це б змінило хід дій у Данаїній виставі?
Одного погідного ранку Даная за сніданком не бажала торкатися до їжі, бо казала, що нудить її і пече у сонячному сплетінні. «Це з голоду», - прокоментувала тітка, мамина сестра. «Це з дурості!» - підсумувала мама, а коли всі вийшли з-за столу і пішли у своїх справах нагло подивилася дочці в очі:
- Послухай мене, шановна! Якщо ти і справді вагітна і якщо твій «суджений», як ти кажеш, і справді священик, який не може з тобою одружитися, бо в нього інша сім’я, - то це факт. У нас у селі на це кажуть: небажана дитина. Все. Поїхали до Львова на аборт.
Даная заніміла. Такого ходу сценарій не передбачав. Вона мала єдину четвірку у дипломі – із сценографії. Тому не образилась і далася на цю інтригу. У клініці лікар оглянув дівчину не відразу. Даная два дні відмовлялася від стороннього втручання. Бешкетувала. Її всі жінки в гінекологічній палаті лаяли, як уміли. На третій день вона не витримала спокуси. Лікар – молоденький щойно випечений спеціаліст, мабуть, також учорашній дипломник – відмовився її оглядати. Справу передали мужчині з досвідом: атлетичний хірург-гінеколог аполлонівської вроди, в якого були по вуха закохані всі пацієнтки напівбальзаківського, чисто бальзаківського і навіть післябальзаківського віку, що почали робити аборти не з примусу, а задля «побачення» з лікарем «залітали» від власних чоловіків. Даная скривилася на його поставу. Він категорично констатував:
- У Вашої доньки, пані, хронічна маніакальна вагітність, і посміхнувшись у перелякані очі моєї мами, лагідно пояснив: - Та нема в неї ніякої вагітності! Можете бути спокійні і безпечні… Але нехай трохи полежить у нас, вгамується…приведе себе до тями…може, коли надивиться і наслухається жінок, які реально роблять аборти… Це їй мусить піти на користь! Бо інакше…, - з притиском видавив із себе лікар, - інакше доведеться відправити її в психіатричну клініку. Розумієте?
Мама все зрозуміла. А Даная увійшла гордо в палату і на все горло задекламувала свою роль:
- Я не далася, дівчата!.. не далася!!! Я втекла з-під ножа і вирятувала з-під нього мою дитинку!.. мого синочка!!! Нізащо!!! ні за що! Чуєте? Не погоджуйтесь, дівчата, жіночки, на аборт!!!
На неї витріщилося шість пар здивованих, майже переляканих очей. «Наркоз, наркоз поганий дали, - резюмували каро-сірі очі. – Треба було більше платити, Дівчино!».
«А чого це ти повернулася в палату, - запалахкотіли зелено-жовті, - що, втекти далі – слабо!?».
- Ні! – гордо декламувала Даная, мовби прочитавши з їхніх очей зустрічні репліки. – Я прикинулася, що хочу понад усе на світі зробити аборт, - почала, таємниче дивлячись у всі п’ять пар очей. – І лежатиму тут, доки не приїде мій чоловік і не переконає мене, що цього робити не варто. Переконає професійно і грамотно. Бо мій чоловік, знаєте, – священик!
Жінки мовчки переглянулись між собою і тихесенько про себе зітхнули. А старша жінка, вже у віці, що ніколи в житті абортів не робила, але тепер змушена терпіти кляту «чистку», бо невідь за які гріхи виріс у ній той триклятущий поліп, кажуть, злоякісний, вже не раз і не два, і все нічого не знаходять, хоч симптоми підтверджують – от тобі чисте прокляття!, - і не витримала ця жінка, по-материнськи грізно блимнула чорними очима і прорекла, як у воду дивилася:
- От і добре! І лежи собі тихенько! та й чекай свого чоловіка! Бо ця роль, яку ти граєш, тільки для божевільні й підходить. І не галасуй тут зайве, дитино! Нам і без твого галасу не дуже воно й добре почувається. А як будеш ще кричати, як недорізана телиця, то пожаліємося лікарю, і підеш ти, люба, на Кульпарків!
- Він мене і сам хоче туди відправити! – гостро засміялася Даная і преспокійнесенько не ображаючись відповіла на її слова: - Але як надумається це зробити, я йому пораджу, щоб за компанію взяли туди і вас усіх. Бо ви нічим не відрізняєтеся від божевільних! Бо жінки, які свідомо йдуть на аборт, на вбивство власної дитини – цілком БОЖЕВІЛЬНІ!!!
- А-а! які ми розумні! – проскреготала зубами власниця каро-сірих очей, жінка напівбальзаківського віку, яка так прокоментувала свій вчинок: «Поставила собі спіраль, диви, ніби все нормально, а тут, бах, і року не минуло, як знову із нею загриміла». Вона мене оглянула з голови до п’ят, оцінила, процідивши крізь зуби: «А ти чим от краща від нас, свята та Божа, Марія, диви, яка непорочна знайшлася».
Зеленоока розсміялася. Веселунка й бешкетниця. Це вона всю палату розважала. Матір двох дітей, дружина крутого бізнесмена, а сама – квіти продає на ринку. Це вона дуже боялася йти на аборт: болю боялася. Тому просила свою знайому медсестру, щоб сильний і дорогий наркоз дала. «Щоб не чула нічого!». «Щоб не нудило, як інших!». Це вона, зеленоока чистокровна блондинка, безцеремонно всіх, навіть старших за віком, на «ти» називала, і взагалі говорила дуже-предуже багацько, так що всіх аж нудило від самого її голосу! З такою не занудьгуєш! Її звали Наталкою, а сама себе жартома називала Наталкою-Полтавкою. Беручка до роботи, хвацька на язик, вона вміла покерувати чоловіком так, як їй цього було потрібно у відповідний момент. І тоді її всі, без винятку, слухались. Вона не вміла сидіти склавши руки, як не вміла говорити прикусивши язика. Торохтіла без упину, наче швейна машинка. Бо так само без упину дзеленчав її мобільник. Вона могла одночасно робити декілька справ і навіть одночасно говорити з кількома. І ось тепер, розмовляючи телефоном із сестрою, водночас таємниче підморгувала сердитій кароокій і загадково продовжила її монолог: «Ти, диви, Боже! Та вона ж не від священика, а від Духа святого!»
Всі розсміялися, а старша жінка, єговістка, ігноруючи Данаю, зітхнула: «Ніколи в житті жодних абортів не робила! І яка різниця? Тепер все одно мушу терпіти оті кляті чистки, вже не раз і не два, і все нічого не знаходять…»
– Це Богозневага! – обурилась Даная, та її, здається, ніхто не почув, оскільки тут увійшла медсестра і покликала за собою одну із жінок. Усі переключили увагу на неї, мовби раптом згадавши, для чого сюди потрапили, і тому на мить навіть про божевільну вагітну Данаю, здавалось, забули. Одна Наталка – наша викапана Полтавка, – не відриваючи вуха від мобільника, заторохкотіла, ніби порожній дзбан, що раптом впав на підлогу:
– Бери сильний наркоз! не жалій грошей!.. А я без сестри нікуди не піду. Доки не прийде моя сестра – не піду і все!.. Я болю боюся страшно! Просила медсестру, щоб сильний і дорогий наркоз дала. Щоб не чула нічого! І щоб не нудило як інших!.. А грошей мені не шкода. Чоловік у мене бізнесмен. Гроші кури не клюють! Казав, я навіть можу не працювати. Та мені скучно було після двох декретів вдома сидіти. То й влаштував мене для «прілічія» квіти продавати. Робота у теплі. Квіти приємно пахнуть. А хто, скажіть мені, квітів не любить!? ..Надюша, ти де? Приходь негайно! Бо я без тебе ні кроку! Ти ж знаєш, як я болю боюся! Що? Кажеш, двох дітей родила… Надюша, ну, ти ж мене знаєш: я завжди була маленькою капризулькою… Приходь швидше! Твоя Наталочка без тебе помре під тими їхніми інструментами… Наталочка-Полтавочка! Так! Так, ви мене з мамою завжди називали, коли я каверзувала… Приходь швидше! Я д-дуже боюся!!! Що? Кажеш, треба було третю дитину родити! Ти що, не при своєму розумі! Хто тепер, в наш час, трьох заводить! Ну і що, що мій Діма бізнесмен! Звісно, прогодували б – куди б ділися… якщо б не було іншого виходу… Добре, що є така можливість – легально аборти робити! Я обома руками проти тієї їхньої єврозаборони! Чуєш, Надю! П-р-о-т-и!!! Це не для нашого суспільства!... … … Та що таке? Зірвався дзвінок!
А Даная ніби й не чула цього її монологу. Спокійно опустилася на ліжко, прилягла на лікті, очі хитро примружила, тверезо оглядаючи жінок, не менш божевільно вагітних пацієнток, ніби крізь лупу їх вивчаючи: всі вони – різні, причини і наслідки їхнього вчинку різні, та водночас ці всі п’ять різноколірних очей чимось так схожі між собою, що Даная мимоволі аж тихенько зойкнула. Бо раптом здалося їй, що світ перевернувся в її очах, ніби на швидкісній ракеті-каруселі. І її раптом знудило від такого різкого переверту – аж всі її нутрощі зібгалися в нерозплутуваний клубок.
Ось поруч з нею на ліжку лежить старша жінка щось шепоче про себе, ніби молиться: «Бог забороняє вливати чужу кров. Ви не спасетесь інакше… Тому не можу погодитися на ту їхню операцію… Мій Бог мене врятує і так…» . Я мовчу. Стримано прикушую язика. Напружено мовчу. Диявол мене спокушає до суперечки. Але я твердо не здаюся. Що мені до неї? Вона – єговістка. Ходить по лікарях від «чистки» до «чистки», а на операцію не погоджується. Чи Її Бог її врятує?
Бачу, ще хтось себе стримує у цій розмові. Аж тепер – побачила, ні, відчула на собі чийсь погляд: ніби примару, побачила цю дівчину, зовсім моледеньку, невинну шосту пару оченят, але якого кольору – не розібрати. Бо весь час у землю дивиться. Щось нашіптує про себе. Перелякано вряди-годи зиркаючи на співбесідників. Вона тут вперше – у такому безумному товаристві. Єдина серед нас – не пацієнтка. Єдина здорова серед хворих. Вона супроводжує свою маму, яка прийшла на «чистку» і боялася, що після наркозу її буде лихоманити. Вже раз таке, казала, було. Наркоз поганий дали. Це красива жінка передкліматичного віку, а в молодості, певно, була ще красивіша. І дуже горда. Теж абортів ніколи не робила. Все чесно. Двоє дітей, чоловік на заробітках. Донька в неї не вдалася. Вона – чистокровна блондинка, дочка – темноволоса, щось середнє між русявкою і шатенкою. Я таких зроду не зустрічала! Вона з тих дівчаток незайманих, котрі і в свої двадцять п’ять ще панічно бояться вголос вимовляти слова «секс», «вагітність», «аборт»… А може, і значення цих слів ще до кінця не розуміють!? «Волны бьются аборт корабля!» - пригадала, було, смішинку з дитячого садка. Розсміялася про себе. Сидить і тупо в підлогу дивиться: перелякано позирає на цих божевільно вагітних жінок і, певно, клянеться про себе в душі, що зроду не робитиме жодних абортів у своєму житті! «Як благородно!» - подумала Даная і аж присіла на ліжку, насторожилась: «Щось мені ця її невинність не дуже-то подобається!». Таке враження, що все сказане тут в своїх думках занотовує. Ніби збирається на щось… І тут її очі несподівано фосфорично блимнули. «А що, – раптом сяйнула Данаї неввічлива думка. – А що, коли вона також тут грає роль! Роль Незайманки!!! А сама насправді го-го!!!».
«Симптом повії! – чомусь вискочила з її нутра і запекла під язиком ця фраза. – А що, коли ця дівчина тут невипадково!? Коли вона, – Даная аж почала частіше дихати, – майбутня українська письменниця!..»
Нюхом відчула конкуренцію. Відвернулась від спокуси, щоб не сказати щось гостре. А тут і карооку привели. Приволочили ледве, як неживу.
– Треба було дорожче просити!.. – не вгаває зеленоока Наталя. – Ні, я, доки сестра не приїде, нікуди не піду!!!... ……
Всіх уже й без наркозу нудить.
– У мене напіваборт. Не дочистили, – почала, було, свою історію маленька худенька чорнявка з зелено-жовтими очима, яку привела в лікарню свекруха. – Лікарка стара була, підсліпувата. Лазила, лазила, окуляри всі видивляла, а мене вночі швидка забрала. Кровотеча. Свекруха з малим гуляти пішла. Чекає на мене. А скільки Ви лікарю будете платити?
Худенька не нашого лікаря була пацієнткою, а того, молоденького, що його від мене відлучили. Бо я каверзувала при ньому страшно. Так собі трохи переграла роль: знала ж, що не вагітна, але сама повірила, переконала саму себе в хибній істині. Дико! А тепер сама себе переконую в іншій істині, що, мовляв, чоловіка чекаю, священика! Та не чекаю нікого! Тарас навіть не підозрює, що я тут граю. І про вагітність… не здогадується. А що, треба буде і перед ним розіграти цю експресіоністичну драму ідей!? ..Як тільки-но виберуся з-поміж цих божевільних… Більше не можу їх слухати. Таке враження, що їхні аборти, які вони своїми словами не називають («чистки», мовляв!) – щось дуже важливе в житті і без них нема й не буде сенсу в ньому. Дико!?
Прийшла сестра Наталина. Наталя кидається їй в обійми.
– Надюша, я без тебе ні кроку! Я боюся, Надюша! Вже друга пішла… Вони зараз і за мною прийдуть!..
Надюша їде до лікаря, повертається, заспокоює сестру. Приходить знайома медсестра, а з нею жінка, та, що у віці, єговістка, - її теж нудить, паморочиться в голові. Наталя чортихається. «Аню, благаю, - до медсестри, - тільки щоб не боліло! Я заплачу, скільки треба!». Пішла… Тільки й спокою, що на час її відсутності. А то – як заведена дрелька! Як її тільки домашні витримують!? Ті обидві недобиті сплять як убиті. Худенька кудись бігає. Мене аж саму на сон потягнуло. А тут ще й, як на зло, ота Невинна вперлась в мене своїми очиськами. Що, вона ніколи вагітних актрис мимоволі не бачила!? Вдаю, що сплю. Але та – вибалушилася, навіть не кліпає. Щось запідозрила? Повертаюсь до неї обличчям і теж собі – витріщаюся. Ти ба! А в неї очі – точна копія з моїх! Також зелено-карі з невизначеною насиченістю кольорів, що, як хамелеони, міняються під впливом обставин, освітлення чи інших людей!.. Фантастика та й годі! Але чого це вона якось дивно так здригається? Ніби спитати щось хоче в мене, та не наважується чи боїться? Її маму забирають, а вона – як укопана! Нічого і нікого навколо себе не бачить, крім мене. Чи, може, й мене не бачить? Не витримую її погляду, схоплююсь з ліжка, махаю рукою перед її очима, вже й слова нагострила, було… А тут… Наталю ведуть! А вона на цілу палату весело, мов напідпитку:
– Дівчата! Я на Гаваях була! Клас! Ото наркоз!!! Ніколи грошей не жалійте! Що то за нарокоз! Супер! Ань, а чому я про цей наркоз перше не знала? І чому всім такий не дають? Дорого, кажеш, Ань! А хай його! Краще не доїсти, зате раз в житті – і на Гаваях!.. А то наїсишся дорогих продуктів, а потім вирвеш з дешевим наркозом, як-ось! – показує на єговістку. – Чуєш, Ань, а що я там плела… Розкажеш мені потім? – медсестра тихо підтакує їй, заспокоюючи. – Ні, ти мені чесно скажи… я там, здається, чоловіка свого на три букви послала…
– Наталю, будь ласка, вгамуйся… Люди сплять… – це вже Надюша її заспокоює. Страх яка комедія! Тепер уже вона розкричалася, гірше за мене. Я ж то хоч тверезо, вона – як під мухою трішки собі. Плете казна-що. Описати годі. Зате моя суперниця, Невинна, так і січе, так і стриже слово за словом, запам’ятовує, про себе повторює… Оніміло погляд переводить то на мене, то на продавщицю квітів. Щоб, бува, чого не пропустити! Дико!! Жах!
Надюша гладить сестру по руці. Стару єговістку нудить.
– Вам лікаря, може, покликати? – схоплююсь машинально. Наталя раптом перериває свою тираду і мовби приходить до тями:
– Вам що, погано? Справді? – дійшло до неї, як до жирафи. Ти ба! Дійшло…
Медсестра приносить таз. Єговіста тужиться – нічого не виходить, бо з самого ранку ж нічого не їла, як і наказувалося. Невинна схоплюється, як обпечена: починає ліжко поправляти – її маму ведуть. На обличчі – закам’янілий страх дитячої наївності. Даная зітхає. Ні, не суперниця вона мені! Слава Богу! З неї не вийде ніякої акторки: сам трюк!..
Її мама, жінка з інтелігентним живим гумором, жвава, співчутлива, надзвичайно тонкого смаку – весело входить у палату:
– Тихо, тихо, дівчата!.. – лягає мовчки, примружується,
– Галю, а що я там говорила під час наркозу?.. Ні, просто, чи дурниць яких не наговорила…
– Я тобі, Наталю, пізніше розкажу. О! Що ти там витворяла!?
– А що? Розкажи… А тобі також той самий наркоз давали?
Пані Галя на превелике здивування своєї дочки теж підхоплює Наталину пісню:
– Той самий. Дякую тобі, Наталю! Що то за наркоз!.. Просто чудо – не наркоз!.. З таким наркозом дівчатам можна хоч сто абортів на рік робити!..
Даная напружується, ловить на собі адекватний погляд Невинної. Ми з нею в цьому солідаризуємось!.. А проте, треба би її запитати якось, чи вона, бува, часом таємно від матері не збиралася якось на аборт!? Та що я таке мелю… Невинна витріщається на Данаю, ніби читає її думки.
– О Наталю! Що ти там говорила! Казала, що на Гаваях була…
– А я нікого не посилала на три букви?
– Ні, нікого. Тільки кричала чогось, ніби злякалася…
– О Галю, я тобі скажу чого… Снилося мені, що я на Гаваях…
«Та чули ми вже це, чули… – прокоментувала про себе Даная. – Набридло вже…».
– Одним словом, снилося – на Гаваях. Снилося мені потім, що мене хтось ґвалтувати хоче…
Красива блондинка передкліматичного віку дотепно підхоплює: «Лікар наш!?».
– Одним словом… Просто розумієте, я страшенно боюся цього. Бриджуся такого!.. А я ще ніколи своєму чоловікові не зраджувала! Розумієш?
Розумію… О, це цікаво! Ще би! Як йому зраджувати, коли він тебе, Наталю, так божественно задовольняє! У всьому!!! Тільки, ось, не ґвалтував ніколи. Все у вас було правильно: школа, весілля, комора, перша шлюбна, діти, пеленки… А поміж тим: магазини, дорогі парфуми, квіти!.. Ти вся у квітах! Стоїш собі на ринку, торгуєш і навіть не підозрюєш, що твій чоловік, може, десь на трасі дєвок знімає, до лізу їх возить, ґвалтує їх «на Гаваях»… А ти – сама невинність! Бач, третю дитину родити не насмілилась… А чому? Кому, як не таким. як ви, багато дітей заводити! З жиру біситесь!.. Бач, не прийнято так: задумали двоє, то хай так і буде – хлопчик і… ще один хлопчик. А Бога ніхто навіть і не питався. Все самі вирішили!
З мобільника лунає поліфонічна мелодія Ірини Білик:
– Це чоловік! Мій Дімасик! – і в слухавку: «Ти коли приїдеш за мною? Я страшенно скучила за тобою! Тут так нудно! І нічим не годують… А я ще хочу, щоб ти мене сьогодні по магазинах повозив… Треба перед Велекоднем скупитися… чи як? Ні, я себе нормально вже почуваю! Наркоз суперовий дали! На всі гроші!!! Ну, то як – повозиш по магазинах? Ти ж знаєш, я без цього жити не можу… і дихати…Що? Так, Надя тут зі мною. Ти ж знаєш, я без неї б не змогла… Боялась страшно… Так, даю їй слухавку…»
Надюша бере від неї слухавку:
– Алло! Так заїжджай!.. Але трохи пізніше. Бо її ще глючить! ..Що? Та які магазини – додому її треба відвезти!..
А Наталя тим часом медсестру підкликає й улесливо щебече до неї:
– Ань, іди-но сюди… хочу тебе щось спитати… Чи можна мені буде вже сьогодні щось робити?
– Не дуже, краще сьогодні відпочинь собі.
– Та я не втомилася зовсім! Вся аж киплю до роботи!..
– Хіба щось легке…
– Ну, а ванну, вікна мити можна? Паска ж на носі…
Медсестра посміхається і крадькома зникає.
Діялось це напередодні Великодня. Згадала Даная про свято це велике християнське, зітхнула:
– Десь і моїй мамі треба би вікна помити! А я тутечки – ледацюю!.., – всі обертаються на її слова, блаженно посміхаючись. «Господи! Я що, це вголос сказала..!?».
Наталя – сільська дівчина, до роботи всякої готова. Ні вовка, ні роботи не боїться! Не тікає без потреби. Призвичаєна до такого розпорядку ще змалечку: мій – дім, твій – джип. Ось таких жінок найчастіше і зраджують з їх чоловіками-бізнесменами по лісах заміських такі, ось, як ми з Невинною. Нахабно підморгую. Невинна аж здригається. Мабуть, не вгадала моїх думок! Ти ба – не вгадала!... А Наталя – то чистокровна Наталка-Полтавка! Її на цю роль з легкістю можна б запросити!.. Такою я собі героїню Котляревського відтепер і уявлятиму! Тобто: Наталкою – продавщицею квітів!
Наталя збирається завчасно, не лежиться їй. Старша жінка, трохи оклигавши, починає єговістити благодать. Кароока, прийшовши до тями, несподівано підсідає на край моєї постелі, починає сповідатися:
– Я Богданою звуся. Вдома такий розгардіяш, що ну! Свекруха мого малого до мене не пускає, каже, що поганий приклад показую дитині. Сім’ї нашої не терпить. Каже, всі ви «добрі!» Сестра моя, ніде правди діти, на наркотики підсіла. Зв’язалася з одним – завагітніла. Втекла з дитиною з дому. Ми її шукали рік. Боялися: вона то не пропаде, а дитина як-не-як – рідна кров… А недавно то в нас два похорони були: великий і малий. Сестра жила на віллі в одного депутата, посварилася з ним через те, що гроші їй не дав на наркоту і вени порізала. Та якби сама… Дитину задушила… Це жах! Я саме з Америки приїхала: мама мало в дурдом не попала. А я, я тому і боюся народжувати. Лікар переконував, казав, що недобре трохи, бо як-не-як перша вагітність… А ти, ти чесно вагітна, чи як?
… Чи як? Як і ти – перший раз! Я, по-моєму, щось або не дочула, або перечула… Перша вагітність і син, якого свекруха до матері не пускає. Це що за новий спосіб гри зі Святим Духом? Але мовчу. Вперто вдаю, що не почула. І тут за мене несподівано відповідає Невинна:
– Та це вона гру таку придумала, як Ви ще досі не зрозуміли!??
Я зла як чорт! От Невинна, так тобі й Невинна! Сама Цнота!!! Кривляюся в її бік.
Минає час. День збігає. Дівчата помалу приходять до себе, розходяться по домівках. Після аборту довго не тримають. Хтось лукаво кидає в мій бік: «А ти що, тут ночувати збираєшся!?». «Теж мені – пасія! Я б таких…».«Де ж твій суджений-ряджений священик!? чом не приходить вмовляти тебе?».
Апатично відгаркуюсь, як умію: «Ще прийде! Обов’язково прийде!». А самій уже стало нудно весь час грати роль одного божевільного актора. Тим більше, нема пари: Невинна канула у Лету. Пропав настрій. У мене заболів низ живота. Напружилась. Дивно, за цими всіма абортами я мовби й забула за свою вдавану вагітність і… У мене почалася місячка.
Даная набирає номер на мобільному і каже голосно, щоб всі пацієнтки чули, у слухавку:
– Чуєш, ти що собі думаєш!? Від гріха втікаєш!? А на мене саму його тягар звалюєш!? Ні, ти – несправжній священик! Де це таке бачено!? Людина страждає від духовної немочі, а він – від гріха подалі! Навіть уже не поцікавиться, як я!? Що? А може, мені погано, дуже погано… Вчора на сповіді розгрішення не отримала… сьогодні – старенький священик змилосердився!.. Так по-батьківськи мене підбадьорив! “Хто, – каже, – його знає, дитино, чого воно все так із тобою відбувається… На все Божа Воля!”. А ти, ти – не священик! Ти, – як казала моя мама, – переодягнутий Сатана! Ні, ти – навіть не людина! Бо хіба люди так поводяться!? Наобіцяв гори, а сам з жінкою на Шацькі озера поїхав!.. Мовляв: “Я тепер з жінкою почав наново сходитися”. “Через сина і з жінкою, яку не люблю, буду жити!” Ні, ти і батько нікудишній! Ти хоч про мене подумав за весь цей тиждень… Ні, навіть і не згадав!.. “Мені самотньо тоді було, Данаю, тому й познайомився…” А я тобі що – лялька яка: побавився, коли було самотньо, – і викинув?! Може, мені зараз також самотньо і гірко – ти про це не подумав? Ти – егоїст і серцеїд!!! А я, між іншим, від тебе дитину чекаю… Що-що? Що почув…
Кинула слухавку. Ні, він не повірив… Це ж треба було так до чортиків закохатися у священика, та ще й одруженого! Ти що, Данаю, голови на плечах не маєш чи нею не користуєшся? А що, може, … повірив!!?
Не дури саму себе. Коли сповідалася – покутуй. Не телефонуй до нього першою. Хай сам прийде! Нюхом чую: ще прийде. Бо жінка в нього така, як Наталя, Наталка-Полтавка: кухня, дитина, ванна, вікна, Пасха… А коли закінчиться свято, до нас у гості заходить Її Величність, Самотність. І – запам’ятай: він жінку ніколи не ґвалтує, а ґвалтує він таких, як ти і твоя напарниця Невинна, котра свою цноту розгубила казна-де по лісах… Не віриш? Вір, Данаю, бо без Неї ти б ніколи не реалізувалася, як акторка і не захистила б свого дипломного проекту під назвою «Золотий Дощ». Тому-то вона так на тебе й витріщалася там, у клініці, серед вас усіх – божевільно вагітних…

