Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

«Життя і подвиги премудрого гідальго Дона Кіхота з Ламанчі, які описав Міґель Сервантес де Сааведра», був першою книжкою, що я прочитав у ту пору, коли вже ввійшов у розсудливий дитячий вік і певною мірою став письменним. Ще добре пам’ятаю, як одного разу на світанку я потайки втік із дому в палацовий сад, аби безперешкодно почитати «Дона Кіхота». Був чудовий травневий день; у світлі тихого ранку, пильно нашорошившись, розквітала весна і слухала, як соловей, її милозвучний лестун, співав їй хвалу; а свою похвальну пісню він виводив з такою пестливою ніжністю, з такою млосною наснагою, що розкрилися найсоромливіші бруньки, запальнішими стали цілунки пристрасних трав і духмяних сонячних променів, а дерева й квіти тремтіли від захвату. Я сів на мошистій кам’яній лавці в так званій Алеї Зітхань, поблизу водоспаду, і почав тішити своє юне серце доблесними пригодами сміливого лицаря. У свої дитячій простоті я все сприймав за щиру правду; яких би смішних жартів не грала доля з бідним героєм, я був упевнений, що так повинно бути, що все це пов’язано з геройством – і глузи і тілесні рани; глузи настільки ж мене засмучували, наскільки я живо відчував у душі біль від ран. Я був дитиною і не знав про іронію, яку Бог вдихнув у світ, а великий поет відбив у своєму друкованому світику. Я лив гіркі сльози, коли благородному лицареві за все його благородство платили єдино невдячністю і стусанами; а оскільки я, недосвідчений у читанні, вимовляв кожне слово вголос, то птахи й дерева, струмок і квіти чули все, і позаяк ці безневинні створіння природи, подібно до дітей, нічого не знають про світову іронію, то вони теж усе сприймали за щиру правду і вкупі зі мною лили сльози над стражданнями нещасного лицаря; один старий заслужений дуб навіть ридав, а водоспад сильніше трусив своєю сивою гривою і, здавалося, висловлював обурення зіпсутістю світу. Ми відчували, що геройський дух лицаря вартий не меншого захвату через те, що лев, не маючи бажання битись, повернувся спиною до нього і що його подвиги тим більш похвальні, чим слабше і худорлявіше його тіло, чим старіші лати, які боронили його, і чим убогіша шкапа, якою він їхав. Ми зневажали ницу чернь, яка так грубо квиталася з бідним героєм, але ще більше зневажали чернь вельможну, яка, хизуючись пістрявим шовком плащів, вишуканими зворотами мови й герцогськими титулами, знущалася з людини, котра так нескінченно перевершувала її силою духу і благородством. Лицар Дульсінеї дедалі вище підносився в моїх очах і дедалі більше здобував мою любов у міру мого читання дивовижної книжки, а я робив це в тому самому саду, тож восени вже дійшов до кінця всієї історії; і ніколи не забуду дня, коли прочитав про злощасний двобій, у якому лицареві судилося зазнати такої ганебної поразки.
То був похмурий день; огидні дощові хмари тяглися в сірому небі, жовте листя гірко падало з дерев, важкі краплини сліз звисли на останніх квітах, які, безнадійно зів’явши, понуро хилили вмираючі голівки; солов’ї давно змовкли; усе являло мені образ скороминущості, і моє серце було готове розірватися, коли я читав про те, як благородний лицар, оглушений і весь зібганий, лежав на землі й, не піднімаючи заборола, ніби з могили, говорив переможцеві слабким, помираючим голосом: «Дульсінея – найпрекрасніша жінка на світі, а я – найнещасніший лицар на землі, та не годиться, аби моя слабкість відкинула цю істину, – устромляйте списа, лицарю!»
Ох! Цим променистим лицарем Срібного Місяця, котрий переміг найхоробрішу і найблагороднішу людину на світі, був перевдягнений цирульник!
Уже минуло вісім років, як я написав ці рядки для четвертої частини «Дорожніх картин» [2], у яких зобразив враження, що його викликало в моїй душі задовго перед тим читання «Дона Кіхота». О небо, як швидко пролетіли роки! Мені здається, ніби я лише напередодні дочитав цю книжку до кінця в Алеї Зітхань дюссельдорфського палацового парку і моє серце досі приголомшене захватом подвигами й стражданнями великого лицаря. Чи залишалося моє серце постійним упродовж усього цього часу, чи, здійснивши чарівний колообіг, повернулося до почувань дитячої пори? Більш імовірно, що трапилося останнє, адже, пам’ятаю, кожні п’ять років мого життя я перечитував «Дона Кіхота» з різноманітними взаємно змінними враженнями. Коли я, досягнувши юнацького розквіту, недосвідченими руками намацував у рожевих кущах життя і чіплявся за найвищі скелі, аби бути блищим до сонця, а ночами мріяв про орлів і чистих дів, тоді «Дон Кіхот» видавався мені вельми невтішною книжкою, і якщо вона траплялася мені на дорозі, я роздратовано відсував її вбік. Пізніше, дозрівши і перетворившись на чоловіка, я вже певною мірою змирився зі злощасним оборонцем Дульсінеї й почав кепкувати з нього. «Дурний хлопчисько», – казав я. Проте дивна річ: в усіх життєвих поневіряннях мене переслідували похмурі тіні худющого лицаря та його гладкого джури, а особливо – коли я опинявся на небезпечному роздоріжжі. Тож пригадую, коли, одного ранку під час моєї мандрівки Францією прокинувшись в екіпажі з гарячкової напівдрімоти, я побачив, що у вранішній млі поруч мене скачуть дві так добре знайомі постаті: праворуч мене був Дон Кіхот із Ламанчі на своєму абстрактному Росінанті, а ліворуч – Санчо Панса на своєму позитивному віслючку. Ми допіру дісталися французького кордону. Благородний ламанчець побожно схилив голову перед трикольоровим прапором, який майорів нам назустріч із високого прикордонного стовпа; а добрий Санчо привітав дещо стриманим кивком перших французьких жандармів, які показалися неподалік; потому обидва друзі хутко поскакали вперед, я втратив їх з поля зору, і лише вряди-годи ще мені чулося натхненне іржання Росінанта і підтакувальні крики віслюка.
