***
Моя зоря дороговказ, погасла й впала...темно
Та скільки можна, зоре? не чесно так й не чемно...
Зірок нових собі я знову нашукаю
І всі вони зрадливі, потонуть зранку в чаї

Собі я до сніданку розчиню бурю в склянці
А на обід дощі і в банці дикі танці
І похорон зорі, куди вона привела?
Про неї пам’ять стерти, що ревно в’їлась в нерви

А ввечері вже буду новим зіркам молитись
Із цього бездоріжжя щоб знов мені не збитись
Яка же марна в біса така дурна розвага
Та невгамовна моя за світлом їхнім спрага


Меланхолія

Може простір скінчився зовсім
Розглядаю штрихи на стелі
Ні зима, ні весна, ні осінь…
Не прикрасить мою оселю

Може крила, а може руки
Розмальовані аквареллю
Розфарбовую навіть муки
чи печалі розпишу нею?..
.
І не те, що якоїсь волі...
І не те, щоб до неї рватись
І не те, щоб зусилля кволі
І не те, щоб мені ховатись…

Може простір скінчився зовсім
Простір втомлений завмирає
Ні зима, ні весна, ні осінь...
Ні птахів перелітних зграї...



 
***
Зигзагом танго порвати зиму на білі крихти
Не відставати від часоплину, ловити ритми
Весна ввірвалась в похмурий січень, чудна, шалена
І стала ніжною темна нічка, благословенна

Зупини ти мене, доторкнись до пальта нечутно
Кричать ворони про те, що весни це незабутньо
Зібрались в зграї птахи й завчасно її святкують
І галасують, усі говорять й усі не чують

Як мої думи, що їх украли вітрів пориви;
Приходять весни, щораз приходять як неможливе
Весна ввірвалась в похмурий січень, чудна, шалена
Й живою стала і так натхненною нічка темна

 
***

Пророкує мій ангел весну
Я брешу, що знову вірю,
Та більше уже не мерзну
Й словами себе не грію

Мій ангел, тебе нема?
Чи може тобі так важко?
Лише не приходь у снах
Неначе у клітці пташка

Пів царства за ту надію
Яка, як завжди, омана
Та все ж я тобі радію
За тебе молЮся в храмах

За тебе стою горою
І брешу, що знову вірю
Мій ангел, побудь зі мною
Я дуже тебе жалію








 
***
В очах відбилось полум'я свічі,
В його очах згорав весняний вечір,
І дивні речі - зіткнення душі
З душею, в цій безрадній порожнечі

І зоставались вечора сліди
Сліди весни і відпечатки світла
І прочиняю двері я туди
У спогад зазираю непомітно

І так немов крізь світлові роки
Ізвідти промінь вірно долинає
В очах відбилось полум'я й зірки
В очах весняний вечір догорає
 
***
Поету не вірить муза
Гриміла дверима рима
Знімала прозору блузу
Строфа й пробігала мимо

Змішалися акварелі
Таки неодмінно в білий
Відкрию балконні двері
Вітер ввірвався смілий

Википів в кухні чайник
І долучивсь до рими
Кутаюсь в теплий спальник
Думаю про незриме

Заходять у кут рядки
Спіткнувшись об сенси знову
Може до тебе мені прийти
В світлу цю ніч зимову…
 
***
Здобути собі вогню,
І може зварити каву...
За вікнами так яскраво -
вивіски світло шлють;
Я кутаюсь в плед й не сплю,
зима так зміцніла й жвава,
Усі мої вікна вбрала
Краплинами кришталю

Моя самота, як воля
Моя самота, як пута
Я в тій самоті розкута
Тому, що тут все -дарма
І десь серед цього поля
Що з небом зійшлося круто
Чи міг би тут бути вогник?
Чи може його нема?