– Данаю, можна тебе попросити про щось?
– ¬Про що? Проси…
– Розкажи, будь ласка, свій сон пророчий, в якому ти бачила задум своєї вистави… Не мені. Їм усім розкажи. Ні, не хворим. Здоровим розкажи! Тим, хто дивитимуться (чи, може, вже дивляться?) цей твій «Золотий Дощ»!
– А ти, ти звідки знаєш про нього!?! Що, і ти – також???
– Ні, Данаю, не бери собі дурного до голови! Я просто… Просто я ВСЕ знаю про тебе і твоє життя! Я бачила тебе ще під смоковницею! (чи, може, це груша була…?)… А втім, все дуже просто: блокнот, куплений у Болгарії, з написом: “Черно и Бяло/www.meg-bw.com” з трьома чорними котами на обкладинці… “Бележник В7, 100 листа”… Ще потрібно якихось доводів?
– Ні, достатньо!.. Раз так – то слухай уважно! Але, вважай, я двічі повторювати нічого не буду!

І тоді Даная їй розповіла довгу, майже казкову історію, яка не має жодного стосунку до цих лікарняних етюдів, тому що відбувалася в іншому часі і в іншому просторі і яка кладе початок іншій Історії – незвичайному коханню, що приходить раз на тисячу літ, відголоски якої ви можете прочитати ще в «Декамероні» (десята оповідка третього дня), але лише в постмодерну добу ця Історія кохання набуває особливого шарму – в добу релігійного релятивізму, плюралізму і вседозволених абортів.

Ці веселі, майже анекдотичні етюди-сценки на лікарняному ліжку про п’ятьох абортоманок напівбальзаківського, чисто бальзаківського і післябальзаківського віку є насправді для нашого ХХІ сторіччя дуже сумною, навіть трагічною притчею, зважаючи на статистику, з якою ми вже не в силах боротися ні світськими, ані релігійними методами. Ці сценки буквально гарячими вихоплені із черева нашого апокаліптичного часу. І я там була – все бачила, все чула, та ні в чому не брала участі. І слава Богу! Єдина, без симптомів…









Оповідка друга

Запліднення Золотим Дощем, або
Історія гріхопадіння однієї душі без історії
(сон-у-притчі)

Сьогодні зранку я прокинулася від неприродного шуму. Забула звечора закрутити кран у ванній. За п’ять хвилин мала бути шоста. Я вийшла на балкон і просиділа там усю наступну годину, спостерігаючи, як небо запліднюється світанком. У міських умовах це видавалося штучним зачаттям. Небо з пробірки.
Через п’ять хвилин Він постукав до мене, а коли я Його запросила пройти у передпокій, чемно роззувся, помив ноги і – зайшов у небо: пішов ним, як водою, як морем, як океаном без берегів. Дійшов до краю, спустився на мій балкон і, посміхнувшись, узяв мене за руку, суворо попередивши: «Тільки не бійся і не вагайся, що впадеш. Як з ним в озері…». І я згадала: з ним на озері просилась підтримати мене, бо боюся плавати далеко від берега. Він тримав за живіт, а я бризкала руками і ногами без угаву, безумно молячись: тільки не відпускай, прошу, тільки не пускай мене… Я пливла йому назустріч – він ловив мене і притискав у воді: я не діставала ногами дна… Тільки не відпускай, благаю, не пускай… Він, проте, відпустив. Не на озері – пізніше, коли подумав: гріх – і покаявся. А тоді, на озері, я вперше з його уст почула істину про нього самого. А може, він мене відпустив, тому що я засумнівалась… «Нічого у нас, напевно, не вийде… дружина… син… Та й у твоєму стані…» – « Так, ти права… Бачиш, ти, мабуть, уже здогадалася, що я – священик… А може… Хто його знає? Може?». Тоді і він ще сумнівався. Скажи хоч Ти правду, я вчинила великий гріх..?
– Хто його знає… Ти вчинила все правильно… І він – також. А може?
По небу потрібно йти дуже повільно. Бо інакше можна заблукати. Коли воно запліднюється сонцем, а місяць винним оком роззирається навколо… Він знову попередив, мовчки: «Тільки, дивись, не заспи у Мене… в долоні!». Я крадькома позіхнула.
Ми легко спустилися назад, на балкон і просиділи там увесь ранок, все зачаття. Але не так, як з іншими, що курили. Курили і розмовляли про Годо, ніщо і мертві води. Ми там читали. Читали Книгу, яку Він приніс із Собою. Я ще такої не мала. Це була якась нова, щойно видана і водночас – давня інкунабула. Пахла друкарською фарбою і бібліотечною міллю. Щоб розгорнути її, ми й піднімалися у небо: зняли сім замків, сім букв початкових, які заголовку належать, і, отак розгорнувши на першій сторінці, почали не читати, а слухати Слова.
Ми читали з Ним Книгу Неба. З’явились перші птахи. Розрізали тишу, мов нитку… щезли. Небо у світанкову пору по-особливому чисте, пречисто невинне, пречисто світле. Це потім воно стане усім. А доки Дух ще не поселився у Ньому після ночі і карнавалу плоті, Воно блаженне: тремтить першою фарбою, першим звуком, першим розчерком пера.
«Я хочу поселитися у тебе назавжди, – сказав Він й уголос прочитав перше Слово з цієї нашої Книги. Я подумала, було: «Мені потрібен композитор, щоб одного ранку написав для мене Симфонію Неба… Володя? Ні, це не те. І не в зрості тут справа».
– Я знаю, чого ти хочеш. Я теж маю музичну освіту. Після Вознесіння Я тільки те й робив, що приручав нашу Небесну Арфу, крадькома викрадав її в Отця, сидячи там праворуч…
– То що, виходить, Небесна Арфа існує насправді!?
– Все, що ти написала існувало й існує насправді…
– Тоді з мене буде кепська учениця!.. В мене зовсім нема слуху. Я не співаю, не малюю, погано танцюю…
Він зробив дивну гримасу:
– Все? Ти все вже про себе тут розповіла? Так от. Ти що думаєш, Я даремно вчився стільки земних поколінь на Ній грати!? Я що – даремно, думаєш, Її викрадав в Мого Отця!?
– Ні! Я просто не подумала, що сказала… прости мені…
– Так от! Завжди думай, що кажеш!
Запало мовчання. Небо тривожно і м’яко розривало свою плоть, щоб випустити Духа. Я почала проказувати це за Ним, як заклинання. Заклинання молитвою…
Царю Небесний, Утішителю! Душе Істини! Ти, що всюди єси і все наповняєш, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші. В ім’я Пресвятої Трійці. Амінь.
– Це щоб Небу відпустило післяпологовий біль… Біль народження Сонця, – так Він прокоментував цю молитву. – Ми Там завжди так робимо, коли ви всі ще спите як убиті. І небу легше. І день очищується з крові і плоті ночі. А ви, гадаєте, все так просто: прокинулись, умилися, почистили зуби, поснідали, пішли на роботу…
– … прийшли з роботи, повечеряли, подивилися вечірні новини, почистили зуби і пішли спати… Ніхто не звертає уваги на Нього, на Небо. І сонце заходить без нашого відома. Я ніколи, Господи, не пропустила жодного заходу сонця!!!
– Захід у небі – це інше, ніж народження Світанку. Небо втомилось, прагне спокою. Воно цілком спокійно може покласти сонце спати й без вашого і Нашого на те втручання. Його тоді не потрібно замолювати. Краще – пройти мимо і дати Йому спокій, тишу. Не збуджувати Його думками своїми. Інакше – на сході: ми просипаємо Щось дуже важливе – сам акт зачаття і народження. А тоді нарікаємо, що не знаємо нашого життя. Знали б світанки – знали б і життя! Ми просипаємо Час: час, коли Дух переображується у…
І тут Він раптово замовк. Подивися на Небо і Своєю долонею погладив Його, ніби кицьку, ніжно так. І Воно Йому відповіло: тихим «муркотінням».
– У що, у що, Господи, Дух переображується? – не витерпіла я Його мовчанки.
– У, – подивився на мене вражено і запитально, – не догадуєшся хіба? У Слово, у тебе, у Мене, в Нас усіх. Стає Тілом. Стає ранами. Стає Кров’ю. Вином і Хлібом стає, зрештою, хіба не пам’ятаєш ти цього?
– Так, пам’ятаю, – прошепотіла майже нечутно, – пам’ятаю… І Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами, і…, – і задрімала. Задрімала в Нього в долонях.

Сон напередодні Святої Сповіді для наречених
четвер, 7.37.
¬– Мир Вам! Будьте уважні! Мир Вам! Будьте уважні!

Засідання розпочиналося мляво, тобто не могло ніяк розпочатися. Хоча тривало, як завжди, всього-на-всього декілька секунд. У залі піднялась ціла буря: не було склянки з водою. Шум і галас виникали і зникали з нічого. Це втретє всіх було закликано до тиші й уваги. А ангели й архангели з шестикрилими і всіма святими були наче школярі після великої перерви.
Нарешті, пролунав дзвіночок, спочатку маленький, ледь відчутний на слух, квітковий, бджолиний, потім – театральний, і, нарешті, – як дзвін, металевий, розкішний, громовий, недільний. Усі вгамувалися. Засідання Небесної Канцелярії було оголошено відкритим.
– Панове Святі! У нас на порядку денному два питання. Спочатку ми проаналізуємо енцикліки з Риму, а потім. Або ні. Спочатку розберемося з цими скаргами.
Знову шум. Шум і тривога. І періодичний шелест. Шелест крил, трави, дощу і всього, що ще не народилося.
– Будьмо уважні! Мир Вам! Будьмо уважні! Ви знаєте, що ці скарги і запити на Ваше Пресвяте Ім’я надходять уже давно. І всі від однієї особи. Нещодавно вона змінила адресата своїх послань з легкої руки одного сповідника і ним став – вітаю! – св. Йосиф! Але Я не про це. Я зі Своєї грізної Милості вирішив, нарешті, задовольнити це її предивне прохання. Задовольнити раз і назавжди. Вам потрібно буде зараз обрати з-посеред себе того, хто піде виконувати Мою Місію, цю жертву, вибачте дорогі Святі…
Я на цьому засіданні був секретарем. Рука Моя на мить затремтіла. Я завжди секретарюю. Бо завжди сиджу праворуч. Мені стало не зовсім добре: в очах потемніло. Я далі не міг писати.
Тоді обрали іншого писаря, св. Йосифа, а Я, покликуючись на головний біль, побрів дорогою на Емаус.

Потім Я перечитував протокол і не зробив з нього жодного висновку. Вони не дійшли згоди. Послухались одного старця, який запропонував провести над цією нещасною незаміжньою дівчиною, яка шукає собі судженого, психологічний експеримент, який мав полягати у тому, щоб на каблуках дівчина виглядала трохи вищою за свого хлопця.
Усі посміялися з цього експерименту, а вже в наступному протоколі згадуються обставини, які нагадують нам про наше безпосереднє небесне призначення. На ім’я св. Симеона надійшла скарга: дівчина не розуміла, що трапилось і чому її хлопець зник так раптово, ніби ангел вознісся. Св. Симеон це пояснював так: вона надто захопилася цим об’єктом нашого експерименту, потрібно було рішуче перерізати нитку.

Було знову засідання і такий самий гамір та неспокій серед святих. Рішуче постановили направити ситуацію, щоб про Нас там не думали легковажно. Я на цьому засіданні знову секретарював.
– Хто піде виконувати, дорогі Святі, цю Місію, Мою Жертву…
У Мене почалися судоми рук. В очах потемніло. Не бачив нічого, крім завіси. Роздерлась навпіл. Я попросив дозволу покинути зібрання. Але Мені відмовили. Було сказано, що симулюю. Тому в протоколі писав багато зайвого. Багато надуманого. Мені здалося, що вони вирішили випробувати душу одного Божого слуги, але сценарій, який для постановки запропонував св. Іван (що у вас ще Купалою називається), Мені не дуже сподобався. Це було надто жорстоко для душі, котра ще тішиться земним раєм. Я вдруге попросив звільнення. Однак, безрезультатно. Вони Мене вчинили Свідком, розумієш, вчинили Жертвою… їхнього гріха, гріха однієї душі без історії … Тому Я тепер не знаю, що говорити цій душі на Сповіді, як їй пояснити, що то був не гріх, а помилка в сценарії. Там коректори випадково переставили дві букви, так що це Слово втратило Бога.

Я не знаю, що їй говорити, коли вона ще спить. О третій Сповідь для наречених. Вона повинна присвятити цю годину Мені. Вона повинна прийняти конкретні рішення, щоб не втратити себе для Бога. Але й Бог повинен прийняти конкретні рішення, коли Я прошу: «Нехай мине Мене ця чаша Твоя, Господи!»

– Ти тепер розумієш, Данаю, що цей сценарій зустрічі і спокуси зі священиком на вулиці, в нього вдома й на озері писався поспіхом тільки як робочий, чернетковий. Іван Купала не довиконував річного планового навантаження.

* * *
– Це був не сон? Ти справді залишаєшся?
– Так. Не сон. Але ти.. ти проспала все: ти проспала найважливіше – коли небо почало ставати морем!
– Прости мені, наступного разу я буду уважніша!
– Наступного разу може і не бути… Але це нічого: ти так цікаво спала, що Я вирішив тебе не будити… І... Я також його проґавив, бо.. бо стежив за тобою, за тим, як ти цікаво спала.
– Мені снилось… Щось дивне… Голос! І я за цю ніч зробила дорослішим свій час!.. Я збагнула, нарешті: чому!

Цей сон втратив сенс відтоді, коли Даная прокинулася.
Тепер розумію, що не варто з нього випозичати рай. Тепер, коли я без п’яти хвилин братиму шлюб з чоловіком моєї мрії, ця зустріч також втратила сенс. Взагалі без сенсу залишилось все це захоплення, цей гріх, і я без вагання приступила до сповідальниці. Ні, вагання були. А ще я відчула предивний трепет серця і тіла від кожного слова, що наближалося згори.
Слова мене почали відчиняти, як двері, – виходити з темряви на світло, з-під влади вечора, як жертви вечірні. І я написала: «Спочатку був лікар. Спочатку Він був просто Лікарем. Хірургом. Потім був, став Священиком. І був у Бога, щоб Бог Його виявив, і Бог був з Ним. Бог став замість Нього. Він її вилікував. Бог знову став Лікарем. Хірургом. Вчинив операцію з трансплантації Духа. Йому було тоді тридцять три, їй – двадцять п’ять, коли вона почула цей Голос у себе на балконі:
– Я хочу залишитися, що до того тобі, марна людино, чому приходиш до неї після Вечірні?
Це трапилося на Благовіщення. Я відчула в собі цей Дар Святого Духа – залишитися. Потім забула про цей свій намір. І не написала ні рядочка. І вдруге Він зійшов на землю, щоб судити мене і щоб мене залишити. Залишити у Слові, для Слова і через Слово. Амінь.