Як мені здавалося в тім часі, смішне в донкіхотстві полягає в тому, що благородний лицар намагається оживити давно віджиле минуле, і в тому, що між його бідним тілом, особливо спиною, і фактами сучасності виникли болісні тертя. Ох, я пізнав відтоді, якою невдячною нерозважливістю також є спроба зарано впровадити майбутнє в теперішнє, якщо, крім того, в цьому двобої з важезними інтересами сьогодення людина володіє лише вельми худющою шкапою, дуже старими латами й так само немічним тілом!
І перед першим, і перед другим різновидом донкіхотства мудрець лише похитує своєю розсудливою головою. Одначе Дульсінея Тобоська – усе-таки найпрекрасніша жінка на світі; хоча лежу безпорадний на землі, усе-таки ніколи не зречуся цього твердження, і не можу інакше: штрикайте мене списами, ви, срібні лицарі Місяця, ви, перевдягнені цирульникові підмайстри!
Якою основною думкою керувався великий Сервантес, пишучи свою велику книгу? Чи хотів лише завдати нищівного удару лицарським романам, читання котрих було настільки поширене в Іспанії його доби, що перед ними виявилися безсилими церковні й світські накази? Чи задумав виставити у смішному вигляді взагалі всі прояви людського ентузіазму, а передусім – героїзм служників меча? Очевидно прагнув дати всього лише сатиру на згадані романи, показати їх безглуздя і віддати на загальний посміх, а отже – знищити. І це вийшло в нього найблискучіше: адже того, чого не змогли домогтись ані напучуваннями з церковної катедри, ані погрозами світської влади, – того скромний письменник досягнув пером: настільки ґрунтовно розгромив лицарські романи, що невдовзі після появи «Дона Кіхота» в усій Іспанії зник смак до творів цього ґатунку і відтоді жоден із них не виходив друком. Але перо генія завжди більше за самого генія; воно завше сягає набагато далі, ніж він гадав у своїх задумах, зумовлених часом, і Сервантес, сам ясно не усвідомлюючи того, написав грандіозну сатиру на людське зачудування. Ані на мить не підозрюючи цього, він сам – герой, котрий більшу частину свого життя провів у лицарських походах і ще в літньому віці радів тому, що йому випало воювати в битві під Лепанто [3], хоча за цю честь він заплатив втратою лівої руки.
Про особу й обставини життя письменника, який створив «Дона Кіхота», біограф може повідомити лише небагато. Але мало програємо од відсутності цих даних, що їх зазвичай вивуджують у сусідських кумоньок. Ті бачать лише оболонку; а ми бачимо саму людину, її достеменний, правдивий образ, якого ніхто не обмовив.
Він, дон Міґель Сервантес де Сааведра, був вродливою, сильною людиною. Мав високе чоло і серце, яке вміщувало чимало. Дивовижною була магічна сила його погляду. Подібно як бувають люди, чиї очі, проникаючи крізь землю, бачать поховані в ній скарби або мерців, – так очі великого поета проникали в людські серця і виразно бачили все, що в них поховано. Для добрих його погляд був ніби сонячний промінь, який радісно осявав те, що приховано всередині; для злих його погляд був мечем, який нещадно розтинав їхні почуття. Його погляд допитливо проникав у людську душу і бесідував з нею; а якщо вона відмовлялася відповідати, то він піддавав її мукам, і душа, стікаючи кров’ю, лежала на лавці тортур, тоді як її тілесна оболонка, либонь, прикидалася поблажливо-зарозумілою. Недивно, що через це дуже багато людей почали ставитися до нього недоброзичливо та лише неохоче і стримано допомагали йому на життєвому шляху генія! Тож він так і не досягнув ані високого рангу, ані добробуту, і з усіх своїх важезних мандрів не приніс додому жодної перлини – самі порожні мушлі. Кажуть, він не знав справжньої ціни грошам, але, запевняю вас, дуже добре знав справжню ціну грошей, коли вони закінчувалися в нього. Одначе ніколи не цінував їх так високо, як власну честь. Сервантес мав борги, і перший параграф хартії, яку він уклав і яку буцімто Аполлон подарував поетам, говорить: якщо поет твердить, що не має грошей, то не слід вірити його слову і не вимагати клятви [4]. Він любив музику, квіти й жінок. Проте через любов до останніх деколи йому теж бувало вельми кепсько, особливо замолоду. Чи могло усвідомлення майбутньої величі досить утішити його в юності, коли зневажливі троянди ранили його своїми шипами? Одного разу, наприкінці літнього сонячного дня, він, юний дженджик, пішов гуляти берегом Тахо з шістнадцятирічною вродливицею, яка безнастанно кепкувала з його ніжнощів. Сонце ще не зайшло, воно досі палало в золотій пишноті, але місяць уже стояв високо в небі, хирлявий і блідий, мов хмаринка. «Бачиш, – сказав молодий поет своїй коханій, – бачиш там, нагорі, оте маленьке бліде кружальце? Тут, обіч нас, річка, в якій він відбивається, немов лише з милості несе його жалюгідний образ на своїх гордих струменях, і кучеряві хвилі деколи глузливо кидають його до берега. Та хай лише згасне старий день! Заледве настане темрява, на висоті запалає те бліде кружальце дедалі прекрасніше, уся річка засвітиться його промінням, а хвилі, раніше такі зарозуміло-зневажливі, нині затремтять і, побачивши блискуче світило, хтиво потечуть йому назустріч!»
