Ходжа був впертішим за віслюка.
Якось його набридло годувати,
Тож і узявся жінці він казати:
- Тепер хай буде все в твоїх руках.
Віднині віслюка годуєш ти.
Та теж уперлась, сперечатись стали,
У очі все, що думали, сказали.
Але ніхто із них не попустив.
Рішили, хто найперший заговорить,
Той віслюка і буде годувать.
Тож розійшлись по хаті і мовчать.
Дружині то набридло дуже скоро.
Рішила до сусідки завітать,
До вечора у неї просиділа.
Коли уже надворі потемніло,
Тоді сусідці здумала сказать:
- Такий упертий в мене чоловік,
Що з голоду вже буде помирати
Та й слова не подумає сказати.
По-своєму усе робити звик.
Давай, йому пошлемо миску супу,
Щоб з голоду він часом не охляв.
Тож скоро хлопчик з мискою помчав,
А в мисці суп іще тепленький хлюпа.
Та, поки жінка у гостях була,
До хати злодій здумав завітати.
Став усе цінне в клунок він збирати.
Доріжка його, врешті завела
В кімнату, де якраз Ходжа сидів.
Спочатку злодій, звісно налякався.
Та той сидів, як пень, не повертався.
На шум у домі й вухом не повів.
«То, певно, параліч його розбив», -
Подумав злодій. Ходить по кімнаті,
Старається все цінне підбирати.
Коли вже клунок доверху набив,
Ще й шапку зняв в Ходжі із голови.
Звалив той клунок чимскоріш на спину
Та і спокійно хату ту покинув.
Бо ж не спиняв ніхто і не ловив.
В цей час якраз і хлопчик прилетів,
Приніс той суп, Ходжі узявсь казати:
- Ось, вам просили супу передати!
Ходжа на нього мовчки поглядів
Та спробував на мигах пояснить,
Що вкрали все і, навіть шапку з нього.
Та як же можна пояснити того?
Тож став свистіть, рукою круг водить,
На голову показувати сво́ю.
Гадав, що все, як треба пояснив.
Та хлопчик то інакше зрозумів.
Тож миску поводив над головою
В Ходжі і суп увесь перевернув
На голову тому тієї ж миті.
Хоч нащо – то не міг він зрозуміти.
Та ж сам просив – упевнений він був.
Все на лице, на бороду стекло,
Але Ходжа ні слова не промовив.
Тримав в собі уперто кожне слово.
Хоч хлопчикові дивно то було.
Вернувся і жінки взялись питать,
Як воно там. І той усе повідав,
Що хтось усе у домі порозки́дав.
Розгардіяш страшний, ні дать, ні взять.
Ще і про суп їм, звісно розповів.
Тут жінка зрозуміла – щось там сталось,
Отож додому чимскоріш помчалась.
Ходжа в кімнаті, як раніш сидів.
А в домі був розгардіяш страшний,
Неначе якась буря пролетіла.
Що ж тут було, узнати захотіла.
Забулась про зарок ранковий свій.
- Ходжа, що це? – кричати почала.
Той підхопився та і став казати:
- Тепер осла ти будеш годувати!
До чого твоя впертість довела!