Оповідка третя

Псалом снігопаду


“Цей твій сон не скінчиться ніколи –
Ти будеш одна.
Твій портрет завбільшки з долоню
Розтане між хмар
Між дивних людей
Oh my dear Ukraine…
Oh my dear Ukraine…
Oh my dear Ukraine…
My love…»
(Кость Москалець)

Такий густий сніг ще жодного разу не зустрічав її у Львові. Остання зима і сумні сажотруси…Полюють на птахів, червоних, як жар. Порожні двори, Я все більше боюся, Що білу пожежу не спиниш, на жаль… Так, це була її остання зима напередодні захисту. Власне, до захисту лишився лише місяць! Вже всі автореферати розіслано. То, питається, на якого біса вона поперлася у таку студінь аж до того Львова, і навіщо їй здалися оті листи… що пахнуть зов’ялими трояндами?.. Ні, вони вже не пахнуть! Тепер вони електронні. ..Отже. я сублімую? Це був лише привід?.. Чи, може, я свідомо сподівалася знову зустрітися з ним!?.. А всі оті листи з позаминулого століття – мулька! муляж! чи міраж! Як у пустелі… Зимовій львівській пустелі, куди сьогодні приїхав Михайло на білому коні… І припаркувася (як смішно це звучить?) поблизу Храму Святого Архистратига. У не найкращий, проте, для України час…
Сніг падав густий і липкий уже третій день, відколи вона у Львові. І дивне у цю пізньоосінню пору помаранчеве сонце розставало між хмар і між дивних людей, що ховалися від снігопаду у бібліотечній пилюці. А в Києві у той час, здавалось, засівалося зерно майбутніх політичних зрушень. Вона ніколи не брала участь у жодних виборах, тому й зараз втекла від відповідальності.
..Це був час, який не вдається ні на що. У таку погоду тільки вдома сидіти. Сніг у вухах – скрізь і навшпиньки. Уляні захотілося упіймати голуба. Дивно, але це місце особливо спокушає на всілякі реінкарнації слова. Сприяє цьому, здавалось би, дух предків. І безперервний рух постатей навколо, що входять і виходять, як у театрі. Час так само має властивість постійно якось набридати: шарудінням сторінок, черевиків, снігу… Якійсь потойбічні звуки зринають від електорозварки. Яма навиворіт. А їй до болю хочеться сьогодні шоколаду. Як на зло, навколо – однім-однісінька аптека. “Я ще не захворіла”, – шепоче. А назад повертатися – ліньки. Ні, не ліньки – нема часу. Чомусь сьогодні час їй нагадує рідкісну книжку під снігом. І там – обід. Уже обід. Підвечірок ангелів. Вечеря на дванадцять дерев. І книжку їй принесли не ту, що треба. А яку треба, коли з-під ніг у тебе голуби втікають. Чи янголи… Уляні стало сумно, аж очі зробились пивними. Вона завжди розрізняла їх. Тільки янголи можуть втікати, сидіти на плечі, мандрувати, читати книжку одну на трьох, біситись в очах. Ні, це можуть лише янголи. Ангели натомість тільки вміють вечеряти. Постійно на підвечірку. А ще телефонувати і… Так, це вони підпрацьовують за комп’ютерні віруси, радіоактивні пілюлі і книжкові молі у бібліотеках.
Тут якийсь специфічний дух. “Дух предків”, – сказав би Іван Якович. Усе мовби нагадує, що на обід поки що не зачинено тільки одну аптеку. Аптеку на горі. Дім, де розвиваються серця. Вона мала звичку неправильно записувати назви відомих творів. А вони – як ті, що не хочуть приховувати невідомість. Ні, ці назви не просто речі. Це голуби, які вже не літають. Вони сьогодні їй відкрили нову площу австрійського Львова. Сьогодні в її листівнику знову закінчувався лист. Уляна перестала їх писати, коли вийшла заміж. Ні…що не вдається ні на що, навіть на те, щоб сказати “ні!”. Відійди, прошу! Не заважай снігові падати! Він має якийсь дивний запах! Ніби ти вперше побачила, що на місці пам’ятних табличок – листя! Заважає, коли гортають!.. Ні, я тут не можу зосередитись. Ніколи не можу. Бо тут, у цьому місті, є щось – магічне: щось, що тягне за вуха, за слово, за час! Тягне піти просто зараз і тут на Високий Замок. У таку погоду?.. Так. Бо час дано – він зупинився, завмер, присів! Дано, хоч і перед розстрілом!.. Бог вислухав її молитви… І ти ще будеш довго блукати вулицями цього старовинного міста, довго будеш. Бо дано час, щоб упіймати цього Янгола. І він тобі вибачить за переступ у вакуум. Тимчасово. Мовляв, я ж на хвилинку. Подивлюсь – і кину! Це ж не катастрофа! Тільки одну, будь ласка!? Вона ж нічого не зашкодить, правда!? Ось побачиш. Щоб писати, треба ж знати все самому. Будь ласка… Я потім повернуся. Буду довго сидіти на її плечі, але сьогодні – ні! Сьогодні, – завжди тільки сьогодні: щодня і влітку. Боже, ще один день…
Очі сльозилися від книжкового пилу. Для неї – не філолога – була невідомою історія самогубця, який був шалено закоханий в українську письменницю Уляну Кравченко. Вона, читаючи Франкову ліричну драму, навіть не здогадувалася, кому її насправді присвячено.
…Юля була викапана інтелігентка. Вона не вміла просити вибачення. Вона любила його, як люблять сонце. Тобто обожнювала. Вона могла довести до самогубства, коли їй чогось не вдавалося, наприклад приручити голуба. А він їй говорив, що вона замовляє не ті книжки. Радив читати просодію. Тому, на мою думку, він познущася з її почуттів, написавши драму, ліричну драму, драму її життя, її снів і сподівань. Похорон пані А. Г. Остання зима в її житті…
…Досить з тебе на сьогодні, Уляно. Сніг закінчився. Гаси вогонь…

– Засни, засни, засни… Будеш Ангелом у моїй виставі!...
– Данай, я не можу бути Ангелом – у мене немає крил… Я можу запізнитися на поїзд… Може бути знову снігопад… Автобуси можуть не їздити зовсім…
– Ти мене дратуєш: я не хочу чути, щоб у моєму театрі запалювали свічки! І жодних Смертей не має бути у моїй виставі!...


****************************************************************

Усе відбувалося не так, як могло відбуватися. Чаша переповнювала терпіння. І Я прийшов до Свого Батька, Котрий відпочивав у гамаку.
– Батьку, ти відпочиваєш… а чи можна тебе дещо спитати?
– А що..? (Він ніби прокинувся) Так питай, Сину… Ти ж знаєш, що завжди можеш у мене питати, що Тобі завгодно…
– Так, знаю. Я це знаю і можу. Але вони не знають, що можуть. Чому, Батьку?
– Тому що вони багато сумніваються.
– Так, я теж так думав… доки… (Він на мить застановився, чи казати Йому т а к е. Але наступної хвилини подумав про сумнів і відрікся. Бо там не було місця для жодних сумнівів) Розумієш, Тату, Я багато думав над цим, над їхнім життям. Багато і часто. Вони мають право в Твоїх очах на помилку тільки-но в їхньому житті з’являється сумнів. Так, вони заслуговують на це. Але ж, Батьку, вони не вміють дивитися на світ так, як дивимося ми: як ми його відчуваємо і пізнаємо багато речей, що їм не доступні. Ти хочеш з них зробити ідеальних, забуваючи, що вони всього лише наші творіння. Ми задумали цю гру, хоч з часом бачимо, що гравці вже є далеко не такими, якими ми їх задумували. Що ж робити? Я багато про це думав… І, нарешті, зважився… Батьку, нам треба подивитися на світ ї х н і м и очима, ввійти в ї х н і бажання, відчути ї х н є дихання…
(Він довго і натужно дихав, прибиваючи своїм важким, зосередженим поглядом листя і трави до вологої землі. Нарешті, відвів погляд і підвів руку).
– А ми що, по-Твоєму, робимо ось уже скільки століть!?
– Так, саме так, Батьку… Але, мені здається, ми просто не вміємо так. Так жити як вони. Так народжуватися і вмирати. А тому ось уже скільки століть оцінюємо їх за н а ш и м и критеріями. Хоч насправді потрібно так мало, щоб вони були щасливими.
– Потрібно, але не достатньо. І вони самі в цьому винні! (грізно зауважив і відвернув погляд від повені на тихоокеанському узбережжі, всіяному вщент трупами)
– Батьку! Але ж скільки літаків розбиваються даремно!.. А Ти кажеш – недостатньо..?
– Літаків замало. Вони приречені. Вони приречені через свій сумнів. І доки будуть так сумніватися – будуть приречені.
– Але ж, Тату, вони по-іншому не вміють. Я багато про це думав уже від першого їхнього гріхопадіння. І думаю досі, що сумнів – у їхній крові. Він – як бактерії: у потрібній кількості дає змогу їхньому організмові народжуватися, жити і вмирати так, як цього вимагає природа.
– І чого Ти хочеш чи вимагаєш від Мене?
– Нічого, Батьку. Я все вже вирішив давно сам.
Він насторожився.
– Що вирішив? Без Моєї згоди?
– Про згоду якраз і прийшов Тебе запитати. Тату, а чи може їх що-небудь врятувати?
– Якщо вони самі себе не врятують…
– Ні, не врятують!.. Вибач, Тату, що перебив Твої Слова… Самі себе вони не врятують… Як не врятували праведників Ноя і Лота, як не врятували царя Давида і Соломона…
– І що Ти пропонуєш? Я їх, наскільки міг, рятував…
– Батьку, вони потребують не такого рятунку. Вони потребують просто народжуватися, жити і вмирати. Ох, Тату, якби хтось із нас умів так народжуватися, жити і вмирати, ми б тоді не казали, що вони приречені, ми б тоді не прагнули їх зробити ідеальними!..
– І що Ти пропонуєш, Сину!? Це ж неможливо, сам же казав…
– Я знаю. Я багато про це думав. Але Мені потрібно Твоєї поради і Твоєї допомоги.
– Чим Я можу, Немічний, допомогти, коли не допоміг ні пророкам, ні царям, ні праведникам!? (Він невідчутно зітхнув, і це зітхання громовим тремтінням відбили від себе листя, каміння, вода)
– Отче, хіба не ми сотворили світ!?
– Це була гра, Сину. Я тоді був молодий ще і недосвідчений. Тепер Мені не до ігор більше!
– Але Я і не прошу гри. Я серйозно! Тату, що необхідно, щоб народитись, як вони, від земного чоловіка і від земної жінки? Я читав в одній з їхніх книжок про це. Це в них називається заплідненням жіночої яйцеклітини під час статевого акту. Хоча вони вміють це робити віднедавна навіть у пробірці.
– Фе! Де Ти такої гидоти начитався, Сину!? (Він нахмурив брови – і трава принишкла, вода заплакала, листя скрутилося у пергамент неба)
– В одній з їхніх книжок (Спокійно й розважливо пояснив) Кажу ж, Я багато про це думав. Тому іноді ночами блукав їхніми вулицями, заходив у їхні домівки…
– І, звісно, читав їхні книжки!!? (гримнув громово Батько) Що це ще за вигадки???
– Не гнівайся, Тату… Я не знав.. не відав, що творю… Я просто хотів зрозуміти, чим вони живуть, про що мріють, що читають, зрештою…
– І зрозумів, що читають гидоту! Що нічого до пуття так і не розуміють у Моєму задумі!!!
– Та не зовсім і гидоту… Вони все-таки дещо розуміють. Але по-своєму, дуже по-своєму розуміють. Розумієш, Батьку!? Тому Я і вирішив. Вирішив народитися, як вони. Тому що у Своєму стані Я багато чого їхнього так і не можу збагнути, тобто не можу, як сторонній спостерігач. Отже, Батьку, Ти, що володієш ресурсами людських життів, скажи, – це можливо?
Він призадумався. Трава потемніла. Небо почервоніло.
– Треба подумати (спокійно відказав). Я подумаю (повторив, ніби щоб сам себе переконати, – тоді раптово сколошкав траву, на якій сидів): Але ж Ти так не можеш!!! Ні, тільки не так!!! (Цей крик швидше нагадував голосний передзвін птахів, ніж гнів Божий) Ти не можеш народитися ЦІЛКОМ, як вони, і померти, зрештою, також не можеш. Тому що… тому що… тоді Тобі довелося б упасти з Неба!
Я задумався. Як це? Я був ще дитиною, коли Мені розповідали ці легенди про скинутого Ангела, що збунтувався. Тому що постійно наполягав на своєму. Тоді Я упокорився.
– Нехай буде, Батьку, так, як Ти скажеш. Ні, то ні! Вибач. І забудь цю мою розмову. Я більше не буду… Тебе турбувати такими дрібницями…
Але Він усміхнувся – і дощ, і сонце застрибали у танку роси, збуджуючи повітря ароматами неба, моря, землі.
– Ти що, злякався, Сину!? (усмішка згасла, як вчорашнє багаття) Ти що, подумав, що Я такий жорстокий!!? (і лагідніше) Я не про це. З бунтівними Ангелами так – Я жорстокий! Але ця історія не має жодного стосунку до нашої справи! Я просто не хочу Твого цілковитого приниження. Упокорення так. Але не приниження. Тому що народитися у такий спосіб, як це написано в їхніх книжках, – цілковите приниження! А Ти ж, пам’ятай, – Божий Син!
Я не міг зрозуміти, до чого Він хилить. Але упокорився і подав знак згоди згідно з Його волею. Хотів відійти. Та Він, виявляється, ще не закінчив чи щось щойно придумав.
– Почекай, Я тут маю одну ідею (Він усміхнувся по-донжуанськи, але щиро) Їй усього чотирнадцять років. І вона вже має нареченого. Вона мені давно приглянулася. У своїй невинній наївності і по-дитячому чистій красі. Вона щойно визріла, щоб стати жінкою. Я давно спостерігаю за її молитвами. Тому знаю: вона повірить усьому, що Я їй скажу. По-наївному щиро повірить…(Він ніби упав у якусь прострацію Духа. Блукав усмішкою по гірських хребтах і, як дитина, ловив дзеркальцем сонячні зайчики на засніжених вершинах) А, Ти ще тут? Чому не йдеш спати? (Йому ніби стало соромно перед власним Сином за свою мимовільну слабкість) Іди, готуйся до народження!.. якщо вже вирішив сам і добре подумав про це…
– ¬Так, добре подумав. І вирішив. Тату, а, Тату, а можна Тебе ще про дещо запитати, а?
– Ну, питай, доки ще можеш. Бо, як піде процес, не зможеш уже до часу говорити зі Мною. Будеш змушений знову вчити слова…
– Тату, а як Я пізнаю… тобто не те… Чим Я там буду займатись? і як помру?
– О! Ти багато хочеш знати! Але Ти, здається, забув, що дав згоду знати не як ми, а як вони. Через це Я залишаю в Тобі ці два знання: Ти будеш відчувати, передчувати щось, як дотепер, але не знатимеш нічого напевне, як земна людина. Це для того, щоб Ти максимально зрозумів ті страждання, які вони переживають у своєму існуванні. Максимально природно. І аби зрозумів, як можна так жити, щоб нічого не відати наперед, навіть про дощ, і при цьому ще й намагатися не турбуватися, що їсти, у що одягтися, як птахи небесні. Ось у чому й ховається першопричина, з якої народжується сумнів. Збагнеш її – тоді і смерть свою пізнаєш, про яку не відатимеш, як не розумієш зараз, чому вони помирають. Бо для того, щоб це зрозуміти, потрібно пережити всі дотеперішні і всі майбутні людські смерті, чого їм ніколи не досягти, навіть якщо вони винайдуть смерть у пробірці.
Він задумався, надслухаючи тишу у власному серці – тишу перед бурею земного життя.
– А тепер іди (Він вивів Свого Сина із заціпеніння) Іди спати і набирайся сили, доки Ти ще живеш за законами небесного тяжіння (і мовби жартома підморгнув) Іди і не втручайся в ігри дорослих. Не заважай Твоєму Батькові насолоджуватись позиченим людським раєм! (Він знову по-донжуанськи посміхнувся і впав у дивну прострацію, обкурившись хмарами. Тоді потягнувся за дзвіночком для скликання ангелів і, ліниво позіхаючи, але владно закликав):
– Будь ласка, Ангела Гавриїла до Мене! (Витер рукавом ріки собі чоло і набік, собі у кулак, соромливо прошепотів): Хоч сам і казав, що гріх це важкий – розбещувати неповнолітніх, але вже, проте, нічого не вдію зі своєю природою: ну, подобаються мені юні і цнотливі дівчатка, що поробиш!..

І тут раптово я прокинулася й нетямкувато закліпала очима у темряві: у бібліотеці погасили вже світло і мене просто забули, як останнього відвідувача, що не кинувся (ні, не впав, а саме кинувся!) черговому в очі.

*



ПРОГРАМКА

ГОЛУБИ ПІСЛЯ ПОТОПУ

ДІЙОВІ ОСОБИ

Аріадна – народна артистка Україна Марія Метерлінк
Тесей – заслужений артист України Ярослав Яворняк
Мінотавр – народний артист України Олег Різохрист
Ной Авраамович, академік, названий батько Аріадни – народний артист України Віктор Орлан
Григорій Многогрішний – народний артист України Дем’ян Багряний
Мілена, мати Аріадни – народна артистка України Олеся де Вега
Джахар – заслужений діяч культури і мистецтв Катринослав Кропивницький
Даная – народна артистка України Андріана Буфон
Левко, або шестикрилий серафим – заслужений артист України Віктор Левків
Леонардо, художник – заслужений артист України Віталій Левків
Іоанна Ангельська – Іванна Сріблицька

Режисер вистави і Голос Бога – народна артистка України Андріана Буфон
Післяоповідка, або витяг з вистави
«ГОЛУБИ ПІСЛЯ ПОТОПУ»