Історію життя поетів належить шукати в їхніх творах, і лише там можна знайти їхні найпотаємніші признання. Усюди – у драмах ще виразніше, ніж у «Доні Кіхоті» [5], – бачимо, що Сервантес, як я вже згадав, тривалий час був солдатом. Справді, римський вислів: «Жити означає воювати» – подвійно застосовний до нього. Як рядовий солдат він брав участь у більшій частині тих диких турнірів, які король Філіпп ІІ, на славу Божу і заради власної розваги, влаштовував в усіх сторонах світу. Та обставина, що Сервантес усю власну юність присвятив найбільшому серед поборників католицизму, що він особисто воював за католицькі інтереси, дає змогу припускати, що ці інтереси були дорогі й близькі його серцю, і спростовує розлого поширену думку, нібито тільки страх перед інквізицією утримував його від порушення в «Доні Кіхоті» сучасних йому протестантських ідей. Ні, Сервантес був вірний син Католицької Церкви, і в лицарських битвах за її благословенний стяг не лише його тіло стікало кров’ю: усією своєю душею він зносив за неї важезну муку під час багаторічного полону в невірних [6].
Випадку завдячуємо більшість подробиць того, як поводився Сервантес в Алжирі [7], і тут упізнаємо у великому поеті так само великого героя. Історія цього полону разюче суперечить мелодійній брехні того лощеного епікурейця, котрий запевнив Авґуста і всіх німецьких школярів, нібито він – поет і нібито всі поети – боягузи [8]. Ні, достеменний поет – одночасно достеменний герой; у його грудях живе терпіння – друга мужність, як кажуть іспанці. Годі уявити більш піднесене видовище, ніж образ цього благородного кастильця, який, потрапивши в рабство до алжирського дея [9], вічно думає про визволення, невтомно готує свій сміливий план, спокійно дивиться в обличчя всім небезпекам і, коли його справа руйнується, готовий радше стерпіти смерть і тортури, ніж хоч би словом виказати своїх співучасників. Кровожерний володар його тіла обеззброєний таким благородством і такою чеснотою, тигр щадить закутого лева і тремтить перед одноруким, якого може послати на смерть єдиним словом. Увесь Алжир знає Сервантеса під прізвиськом «Однорукий», а дей признається, що спить спокійно і впевнений у спокої міста, армії й рабів лише тоді, коли знає, шо однорукий іспанець перебуває під надійною охороною.
Я згадав, що Сервантес завжди був рядовим солдатом; але позаяк він зумів відзначитися навіть у такому підлеглому становищі й став знаний своєму великому воєначальникові дону Хуану Австрійському, то, коли надумав повернутися з Італії до Іспанії [10], йому було дано найпохвальніші рекомендаційні листи до короля, з наполегливими побажаннями, аби Сервантеса підвищили у званні. А коли алжирські корсари, захопивши його в полон у Середземному морі, побачили ці листи, то прийняли його за персону надзвичайно значного рангу і тому зажадали такий великий викуп, що родина не могла зібрати його, тож неволя бідного поета виявилася особливо довгою і болісною. Отже, навіть визнання його доблестей стало Сервантесові лише джерелом нових бід, і так до кінця днів знущалася з нього ця жорстока жінка, богиня Фортуна, яка ніколи не вибачала генієві, що він може досягти честі й слави без її опіки.
Але хіба нещастя генія – завжди лише справа сліпого випадку, або воно, як неминучість, випливає з його внутрішньої природи й з природи того, що оточує його? Чи вступає його душа в боротьбу з дійсністю, або сувора дійсність сама починає нерівну боротьбу з його благородною душею?
Суспільство – це республіка. Якщо висувається окрема особистість, маса жене її назад глузами й лихослів’ям. Ніхто не повинен бути більш чеснотливим і розумово обдарованим за решту. Але кого непохитна сила генія піднесе над звичайним шаблоном, той зазнає остракізму; суспільство переслідує його такими нещадними глузами й обмовою, що врешті він мусить віддалитися в самоту власної думки.
Так, суспільство за самою своєю сутністю є республіканським. Йому ненависна всіляка зверхність: духовна – не менше, ніж матеріальна. Матеріальна зверхність частіше, ніж це зазвичай підозрюють, є опорою для духовної. Хіба ми самі не дійшли цього переконання невдовзі після Липневої революції, коли республіканський дух проявився в усіх суспільних взаєминах? Лаври великого поета були так само ненависні нашим республіканцям, як і пурпур великого короля. Вони хотіли знищити також духовні відмінності між людьми й, оскільки вважали всі ідеї, що виникають на території держави, спільним громадянським надбанням, їм не залишалося нічого іншого, крім декретування також рівності стилю. Насправді добрий стиль став предметом причіпок як щось аристократичне, і багато разів нам випадало чути твердження: «Достеменний демократ пише, як народ: щиро, просто і кепсько». Більшості діячів руху це не вартувало труду, але не кожному дано писати погано, особливо якщо він уже давно набув звичку писати добре, і тоді здіймали крик: «Це аристократ, любитель форми, друг мистецтва, ворог народу!» Само собою зрозуміло, крикуни були щирі, подібно до Святого Єроніма [11], який уважав свій добрий стиль гріхом і жорстоко бичував себе за нього.
У «Доні Кіхоті» знаходимо так само мало антиабсолютистських, як і антикатолицьких тенденцій. Критики, котрі відчували в ньому щось таке, вочевидь помилялися. Сервантес був сином школи, яка навіть у поезії ідеалізувала безумовний послух найвищій владі. А цією найвищою владою був іспанський король тієї доби, коли його велич осявала своїм блиском увесь світ. Рядовий солдат відчував на собі світло цієї величі й легко жертвував своєю індивідуальною свободою заради такого вдоволення кастильської національної гордості.
Політична велич Іспанії в ту пору, певне, істотно підносила і розширювала душу її письменників. Як і у володіннях Карла V, у душі такого іспанського поета ніколи не заходило сонце [12]. Дикі війни з морисками закінчилися [13], і, як квіти найсильніше духмяніють після бурі, так поезія зазвичай найбагатше розквітає після громадянської війни. Те саме явище бачимо в Англії, у добу Єлизавети; одночасно з Іспанією там виникла поетична школа, яка наштовхує на примітні зіставлення. Там найліпший цвіт школи бачимо в Шекспірі, тут – у Сервантесі.