ДІЯ І

Григорій: Ах! Знову не встиг… Ні, так з мене викладача ніколи не вийде! Знову доведеться щось пояснювати або… Або писати заяву на звільнення за власним бажанням! Може, відразу і написати!? А то соромно в очі дивитися… це вже втретє отак, без причини… просипаю… Гм… І хто мене тягнув за хвіст? Як людині запропонували мені вести психологічний тренінг у літній школі, мовляв, не завадить підзаробити дещицю… та ще й при церкві… А ти, ех, ех, Григорію Дем’яновичу, не вийде з тебе порядного навчителя!.. Але вже пізно: назвався грибом – лізь у борщ. Знову доведеться щось вигадувати…
(чути стукіт у двері) А це, мабуть, знову Сократ прителемпався! Оте вічно вчене незнання!!! Теж мені порадник у справах інтимних знайшовся!.. Мовляв, є пропозиція на один мільйон: треба вигадати якийсь спосіб, як зрадити свою дружину й реалізувати його потім…дають і гроші, і путівку на курорт… Десь на смітнику знайшов ту Юдину газету, що розкидається такими грішми… Ну, я йому зараз йому і випишу… випишу путівку на цілий мільйон – довіку пам’ятати буде!!! (зі злістю штовхає двері, гукаючи в порожнечу): Тобі що заціпило! Кажу ще раз для тугодумів: не сунь свого носа куди не просять!!! (і відразу перелякано відсахується, побачивши на порозі Ноя Авраамовича – Академіка їхнього Інституту, почесного Професора семи університетів і доброзичливого чоловіка єврейської національності сімдесяти з гаком років) Ой, перепрошую, пане Академіку, це я не до Вас… (люб’язно-улесливим тоном) Доброго ранку! Прошу заходити. Це мені велика честь, що Ваша Поважність сміли завітати до мого скромного помешкання! Якими вітрами, пане Професоре?
Ной: (входить з байдуже-неуважним виразом обличчя) Доброго ранку! Вибач, що потурбував так спозарана. Чи матимеш хвильку часу, щоб вислухати старого дивака? Бо я зараз як ніколи потребую уваги професійного психолога. Щось я геть втратив своє професійне чуття…
Григорій: Слухаю уважно, пане Академіку! Що трапилось? На Вас лиця немає!
Ной: Ай, не питай… Моя Аріадна, моя красунечка, моя донечка, сьогодні втекла з дому…
Григорій: Як утекла!? Та що Ви таке кажете, бійтеся Бога, Ною Авраамовичу!?
Ной: Ну, як утекла… власне, я її сам і відпустив! А тепер мучуся-караюся без неї, без моєї квіточки. Я сам винен. Взяв їй всю правду розповів, що роками тримав у собі, та й відпустив, як і просила. З ним відпустив. Отим пройдисвітом, що йому світу Божого не жаль! Хіба я її для такого годував-виходжував, моє курчатко жовтодзьобе!? Ах, якби знав… якби знав… не підбирав би її тоді… в ті часи…
Григорій: Щось я Вас не зовсім розумію, пане Професоре!
Ной: Та зажди! Не все ти знаєш… Ніхто того не знає… Це велика таємниця мого життя! Отаке воно моє життя, Григорію: пройшло – не вернеться…(витирає сльозу з очей) Але вона ніяк не йде мені з-перед очей…
(Григорій пересідає на задній план сцени. На авансцену виходить Аріадна)
Аріадна: Тату! Таточку любий, вибач, що турбую тебе під час відпочинку, але ми ось тут з Тесеєм… ну, тим моїм хлопцем, пам’ятаєш, я тобі про нього розповідала… щойно посперечалися…
Ной: Знову той Тесей! Не хочу про нього і слова чути! Я тобі вже казав, доню, він тобі не пара! Пройдисвіт він, ось хто!!!
Аріадна: Ні, тату, він хороший хлопець… Ну, трохи бешкетує, як і всі в наш час… займається якимось непевним бізнесом… Але, я вірю, він все це переросте. Ми одружимося – і він переросте, обов’язково переросте і стане хорошим сім’янином!
Ной: Ах, доню, яка ти в мене ще наївна!.. Тому я і боюся за тебе, дитинко… В ім’я твоєї покійної матері, якій я пообіцяв довіку тобою опікуватися…
Аріадна: Не переживай, тату, зі мною нічого поганого не трапиться… Тесей – порядний хлопець і надійний…
Ной: А я тому і переживаю, що він порядний і надійний! Вірніше, тому, що таким тобі видається! Ти, як і твоя мама, мислиш! От вона і поплатилась за порядність твого батька…
Аріадна: Мого батька?
Ной: А, ти ж не знаєш ще всього… Я обіцяв їй, що тобі розповім у час повноліття… Розповім і відпущу… Не наважився… Надто я вже тебе полюбив, дитинко моя!
Аріадна: Хто він, тату?
Ной: (ніби не чує її) Та скажи мені, нарешті, чого це ви посперечалися з Тесеєм?
Аріадна: Та… дурниці, тату… Він сказав, що я, мовляв, не схожа на справжню єврейку… То я й хотіла йому довести, що ти… та це, зрештою, тепер, здається, несуттєво… То хто мій батько, тату?
Ной: А він що хоче одружитися лише з кревною єврейкою?
Аріадна: Та, власне, що ні. Навпаки. Не хотів би з єврейкою… Тому й почав висловлювати різні версії щодо моєї можливої національності…
Ной: Гм.. це цікаво! ну, і до чого він додумався?
Аріадна: Та так, дурниці казав… мовляв, у мене тече якась мусульманська кров або що…Та я доводила, що чистокровна єврейка. Принаймні, іншою себе і не уявляю! Тому й хотіла, щоб ти сам, власними вустами, йому це засвідчив!
Ной: (задумався на дві хвилини) Бачиш, дитино, мушу тебе розчарувати. Бо я нічого і нікому свідчити не буду! Це по-перше. А, по-друге, можеш піти до нього і його заспокоїти, що він не одружиться з єврейкою. Ні, ні, не тому, що я не вірю йому, тобто в його порядність. А тому, що ти справді не маєш ані краплиночки єврейської крові! (під час цих слів Аріадна, побліднувши, поволі задкує за лаштунки, а її місце займає Григорій Многогрішний). Можеш собі уявити, Григорію, її реакцію. Та я їй мусів це сказати!
Григорій: То це правда!?
Ной: Чистісінька правда! Це діялось ще за часів священної війни християнського світу з мусульманами. У ваш час її прийнято називати третьою світовою. (Її росіяни почали ще війною з чеченцями, вони й закінчили…). Це був важкий час. Тоді найбільше, як і вдвох попередніх війнах, дісталося знову-таки нам, євреям. Нас переслідували, не давали працювати. забирали дипломи… Особливо переслідували єврейську інтеліґенцію! професорів! Я тоді цілком підпільно якимось дивом викладав психологію в одному приватному виші для студентів-платників. Доля мене дивом залишила там, де й познайомився зі своєю Міленою. Це була диво-красуня неписаної вроди! На пари завжди приходила скромно одягнутою, на відміну від своїх коліжанок, які, переважно, були дітьми батьків як не олігархів чи депутатів, то крутих бізнесменів чи шоуменів. Інших у тому закладі не вчилося! Мілена суттєво відрізнялася на тлі їхнього оточення. І я навіть щиро дивувався, де вона бере гроші на навчання. Пізніше дізнався: її батьки були збанкрутілими банкірами, у яких ще вистачало заощаджень, щоб дати своїй єдиній доньці престижну освіту. Та вона за природою своєю не була схожою на дочку банкірів! Одягалася дуже скромно і дуже природно. У неї майже не було друзів. Та, проте, вона жодного разу, не виказувала своєю поведінкою про можливу фінансову залежність! Одного разу мене вразила її сукня з шикарним голубиним хвостом. Проста така і водночас дуже делікатно вишукана! А ти б бачив, як вона її носила – мов королева на балу! А, проте, дуже скромно-стримано у ній поводилась… Виявляється, вони її випозичали на сімох… Чудесну сукню кольору стиглих оливок!!! Це я потім дізнався, вже коли Мілена жила зі мною… А тоді це було зроблено так граціозно, що я лише слинку ковтав… Ще вона мала дивну звичку: коли ходила вулицями, то завжди якось умудрялась наступати голубам на хвости. Як їй це вдавалося – ніяк не збагну досі! Та, зрештою, я тоді за нею залюбки стежив після лекцій і так незчувшись проводив до самого її дому… (Мені тоді було 45, а їй лише 18. Що не кажи – старий парубок!..). Пізніше цей її дім став і моїм… Ангелом Охоронцем: коли я був під загрозою вигнання з університету, Мілена як справжня милосердна самарянка переховувала мене у своєму домі, весь час ризикуючи власним життям. Та це історія давно минулих літ… І згадувати не хочеться. Та коли раптом згадаю, то перед моїми очима стоїть інша картина. Одного разу і мені довелося стати милосердним самарянином. Мілена тоді прибігла до мене вся розхристана, босоніж, у розірваній сукні (іронія долі, це була та ж сама оливкова сукня з голубиним хвостом – вона її якось, підзаробивши, викупила в подруг!)… прибігла босоніж, вся в сльозах, з розмазаним макіяжем…
(Вбігає на сцену Мілена. Григорій знову пересідає на задній план сцени)
Мілена: Пане Професоре! пане Професоре! рятуйте, ой, рятуйте, він… він… Сказився…
Ной: Хто? Що сталося? Звідки ти, Мілюсю, така? Заспокійся, дитинко…
Мілена: Він… він… він… хотів мене…
Ной: Зґвалтувати? Але ж він тобі нічого не зробив, правда!? Вже все позаду. Ти зі мною у безпеці. Присядь. Ось, на, випий води…
Мілена: (заперечливо хитає головою і ніби щось намагається сказати)
Ной: Що, дитинко? Що ти хочеш сказати?
Мілена: Він… він мене хотів… Господи! (залпом випиває склянку води) Він мене хотів убити!!!
Ной: (злякано відсахується) Та що ти, боронь Боже, таке кажеш!?! За що?
Мілена: Ах! Ви ж не знаєте всього! Ні, він мене не ґвалтував. Ніколи. Це я сама у всьому винна. Бо я тоді закохалася в нього. Як наївне дівчисько! Вірила, що це справжнє кохання, яке приходить раз на тисячу літ… З того часу вже минув рівно рік і … дев’ять місяців. Дев’ять місяців тому я йому віддалася. Так наївно і щиро, як першокласниця. Потім він кудись зник. Не відповідав на дзвінки. За той час у мене народилась донька… Прекрасне янголятко з чорними оченятами і чорними, як смола, кісками, а шкіра – оливкова! Ви ж знаєте, пане Професоре, як я люблю оливковий колір! Ось. (після цих слів, за бажанням режисера, на сцені може з’явитися одно-, дво- або трирічна дівчинка). Сидить це моє янголятко, лепече щось і весь час бавиться тільки клубком шерстяних ниток. Ніяких ляльок не хоче – тільки клубки їй давай…
Ной: Як Аріадні…
Мілена: Ось і я так подумала. Тому й так назвала це своє Янголятко. Аріадною назвала! А він прийшов сьогодні і каже…
(Входить Джахар)
Джахар: Давай живо збирайся – їдемо додому!
Мілена: Куди? Мій дім тут!
Джахар: Ти як хочеш, а дочку свою я забираю до себе на батьківщину. Нічого мені тут робити більше! Ваші люди, наче собаки, показилися…
Мілена: То їдь собі. Щасливо! Як рік – ні слуху ні духу, – хоч би сигнал подав… Між іншим, у твоєї доньки вчора був її перший день народження!
Джахар: У мене ж були справи! А день народження справимо гучне-бучне у моїх батьків. Вони ж, ой, як втішаться онуці! Слухай, Мілюню, ти ж добре знаєш, що я тебе весь цей час кохав і кохаю досі! Не буду повторювати як! Їдьмо до мене! Я тебе, нарешті, зі своїми батьками познайомлю! (хоче приголубити, поцілувати)
Мілена: Не смій! Я тут сама з дитиною всі сльози виплакала – як ти? що? де? А він явився як примара, та ще й лізе з поцілунками! Хоч би спитався, як мені тут велося… Хоч би пожалів мене-сиротину… (Мої батьки три місяці тому в авіакатастрофі загинули)
Джахар: Вибач, я не знав, мої співчуття… (знову хоче приголубити)
Мілена (різко): Геть руки від мене! Що було, те за водою спливло! Перегоріло вже в мені кохання до тебе!
Джахар: Ах так! Не хочеш по-доброму… Ну, то залишайся собі…, а я дочку заберу сам!
Мілена: Не смій! Вона тобі більше не дочка!!!
Джахар: (сміється) Що? Що це ти вигадуєш, Міленю!? Вона ж моя копія! Ось тільки ім’я ти їй якесь поганське дала. У нас з таким іменем засміють. Назву я її…Сулейма! Як істинну мусульманку! (хоче взяти дівчинку на руки)
Мілена: Не смій торкатися дитини! Я не жартую!
Джахар: Ах так! Та що це ти собі дозволяєш, хвойда! (вихоплює кинджал і кидається на Мілену, яка грудьми затуляє дівчинку; Джахар тягне Мілену за сукню, розриває її і вириває дитину з рук. Дівчинка в плач, Мілена в плач. Джахар зникає з дитиною за лаштунками)
Мілена: (голосить) Господи! Моя дитина! Господи-Боже всіх християн! Якщо ти є над нами! Не дай моєї дівчинки у руки цим бузувірам! (вибігає зі сцени, гублячи своє взуття)
Ной, який все це спостерігає на другому плані, поволі виходить на авансцену, сідає на своє місце. Мілена поволі виходить з-за лаштунків, підбирає своє взуття, присідає навколішки і кладе голову на коліна Ною.
Мілена: Боже! Що він зробить з моєю дитиною!? Його потрібно негайно зупинити! Де моє янголятко зараз?
Ной (гладить Мілену по голові): Ми її врятуємо…не переживай… все буде добре!..

На задній сцені показується Аріадна-доросла, наближаючись до авансцени. Мілена встає і виходить. Аріадна займає її місце і, клякаючи, кладе свою голову Ною-батькові на коліна.
Аріадна: І ви мене врятували? Як саме?
Ной: Це мені мало не коштувало життя! Він тебе далеко не відвіз ще. Ми придумали такий хитрий план: я намовив твою маму, щоб перетелефонувала йому і сказала, що, мовляв, вирішила з ним їхати, бо насправді кохає його, і таке інше. Одним словом, мала використати всі свої жіночі хитрощі, ну, ти мене розумієш…
Аріадна (кивнула) І він погодився зустрітися?
Ной: Ще б пак! Твоя мама була воістину унікальна жінка! Неперевершена! Божественна!!!.. Але тоді на зустріч замість неї пішов я. Була умова: він мав бути з тобою. Ти цього не можеш ще пам’ятати – тобі ж тільки рік виповнився… Це була довга, затяжна і не зовсім приємна розмова. Із взаємними образами і приниженнями національної гідності. Мало до бійки не дійшло, – а я тоді був парубок моторний! – згадав, що ще в школі оволодів декількома видами бойових мистецтв… Але до бійки, слава Богу, так і не дійшло – ти нас врятувала від цього: раптом почала плакати. Потім почався дощ. Ми втекли до найближчої кав’ярні, випили по чарці, потім по другій, третій… Джахар розм’як, забув про кинджал почав вдаватися до сентиментів… Виявляється, він дуже сентиментальний хлопець! І цікавий такий оповідач!.. Недаремно, твоя мама в нього так закохалася!
Аріадна: І він тоді добровільно віддав мене у твої руки?
Ной: Ну, можна так сказати… (посміхнувся у вуса). Тільки ця історія так просто не закінчилася. Через тиждень зателефонували з міліції: знайшли мертвою твою маму на одній із станцій метро. Слідство було довгим і затяжним. Воно мені коштувало багато грошей. Поліція так до нічого і не докопалася! Згодом закрили справу за терміном давності. Але я знаю напевне: це робота рук Джахара або його оточення! А його і слід простиг…
(Чути дзвінок мобільного)
Аріадна: Так, Тесею, я вже виходжу… (до Ноя). Вибачте мені, тату…
Ной: Ні, ні, доню, тобі нема чого просити вибачення. Я тебе не маю права більше тримати. Після всього, що ти почула… Я тобі повинен був це все розповісти. Ми так домовилися з Міленою… Вона мовби відчувала щось недобре: за день до трагедії попросила мене опікуватися тобою як своєю дочкою і всю правду тобі розповісти у день твого 18-річчя. Бачиш, я трохи спізнився, на три роки затягнув мовчанку. Просто я тебе дуже люблю. І боявся втратити тебе як дочку. Але сьогодні так склалися обставини… Ти йди, йди, доню, до нього – і будь з ним щасливою! Я тебе більше не буду затримувати. Бо я тобі не батько і ти мені не дочка. Тільки дозволь я тебе востаннє по-батьківськи поцілую і ще востаннє назву тебе – Доню моя… (цілує, обнімає, благословляє, [але не хрестить] і відпускає).
Аріадна біжить за лаштунки, ледь стримуючи сльози. Ной встає зі свого місця на авансцені. До нього із заднього плану наближається Григорій)
Ной: Ось і все, Григорію. Ось така-то приключина… Вона зовсім і не втікала. Сам її відпустив. Тільки я, бач, після її відходу ніяк собі місця не можу знайти. І сон мене не бере. Бо дуже я, старий, прив’язався до моєї Аріадночки, моєї крихітки. Бачиш, своїх дітей Бог не дав. Ту, що кохав неземною любов’ю, Бог забрав передчасно з цього світу. Тому й прив’язався до цієї дитини – душі в ній не чув! Вона – моє багатство, золото і діамант!.. Тепер караюсь, мучусь, чому відпустив. Але не каюсь. Прийшла її пора. Хай живе щасливо, як у Бога в долонях. Тільки, щоб, боронь Боже, не ображав її, моє янголятко. І справді повірив, що не єврейка вона, розумієш мене, Григорію?
Григорій: Так, так, розумію, цілком розумію Вас, Ною Авраамовичу. Ви вже вибачте мені, якщо трохи був неуважний під час Вашої розповіді. Я цілком розділяю Ваш біль. Тільки, вибачте, не знаю, чи зможу Вам щось порадити. Бачите, у мене своя гризота – і тому я трохи розосереджений сьогодні…
Ной: А що трапилось?
Григорій: Та ні, власне, нічого не трапилось. Не турбуйтесь… Та й не гризота це зовсім – я не зовсім коректно висловився. Просто мене туга за моєю Євою з’їдає. Єва на міжнародному фестивалі в Любліні. Діти на селі в батьків. Самотність допікає…
(Чути стукіт у двері. Григорій відчиняє. Входить Іоанна Ангельська, або ж Іванка Сріблицька)
Іоанна: Григорію Дем’яновичу, добрий день! Доброго дня і Вам, Ною Авраамовичу! Григорію Дем’яновичу, Ви просили, щоб я зайшла до Вас о першій. Перепрошую, коли потурбувала. Ви зайняті..?
Григорій: Ні, ні, заходьте, Іванко! Ми з Ноєм Авраамовичем уже закінчили розмову.
Ной: Так, так, мені справді вже пора йти. Щасливо! (Виходить)
Доки Григорій Дем’янович з Іванкою у німій сцені обмінюються примірниками дисертаційного тексту і нечутними для глядачів науковими коментарями, збоку, ліворуч на сцені з’являється Тесей і Мінотавр з метою відволікти увагу глядачів від дії, що відбувається праворуч.
Тесей: Отак вона прийшла до мене, щоб більше ніколи від мене нікуди не піти. Я, чесно кажучи, не відразу повірив її розповіді. З чого це раптом? Вирішила підіграти чи що? Та згодом про це розмовляв з Ноєм Авраамовичем, дуже мило розмовляли, Академік мене навіть розцілував як рідного… Я навіть пожалів, що Аріадна насправді не його дочка… І ще пожалкував, що в мене не народився син, якого я б назвав на честь названого діда… Ноєм, незважаючи на те, що не було б у нім жодної краплі єврейської крові!
Мінотавр: Але через шість місяців у вас народилася донька – як дві краплі води схожа на Аріадну!.. Та Академіку не судилось побачити на власні очі своєї названої онуки… (Ви її не Данаєю охрестили хіба? Не пригадую наче…). За три місяці до її народження Ной відійшов у вічність… Ах! Як він любив свою квіточку Аріадну, своє жовтодзьобе курчатко!!! І відійшов спокійним, що Тесей справді порядний хлопець, котрий покинув своє «гайдамакування» і став поважним сім’янином!
Тесей: Мінотавре, а тобі що до того?
Мінотавр: Як що до того? Я врятований! Тесей мене більше не переслідує. І я щасливий, що можу вільно жити у своєму лабіринті!
Тесей: Ох, ти який! Тесей ще про тебе згадає, ой, і згадає!!! Стережися! Аріадна уже вив’язала мені светр!
(Мінотавр з перекривленою фізією втікає зі сцени. Тесей женеться за ним із мечем)

*
Під час антракту

Мама (захоплено посміхається): Ти – молодчинка! Гарно зіграла!
Іванка (сміється): Мамо, та то хіба роль!? Так будь-хто із зали зміг би себе зіграти… Далі буде більше.. і (загадково посміхається).. значно цікавіше..
Мама (багатозначно посміхається і раптом питає доньку): Коли ти їдеш знову до Львова на той свій семінар? чи як він там називається? Щось не розумію, що ти там робиш?
Іванка (сміється): Поглиблюю практичний сенс до дисертаційної роботи…
Мама: А серйозно?
Іванка: Я тобі вже сто разів про це говорила… Ніяк не запам’ятаєш… Добре, повторюю сто перший раз: я керую щонедільним психологічним семінаром у клубі для неодруженої молоді при одній греко-католицькій громаді у місті Львові.
Мама: А з роботи тебе відпускають?
Іванка: Так, це за рекомендацією Григорія Дем’яновича… Ніби стажування…
Мама: Чому ніби?
Іванка: Тому що нелегально. Я ж додатково навчаюсь в магістратурі за спеціальністю «християнська етика», щоб отримати ступінь Магістра психології інтимних стосунків.
Мама: Не розумію, навіщо тобі це. Ти б краще дисертацію писала… Вже третій рік аспірантури пішов. Не встигнеш… Вистави.. Семінари.. Паралельна магістратура.. Чи не забагато ти береш на себе, дівчино?.. Та Даная тобі весь світ перевернула з ніг на голову.. Така химерна вистава.. До речі, ніяк не збагну, навіщо ви у цій виставі Григорія Дем’яновича вивели під власним іменем..!?
Іванка (ніби не чуючи її останньої репліки): Я все встигну, мамо, не переймайся! Це все одне одному не перешкода… Так і Григорій Дем’янович вважає… До того ж, тепер аспірантура чотирирічна, мамо, і знову якісь передбачаються зміни щодо документів на захист.
Мама: Обіцяєш?..
Іванка: Так, звісно, обіцяю… (обнімає, цілує маму та біжить на сцену, бо вже піднімається завіса для початку другої дії)

ДІЯ ІІ.
Сцена 1. У квітці.
(Входить Левко в костюмі Ангела та Іоанна. Вони залазять в імітовану чашечку білого тюльпана. Навколо лежить білий пухнастий сніг)
Левко (ніби прокидаючись): А, сніг? Я колись бавився ним…
Іоанна: Вибач, ти що, справді не маєш імені?..
Левко: Ім’я – етикетка…
Іоанна: «Хіба ти носиш одяг з етикетками!?»
Левко: Ось. Бачиш. Який Я мав би вигляд з Іменем?
Іоанна: Але ж… але ж… я ж маю ім’я!
Левко: Звичка… Звичка називати дітей при народженні. Хоча, якщо чесно, Я вас не розумію. Навіщо?
Іоанна: Так зручніше. Жити так зручніше. Тобто спокійніше. Ось і ти: мені б було спокійніше, якби ти якось назвався. Навіть, коли вигадав би ім’я…
Левко: Навіщо? Не люблю вигадувати! І до того ж, яке це має значення, хто і як називається!? Ось ти, пригадую, ще щось про моє прізвище питала. Так?
Іоанна: (хитнула у відповідь, починаючи дратуватись).
Левко: Прізвище? А що це таке? Поясни Мені, будь ласка… Бо справді, повір, не чув іще такого слова…
Іоанна: Прізвище – це… Родове ім’я! Збирається родина, а в них у всіх однакова назва! Щоб не сплутати…
Левко: З ким не сплутати? А що таке «родина»? Теж не чув ще цього слова…
Іоанна: Ти що, з неба впав!?!
Левко: А що з нього хіба можна впасти!?
Іоанна: (нестримно сміється): Боже мій!..
Левко (сердито): Стоп! Але ж Бог не твій! Чому ви вічно перекручуєте слова!? Що це у вас за така нелюдська звичка!?
Іоанна: (загортається в імітовану пелюстку тюльпана і ніби перетворюється з лялечки на метелика): Така ж, як у вас звичка спати у квітах! Ось, скажімо! Хіба це не збочення!?
Левко: О! Де ти навчилася таких слів!? А взагалі, хіба ліжка, які ви вигадали для спання, чимось кращі!? Не розумію…
Іоанна: Ні, мені пора. Краще я піду. Випусти мене звідси! (панічно борсається в пелюстках і ніяк не може вибратися з декорації тюльпана)
Левко (здивовано мовчки дивиться на неї): Що ти робиш? Тебе хтось відпускав?.. (кладе їй на голову руку і чекає, коли вона заспокоїться). Ось так ліпше. Сиди і мовчи.
Іоанна: (набік): Я не можу так більше! Я… я… божеволію… Я вже перестала розуміти значення слів. А вони ж колись мене слухалися. Бо я ж… Я – МАГІСТР ГРИ У БІСЕР! (вибігає)

Сцена 2. Наче в небі.
(Левко-ангел сам на сцені. З-над сцени лунає голос Бога)
Голос Бога: Магістр гри у бісер!? Яка дурниця! Що вона собі такого надумала?
Левко: Не знаю… Вона не розуміє, що трапилось…
Голос Бога: Так і має бути.
Левко: Мені її шкода… Вона повірила нам, ангелам…
Голос Бога: Нічого, переживе… Ти уявляєш, що вона попросила в Мене!? Ні, ти не уявляєш нічого, шановний старший канцелярією, і нічого не тямиш у їхній психології! Вона попросила Мене про неможливе (зітхнув).