Як іспанські поети за трьох Філіппів [14], так і англійські за Єлизавети мають своєрідну фамільну подібність: ані Шекспір, ані Сервантес не можуть претендувати на оригінальність у нашому сенсі. Вони відрізняються од своїх сучасників зовсім не особливими почуттями й думками чи особливою формою зображення, а лише значнішою глибиною, задушевністю, ніжністю і силою; їхні твори більше пройняті й овіяні поезією.
Але обидва поети – не лише найліпші квіти свого часу, вони – також корені майбутнього. Як у Шекспірі, унаслідок впливу його творів головно на Німеччину і на нинішню Францію, бачимо засновника пізнішого драматичного мистецтва, так і в Сервантесі шануємо засновника сучасного роману. Щодо цього дозволю собі кілька побіжних зауваг.
Роман ранішого часу, так званий лицарський роман, виник на поезії Середньовіччя; спочатку він був просто прозовою переробкою тих епічних поем, герої котрих належали до циклу сказань про Карла Великого і Святий Ґрааль; зміст завжди становили лицарські пригоди. Це був роман шляхти, і дійовими особами в ньому виступали або казкові образи фантазії, або лицарі з золотими шпорами; ніде немає ані натяку на народ. Саме ці лицарські романи, які виродилися в найбезглуздіші форми, знищив Сервантес своїм «Доном Кіхотом». Але, створюючи сатиру, яка поховала роман ранішої епохи, сам дав зразок нового різновиду літератури, який називаємо сучасним романом. Так звичайно чинять великі поети: руйнуючи старе, одночасно закладають підвалини нового; ніколи не заперечують, не стверджуючи. Сервантес дав початок новому романові, упровадивши до лицарського роману правдиве зображення нижчих класів, вливши в нього народне життя. Нахил описувати побут найбільш ницої черні, найбільш знедоленого наброду властивий не лише одному Сервантесу, але всій сучасній йому літературі, і він проявляється як у поетів, так і в художників тогочасної Іспанії; який-небудь Мурільйо, викравши в неба найсвященніші фарби, котрими писав своїх чудових мадонн, так само любовно відтворював найбрудніші явища нашої землі. Можливо, захоплена любов до мистецтва як такого змушувала цих благородних іспанців переживати однакову насолоду від правдивого змалювання хлопчака-жебрака, який шукає в себе вошей, і від зображення Пресвятої Діви. Або, можливо, чари контрасту спонукали якраз найвельможніших шляхтичів, такого лощеного придворного, як Кеведо [15], або такого могутнього міністра, як Мендоса [16], писати романи з життя вдягнених у лахи злидарів і пройдисвітів; можливо, за допомогою фантазії вони хотіли перенестися з одноманітності свого станового середовища у протилежну сферу життя; аналогічну потребу знаходимо в декотрих німецьких письменників, які заповнюють свої романи лише зображенням великого світу і незмінно роблять своїх героїв графами й баронами. У Сервантеса ще не знаходимо цієї однобічної тенденції – зображати нице абсолютно відокремленим; він лише змішує вишукане з ницим, одне слугує для відтінення або висвітлення іншого, і шляхетський елемент представлено в нього такою ж мірою, як і народний. Але цей шляхетський, аристократичний, лицарський елемент зникає в романі англійців, які раніше за інших почали наслідувати Сервантеса і донині бачать у ньому зразок. Усі вони – прозаїчні натури, ті англійські романісти від часів панування Річардсона; манірний дух їхньої доби повстає проти всілякого сильного і здорового зображення звичайного народного життя, і бачимо, як по той бік каналу виникають міщанські романи, в котрих, ніби у свічаді, відбито пісне, буденне життя буржуазії. До останнього часу англійська публіка потопала в цій мізерній читанці, допоки не виступив великий шотландець, вчинивши революцію або, точніше, реставрацію в романі. Подібно як Сервантес упровадив до роману саме демократичний елемент у ті часи, коли в ньому панувало однобічне лицарське начало, так і Вальтер Скотт наново повернув романові аристократичний елемент, коли останній повністю згас у ньому і панувало єдино прозове міщанство. Протилежною методою Вальтер Скотт повернув романові ту чудову пропорційність, якою захоплюємося в «Доні Кіхоті» Сервантеса.