Сцена 3.
(Ангел-Левко нечутно зникає. На його місці з’являється Іоанна)
Іоанна: Боже! Ти втомився від нього… від свого і нашого раю…втомився ховати його від нас, грішних… Господи, дозволь мені позичити його в Тебе… хоч на день, на тиждень, місяць, рік, десять років, двадцять, п’ятдесят… Я віддам потім. Сторицею. Чи вкоротиш мені Вічності!? Боже, зроби це заради часу, який мені не належить… Позич мені трохи раю. А? Чи дай як милостиню? ОК!?
Голос Бога (роздратовано, як у людини, яку потурбували в час післяобіднього відпочинку): Що? Що ти сказала?..
Іоанна: Готова пожертвувати Вічністю… сном…
Голос Бога: Ні, яке останнє слово сказала? Не зрозумів..
Іоанна: Яке? Я ОКЕY останнім сказала.. А що тут такого!!?..

Сцена 4.
Голос Бога: Ну ось, ти бачив таке… Їй, бач, забаглося … посидіти у Мене в долонях, уявляєш собі!?? А якби…
Левко: Знаю, знаю, тоді Ти б не збудував дім. Дім на горі. Дім, куди прилітаємо ми, Ангели, на відпочинок. Щоб відпочити від небесних турбот і марнот. Ми – Арот і Марот. Чи не так?
Голос Бога: Е-е, Ти щось тут стільки наговорив, що якби це прочитав наш простий смертний, то б відразу забув, якого він хрещення. Стеж за своїми думками, лукавий Лукаше!
Левко: В-ваша В-величносте!..
Голос Бога: Ось! Тобі нецікаво? Можу далі не розказувати… Так ось! Вона Мені розповіла про один гріх, про який Я сам не догадувався. Виявляється, у своєму глибокому дитинстві вона якось перелізла через мур і потрапила у сад, де стежки розходяться, ніби в лабіринті. (Дивно, а Я завжди гадав, що в дитинстві вона була лякливою!). Там, у саду (Змій десь повіявся), вона вкрала яблуко, яке, ти знаєш, я так люблю (пам’ятаєш, Я плакав тоді за загубленим!). Ось так! Вкрала і – уяви собі! – викинула: далеко поза мур.
Левко: Боже! Це ж шахрайство!
Голос Бога: Ні, не шахрайство! Це було її право. Я дав вибір і його не відберу. Сама собі вибрала свою долю, а тепер ще нарікає, ображається, зі Мною місяцями не розмовляє…
Левко: Та вона ж невіруюча, як і той Хома!
Голос Бога: Ні, вірить вона. Це Я їй більше не вірю! Вона була покликана до самотності – і зреклася; вона шукала – і не знайшла; Я дав їй – і загубила вона.
Левко: Боже, прости їй, грішній!..
Голос Бога: Не акафісти зараз нам з Тобою співати, шановний Старший канцелярією, а думати, думати і ще раз думати!.. Як би вона нам не зруйнувала всі плани… креслення!?...
Левко: Я знаю: треба її видати заміж! І чим швидше, тим краще. Щоб вона турбувалася тільки про земне і назавжди забула про наші з Вами гризоти: як дати хліб щоденний і визволити від лукавого…
Голос Бога: Як дати волю щоденну. Як на небі, так і на землі. І як пробачити провини їм їхні. І то саме так, як вони пробачають винуватцям своїм…
Левко: Так, Господи!.. Хай буде Царство Твоє і нині, і довіку!
Голос Бога: Амінь. Кажеш, заміж видати? Вона не погодиться з нашим вибором. Я її добре пізнав! Кажу, не погодиться… Бо, знаєш чому? Тому що наш вибір передбачає з’їсти яблуко, яке вона викинула. З хвостиком з’їсти…
Левко: Вона його з’їсть! Запевняю! Я про це особисто поклопочусь! Не з’їсть – то вдавиться!
Голос Бога: Фе, так не годиться, Лукаше! Ми ж милосердними повинні бути, як-не-як… Наш вибір повинен бути свідомим її вибору. А не ангельським… Тому якщо Ти думаєш, що Я саме Тобі й доручу виконувати цю місію, то глибоко помиляєшся! Мені потрібно знайти для цього дуже живу людину. Мені потрібно, чуєш! Потрібно залишитись наодинці з Собою!!!

Сцена 5. Знову з Іванкою.
Голос Бога: Можеш просити у Мене все, чого забажаєш, тільки, благаю, забери назад ти свою, повір безглузду, думку про позику раю. Вона зовсім не смішна. Так чого ти бажаєш?
Іоанна: Господи, повір, і Ти мені – я нічого, абсолютно нічого не хочу міняти у своєму житті, хіба…
Голос Бога: Зміню все, що попросиш, тільки облиш свої фантазії, не зазіхай на Мій Рай!.. (набік) Не знаю, ніколи не думав над тим, чи таке можливо. Як, зрештою, позичити рай. Де вона таких химер начиталась? Не хочу її образити, але доведеться поставити ультиматум. (До дівчини) Знаю, у тебе є щось таке, за що ти боїшся, чого не бажаєш, щоб Я за будь-яких умов відбирав! Але…
Іванка: Так, Господи, все бери, що хочеш! Поводься зі мною, як Тобі тільки завгодно… Тільки прошу не це, Господи.. Ні! Я не хочу довіку залишатися самотньою… Я хочу колись вийти заміж!
Голос Бога: І після цього всього ти ще будеш наполягати, щоб Я тобі позичив Час!!?
Іоанна: Рай, Господи, рай…
Голос Бога: Без різниці. Устань і йди! Прямо. Не звертай з дороги. Не оглядайся на задні колеса. Іди просто на обрій. Не заплющуй очей, коли тебе цілуватимуть. Не прикидайся зрячою, коли тебе роздягатимуть. Не довіряй випадковим музикантам. Не збирай каміння. Не приймай у подарунок квітів. Коли будеш голодна, не їж від нього яблук, які він носить з собою в рюкзаку. І остання заповідь, десята. Найважливіша. НІКОЛИ НЕ ПОЗИЧАЙ КНИЖОК ТИМ, ХТО ЇХ І ТАК НЕ БУДЕ ЧИТАТИ! І ніколи не кажи НІКОЛИ! Пообіцяй ніколи нікому не казати ці слова… Обіцяєш?
Іоанна: Так, обіцяю, Господи! Що це за слова?
Голос Бога: Ніколи не кажи: НІКОЛИ В ЖИТТІ! І нікому не даруй свого серця зі словами: «Таке міцне кохання належить тільки нам, скажи на весь світ, що кохаєш, серце тобі віддам!». Запам’ятала?
Іоанна: Так. А чому? (Бог промовчав. Чи зробив вигляд, що не почув). І що, як дотримаю цих Твоїх заповідай, матиму рай у своїй власності?
Голос Бога: Ні, раю не матимеш! Зате матимеш спокій. Зникне тривога і зайвий клопіт. А далі ми з тобою щось обов’язково придумаємо, так щоб і вівці були цілі, і вовки ситі! (сміється).

ДІЯ ІІІ
Сцена 1. Іоанна та Левко.
Іоанна: Навіть коли ми не будемо разом, ми все одно будемо щасливими… Він про це наперед подбав. Ще в нашому глибокому дитинстві. Навіть якщо ми не створені один для одного…
Левко: Ти так гадаєш?
Іоанна: Знаю!.. Ми ще довго шукатимемо вітру в полі чи в лісі, шукатимемо, коли в осені зовсім не буде часу… Але одного разу мені насниться, що я загубила свій срібний перстень, один із трьох. І не можу його знайти. Погана звичка: губити перстені, коли хвилююсь. Тоді, у сні, я знайду інший, золотий, натомість. Але довго-довго не зможу розгадати, чи він справжній? Так і прокинуся. Мені страшно… я боюся тебе загубити… як той перстень…
Левко: Кицюню, пам’ятай: не заплющуй очей, коли тебе цілують… не позичай книжок… не їж моїх яблук…не… (зникає, розчиняючись у повітрі)
Іоанна: А якщо вже з’їла? Позичила? Заплющила? Що тоді, Господи!!?
Голос Бога: Не приймай квітів у подарунок!
Іоанна: А мені їх ніколи ще й не дарували!
Голос Бога: Так!? Чому?
Іоанна: Не знаю. Правда, були одного разу підсніжники, але я їх у барі забула…
Голос Бога: Добре зробила! Не кажи ніколи «таке міцне кохання тільки в нас», коли знаєш людину лише п’ять днів!

Сцена 2. Даная і Левко
Даная: Цікаво, а як ти собі насправді уявляєш Рай?
Левко: Як? А ти хіба думаєш, що я їй написав неправду? Так?
Даная: Так, більше чим впевнена, що ти їй написав неправду. Бо рай… повір, рай не можна описати словами.
Левко: А Іванка цього так і не збагнула! Який же тоді вона Магістр?
Даная: Магістр гри у бісер!
(Левко-ангел непомітно для глядача перетворюється в Леонардо-художника)
Леонардо: А що це таке?
Даная: Хобі. Насправді Я – просто поетка.
Леонардо: Професія поета? Це цікаво…
Даная: Нічого в цьому нема цікавого! Це важко…
Леонардо: А чому?
Даная: А як ти собі думаєш, хіба неважко постійно жити у Бога в долонях?
Леонардо: Та це ж рай! Принаймні, я так бачу його… Саме у Бога і саме в долонях!
Даная: Значить, ми нестворені один для одного… бо там, де тобі добре, я почуваюся в постійній напрузі. А де тобі добре і затишно?
Леонардо: Не знаю. У сні, напевно. Спокійно, як у церкві. Я тому навіть у церкві сплю. Тобто не навіть – просто сплю. Спокійно сплю.
Даная: Отже, ні!.. Я ж бо ні в сні, ні в церкві не почуваюся спокійно. І там, і там неспокійно так здригаюся… або молюся…
Леонардо: А в долонях? (Даная напружилась). У моїх долонях?
Даная: А, це зовсім інша річ. Там так спокійно. Затишно. Тепло. Хочеться спати, а не молитись. Хочеться…
Леонардо: Спи! Чому в тебе завжди такі холодні долоні? ..і пальці?
Даная: Я боюся. Боюся, що ти мене покинеш.
Леонардо: Ні, ніколи… Може, загубитись моє тіло… але душа все одно знайде тебе, твою душу і твоє тіло, знайде хоч і в іншому місці і в іншому часі. І в іншому тілі ти все одно будеш моєю!
Даная: Ні, не в іншому… сьогодні… тепер… зараз… тут… Саме цей час, ця зима, цей парк, ця долоня, ця вулиця, це небо… Цей Атлант!
Леонардо: Не Атлант, а Бог, наш християнський Бог. І Син Його, Ісус.
Даная (механічно перехрестилась): Ось хрест на роздоріжжі. Подорожній. Просить пити. Він поранений. Боже! Що вони зробили з Тобою!? А що з Тобою зробили ми?!!

ЗАВІСА




Оповідка фінальна, або поза грою

Фаворитка, або Муза Золотого дощу

Аріадні з Тесеєм не судилось прожити довге і щасливе життя. Після того, як вони одружилися Аріадна народила через шість місяців доньку. Тесей відразу збагнув, від кого вона і без попередження вбив Мінотавра у його ж лабіринті. Але Аріадна, дізнавшись про це, відмовилась жити поза лабіринтом – її життя втрачало сенс: светр вив’язано, нитки більше були не потрібні. І тоді Тесей відправився у свої вічні мандри по колу, щоразу вбиваючи на своєму шляху мінотаврів і воскрешаючи потім їх, щоб знову вбивати. Аріадна сама виховувала Данаю – годувала її міфами про клубки і лабіринт. Тому і виросла Даная, успадкувавши серце, яке не вміло задовольнятися пересічним коханням. Але мама забула її вчасно попередити про це. Тому коли вона вперше почула історію про свою бабусю, яку вбив її дід-мусульманин, з уст своєї матері, то було вже пізно: Даная уже пережила свою першу й останню пекельну ніч – ніч втрати світляного німбу, якого змушена буде латати все своє життя. Цей порваний і навіть непраний німб мама якось знайшла разом із брудною білизною у пральці. І тоді вона зрозуміла все: чому її дочка вибирала собі такі божевільні ролі і писала такі божевільні сценарії. І вона тоді вирішила їй допомогти, але по-своєму, чисто по-материнськи не розібравшись в інтерпретаціях. Так вона вирішила познайомити свою доньку з сином своєї однокурсниці – Левком. А, познайомивши, передчасно втішилась і науявляла собі казна-що. Даная почала чемно дружити з Левком, догадуючись, куди вітер віє. Левко теж швидко про напрям вітру догадався. Вони вирішили чинити один одному наперекір: Левко затято відвідував клуб для неодруженої молоді, а Даная, знаючи про це його хобі, готувала йому сюрприз, що, відтак, став сюрпризом для неї самої. Вона не могла передбачити аж такого ходу подій у черговому своєму сценарії, а тому вкотре допустила серйозну помилку.
Даная продовжувала навчання на факультеті культури і мистецтв Львівського університету, намагаючись здобути ступінь магістра. «Магістра гри у бісер» - як любив жартувати їхній завідувач кафедри. На одній із міждисциплінарних конференцій Даная познайомилась з Іванною Сріблицькою, аспіранткою Інституту психологічних студій НАН України, що приїхала на цю конференцію з Києва. Під час цієї конференції Данаї і сяйнула хитромудра думка – звести свою нову подругу зі своїм зведеним нареченим, котрий вперто не хотів грати цієї ролі. Та тут на неї якраз і чекав сюрприз: Хтось Вищий за неї вирішив підкорегувати її сценарій!
Під час перерви на каву між секційними засіданнями Даная несподівано наштовхнулась у фойє на свого Левка, якого жартома кликала Гермесом за його всюдисущість і всюдиприсутність у найнесподіваніших ситуаціях і в найнезбагненніший час.
– О! Привіт, Гермесе, ти звідкіля такий ось тут узявся!? А ми тут доповідаємо. До речі, познайомся, це Іо… моя найщиріша приятелька… Іо, а це мій хлопець, Гермес, – такий всюдисущий… і всюди єси, і все наповняє!.. А насправді чудовий, романтичний, вірний! Дуже вірний! Вірний настільки, що я аніскілечки за нього не переживаю, хоч і любить зникати і з’являтися несподівано. Має на це повне право! Не віриш? Я його, ось наприклад, можу (якщо, звісно, хочеш) тобі … позичити. На три дні. Доки ти тут, у Львові. І ніскілечки не переживатиму за його і твою репутацію! Ну, то як – згода? заради експерименту? Все. Вирішено. Чуєш, Іо!? Е, Іо, та що це з тобою? Чому стоїш як вкопана!?
І тут їй допоміг Левко – як завжди виявивши свою оригінальність у всезнанні всіх і вся:
– О! Панно Іо! Яка несподівана зустріч! До речі, я Вас забув тоді запитати: ось Ви пишете про кохання, а чи маєте самі який досвід кохання???
- От нахаба!!!
- Фе! Так неввічливо! Я розумію, це у Вас такий метод самозахисту: обізвати безневинно – і втекти. Щоб довести свою вищість, чи пак, освіченість… Але двічі від своєї долі не втечеш, як двічі не ввійти в одну й ту саму річку! Адже Ви цим лише хочете втекти від власних комплексів. Сказати Вам яких? Так-так, Ви панічно боїтеся самотності, тому й інших повчаєте, як не бути самотнім. Навіть для цього вигадуєте якійсь тести про рай?! Та він Вам не допоможе, повірте мені! Доки не усвідомите причини страху! До речі, Ви мені так і не відповіли на моє запитання: Ну то як, підемо на каву?
– Данай, я тобі все зараз поясню…
І, перебиваючи саму себе, ковтаючи слова разом із слиною, Іванка слізно почала розповідати, що ще студенткою університет якось її був скерував на проходження психологічної практики у львівських церковних громадах. Тоді, два роки тому, коли вона вела психологічний тренінг серед учасників клубу неодруженої молоді, і познайомилася з Левком-Гермесом, який себе тоді поводив дуже-предуже знахабніло. Вона досі не відала, як цього нахабу було звати. Але коли він замість того, щоб відповісти на її психологічне питання на виявлення причин самотності у своїй особі, відверто написав їй запрошення на каву, Іванка почала ставитися до нього з відкритою презирливістю. Ще довго згадувала опісля, в Києві, цього нахабного хлопця, аж доки остаточно не витерлись з пам’яті всі сліди того дня, що був близився до вечора, тобто до танців, на які Левко її вдруге безцеремонно запрошував. Вона знову презирливо відмовилась. І ось тепер, через два роки, події того дня постали перед її очима, як на мальованій картині. Щось у серці в неї зойкнуло і тріснуло, ніби щось кришталеве.
- Ви – нахаба! – було, почала виправдовуватись Іванка. – Ви тоді себе так безцеремонно поводили, що жах! Не хочу Вас і близько знати!
- А Ви? – не вгавав Левко. – Гадаєте, тоді краще поводились? Ви нас вважали тоді за якихось блаженних чи неповноцінних, коли ставили такі безглузді питання на виявлення ознак нашої самотності!
І тут в розмову втрутилася Даная:
- Що за питання? Ой! Як мені це цікаво!..
Левко апатично продовжив:
- Нічого цікавого. Якась некроманія! Вона, уявляєш собі, змусила нас писати кольоровим фломастером на великому ватмані! Як у дитсадку чи що? А тоді ввімкнула якусь дурнувату мелодію і запропонувала дати відповідь на абсурдне питання: «Як Ви уявляєте собі рай?
Але Даная не була б Данаєю, якби задовольнила свою цікавіть одним лише запитанням. Тому вона, спокусливо примружившись, цілком наївно поцікавилась:
– Ну, і як..? ЯК ВИ СОБІ УЯВЛЯЄТЕ РАЙ?
- Ні, ти собі, Данаю, не можеш уявити, що цей нахаба написав!?
- А що-о? – лукаво підморгує Левко-Гермес. – Невже досі пам’ятаєш?
- Звісно, пам’ятаю! – наївно ошкірюється Іванка й демонстаративно закидає голову, ніби під час декламації шкільних віршів. - «Рай – це почуватися у Бога в долонях?пастух. Чи можна Вас, о панно Іо, запросити на каву? Гермес»
- Тоді Ви сказали: «Який нахаба!», а я підтвердив цілком щиро: «Так-так! Це я нахаба. Я іншої характеристики від Вас і не сподівався! Гермес – це моє справжнє ім’я. Я нічого не вигадав, бо не люблю нічого вигадувати. До речі, я серйозно. Запрошую Вас при свідках на каву! Ви, напевно, дуже самотня людина, коли вчите інших, як уникнути самотності. Та й чого Ви можете нас навчити? Досвіду у Вас – нуль. Одним словом, якщо хочете побачити рай, ходіть зі мною на каву!» - випаливши це все одним духом, він, мов у воду дивився, так читав зі свого минулого дворічної давності, ніби все це сьогодні, тут і тепер відбувалося. А може, навмисне, хотів ще раз відтворити перед переляканою дівчиною свою вдавану роль Нахабного Залицяльника!?
І йому це, зрештою, вдалося, бо Іванка раптом почервоніла й гарячково вибухнула роздратуванням, як два роки тому:
– Який нахаба!!! Що це Ви собі таке дозволяєте?
І тут почувся дивний сміх – ніби від доброї десятки присутніх, а насправді це так дзвінко сміялася одна Даная – єдиний реальний персонаж і, зрештою, режисер цього всього дійства!..
*
З того часу минуло два роки. Даная обвінчалася з Левком у гуцульській сільській церкві. В день її народження – на Введення. І це весілля – це був мамин подарунок на її 25-ліття. Вона отримала чоловіка в акуратній упаковочці, перев’язаній золотою стрічкою. І цей подарунок так і залишився в Данаї нерозпакованим. Влітку вони вирішили провести свій щасливий медовий місяць з особливою користю для свого здоров’я: вона – в Болгарії, а він – у Туреччині. Напередодні вона отримала електронного листа з безглуздими вибаченнями від Іванки, котра так і не зрозуміла головної ідеї Данаїної вистави.
Ні, Іванка не образилась на Данаю за те, що та справедливо розгнівалась на подругу у справі Левка. Ні, вона образилась за роль Смерті, яку їй запропонувала Даная у своїй виставі замість попередньої ролі Ангела. «Вибач, будь ласка, але це дисквафікація: з Ангела допуститися до Смерті!» - так дослівно й написала Іванка, коли повернулася до Києва після львівського снігопаду на Михайла-Архистратига і своєї сновидної пригоди у львівській бібліотеці. Вона тоді відразу відписала два листи, вірніше, скопіювала зміст першого (danaya@yahoo.com), переадресувавши його на lewkolewenya@gala.net, щоб двічі не писати одне й те саме. Двічі повторила: «Я так більше не можу. У мене захист на носі. Кохання не абсурд. Смерть не абсурд. Твій Ангел». Але відповідь отримала тільки від Левка: він вибачався і просив її змилосердитися. Вибачався, бо, як виявилося, він її ніколи і не кохав. А змилосердитися – тому що помилився у своїх почуттях, коли її Ангелом назвав.
«Це все цілковиті дурниці», - подумала Даная, - «Всі оті ангели безхвості». Реєстр справді доведеться їй скоротити, бо справді щось забагато святих. А от Смерті в її виставі не буде! Всі будуть вічно жити у Позиченому Раю. І після смерті в ньому не знайдуть спокою. Адже доведеться все-таки колись віддавати позику…
І доведеться її віддавати не Данаї чи, може, Іванці, а тій, кого у цій виставі названо Невинною, що була лише Фавориткою, тобто прислуговувала-догоджала Данаїним задумам. А насправді вона була неким іншим, як її Музою, без якої не може відбутися по-справжньому жодне дійство, як і позика Раю. Вона була тільки Невинною Музою, котру і безпідставно звинуватили у провалі вистави. Як Музу Золотого Дощу.
*
Даная поводилась вкрай безвідповідально стосовно до свого подарованого з легкої маминої руки чоловіка. Після Болгарії у неї завівся один вільний художник, Леонардо, який захоплювався православними Храмами в осінню пору року. Саме з цією метою Даная і спокусила Леонардо на осінню прогулянку до Львова і протягом вересня – жовтня водила його хресною прощею від Собору Св. Юрія до Храму Архистратига-Михаїла, і навпаки. Вона його познайомила з львівською мистецькою богемою, що гуртувалася навколо клубу-кав’ярні «Дзиґа» й підкинула йому ідею виставки на тему «Собор Євхаристійний». Одного разу вона мала необережність показати свою болгарську «знахідку» своїй одвічній суперниці за режисерським пультом і відтоді їхнє суперництво переросло у справжню світову війну. Оскільки ця нахабна Фаворитка не тільки не могла змиритися зі своєю другорядною роллю у її, Данаїній, виставі, а й насмілилась розповісти її Левкові про Данаїне захоплення богемним життям. Левко натомість увесь цей час так і залишався нерозпокованим, не наважуючись навіть поворхнути хоча б стрічкою. Він не був байдужим до цієї екстравагантної дівчини, що віднедавна стала його подарованою дружиною. Однак його подарунок виявився непосильною ношею для цього всюдисущого хлопця. Упакувавшись, Левко спочатку непомітно для самого себе стратив свою природну здатність до гермесопереміщень. Внаслідок чого він став сірим, буденним і нецікавим для оточення. Даная це зауважила першою, цілком будучи задоволеною його роллю в її виставі. Вона приручила Леонардо і користувалася його попитом, що не збігався, однак, з її завжди перебільшеними чисто жіночою логікою пропозиціями. Леонардо в усьому її слухався і нічого не підозрював. І так би могло тривати вічно, якби не втрутилася у цей процес Данаїна конкурентка.
ДАНАЯ: Це ж треба таке вигадати: що подумає про мене мій читач, коли дізнається, що головна героїня – безвідповідальна особа?!
ФАВОРИТКА: Ні, це немислимо! Чому я повинна грати лише другорядну роль у виставі, сценарій якої виник за моїм задумом!.. Що подумає про мене мій глядач, коли дізнається, що автор – лише служка для головних персонажів?!
Так вони часто передразнювали одна одну, не мігши помиритися на одному полі бою.
А тим часом день близився до вечора, і в цю пору дня, перед заходом сонця, особливо привабливо виглядав Собор Євхаристійний на Святоюрській площі. Саме в цей час ви можете зустріти у вечірній тиші Собору вільного художника з Болгарії Леонардо. Але не надумайте, боронь Боже, з ним у цей час знайомитися (чи, бодай, підійти і посміхнутися), якщо не бажаєте сполохати його натхнення, що випурхне з-під ваших ніг, ніби переляканий львівський голуб. Не після Потопу. Просто голуб, звичайний, неприручений. Тому що на це має право (приручити голуба) тільки Даная. Вона має право прийти несподівано і ще несподіваніше зникнути у вечірніх сутінках, так що ніхто нічого навіть не запідозрить, ані не зрозуміє. Просто в осінню пору тіні коротшають, а ночі довшають, і день, мов куций пес, швидко мчить до свого господаря, Вечора, щоб йому поцілувати руку, ніби архієпископу.
У таких роздумах і можна підглянути за роботою болгарського художника, що захолюється православними храмами, змішуючи імпресіоністичні фарби з реалістичними полотнами. Ось небо засвітило вечірню лампадку… не тролейбусних електродротах вмерла необережна пташка… сіра хмарка на мить затулила чистий образ розжареного сонця… на червоне світло перейшов вулицю необережний пішохід… А там, у кутику, жовте листя станцювало вальс на чистій чорній бруківці… і заснула поруч із ним людина на брудному асфальті, яка не має ні імені, ні місця в цьому світі… Вітер сколихнув листя, що ще залишилось на деревах, електричні дроти і залишки волосся на голові… Листя поволі вмирало під колесами автомобілів, а вітер продовжував ганяти, наче м’яча по полю, не прибране зі вчора сміття і завтрашній непотріб, що залишиться навесні після снігу і після людини…
Якраз у той момент, коли Леонардо годував бездомного собаку, до нього підійшла прозора вечірня тінь Данаї. Допитливий глядач може спостерігати у цій зустрічі німу імпресіоністичну сцену кохання, але коли він візьме в руки фотоапарат, то об’єктив зафіксує щось цілком протилежне – реалістичну драму.
Таким глядачем із фотоапаратом у той момент і став Левко, котрий піддався нашіптуванням Фаворитки, тобто заліз в авторське лахміття не питаючи його броду.
Фаворитка лукаво посміхалася з-над сцени і спин глядачів. І її посмішка нагадала людству про вічну загадку Джоконди: знову якийсь звихнутий фанатичний художник піддався на її жартівливий обман – і намалював Рай… Рай, що є лише оптичною ілюзією, зоровим обманом…
Даная тривожно обернулась, ніби відчула чийсь гарячий подих. Однак не побачила за спиною нікого і нічого, крім вітру, собаки і людини, котра нагадувала і вітер, і собаку водночас…
Даная здригнулася ще раз: їй здалося ніби хтось невидимо доторкнувся до неї крилом. Але, озирнувшись, знову нікого і нічого не побачила… Хоча… що це? Їй ніби хтось привидівся… Левко? Вона знову обернулась – і за спиною побачила лише Львів. Львів в об’єктиві сьогоднішнього часу!
Ні, направду Іванка виявилися пророчицею, коли якось написала в одному зі своїх електронних листів: «Просто розумієш, Данай, що розлучитися з Левком насправді неможливо! Тому що це те саме, що розлучитися зі Львовом! Як і один, так і другий рано чи пізно повернуться до тебе – бумерангом». Тоді Даная це списала на загострений нюх киянки на вітер, що віє із заходу. Але тільки тепер вона ці слова зрозуміла по-справжньому. Тепер, будучи вагітною по-справжньому, на сьомому місяці, на презентації художньої виставки з колекції «Собору Євхаристійного» просто неба біля галаререї «Дзиґа», коли несподівано зустрілася поглядом з ним, Левком, своїм шлюбним нерозпакованим чоловіком, якого не бачила від часу шлюбу у старій гуцульській церкві. Від того часу минуло немало-небагато, а всього-на-всього три роки (як у казках). Цікаво, чи здивувався він, Левко, тоді, побачикши Данаю в її стані? Хтозна, адже чоловіки мислять іноді настільки логічно, що навіть важко збагнути, за яким словником вони тлумачать поняття «логіка». Натомість Данаїному здивуванню не було меж. Та що там здивуванню – Данаї просто забракло повітря (а вона ж на сьомому місяці!): Левко був не сам! І з ким би ви подумали? У Данаї ледь не почалися передчасні пологи, коли побачила її. Побачила і не втримала своїх емоцій:
– Фаворитка!!! – раптово викрикнула на всю залу і… зомліла у всіх на очах.
Тут треба додати для читача маленьку ремарку: річ у тім, що це слово головна героїня ніколи не вимовляла вголос стосовно до адресата свого послання. Вона ставилася до неї як-не-як з належною повагою – автор як-не-як! По-дружньому могла покепкувати чи зі злобним скепсисом назвати Невинною, однак ніколи ще не підвищувала градус своїх емоцій і голос її ще ніколи так не вібрував у повітрі, віддаючи ефектом, що гірше за нафталін переповнював повітря. Тому й недивно, що та, котра від природи не вміла ображатись на свою віллу-посестру, раптово не на жарт вибухнула горючою сумішшю гніву та образи.
..Так ображаються тільки Музи.
Тоді раптом пішов рясний дощ. Як звичайно, радіактивний. Однак лише четверо з присутніх (не рахуючи бездомного собаки) звернули увагу, що цей дощ був золотим. Усі ці четверо – персонажі цієї драми (не рахуючи Автора, що в той день був не тут і не тепер, а просто сидів за комп’ютером і набирав цей текст). А ще він, Автор, вирішив тоді знайти словник і перечитати у нім значення слова «фаворитка». Щоб не виникло у читача двозначних суджень і надінтерпретацій! Та двозначності не змусили себе довго чекати… Бо Автор чомусь ніяк не міг дійти згоди з власним розумінням і збагнути, зрештою, яким словником користувалася Вона. Та й чи академічним? Самі в неї, зрештою, і спитайте…
Ось Вона. Сидить і дивиться на вас своїми зеленими очима, ніби щупальцями обмацує, не кліпаючи. І таких їх є предостатньо у нашому дивному прекрасному світі – тих, які приводять своїх мам у лікарню, щиро опікуються ними і наївно червоніють від слів «аборт», «вагітність», «зачаття», «секс»… Це все вони – фаворитки, що завжди знають, як у потрібному місці сюжету викрутитись: щоб захистити власну безглуздість, вони ладні звинуватити головну героїню у безпам’ятстві та дивакуватості. Ось і тепер! То й що тут такого: ну, не було в героїні ніколи батька, ніколи його не знала чи був він просто сновізійним, як і в її майбутнього сина. Може, і її мамі також перед зачаттям снилися гавриїли… А вона, фаворитка, візьми і зроби з цього сюжет – якийсь міфічний роман в оповідках, чи пак, роман з міфу. Або ж – роман з позикою. Тобто борговий роман. Мовляв, героїня сплачувала борг, бо недаремно її звали Данаєю. Ще й робить висновок такий-от філософський: отже, якщо батька не було, то де має замкнутися ланцюг Данаї? Її син не знатиме діда. А якщо не знатиме також ні горгони, ні медузи і не врятує Адромеду..?
Так чинять тільки фаворитки, але не справжні автори. У нашому дивному літературному світі творів, написаних авторами-фаворитками. Без муз і без супроводу золотого дощу (тобто не під його сурдинку оповіді). Навіть більше: вони завжди несподівано шокують читача, позбавляючи його єдиної втіхи – кохання головної героїні, і придумують щось неймовірне. Як-ось, наприклад, оголошують: ДАНАЯ ПОМЕРЛА ПІД ЧАС ПОЛОГІВ.










ПІСЛЯЕПІЛОГ

Післяепілог

САТЕЛІТ
(оповідь-в-додатках)

У неї вдома залишились маленькі діти, а в нього – нікого немає, він не знає своєї мами від самого народження. Його виховувала бабуся і казала завжди, що його мама, її донька, померла під час пологів, так і не почувши крику власної дитини, не встигнувши навіть дати їй ім’я. Тому бабуся, як тільки забрала малого з лікарні і поховала свою доньку, відразу ж записала онука тим іменем, від якого свого часу зреклася його матір, котра так дратувалася, коли хтось цікавився її справжнім ім’ям. Натомість вигадала собі псевдо з якимось божевільним підтекстом, яким дошкульляла кожному, хто тільки мав з нею справу, особливо своїм рідним. Бо навіть диплом їй виписали не на справжнє ім’я і прізвище. Від прізвища відмовилась ще швидше, як тільки дізналась, що успадкувала його від свого названого діда, що був іншої національності. (Тому що Аріадна не хотіла міняти прізвище після одруження з Тесеєм тільки з тієї причини, що далі продовжувала любити Ноя Авраамовича як рідного батька і на пам’ять про нього вирішила залишити собі у спадок те прізвище, яке свого часу як оберіг було «подаровано» її матері).
Адріан Леверкюн, що був тезкою відомого німецького композитора, життєпис якого описав Томас Манн в розповіді його приятеля, не мав жодних музикальних здібностей (і навіть не читав «Доктора Фаустуса», а, можливо, навіть і не чув про цей твір нічого, як і про його автора…). Він ріс дитиною надто спокійною і врівноваженою; з особливим співчуттям ставився до домашніх тварин. Тому й у школі вчився бездоганно добре і поводився бездоганно. Отже, мав усі перспективи і задатки, щоб стати порядним юристом, а може, й відкрити власну адвокатську компанію. Та поки що він працював у канцелярії, а адвокатством займався приватно – ніби репетиторством, так собі, на виклик.
Тому коли він її побачив уперше – щось пробудилось у його професійному єстві; і хоч вона прийшла до нього зовсім не за адвокатом (а засвідчити чергову бюрократичну довідку), він не зміг стриматися.
Гроші за послуги він брав рідко, і то дуже мізерні. Допомагав переважно друзям, родичам, зрідка – добрим знайомим. З першими-ліпшими і незнайомими не тягався. Боявся. Не довіряв. Хоча, як правило, не довіряв тільки собі.
Вона стала винятком, коли побачив її удруге (з черговою бюрократичною довідкою). Так її водила за ніс влада, у череві якої він сам змушений був битися, як Йов у череві кита. Ця влада щоранку розпускала свої три щупальця, мов горгона Медуза, і Адріан втрачав смак до сніданку. Вона проникала своїми щупальцями у трамвай, в якому він їхав на роботу, – і трамвай ламався на півдорозі. Вона проникала в його сни, псувала йому обід і вечерю, неділю та відпустку. І тоді в нього все валилося з рук. Але він все це ще міг стерпіти. Ще не бігав – слава Богу! – по лікарях і не ковтав заспокійливі пігулки. Та коли вона – ця горгона з трьома щупальцями – ненаситно проковтнула матір чотирьох дрібних (дошкільного віку), дітей, народжених буквально рік за роком, жінку, котра через певні обставини залишилась без чоловіка (а вона, ця горгона, при цьому обізвала її шльондрою!), – він не витримав. І признався їй, що він насправді не той, за кого себе в її череві видає. Він може бути інакшим. І він стане іншим! Обов’язково! Будь-якою ціною! Тоді він попросив звільнення… Хоча він тоді ще не знав, що з черева апокаліптичного звіра вирватися на волю насправді не так легко…
*
Хто вона? Чому вони її арештували, залишивши голодними малих дітей? Що вона такого вчинила?
Адріан цілу ніч вивчав її справу. Хоча так нічого в ній не міг второпати. Надто все заплуталось у щупальцях горгони, які за ці два роки м’ясисто обростали різними бюрократичними документами.
Андріана Йосипівна Медун не була мешканкою міста Львова. Її чоловік, прізвище якого вона не взяла, п’ять років тому (практично відразу після народження доні, найменшенької) виїхав на заробітки до Португалії чи Іспанії, звісно, нелегально, як і більшість мешканців Західної України того часу. Через рік зв’язок з її чоловіком загадково обірвався. Листи, які вона йому надсилала, не знаходили адресата. Пройшов ще рік у тривогах і сумнівах, коли чоловік перестав відповідати на телефонні дзвінки і взагалі, так би мовити, зник з обрію. Ще через рік він негадано зателефонував їй сам, але з метою повідомити, що, буцімто, він помер… помер для неї і для своїх дітей… Що вона могла робити в такій ситуації, окрім того, що битися головою об стіну? Не буде ж вона просити милостиню на роздоріжжях чи йти на поклін до ненаситної горгони Медузи? Тому вона пішла заробляти собі і своїм дрібним дітям на хліб щоденною працею, яка їй у той час підвернулась під руку. Одна знайома запропонувала торгувати на ринку в’яленою рибою. Але, видно, чимось не задовольнила бога морів, що він віддав її на поталу потворі. Потвора прийшла під видом податкової інспекції та санепідстанції. А її знайома, що тримала цей бізнес, як тільки почула палене, відразу ж і п’ятами накивали зі згарищі Трої. Отак вона і загриміла за незаконну спекуляцію, в причинах якої горгона Медуза не мала бажання розбиратися, покликаючись на те, що справ і так у неї доволі. Та Андріана не могла змиритися з рішенням суду – не заради себе, але заради своїх малолітніх дітей. Вона шукала адвоката, мов сліпе котеня, бо не знала до ладу, де і як його можна знайти…
Поміж бюрократичними документами Адріан, виснажений безсонною ніччю, раптом натрапив на якийсь цікавий згорток промокального паперу, сам факт існування якого в його технократичні часи вже став бібліографічною рідкістю. На цих промокальних аркушах Адріан, ледве розбираючи почерк, прочитав щось подібне до сповіді згорьованої жінки, яка просила пробачення за своє існування в цілого Всесвіту. Здається, вона не знала Бога, однак вірила й усвідомлювала себе дитиною Абсолюту, фатальною іграшкою якого її зробило саме її випадкове народження. Вона повинна була спокутувати провину своєї матері, яка запишалась своєю вродою, не бажаючи виходити заміж. Відтак, природний цикл було порушено, – філософствує Андріана. Феміністичні випади своєї матері, яка вирішила зберегти свою природну красу для себе, тепер повинна спокутувати вона як мати-покритка і соціальна вдова при живому чоловікові. Так трагічно бачила свою долю Андріана Медун...
Вона марила… Андромеду прикували до скелі біля моря. Бліда від жаху стояла біля підніжжя скелі у важких кайданах … з невимовним страхом дивилась вона на море, чекаючи, що ось-ось з’явиться морська потвора і розірве її. Сльози котилися з її очей, вона жахалася самої думки, що мусить загинути в розквіті … своєї краси…, повною сил, не зазнавши радощів життя… Адже їй не було ще й тридцяти… І тут її і побачив Персей, що прийняв би її за чудову статую з білого пароського мармуру, коли б морський вітер не розвівав її волосся і не падали б з її прекрасних очей рясні сльози. З захопленням дивиться на неї юний герой, і могутнє почуття кохання до Андромеди спалахує в його серці…Вона читала цей міф про Андромеду в дитинстві, захоплюючись красою своєї тезки, і, любуючись собою у дзеркалі, все частіше і частіше ототожнювала себе з улюбленою міфічною героїнею. Мати жартома кликала Андріану в дитинстві Андромедою, щоразу щипаючи юну красуню за ліву щічку, а хлопчиків, у яких вона в підлітковому віці почала закохуватись, мама кокетливо називала Персеями. Мовляв: «Там під будинком тебе твій Персей виглядає» або «Тебе до телефону: Персей на дроті» і т. п.
Уже почало світати, коли Адріан, так і не вмикаючи світла (щоб не розбудити бабусю), розібрав останню фразу: «Де мій Персей……………………………?». І далі чорнило розпливлося на папері промокальними кляксами…
Адріан цього ранку сам сидів коло вікна як клякса. Пелена накрила йому очі, і він більше не бачив світу Божого. І ходив отак сліпцем доти, доки його не вислухали як адвоката гр. Медун. Це була боротьба за життя на смерть. Його називали жовтодзьобим адвокатом і кепкували, як тільки їм дозволяло їхнє сумління. А воно їм багато дозволяло, тому що вони, як правило, ним взагалі не користувалися або користувалися так само, як гаманцем. І якби не його «крилаті сандалі», в яких, як жартувала бабуся, він народився, міг і сам опинитися під риб’ячим хвостом жорсткого законодавства. Однак після того, як він витягнув Андромеду з в’язниці, вступила в дію інша, уже неміфічна, реальність: запротестувала його бабуся, коли почула, що її єдиний улюблений онучок збирається одружитися на жінці з чотирма малолітніми дітьми, до того ж, старшій за нього на п’ять років. Вона трусилася над своїм двадцятитрьохрічним онуком так само, як над беззубим котенятком. Однак Адріан був юнаком впертим і незалежним за своєю вдачею, викапаною копією Данаї. Тому після того, як бабуся забрала його паспорт (що свого часу вчинила і зі своєю донькою, котра, коли пригадуєте, на знак протесту розіграла з себе божевільно вагітну), Адріан вдався до рішучого кроку і втік з дому, змінивши власне ім’я на ім’я свого міфічного «ангела-охоронця» – Персея. Отаке було «весілля Персея». І жив він собі з Андромедою і її трьома хлопчиками та однією дівчинкою в буднях і клопотах про хліб щоденний… Наймали квартиру (бо Андромедину свого часу конфіскувала держава). Діти пішли до школи – турбот додалося, а грошей – ні. Андромеда ніде не працювала: боялася, та й Персей забороняв, а сам працював за двох: з канцелярії звільнився після того, як змінив своє ім’я, тому змушений був працювати різноробочим на фізично важких об’єктах. Однак вони були щасливі: як діти тішилися кожному дню і кожній ночі, коли вони, втомлені, могли насолоджуватися зорями і любов’ю один до одного.
Та однієї ночі вони замість зір побачили на повному місяці гріх Каїна… Вони згадували своїх батьків, судили і прощали їм. Це була дивна поминальна ніч, але не стільки за мертвими, як за живими… Не все видавалося прозорим у родоводі Адріана Леверкюна. Він вірив, що бабуся казала правду про його матір Данаю чи про його прабабцю Мілену. Ця історія Ноя була ніби чарівною, магічною легендою їхнього роду, в якій всі члени родини почитали як бога милосердного Академіка. Однак залишалось загадкою, чому бабуся ніколи нічого не розповідала ні про Адріанового тата, ані про діда. Можливо, про його батька бабусі Аріадна і справді нічого не знала, судячи з норову його матері. Однак, чому вона мовчала про діда? Адже, якщо вірити родинній легенді, вона пристрасно кохала свого Тесея…
- Це так, як у Домі на горі…, – раптом підсумувала Андромеда.
- Що ще за дім на горі? – нетямкувато закліпав Персей.
- Колись у дитинстві я чула легенду, що всі людські родоводи походять з одного спільного Дому, прообраз якого і визначає багато в чому індивідуальну долю кожної окремої родини…
- А де цей Дім знаходиться? – перебив її розповідь Персей.
- Кажуть, у Житомирі… Принаймні, один відомий письменник, родом із Житомира, цей Дім описав у своєму творі, – Андромеда на хвильку задумалася, а потім додала: ¬– Однак, я непевна, що цей Дім насправді існує. Я сама виросла в Житомирі, знаю кожну його вулицю, кожен пагорб, а, проте, жодного Дому на горі там на власні очі не бачила… У тому Домі на горі живуть лише самі жінки, такі собі мойри, які тчуть нитку, що зв’язує небесне із земним. Але вряди-годи з’являються у них чоловіки: одні приходять знизу, – і тоді народжуються дівчата, імена яких записано в Книзі Життя. А інші чоловіки прилітають ангелами – тоді народжуються хлопчики, які згодом і самі помандрують у світ безіменними.
- То що, виходить, і я маю бути викресленим з Книги Життя?..
- Звісно ж, ти сам обрав свою долю, коли втік з дому і змінив своє ім’я …
- І про мене не згадають там, у Домі на горі..?
- Ні, не згадають… доки ти не перервеш нитку Аріадни, яку вона вив’язала для того, щоб Тесей міг убити Мінотавра в його лабіринті і при цьому залишитись неушкодженим… тобто незабутим…
- Отже, я повинен убити Тесея… щоб розірвати Аріаднине коло…?
- Ні, ти повинен як Персей убити свого діда…
- Але ж моїм дідом і є Тесей!..
Це відкриття їх настільки налякало, що аж повний місяць зірвався з небесного піддашшя, і Каїн загубив у вранішній росі свої вила…
На світанку Персей з Андромедою, троє її хлопчиків – Кий, Щек, Хорив та одна дівчинка на ім’я Надія зібралися у далеку мандрівку, аж до залізних стовпів, що підпирають небо, вирушивши як люди Книги Життя на пошуки Персеєвого діда, що втік від своєї долі далеко на північ.