Мені видається, що цієї заслуги другого великого поета Англії ще ніколи не зазначали. Його торійські тенденції, його пристрасть до минулого добре вплинули на літературу, на ті зразкові твори його генія, котрі, всюди викликавши співчуття і наслідування, витіснили безбарвні схеми міщанського роману в темні закутки публічних бібліотек. Хибно не визнавати Вальтера Скотта достеменним засновником історичного роману і приписувати останньому німецьке походження. Як можна забути про те, що характерна риса історичного роману полягає саме в гармонії аристократичного і демократичного елементів; що Вальтер Скотт якнайчудовіше відновив цю гармонію, порушену під час єдиновладдя демократичного елемента, шляхом відновлення елемента аристократичного, тоді як наші німецькі романтики, цілковито відкинувши у своїх романах демократичний елемент, повернулися на безглузду колію лицарського роману, що квітнув до Сервантеса! Наш де ла Мотт-Фуке – не щось інше, а нащадок тих поетів, котрі породили на світ «Амадіса Ґальського» і подібні йому дива, тож дивуюся не лише талантові, але й мужності, з якою цей благородний барон творив свої лицарські романи через двісті років після появи «Дона Кіхота» [17]. Своєрідна була та епоха в Німеччині, коли ці романи з’явилися на світ, а публіка з задоволенням їх прийняла. Що означала в літературі ця пристрасна любов до лицарства і до картин старої феодальної доби? Гадаю, німецький народ захотів назавжди попрощатися зі Середньовіччям; але, розчулившись, – це так легко трапляється з нами, – ми вирішили розцілуватися з ним на прощання. Востаннє ми прилинули губами до старих намогильних каменів. Щоправда, багато людей між нами повелися вкрай нерозумно. Людвіґ Тік, найсолодший адепт цієї школи, викопав давно померлих пращурів з могили й заходився хитати їхню труну, мов колиску, притому наспівуючи з недоладним дитячим белькотанням: «Спи, дідусю, спи!» [18]
Я назвав Вальтера Скотта другим великим поетом Англії, а його романи – майстерними творами. Одначе найбільшу хвалу хотів скласти лише його генієві. Тоді як самі його романи я в жодному разі не наважився б порівняти з великим романом Сервантеса. Останній перевершує його епічним духом. Сервантес був, як я вже згадав, католицький поет і цій своїй рисі, либонь, завдячує той величезний епічний душевний спокій, який, подібно до кришталевого небосхилу, височіє над його багатокольоровими творами: ніде немає ані дещиці сумніву. До цього ще слід було б додати спокій іспанського національного характеру. А Вальтер Скотт належить до Церкви, котра навіть божественні справи піддає суворій дискусії; як адвокат і шотландець він звик до дії й полеміки, тож і в складі його розуму й життя, і в його романах переважає драматичний елемент. Тому його твори в жодному разі не можна розглядати як чисті зразки тієї літературної форми, котру називаємо романом. Іспанцям належить слава створення найкращого роману; англійцям мусимо поступитися славою створення найвищих взірців драми.
А німці? У якій царині пальма першості залишається їм? Що ж бо, ми створили найкращі у світі пісні. Жоден народ не має таких прекрасних пісень, які мають німці. Нині народи забагато зайняті політичними справами; та коли їх буде скінчено, тоді ми – німці, бритти, іспанці, французи, італійці – усі підемо до зеленого лісу і співатимемо, а нашим арбітром хай буде соловей. Я переконаний, що в цьому змаганні співаків першу нагороду здобуде пісня Вольфґанґа Ґете.
Сервантес, Шекспір і Ґете становлять тріумвірат поетів, які написали найбільші зразки у трьох родах поетичної творчості: епічному, драматичному і ліричному [19]. Можливо, автор цих рядків має особливе право вихваляти нашого великого краянина як найдосконалішого майстра пісенної поезії. Ґете стоїть посередині між двома видами переродження пісні, поміж тими двома школами, з котрих перша пов’язана, на жаль, з моїм власним іменем, а друга – зі Швабією. Обидві ці школи, звичайно, не позбавлені заслуг: вони опосередковано сприяли успіхам німецької поезії. Перша ви́кликала корисну реакцію проти однобічного ідеалізму в німецькій пісні, знову повернувши свідомість до бадьорої реальності й вирвавши з корінням те сентиментальне наслідування Петрарки, яке ми завжди вважали певним ліричним донкіхотством [20]. Швабська школи теж опосередковано сприяла добрій ході німецької поезії. Якщо в Північній Німеччині могли з’явитися на світ сильні, здорові твори, то це завдячуємо, либонь, швабській школі, яка всотала всю хворобливу, малосильну, доброчесно-сердечну сльоту німецької музи. Штутґарт був її м’яким дитячим тім’ям.
Приписуючи найвищі досягнення в драмі, у романі й у пісні згаданому великому тріумвіратові, я дуже далекий від того, аби применшувати поетичні вартості інших великих поетів. Немає нічого дурнішого від запитання: хто серед поетів найбільший? Полум’я – це полум’я, і його вага не підлягає вимірюванню фунтами й унціями. Лише вульгарний гендляр може з’являтися зі своїми вбогими терезами, на яких важать сир, і намагатися зважити геній. Не тільки давні, але й декотрі новітні поети написали твори, в яких полум’я поезії палає так само чудово, як у найліпших творах Шекспіра, Сервантеса і Ґете. Але все-таки ці три імені сполучені якимось таємничим ланцюгом. Їхні витвори випромінюють споріднений дух; у них дихає вічне милосердя, подібне до Божого подиху; у них панує помірність природи. Так само, як Шекспіра, Ґете постійно нагадує Сервантеса, і схожий на останнього, аж до деталей стилю, у спокійній прозі, забарвленій найбільш чарівною і недошкульною іронією. Сервантес і Ґете подібні навіть у своїх вадах: у розлогості мовлення, у тривалості періодів, які деколи трапляються в них і які можна порівняти з королівським виїздом.
Часто лише єдина думка сидить у такому широко розтягнутому періоді, який просувається вперед подібно до величезної золоченої придворної карети, запряженої шістьма кіньми з розкішними султанами. Але ця єдина думка є дещо величне; можливо, це сам суверен.
Про дух Сервантеса і про вплив його книжки можу оповісти лише вельми стисло. А про художнє значення його роману ще менше можу тут говорити, оскільки це змусило б мене провести дослідження, котре завело б надто далеко в царину естетики. Тут маю змогу лише в найзагальніших рисах згадати про форму роману і про дві постаті, які стоять у його центрі. За формою він є описом мандрівки; ця форма споконвіку була звичайною для літературних творів такого ґатунку. Нагадаю тут лише «Золотого віслюка» Апулея – перший роман давнини [21]. Одноманіття такої форми письменники пізнішого часу намагалися усунути тим, що нині звемо фабулою роману. Проте через брак винахідливості більшість романістів запозичувала фабулу один в одного, принаймні одні з них постійно послуговувалися фабулою інших, з невеликими видозмінами, і завдяки пов’язаному з цим повторенню одних і тих самих характерів, ситуацій і перипетій читання романів зрештою неабияк набридло публіці. Аби позбутися нудьги затертих романтичних фабул, певний час мусили звертатися до найдавнішої первинної форми опису мандрів. Одначе остання теж абсолютно витісняється, допіру з’являється оригінальний письменник із новою, свіжою романтичною фабулою. У літературі, як і в політиці, усе розгортається за законом дії й протидії.
А щодо двох персонажів, котрі йменують себе Доном Кіхотом і Санчо Пансою, безнастанно пародіюючи один одного, але притому так дивовижно взаємодоповнюючись, що вкупі утворюють достеменного героя роману, – то вони однаково засвідчують художнє чуття і глибину розуму поета. Якщо інші письменники, в чиїх романах герой самотньо блукає світом, вимушені застосовувати монологи, листи й щоденники, аби передати почуття і думки героя, то в Сервантеса завжди фігурує природний діалог; і завдяки тому, що один персонаж незмінно пародіює мову іншого, задум автора проступає особливо виразно. Подвійний образ, який надає романові Сервантеса такої художньої природності, викликáв численні наслідування; адже з його характеру, ніби з єдиного зерна, розвивається весь роман, подібний до індійського дерева-велета, з усім його буйним листям, духмяними квітами, осяйними плодами, мавпами й казковими птахами, які погойдуються на його гіллі.
Та було б несправедливо ставити все на карб невільницького наслідування. Зокрема, природно було вивести саме два такі образи – Дона Кіхота і Санчо Панси, з котрих один, поетичний, прямує на пошуки пригод, а інший – почасти через відданість, почасти через корисливість – простує за ним у сонячні дні й у негоду, як це часто випадає спостерігати в житті. Аби всюди під найрізноманітнішими масками впізнавати цю пару і в мистецтві, і в житті, звісно, належить звертати увагу лише на найістотніше в них, на їхню духовну сутність, а зовсім не на випадкове в їхніх зовнішніх проявах. Прикладів я міг би навести силу-силенну. Хіба в образах Дона Жуана і Лепорелло не вгадуємо Дона Кіхота і Санчо Пансу так само яскраво, як-от у постатях лорда Байрона і його слуги Флетчера? [22] Хіба не впізнаємо так само очевидно ті ж два типи в їхніх взаєминах у постаті лицаря фон Вальдзее та його Каспара Ларіфарі [23], як і в постатях інших письменників та їхнього видавця, котрий, звичайно, ясно розуміє навіженства своїх авторів, але все-таки віддано супроводжує в усіх їх ідейних блуканнях, розраховуючи дістати з цього реальну користь. І пан видавець Санчо, хоча деколи дістає самі стусани від цієї справи, усе-таки залишається незмінно гладким, тоді як благородний лицар щодня все худне та худне [24].
Проте не лише серед чоловіків, але й серед жінок я часто-густо вгадував типи Дона Кіхота і його джури. Зокрема, пригадую прекрасну англійку, захоплену білявку, яка вийшла вкупі з подругою з лондонського пансіону для дівчат і мріяла об’їхати цілий світ, аби знайти благородне чоловіче серце, про яке мріяла тихими місячними ночами. Її подруга, крижаста брюнетка, розраховувала при цій нагоді дістати коли не щось виключно ідеальне, то в кожному разі цілком статечного чоловіка. Так і бачу білявку, її тужливі за коханням блакитні очі, її струнку фігуру, бачу, як вона стоїть на брайтонській набережній і пристрасно лине в далеч, за бурхливе море, до берегів Франції… Тимчасом подруга коле горіхи, ласує смачними ядерцями й кидає шкаралупиння у воду.
Ані в майстерних творах інших письменників, ані в самій природі не знаходимо такого точного зображення обох згаданих типів у їхніх взаєминах, яке дав Сервантес. Кожна рисочка в характері та у прояві одного з них тут відповідає протилежній і все-таки спорідненій рисі іншого. Тут кожна деталь має сенс пародії. Так, навіть між Росінантом і віслючком Санчо панує все той самий іронічний паралелізм, що й між лицарем та його джурою, і тварини теж є певною мірою символічними носіями тих самих ідей. Пан і слуга виявляють найбільш разючі протилежності як у способі мислення, так і в мові, і тут не можу не згадати про ті труднощі, котрі мусив подолати перекладач, відтворюючи німецькою мовою кострубатий, простолюдний стиль доброго Санчо. Своєю рубаною, часто грубуватою мовою прислів’їв він акурат нагадує блазня при царі Соломоні – Маркольфа [25], який у своїх коротких висловах теж протиставляє патетичному ідеалізмові життєвий досвід простолюду. Дон Кіхот, навпаки, говорить мовою людей освічених, мовою вищого прошарку, і у величавості його вміло заокругленого періодичного мовлення відчуваємо вельможного гідальго. Періоди цього мовлення інколи бувають надто розтягнуті, тож мова лицаря стає схожою на горду придворну даму в пишній шовковій сукні з довгим шурхітливим шлейфом. Але перевдягнені пажами грації, усміхаючись, несуть край цього шлейфа: довгі періоди закінчуються найграціознішими зворотами.
Характер мови Дона Кіхота і Санчо Панси можна визначити такими словами: коли говорить перший, здається, що він сидить на своєму високому коні; а другий говорить так, ніби сидить на своєму низенькому віслючку.
Я мусив би ще сказати дещо про ілюстрації, якими видавець оздобив цей новий переклад «Дона Кіхота», вступ до котрого тут подаю. Це видання – перша белетристична книжка, що виходить у світ у Німеччині в такому ошатному вигляді. В Англії й особливо у Франції ілюстрації – звичайне явище, яке зустрічає захоплений прийом. Одначе сумлінний і ґрунтовний німець, звичайно, запитає: чи слугують такі ілюстрації інтересам справжнього мистецтва? Не думаю. Щоправда, за ними можна бачити, як дотепно і легко творча рука художника вловлює і відтворює образи, які створив автор; також ілюстрації дають приємну передишку, коли читання стає скільки-небудь утомливим; але вони – ще один зайвий симптом того, що мистецтво, скинуте з п’єдесталу самостійності, робиться служкою розкоші. І, крім того, тут для художника очевидні не лише змога і зваба, але навіть обов’язок тільки побіжно порушити свій предмет зовсім без вичерпання його повноти. Дереворити у старовинних книжках слугували іншим цілям – їх не можна порівнювати з цими ілюстраціями.