******************************************************************

Було вже далеко за північ, коли вони розшукали, нарешті, Тесея. Але не там, де очікували. Вони розшукали його в своїх снах. І цей сон би тривав вічно, якби з нього не народився Доріан. Тесей виявився його портретом (тому що прародичі є завжди прообразами для майбутніх поколінь). Хоча насправді в історії Тесея все було набагато прозаїчніше.

*
Григорій Дем’янович Многогрішний, той самий Многогрішний, дід якого колись утік з-під влади залізного демона і приймакував у сибірській родині Тигроловів, ніколи не зраджував своїй дружині. Але у нього був приятель на прізвисько Сократ, такий собі мандрівний філософ, герой нашого часу – любитель чарки й дармової закуски, який його переконував взяти участь у конкурсі на найвишуканішу зраду дружині, що його організовував попсовий журнал «Бульвар» з можливістю виграти один мільйон. Після десятого візиту Сократа натщесерце, серце Григорія не витримало, і він вирішив випробувати свою долю. Але долю не довелося довго чекати, бо того ж ранку, коли від нього пішов схвильований своєю сповіддю Академік, у двері постукала його аспірантка Іванна Сріблицька. Цього фатального дня, коли Ной Авраамович втратив свою названу дочку, благословивши її на життя з якимось Тесеєм, не догадуючись про існування паралельних психологій, Григорій Многогрішний втратив честь і сором, а його аспірантка – цноту… У той день Єва, дружина Многогрішного, мала нещастя не повернутися вчасно з відрядження. У ту ж ніч Аріадна з Тесеєм були вперше по-справжньому щасливі, і від цього їхнього щастя народилася справжня Іо (бо Іванна Сріблицька була лише Іо мимоволі, так охрещена з легкої Данаїної руки). Ця справжня Іо була рідною сестрою-близнючкою справжньої Данаї, котра жила не в позиченому раю екстравагантної акторки Андріани Леверкюн. Мама Іванни Сріблицької, за іронією долі, також називалася Євою, а тато – Григорієм Дем’яновичем, як і її науковий керівник, що вирішив спокусити аспірантку із Сократівської евристичної поради у вечір відсутності Єви в раю. До цього вечора Іванка ще не знала жодного чоловіка – тільки ангелів, з якими безпечно спала у чашечці білого тюльпана, а не в двоспальному ліжку. Чи довів Многогрішний своїм многогрішним вчинком що-небудь Сократу – невідомо, як і те, чи виграв він той бульварний конкурс на один мільйон!? Таємницею залишилось також його перевтілення у Тесея, адже він був унікальним спеціалістом майбутнього часу з паралельної психології, про існування якої тоді ще достеменно нічого не могли сказати навіть академіки.

*
Доля самої Іванни Сріблицької ще банальніша: вона, захистивши дисертацію, з головою пірнула в науку. І більше не вірила ні медикам, ні ангелам. За своїми кар’єристичними захопленнями вона своєчасно забула вийти заміж. Свої давноминулі пригоди з усілякими многогрішними ангелами і не-ангелами з часом почала сприймати, як фантазії молодечого романтизму в манері Калло. Проте, вона все-таки вийшла заміж. Але вже в такому віці, коли Данаїному онукові виповнилося двадцять три, і він, спробувавши себе у ролі адвоката, одружився через милосердя з багатодітною вдовою. Через три роки після «весілля Персея» світ сколихнула неймовірна подія – загадкове вбивство всесвітньо відомого психолога Григорія Дем’яновича Многогрішного (якийсь невідомий у масці, дуже подібний до нашого утеклого президента, заманив його на високу скелю Кримських гір і зіпхнув у Чорне море, на якому він відпочивав, наче у раю, зі своєю Євою). Про це вбивство писали всі бульварні газети та журнали, пропонуючи мільйон тому, хто викриє вбивцю. Ці події трапилися у день народження Доріана – 16 березня (під час нелегітимних акцій у Криму він святкував свій перший у житті рочок), коли в п’ятдесятирічної Іванни Сріблицької у Києві, як в Сари та Єлизавети, народилася пізня дитина. Свою дочку Іванка несподівано сама для себе вирішила назвати Данаєю (не Богданою і не Даною), в пам'ять про свою мимовільну подругу та її нерозпакованого нареченого (сина, можливо, б назвала Левком – надто вже ця історія молодечого романтизму була по-ангельськи невинною, щоб її зовсім забути в сучасному прагматичному світі…). Так і записала в свідоцтві про народження своєї дочки – ДАНАЯ, бо це дозволяв сучасний кодекс безправ’я щодо імен для новонароджених.
…Здається, новітній Данаї буде суджено зустрітися колись у дорослих світах з Доріаном. Однак це вже цілком інша історія, яка коли-небудь трапиться з іншою Данаєю, що не має жодного стосунку до ПОЗИЧЕНОГО РАЮ. Тому що тоді, у тих надто дорослих світах, люди вже не знатимуть ані що таке позики, ані що таке рай. Це буде цілком інше покоління, що не віритиме в рай і не позичатиме ніколи нічого нікому, бо житиме воно за законами паралельної психології, існування якої тоді, нарешті, доведуть нові Многогрішні.



Оповідка-епіграф
«Jazz in classics»: новеліно в impromptu,
або спогад про подорож у часі.

- George Gershwin – Songbook for piano
- Claude Bolling – Suite for flute and piano
- George Gershwin – «Porgy & Bess» Rhapsody for violin and piano

"Джаз потрібно відчувати як дім: бачити мовою і доторкатись як буття".. Написала якось у своєму смартфонному діаріуші, чи пак, сонґбуці, дівчина, яка здійснила справжню (не метафоричну) подорож у часі, під час якої вона познайомилася з самим Джорджем Гершвіним. Він виявився справжнім знавцем метафізичного дотику, носив трикутний капелюх і пив час як чай в алебастрових наперсниках. Йому було теж 33, як і їй. І він теж трохи викладав курси з опанування гри на клавесині часу та арфі простору. Тільки він вчив паризьких музикознавців американського блюзу, а вона викладала для майбутніх американських акторів, режисерів та аматорів по духу основи культури паризької майстерності (бо ці львівські студенти так чи інакше перемандрують кудись за океан).
За всіма ознаками подорожі, це був 1931 рік. Рік, коли Дебора написала вже свої "фігури днів" і збирала ідеї для "манекенів" (гадаю, що у цьому ми як чистокровні вуличні дівчата їй дуже стали в пригоді!). Але в цей момент вона більше переймалась недобудованою залізничною станцією, тому просто не звернула на нашу появу у дірці джинсового часу жодної уваги. А Джордж на той час уже побував у Парижі як американець, отримав премію за шоу і збирав ідеї до своєї голубої мрії у Львові (історія цей факт замовчує, але ж наша подорож у часі триває!). Джордж тоді ще не чув української колискової про походеньки сну, а тому й не здивувався моїй появі у класичній сукні поверх блюзових джинсів з рапсодіями. Ми зустрілися на якісь 135-тій вулиці Львова й одразу зрозуміли один від одного, що таке джаз.
«Джаз потрібно відчувати як матерію..». Написала у своєму ноутбуці моя студентка Андріана, після того, коли у своїй подорожі в часі познайомилася з Клодом. Клод був лише студентом Паризької консерваторії і теж опинився у Львові через примху часу. Вона ж тільки вчилась акторської майстерності. Хоч насправді він тільки народився для джазу, а такої студентки ніколи не існувало ні у Франковому, ні в Шевченковому, ні навіть Грінченковому університеті …
«Джаз потрібно відчувати.. Відчувати, коли музика тебе накриває з головою як хвиля океану..» Так написала Йоганна у своєму нотатнику для робочих записів дитячого психолога, ним вона працювала у клініці для новонароджених. Паралельно вона вчилась теж, мабуть, на акторському. Від цієї подорожі у часі вона хотіла небагато – просто психотерапевтичного ефекту, а не знайомств із тодішніми львівськими перехожими чи туристами.
Четверту вуличну дівчину називали Насткою, і вона не писала нічого під час звучання джазової флейти. Вона просто дивилися і бачила, як мелодія переливається краплями після дощового ранку. Друзі Настку називали дівчинкою з ведмедиком за її звичку одягати обруч із кумедними вушками. А оскільки вона дуже любила мед, то ці вушка, звичайно, у всіх викликали безпомильно викривлені ведмежі асоціації.

Усі четверо побачили одна одну лише тоді, коли вийшли з джазу, хоч у залі й не було багато прихильників окласичнення негритянських поцілунків. Зала була напівпорожньою. Всі четверо летіли до міста джазу одним авіарейсом "2019 - 1931", але досі не зустрілися, навіть у зоні DUTY-FREE – тобто у році 1972, щоб побачити на власні очі, як палили кипарисову скриню пророка Єремії.

– ..Від флейти в мене, здається, піднялася температура горіння паперу. Треба негайно десь позичити сніг, можливо у Брейґеля, а якщо не вдасться добратися безкорково у 16 століття, то тоді, принаймні, у Грицька.., – сказала я тоді, опинившись в авангардному коридорі кубів. Це ж епоха Двадцятих. Там можливо все: геометрія й уява, атоми і звуки, авангард і модерн, сюр і сецесія, екстравагантний куб та надто спокійні фантазії інтермец чи імпромптів.

– .. А джаз можна пити. Пити так, наче густу сметану, – сказала якась із вуличних дівчат під одним із кубів.

– Джаз виростає з тебе, як пагін, – зізналася Іванка вже на виході з чорного прямокутника фігур.

Потім вони ще трохи помандрувати лісними вулицями та походили по крамницях у пошуках азалій, зустріли Грицька, запитали його про те, де можна купити сніг, позичили скрипку з дитячих грудей, написали піктограму з емальованої миски...
Джаз переходить в органну феєрію. Треба мати міру. Час повертатись назад у ХХІ ст. І лише тепер вони зауважили, що забули Настку...
Настка залишилась у порожній органній залі і лише тепер вирішила записати всі свої джазові думки. Але непомітно опинилась в іншому часі – її викрав орган і відніс як дитячу кульку в часи Баха. Незчулась, як втратила міру джазу і її перестали бачити працівники та адміністрація. Це власне був ще навіть не концерт. Просто репетиція органу. Але їй вистачило, щоб випити всю порцію часу в алебастровій одноразовій склянці. І смак алебастру нагадував їй напій із кульбабового меду.
Потужна хвиля бароко наздогнала Настку і в не своєму часі, тобто в часі джазу. І Настка згадала, що в неї ще є нескладений іспит з курсу барокової музики. Бо від часу не можливо втекти. Навіть коли ти хочеш стати професійним актором.
*
Так на сцені дебютував 2855 рік. Рік Століття, коли мої студентки, що захотіли пережити час ілюзій, слухаючи джаз ХХ-го та джазові імпровізації ХХІ-го, вирішили зіграти для вас в чотири руки (разом зі мною, звісно!) симфонію долі своїх предків – тих нових «кандідів», котрі народились після тисячолітнього царства (нове датування від часу Лісабонського землетрусу у майбутньому прийнято позначати, до речі, як «по Т. Ц.»). І ці нові «кандіди» кивали на це наше Тисячоліття п’ятами, пальцями і головами, ніби старі троянські Енеї. А ми – це ті спадкоємці позиченого раю у сьомому поколінні майбутнього часу, хто надто болісно переживає усі періоди історії, стилі літератури та мистецькі напрямки, усвідомлюючи їх як складне плетиво епох (бо станом на ХХІХ ст. матеріал від античних часів ускладнився до неможливості, а навчальні курси зі світової історії, історії літератури, історії культури, історії філософії, історії мистецтва та історії музики так і залишилися у межах прокрустового ложа бакалаврату).
Отже, запам’ятайте імена цих чотирьох ентузіастів, які наважилися на подорож у часі – фактично на десять століть назад, щоб побувати серед тих людей, які не боялися свідчити, не поклонялися ні звірові, ні образу його, і не приймали клейна на чоло своє, і на руки свої. Ось, прошу познайомитися – народжені 2838 р. н. по Т. Ц.:
Андріана Медун, – нервово-запальна скрипка
Йоганна Сріблицька-Леверкюн, – погідно-гармонійна віолончель
Анастасія (Настка) Многогрішна – екзальтована флейта
..Ну, і я, ваша покірна, якій ще в 2038 р. виповнилось 33, а відтак, досвідчена і перезріла фаворитка-куртизанка, – Арфа.
Прем’єра симфонії «Позичений рай» відбулася у 2019 році, коли ми по дорозі із Джазу зупинились на ночівлю у якомусь шмуцтитулі «15 APRIL», втікаючи як обпечені зі згарищ Нотр-Даму.

Оповідка-шмуцтитул
БАЛАДА ПРО ВУЛИЧНУ ДІВЧИНУ,
або спогад-зустріч після Парижа.

балада про вуличну дівчину
з химерним іменем мая,
що виставляє своє тіло
і своє сумовите серце
на передміських спектаклях парижа,
вхід: три франки й більше…
(Дебора Фоґель)

ДЖАЗОВА вулична дівчинка, тобто дівчина, яка вийшла з джазу, їсть морозиво Маріте під дощем, не ховаючись під накриття і не витягаючи з сумки парасолю, хоч вона в неї, на диво, там є. Але сьогодні вона хоче змокнути з морозивом. Як сьогодні ніколи. Бо сьогодні вона цілий день пише про джаз – пише подумки, щоб увечері ці думки закарбувати ритмом клавіатури. Бо сьогодні їй особливо погідно дощить на душі. Вона зустріла знову її, несподівано, на зупинці, через п'ять років по паризьких вакаціях. Вона зайшла до тієї ж крамниці, як і там, у Парижі, але ця крамниця не продавала живих азалій, а тільки сукні з великими, аномально неправдивими азаліями. Вона була у бузковій сукні вільного крою, яка нагадувала нічну сорочку, принаймні так подумала працівниця музею, яка ще ностальгічно згадує літніми вечорами радянські комедії про Шурика. Але у Львівському аеропорті цю сукню не менш стереотипна особа сприйняла за пальто і.. попросила.. ого!.. просто на людях роздягнутися.
- Тобто? У мене під сукнею лише бюстгальтер.. Ви впевнені, що це потрібно?..
- Ой, це сукня!.? .. Вибачте, будь ласка..