Ілюстрації цього видання виконали за малюнками Тоні Жоанно [26] найліпші гравери Англії й Франції. Вони – запорука цього вже саме ім’я Тоні Жоанно – вишукані й характерні і за задумом, і за виконанням; попри поверховість інтерпретації, видно, якою мірою художник пройнявся духом поета. Дуже дотепно і фантастично задумані початкові літери, віньєтки й заставки, і, звичайно, з глибоко осмисленим художнім задумом обрано для прикрас головно мавританські орнаменти. Адже справді бачимо, як спогади про веселу добу маврів проступають усюди в «Доні Кіхоті», подібно до прегарного далекого тла. Тоні Жоанно – один із найбільш талановитих і значних художників Парижа – за походженням німець.
Дивовижно, що книжка, котра дає такий багатий живописний матеріал, як «Дон Кіхот», не знайшла художника, який позичив би з неї сюжети для низки самостійних художніх творів. Чи, може, книжка така легка і фантастична за своїм духом, що під рукою художника розвіється пістрявий барвистий пил? Не гадаю: «Дон Кіхот», який би не був легкий і фантастичний, спирається на грубу земну дійсність – інакше не став би народною книгою. Чи це, може, тому, що за образами, які вивів перед нами поет, приховані глибші ідеї, котрих художник або скульптор не спроможний передати, тож уміє вловити й відтворити лише зовнішній вигляд, хай навіть дуже опуклий, але не внутрішній сенс? Імовірно, причина саме в цьому. А втім, багато художників пробувало свої сили в малюнках до «Дона Кіхота». Усе, що мені випадало бачити в цьому ґатунку з англійських, іспанських і давніх французьких робіт, було огидне. Щодо німецьких художників, тут мушу нагадати про нашого великого Данієля Ходовецького [27]. Він зробив цілу низку малюнків до «Дона Кіхота», і, у гравіюванні Берґера за мотивами Ходовецького, їх було додано до бертухівського перекладу [28]. Поміж ними є чудові речі. Вельми зашкодило художникові хибне, театрально-умовне уявлення, яке він, подібно до решти його сучасників, мав про іспанський костюм. Але всюди видно, що Ходовецький повністю зрозумів «Дона Кіхота». Мене це втішило саме в названому художнику, тож я радів і за нього самого, і за Сервантеса. Адже мені завше приємно, коли двоє моїх друзів люблять один одного, так само як незмінно радію, коли двоє моїх ворогів кидаються один на одного. Пора Ходовецького – як період зародження літератури, котра ще потребує захоплених почуттів і вимушена відмовитися од сатири, – якраз не була слушною для сприйняття «Дона Кіхота», тож на користь Сервантеса говорить те, що його образи все-таки були сприйняті й ви́кликали відгуки, а на користь Ходовецького – те, що він збагнув образи Дона Кіхота і Санчо Панси, хоча був, либонь, більше, ніж інші художники, сином своєї доби, був пов’язаний з нею корінням: ця доба виносила, зрозуміла і визнала його.
Серед новітніх ілюстрацій до «Дона Кіхота» з задоволенням згадаю кілька ескізів Декана [29] – найбільш оригінального з усіх сучасних французьких живописців. Але тільки німець може цілковито зрозуміти «Дона Кіхота»; я з душевною радістю відчув це днями, побачивши у вікні картинної крамниці на бульварі Монмартр гравюру з зображенням благородного ламанчця в його кабінеті, зроблену за картиною Адольфа Шредтера – великого майстра [30].

[1] «Вступ» було вперше опубліковано як передмову до чергового німецького перекладу «Дона Кіхота» (виконаного за посередництвом французького тлумачення), який, у 2-томному варіанті, вийшов друком у видавництві «Stuttgart Verlag der Classiker» у 1837–1838 рр.
[2] Уся попередня частина «Вступу» до цих рядків увійшла до «Дорожніх картин» як Розділ XV їх Четвертої частини.
[3] Морська баталія, що відбулася 7 жовтня 1571 р. в затоці Лепанто (Коринтській затоці) Іонічного моря. Перемогу в ній здобула коаліція католицьких держав (під проводом Хуана Австрійського) над флотом Османської імперії.
[4] Автор має на увазі поему Сервантеса «Мандрівка на Парнас». Прозовий додаток до неї закінчується особливим жартівливим «документом»: «Указ Аполлона, який містить пільги, правила і настанови для іспанських поетів». У другому (а не першому, як зазначає Гайне) пункті «Указу» сказано: «Якщо хто-небудь із поетів скаже, що він бідний, то всі повинні вірити йому на слово, не вимагаючи від нього жодних особливих клятв і запевнень». Гайне називає «Указ Аполлона» «хартією», очевидно, задля асоціації з «Конституційною хартією», яку 1814 р. «подарував» Франції король Людовик XVIII, відновивши владу Бурбонів у цій державі після остаточного падіння Наполеона.
[5] Тут автор натякає на трагедію Сервантеса «Нумансія», де зображено героїчне протистояння мешканців цього міста облозі римської армії.
[6] Сервантес провів близько п’яти років у алжирському полоні, звідки 1580-го його викупили ченці-тринітарії.
[7] В алжирському полоні Сервантес тримався надзвичай мужньо. Дбав про своїх побратимів, планував повстання бранців і чотири рази пробував організувати колективну втечу.