Цією історією ми вже вільно собі ділилися у якомусь львівському кафе під куполом чи під бібліотекою за філіжанкою львівської кави, завареної по-американськи, яку ми вирішили – зважаючи на спекотне червневе пообіддя – завершити по-віденський, тобто компенсувати те, чого не вдалося зробити дощеві..
.. Дощ злякався морозива і сховався у моєму маріте, як загублена драхма паризького франка серед нафарбованих і напахчених євробанкнот..
Так думала Азалія з паризького бульвару. Ми з Азалією не бачилися п'ять років. Вона, здається, ще більше схудла, а може, це просто я трохи набрала у вазі..
– Маріте! - почула я вперше за п' ять років це ім'я, яке ми разом придумали для паризького журналу. І від несподіванки аж здригнулась уся: невже це насправді я!? Невже це справді моє ім'я!?
– Маріте, чуєш, та ти так не переймався.. Ти маєш чудовий вигляд!.. Мені здається, що тобі деяка округлість навіть трохи личить..
– Личить! Не те слово! Ти що!!? Хто я тепер!!? У маршрутках місце мені дають, ніби вагітній.. А чоловіки вже не так дивляться на мене, як п'ять років тому..
-А як дивляться?..
-Не знаю.. Якось не так.. А все винен він.. Той, хто приручив у мені вуличну дівчину, якою я народилась для паризького салону мадам Рамбульє.. До речі, а як вона? Ще жива?
- Жива-живісінька! Ще й ого яка жива! Скоро століття буде святкувати! А їй у голові тільки те, які парфуми краще підібрати: "Мадам Лафайєт" чи "Принцеса Клевська".. Теж мені принцеса у столітньому статусі патона..
-Кого?.. Яке ти сказала останнє слово, я не розчула?..
- Патрона свого, маркіза де Сада, а що?!? Ти хіба забула Сада?..
- А-а, а то мені почулося.. Та Бог із ним.. Сада, звісно, пам'ятаю.. Добрий наш господар.. А як його доня Ежені?..
- Ежені заміж вийшла!
-Та ти що! А за кого?..
-За старого, уявляш собі, 80-річного діда.. А він ще той, чики-пики і тютілька в тютільку!..
- Оце так новинки з останнього писку Парижа!..
-Та це ще не новини!.. Новини будуть потім, як я повернуся назад зі Львова.. - і загадково моргнувши, розтанула, як літній град у склянці води з-під віденської кави..
Ну, спека ж, - що не кажи! Навіть люди не витримують - тануть, як скульптури лаокоонів з нетанучого матеріалу роботи львівських митців братів Костенків. Саме на їхній виставці у Палаці мистецтв ми й зависли, наче якісь лЮдини в ландшафті часу.. Аж незчулась, коли підійшов до нас знайомий пан Туровський у світлому пальто (як завжди незмінному пальто-пелерині незалежно від пори року і дня), привітав і зізнався, що давно не бачив у Львові таких красунь!..
Я подумалось було: як йому не душно.. Як він сам ніби прочитав мене подумки:
-Ну, ось бачите, пальто мене видає.. Моє світле, майже перкалеве пальтечко!.. Люблю тебе навіть більше, ніж жінок! І ніколи не покину, навіть у труні..
О це вже його типово незмінний і незамінний чорний гумор!.. Ми від душі щиро посміхнулися.
А Туровський продовжував свій монолог Гамлета:
- Ви думаєте, що мені, може, душно!? - ми в унісон похитали заперечно головами, як зведені ляльки. - Нічого подібного! А ви знаєте, звідки я його взяв? - ми чули цю історію уже разів, мабуть, із тисячу і пам’ятали її як живу, але і цього разу вирішили за краще механічно відбутися хитанням голови в знак заперечення та ніби абсолютного незнання про існування Сократа. - О! Бідний Йорик, бідний-біднесенький! Який ходив у цьому плащі і з якого я пошив собі пальтечко на всі негоди сусвітні!.. Бо нехай і холод і вітри і сніг з дощем і дощ зі снігом, а я весь світ захищу своїм плащем! І буде вам рай зі мною, як у шалаші, повірте кізоньки мої і не брикайтесь, будь ласочка..
А потім, ніби згадав про наші існування, бо подібний монолог він, як правило, виголошував цілком безособово, так би мовити, ubi et orbi..
-Ласочко, а ти давно з Парижа?
-Щойно з аеропорту, - цілком серйозно відповіла Азалія, навіть не посміхнувшись. - Ви ж знаєте, що я дуже швидка на підйом!..
- Ти справді наче щойно прокинулася!..
-І ви туди ж!?..
-Куди?
- Думаєте, що я в піжамі бузковій, тобто нічнушці?..
- А.., ти про це.. – і почав її оглядати, наче вперше побачив, у чому вона одягнена. – З чого ти взяла? Ти ж у пальті, як і я. І це нормально.
Ми розсміялися
-Що я такого смішного сказав!?..
-Нічого, - сказала Маріте, яку він знав тільки як справжню Маріанну.
- Це сукня, - преспокійно повідомила Азалія, яку він не знав досі ніколи по імені, тобто просто не запам’ятовув ніколи її принагідних щоденних імен, а тому не заморочувався і називав просто «дівчиною у бузковій піжамі».

Пан Туровський був у чистій воді викупаним донжуаном. Тому йому-то ніхто й ніколи не дивувався. Бо носив він незмінно світле пальтечко. Було б інакше, якби його пелерина була чорного кольору. Тоді він, звісно, викликав би підозру, як пан у пелерині.. А так – свята простота, та й годі! Сімпліцій Сімпліцисимус і сам би йому позаздрив!

*
..Ну, а ви – ті, що по-той-бік пекла Данте! – хіба не здогадалися, що це за особи такі безособові раптом вигулькнули у нашому Позиченому Раю!?
Якщо досі ви так і не зрозуміли сенсу цієї позики, то вам доведеться перечитати все спочатку і згадати, що Даная – це така, яка ніколи не мала справжнього імені, а Іванка Сріблицька мріяла все життя одружитися зі Львовом, а отже, вона не може не любити львівського морозива – зокрема, шоколадно-фруктового «Маріте».


*
..Ну, а для особливо досвідчених, хто про все сам здогадався і зрозумів навіть більше, ніж автор, хай звучить окремий акорд на арфі – з глибин містерії, тобто з дитинства, коли наші дівчата ще були надто юними для того, щоб пропадати в інстаґрамах позиченого раю, а тому мали таку неймовірно дивну розвагу (бо мешкали в селі) – гуляти на всіх похоронах, які тільки й трапляються по селах. Але одного разу такі гуляння у стилі Едварда Янґа зробили їхні свідомості раптом і цілковито дорослими. Бо історія, про яку вони вам хочуть розповісти далі, це не просто якась оповідка, вихоплена із полум’я Позиченого Раю (що, до речі, згорів ще в часи Убертино разом із публічною бібліотекою Хорхе!), а справжня (варта пера самого Василя Стефаника!) історія із життя – реальніша (я сказала б, не боячись тавтологічної обмовки), ніж сама реальність…



Оповідка-присвята
Небесна Арфа
(містерія-акорд, написана на реальних фактах у день похорону дійових осіб)

«…у дитинстві я навчився розрізняти музичні інструменти. Я зрозумів, що кларнет – це екзальтований панич періоду визрівання, схильний до патетики і зривів голосу. Альт – зовні поверховий дженджик років тридцяти, насправді глибокий і пристрасний. Скрипка – старіюча панна, вся нервова палкість якої ґрунтується на жахному передчутті довічного дівування. Натомість віолончель – погідна і гармонійна пані своєї долі, еротична королева смичків і смиків. Мужчиною я став завдяки арфі – досвідченій перезрілій куртизанці з деякими надто романтичними поглядами на життя і секс.»
(Ю. Андрухович. «Перверзія»)

У селі трапилася трагічна подія. Майже як у Стефаника.
У барі посперечалися двоє молодиків. І був серед них свідок, що богом Меркурієм називають. Один із них на терезах сидів.
Цікаво, коли тіні називають себе Музикою…
Авто рухалося зі швидкістю світла. Питали у бога, чи не можна було б швидше. Але він замовкав, коли ішлося про правду. І трапилося тоді так, як в О’Генрі.
Їхали за милю звідси. Простір звужувався до крапки. Ставав навшпиньки, прислухався.
– Ні, я все-таки краще граю… тобто як. На «Йоніці». Розумієш, «Йоніка» інструмент не для чутливих. Чуйних, тобто. Чи як там, Бог з ним…
– А може. все-таки не будемо передчасними. Я би перевірив перш ніж…
Ніж.
Звук трагічної арфи. Чув?
Ні, це в просторі акордеон зламався. Ніч?
Темно ніби духи виходять. Мож’, не треба було їхати?
А що – злякався!?
Ніж. Звук, що псує навіть какофонію.
– Дисонанс.
– Какофонію, кажу ж. Треба вміти слухати. Звуки, як і жінки: скільки не слухай – хочеться. Знаєш, ти ще малий, але я тобі розповім. Я не для Марійки прийшов у цей світ. Народився, як і всі. А вона твердила щось про дітей, які не вміють слухати. Але, знаєш, ось одружишся – перевіриш… Бо мені, напевно, вже не судилось… Перевірити, тобто. (Одружитися удруге в наш час завжди можна встигнути). Значить, ось. Жінки – це як інструмент без музики: доки лежать, доти і гарні. Доти кортить зіграти. Бо, знаєш, і ми тепер їдемо за тією «Йонікою»… премося аж у Городок… у той бар, що на краю світу, який біс знає, як називається чи мо’ не називається ніяк… а воно може і не варте тієї затії. А вона, мо’, не така вже й музикальна, щоб за неї сперечатися… Ми ж про неї лишень зі слів пана Дороша чули, а він, власник, хтозна на якій барахолці її роздобув і з якою метою, питається?.. може, вона як музейний експонат [сміється]… А що, може. вона без нутрощів… так собі коробка… прикраса, щоб клієнтів приваблювати… [сміється ще голосніше, присвистуючи, але раптом стає надзвичайно серйозним, зосередженим]… Бо, знаєш, зараз може все, що завгодно, статися – і ми не побачимо більше ніколи її. А для чого? Щоб грати. Хто краще. Гірше чи краще? – яка різниця. Це як на дуелі колись вбивали тільки тому, щоб доказати, хто краще. А вона виходить з ладу саме в той момент, коли ти відчуваєш себе переможцем. Мій ідеал – це арфа. Тримав її коли-небудь? [співрозмовник заперечно хитає головою]. Ні!? І я також не тримав. Але, знаєш, цей автобус, що їде навпроти – він же також для когось ідеал. І, може, хтось і такого ніколи не мав, а хотів, може, ним мріє керувати. Так і з жінками. Ти думаєш ми з Марійкою через мій характер розійшлися. Ні? Вона народила мені сина. Невже я тільки для того прийшов у цей світ, щоб мені родили синів. Бо, знаєш, яка є найвища насолода у сексі. Ні, не оргазм. Це певність, а точніше – непевність жінки. Знати, що вона не остання, але водночас і страх розбирає… а що, коли більше не пізнаю жодної… Ні, цей автобус точно той шофер ніколи в руках не тримав, як ми арфу…
– Йо’, гальмуй!.. Йо’!...
– Так, Йоніка… Вона мій ідеал…
– Йоша, мені ще треба завтра віддати Бодзьові сотку! Гальмуй!..
– Чорт! Голова розколюється… А хай їй біс, з тією Йонікою…
– Я хочу додому. Спати. Мене мама десь виглядає, не спить, мабуть… Вона не переживе, як зі мною щось станеться… Щодня мені це повторює. Ще, кажу їй, накаркаєте… Йош, чуєш, а що дощ уже перестав?
– А він і не починався, хлопці! Я чув, ви музиканти обоє?
Хлопці переглянулись. Суттєва різниця у віці збивала їх з пантелику. Тому, коли почули звертання, мимоволі усміхнулись й оглянули один одного. Хоч зналися доволі давно, та ніби тут ось побачилися вперше. Вони – вчитель та учень – у цьому вбранні виглядали доволі кумедно. Та казенна горілка, запита подвійною дозою пива, не давала їм вчасно прийти до тями. Взагалі-то вони ніби й не надуживають алкоголем. Це сьогодні ввечері вперше якийсь біс вселився – і почали вони кожен доводити свою правоту. Зачепило за живе, так би мовити. Йосип, відколи став Йошею, хоч донедавна був тільки Йосип Андрійович, раптом не зміг витерпіти того, що цей малий шмаркач, його колишній учень, Дімка, якому ще й молоко на губах не обсохло, тобто не було ще й двадцяти (а повноліття в двадцять один, якщо вірити європейцям, настає), ні сіло ні впало заявив, що він, мовляв, краще грає на «Йоніці» – електроінструменті, якого в цьому селі ще, як пороху, не нюхали. Це наймодерновіший з електронних музичних винаходів ХХІ століття. Найсучасніший зі всіх сучасних синтезаторів.
Хлопці переглянулися вдруге. Чи він божевільний, чи тільки хворий: навіщо крила почепив?
– Ні, так собі… А ти що, з тюрми втік. Забери свою свічку. Не страсний же зараз тиждень. І не похорон, правда ж, Йо’? – перепитав ніби сам у себе, сам собі не вірячи чи й не чуючи власного запитання.
– Люба, я обіцяв їй учора прийти… – відповів не відповів, а може, й не чув, що до нього звернулися і так собі сам до себе згадав ніби. А згадав не менше і не більше, ніж треба було. А згадав, звісно, не дружину справжню, з якою розлучився сім років тому (ось і син уже в перший клас цьогоріч піде…). Згадав іншу, другу, з якою цьогоріч мав намір удруге одружитися. Бо з колишньою все серйозно. І невідворотно.
– А що там Люба – Йоніка! Я все-таки краще на ній зіграю! – не вгавав молодший.
– Її треба вміти тримати, малий!!!
– Ні, Йо’, ні. Отут ти й переборщив, старий. Я Йоніку як живу тримаю. Не віриш? Їдемо в «Блюз Паскаль»!
– Чекай, голова не на місці. А де авто?
– Напевно, вкрав той Божевільний з крилами. Пішли пошукаємо його.
– Чекай. Тут якась мені незнайома місцевість. Я не знаю … куди йти?
– А хіба ми не в Городку?
– Ні, хлопці, – звідкись з’явився наш недавній білокрилий знайомий. – А я чув ви на йоніці граєте? Що це «таке» за інструмент?
– Та… такий… – запнувся, було, Дімка.
– То фірма така, – авторитетно виручив свого учня Йосип Андрійович.
– Ви його шукаєте, здається? Ходімо, покажу. Може, ваш? – і ніби собі під ніс невпевнено додав, чи, може, сумнівався у висловленому факті: – Тут уже друге тисячоліття на вербі висить…
– Ні, ми авто шукаємо… – знову авторитетно повідомив учитель.
– А ти часом не брав? – вставив свої п’ять копійок невихований і розбещений учень, звиклий перебивати старших.
– Авто? А що це таке? – наївно поцікавився білокрилий.
– Слухай… – тепер уже вставив цілих десять копійок, видавивши всю свою безцеремонність, яка тільки могла випасти в осад після затяжного похмілля. – Ти що, з неба впав? – мабуть, згадав фольклор або міфологію, чи раптом засумував за своїми шкільними роками.
– З неба? А як з нього падати? Ходіть сюди – подивіться!..
Ми підійшли до того місця, на яке вказувала правиця, чи, вірніше, праве крило, і де за нашими зоровими враженнями мав починатися або й закінчуватися горизонт.
– Овва! Скільки людей!.. А що вони там роблять…?
– На вас чекають, хлопці. Ви ж сьогодні вдома не ночували…
– А… похмілля… страшна річ… та чи вперше… – промимрив учитель музики.
– «Похмілля»? А це що таке?...
– Ні, слухай, ти, напевно, прикидаєшся. Чи справді такий..? І вимкни свою мигалку, чуєш..?
– Sory… Не знав… Як багато у вас там дивних слів!!!
І тут Дімка ніби прокинувся (чи вийшов з похмілля, ніби з болота, у яке й не входив):
– Це ж мама цілу ніч не спала, мене виглядаючи… А може, подумала, щось сталося… Треба б її чим швидше заспокоїти, що я тут, живий і здоровий! Вона ж у мене така чутлива… і серце має хворе… і так мене любить… я в неї єдиний син… одинак, так би мовити… Дімульчик… як мене називає… називала… (Боже! Коли це було? Як я скучив за її голосом! Сім років її не бачив…). Вона не переживе, якщо зі мною щось трапиться насправді! Я ж ніколи нічого не вживаю… це вперше… а так ніколи, нічого міцного! Пішли, швидше… Адже зі мною нічого не трапилося, правда ж!? Я ж здоровий і живий!!!
– Ну, здоровий, це так, не заперечую. А от живий… – і виказисто підняв вказівний палець (чи ж пальці бувають на крилах?). – Тому що істинно живими є лише Ангели! – хлопці переглянулися втретє: про що це він, мовляв. – Гаразд. Бачите щось там? – заперечливо похитали головами. – Ні. Ну, й добре. Я ж нічого не кажу, хоч ви, напевно, точно з неба попадали. А якщо ні, то попадаєте ще, – велично пригрозив і ніби вогнем кресонув, як із запальнички, – якщо не будете мене слухатись!.. Ходіть, покажу вам вашу йоніку….
Двері нагадували асфальт. Асфальт був у клітинку.
Вона?
Переглянулись. Вкотре.
Ні? А що? Ви не вмієте грати? Тоді… Знаєте, сперечатись найлегше, а ви спробуйте. Спробуйте порозумітися ось на цьому інструменті!
Що це таке? Я такої Йоніки ще ніколи не бачив!
..Тихо, це не Йоніка. Це… здається…
– Арфа! Зіграєте!?
Ось яка вона, Арфа! А я думав такої на землі не існує. Хай моя Марійка сховається…
Йосип несподівано сам для себе згадав тіло своєї першої дружини. А ось Люба – як у Лету канула: не міг пригадати нічого з її тіла, ані запаху її волосся, ні аромату її губ – солодкого, персикового, але й трохи штучного і помадного.
– Ну ось. Я вас тут залишаю. А ви, спробуйте хоч звук з неї видобути. Вийде – будемо далі говорити. А якщо ні! – він не жартував, перекинувся насправді кульовою блискавкою і громовим голосом десь з-над обрію прошипів. – Якщо ні, то, знаєте, як у казках!!! Напевно, читали!!!
Підійшов – послухав. Мовчить. Ні, я цієї не торкнусь.
Підійшов – торкнувся. Мамо, я хочу додому!
– Чого ти скиглиш? Грай! Ти ж сам хотів… Ну ось – тобі й карти в руки. Ти ж у нас – професіонал! (Сам навчив на свою голову). А я так, тільки, як мама скаже… [Він раптом згадав, що він син професійної оперної співачки].
– І Марійка, – знову так рельєфно відтворив у своїй пам’яті першу дружину: кожен горбик і кожну ямку її тіла, ніби обриси далекого плоскогір’я відчув своєю спиною – відчув, що скучив за ними, цими краєвидами.
– Ні, це ні до чого. І там, і тут…
– Де? Куди це нам ще їхати?
– Приїхали вже. Грай.
– Ні, не можу. Мами немає вдома. Що вона скаже, коли повернеться з Італії? Що вона скаже, коли не застане мене там?
– Е, що там. От що скаже мені Фі, коли дізнається, що я сюди втік! Я ж йому цілу купу грошей програв у карти! І Марту. Вона мені цього не пробачить! Син її не пробачить!
– Але що робити нам з… цією Арфою? Я не вмію з такою поводитись! Чуєш?
– Чую. Йо’ все чує. І ось думаю що: щасливий Дю… Щасливий, що з нами тоді не поїхав… Тепер він там зможе, коли захоче, на йоніці зіграти…
– Там? Що я чую? – знову звідкись з’явився наш крилатий знайомий. – Я бачу, хлопці, що ви вже помалу почали виліковуватись від земної гарячки. Так? Справи йдуть на краще?
– Тільки грати на Арфі ще не вміємо!!! – в один голос відповіли вчитель Йосип Андрійович Яворський та його учень Дмитро Туптало, уродженці села Семенівка, що їхали на срібномолочному Lanusі із бару «Меркурій» у бар «Блюз Паскаль», що в містечку Городок.
– Нічого, навчитесь. Для цього вам, як ви, здається, самі казали, і карти в руки. До речі, ваш покірний слуга, Стефан (хоча іноді Він мене кличе, як Йому заманеться – Май, Лукаш абощо).
ДОДАТОК

РОДОВІД ДАНАЇ
від часів Тисячолітнього Царства, тобто від Ноя-Авраама
(з нагоди симфонічного відзначення 1100-річчя
Всесвітнього Землетрусу 1755 р.)


І: Ной Авраамович Леверкюн 1755 р.н. // Джахар + Мілена
ІІ: Аріадна Леверкюн, 1843 р.н. + Тесей
ІІІ: Даная, 1883 р.н. + Сократ
IV: Андріана-Дебора, 1923 р.н. + Джордж Герш, 1898 р.н.
V: Даная,1963 р.н. + Григорій Многогрішний (Тигролов), 1943 р.н.
VI: Андріана (Фаворитка), 2005 р.н. + Леонардо (Ангел Орфар )
VII Даная, 2030 р.н. + Клод Мендес, 2030 р.н.
________________________________________
VIII (1): Андріана-Ева, 2255 р.н. +Леонардо Давічний
IX (2): Даная, 2505 р.н. + Дем’ян Многогрішний
X (3): Андріана-Ева-Есмеральда, 2630 р.н. +Григорій Многогрішний
XI (4): Даная (2755 – 2795) vs. Іванна Сріблицька (Іо) + Левко-Леонардо (Ангел Лехітьєль )
XII (5): Персей, 2795 р.н. + Андріана Медун (вдова Андромеда)
________________________
XIII (6) Даная Сріблицька-Леверкюн, 2800 р.н. + Доріан (син Персея), 2815 р.н.
XIV (7) Йоганна Сріблицька-Леверкюн, 2838 р.н.
Андріана Медун, 2838 р. (внучка вдови Андромеди)
Анастасія Многогрішна, 2838 р.н. (правнучка Григорія Дем’яновича)



N.B. Усіх поколінь роду Данаї – чотирнадцять: у першій чвертині Царства час вимірюється сорокохвістками (з незначним порушенням ритму в період творчої діяльності Фаворитки), – і це сім колін минулого. Сягнувши екватора Царства (кратному одиниці вимірювання кількісті інформації у терабайтах), літочислення дробиться на мега- (250) і навіть кілобайти (125), так що від екватора час долає ще рівно половину (або один гіг) до народження тисячосвітньої Данаї (і це п’ять поколінь майбутнього). У дванадцятому коліні (тобто п’ятому за новим літочисленням) усі події нарешті по-справжньому відбуваються – і час знову вимірюється сорокохвістками.

*
Ной породив їх усіх: Мілена породила Аріадну, Аріадна породила Данаю, Даная породила Персея, Персей породив Доріана.

Ной породив Еву, Ева породила Іо, Іо породила Данаю.

Тесей-авантюрист, Левко-медик, Григорій-психолог та Леонардо-художник, Сократ, Андромеда та ще кілька орфарів та лехітьєлів випадково спричинились до всіх міфологічних народжень Тисячолітнього Царства.

Доріан та Даная народили Йоганну-віолончелістку.

*
ЇХ УСІХ ПОРОДИЛА ФАВОРИТКА у 2038 році.