[8] Під «лощеним епікурейцем» Гайне має на увазі давньоримського поета Горація. Той справді був адептом філософії Епікура. У своєму твердженні про поетів-боягузів автор натякає на історію воєнно-політичної боротьби Горація, котрий після поразки Брутового війська (на боці якого він воював) у битві під Філіппами відійшов од політики, зайнявшись літературною творчістю під опікою славнозвісного Мецената (і за підтримки кесаря Октавіана-Авґуста). Пізніше у своїй оді «До Помпея Вара» Горацій писав: «Згадай Філіппи, звідки тікали ми, / Де щит я кинув… Зламано мужність там, / А ті, хоробрі перед боєм, / Потім лягли – до землі обличчям» (Квінт Горацій Флакк. Твори. Переклад Андрія Содомори. – К.: «Дніпро», 1982. – С. 49).
[9] Дей – титул правителя Алжиру. Одначе тут Гайне припускається анахронізму, оскільки деї стали на чолі Алжиру лише з 1671 р., себто через 55 років після смерті Сервантеса.
[10] В Італії, де він перебував у період бл. 1569–1575 рр., Сервантес проходив службу як солдат іспанської морської піхоти, навчався воєнної справи, брав участь у бойових діях (битва під Лепанто), вивчав італійську мову і культуру.
[11] Єронім Стридонський – християнський теолог, письменник, перекладач. Один із чотирьох отців Церкви. Автор уславленої Вульгати – класичного латинського перекладу Біблії.
[12] Означена формула: «Володіння, в яких ніколи не заходить сонце» – була широко вживана при мадридському дворі в Золоту добу Іспанської імперії. Зокрема, цю формулу наводить Шиллер у своєму «Доні Карлосі», вкладаючи її у вуста Філіппа ІІ (дія І, сцена 6)
[13] Морисків (маврів, силоміць навернених у християнство) було остаточно вигнано з Іспанії 1609 р.
[14] Епоха трьох Філіппів – більш як столітній період (1556–1665), коли Іспанією урядували королі Філіппи ІІ, ІІІ і IV.
[15] Франсіско де Кеведо – автор уславленого крутійського роману «Історія життя дона Паблоса» (вид. 1626).
[16] Дієґо Уртадо де Мендоса – іспанський поет «італійської школи». Раніше його вважали автором «Ласарільйо з Тормеса» (вид. 1554) – першого класичного зразка крутійського роману Нової доби. Гайне називає Мендосу «могутнім міністром», оскільки той був послом імператора Карла V при низці європейських дворів, зокрема при папському.
[17] У цьому реченні Гайне має на увазі спробу німецького письменника-романтика Фрідріха де ла Мотт-Фуке відродити читацьке зацікавлення лицарською давниною (драматична трилогія «Герой Півночі», романи «Чарівна обручка», «Поїздки Тіодульфа Ісландця», трагедії «Паломництво», «Ярл Оркнейських островів»).
[18] Автор натякає на розлогу діяльність Л. Тіка, пов’язану з обробками й виданнями давньої фольклорної й літературної спадщини Німеччини. Крім того, він опублікував власний переклад «Дона Кіхота» (1799–1801).
[19] Означений постулат Гайне – популярний серед європейських романтичних письменників і критиків погляд на Сервантеса, Шекспіра і Ґете як духовних ватажків письменства Нової доби.
[20] Хоча Гайне як ліричний поет певною мірою орієнтувався на Петрарку (зокрема, назвавши свою «Книгу пісень» за аналогією з «Канцоньєре»), заразом він негативно ставився до проявів «петраркізму» – відвертого наслідування стилістики італійського поета.
[21] Точніше, «Метаморфози, або Золотий віслюк» – це єдиний античний роман, який дійшов до наших часів. У своєму творі Луцій Апулей образно і сатирично викриває занепад звичаїв Давнього Риму.
[22] Вільям Флетчер – постійний слуга Джорджа Байрона від його юних літ і до останніх днів.
[23] Лицар фон Вальдзее і Каспар Ларіфарі – герої романтико-комічної «народної казки» «Дунайська дівчина» Карла-Фрідріха Генслера з музикою Фердинанда Кауера (пост. 1798).
[24] Алюзія до Юліуса Кампе – видавця Гайне та інших авторів з угрупування «Молода Німеччина». Кампе безнастанно скаржився на те, що ризикує, друкуючи цих авторів, які були офіційно заборонені; проте їхні твори – зокрема й особливо Гайне – приносили йому значні доходи. Зберігся великий корпус листування між поетом і видавцем, яке містить численні деталі їхніх взаємин.
[25] Маркольф – персонаж середньовічних поем і легенд про царя Соломона, його придворний блазень-жартун. Оригінальне латинське першоджерело повісті «Соломон і Маркольф» було перекладене німецькою в XVI ст, після чого ця легенда набула особливого поширення в німецькомовних країнах.
[26] Тоні Жоанно – французький художник-ілюстратор романтичного напряму. Написав портрет Гайне (з яким познайомився незадовго перед тим), опублікований в «Альманасі муз на 1837 рік».
[27] Данієль Ходовецький – німецький художник польського походження. Провідний графік доби Просвітництва. Видатний ілюстратор творів Ґете, Клопштока, Лессінґа, Шиллера. Відзначався тонкою, проникливою спостережливістю, часто відбитих у його роботах на побутові, «бюргерські» теми.
[28] Фрідріх-Юстін Бертух опублікував власний переклад сервантесівського «Дона Кіхота» з додаванням «другого тому» Авельянеди (1775–1776, 1780–1781).
[29] Александр-Ґабрієль Декан – французький живописець, графік, ілюстратор, карикатурист. Одна з провідних постатей образотворчого мистецтва доби пізнього романтизму. Створив кілька робіт на тему роману Сервантеса: «Дон Кіхот і Санчо Панса», «Дон Кіхот і Санчо Панса в кукурудзі», «Дон Кіхот у горах», «Дон Кіхот переслідує отару овець».
[30] Адольф Шредтер – представник Дюссельдорфської художньої школи. Створив п’ять оригінальних гравюр до німецького видання «Дон Кіхота». Його найвідомішою роботою на цю тему є полотно «Дон Кіхот читає у своєму кріслі» (1834).