Пастельними акварелями
Зима намалює спокій
Деревам же сни глибокі
Такі білосніжні сни
Що кутають до весни...
Здобути вогнів лиш трохи,
І може зима не проти –
Я візьму цих днів яснИх…
***
Моє море не слухає місяця
Хвилі-руки леліють його боки
Він сумує, а може тішиться
Випиваю я море своє з руки

І тому розтривожаться риби
І тікають вони із морів в піски
Я розділю їм місяць на рівні скиби
Розірву світилище на шматки

І тоді буде знов безпробудно темно
Буде холодно й порожньо й навпаки
Та лунає далеко сопілка щемно
І я створюю місяць новий з луски
 
Сон

На місяці живуть місячні пси
І лапами риють місячні кратери
В пошуках їжі; а їх хвости
Замітають зірки, так щоб їх не втратити...

Кажеш мені: говори, говори,
так щоб мені не хотілось плакати
Бо давно я живу, вже життів стотри
Бачив я всі світи, і вони однакові...

Спопеляє світанок безжально тіні
Втрачаю обриси на останок
Бо розчиняюся я сумлінно
Як всі примари, коли світанок

Ти кажеш мені: говори, говори
Я хочу все ще про місяць знати
Зникають тихо з небес зірки
Дзвенить будильник, пора вставати
 
***
Виходить тільки гратися словами
Щоб не сказати того, що важливе
Виходить тільки фліртувати з снами
І задивлятись мимохідь в красиве

Навколо сенсів будувати стіни
І здоганяти так, щоб не здогнати
Із змістом вести дуже тихі війни
Щоб змістом тим бува колись не стати

Заколисати свою невгамовність
Й боятися нічого не сказати
І діставати з себе так немов коштовність
Чужі й такі знайомі постулати
 
***

Ти як фантом, я тебе відчуваю як море
Білий берег Ріміні, чорний пісок у Римі
я тебе пам'ятаю в безлічі цих історій
В хитрості ліній впишу тебе у зиму

Як згадаю тебе, я за вікнами бачу море
Що крізь штори у дім влилося і вирує
Вплітаю його утім у серця історій
Ти як фантом. Тебе я ще досі чую
 
***

Вітри не віддадуть назад
Зірваного цвіту
Зимою я саджу свій сад
І прагну відігріти

Тепер мов айзберг тут одна
І я одна, як море
Здіймаю хвилі, як чудна
Хвилюю всі простори

і вже комусь хто в домі там
Не спиться від стихії
І ось він слухав вітер сам
Й зірки шукав в сузір'ї

Немов безмежності краї
Так ніжно в душу вп'ялись
Й здавалося, що на зорІ
У серце не вміщались
 

***
Він співав що літо для бездомності
Що зима подібна до тюрми
Він витав у іншій невагомості
Не пам’ятав ніколи свої сни

Він говорив, що в нього в грудях птаха
Що прагне і не прагне більше волі
Бо виклювала серце бідолаха
Тоді, як він украв її у полі

Його гітара має свою душу
І скрипка має свої власні нерви
Його слова немов вода крізь сушу
Ні в кому не знаходили оселі

Я думаю про нього на зорі
І птаха в нього в серці так цікава
І може я би викрала її
Зима немов тюрма, а нічка-кава
 

«Нынче ночью я вновь приходил к тебе, но тебя не было дома. И дома твоего не было в городе, и города не было нигде на земле" (Бесік Хараноуле)

***
Щоночі я їжджу в Рим
Щоранку не знаю хто я
В дзеркалах міських вітрин
Розглядаю свій сірий одяг

Не встигла я знов на потяг
Ранкову не пила каву
Як зорі з небес посходять
Почнеться вже день по праву

Щоночі я їжджу в Рим
Допоки ніхто не бачить
Тікаю від сірих зим
У місто своє гаряче

Щоночі я їжджу в Рим
Туди де тебе немає
До тебе нема стежин
І імені я не знаю



Епіграф: "Я смертельно больна - я струна" (Ольга Пулатова, група "Fleur")
***
Красивий голос, ним хотілось бути
Проходити по світлих нервах бога
Тебе би чути, чути, чути, чути
Як річка розливатись за пороги

Який красивий голос, що зрива
Устави пекла й раю, всі устави
В обіймах ти випещуєш слова
Й летіти випускаєш над світами

І від світів ця пісня лине ехом
У тім відлунні стати би струною
І не важливо, близько чи далеко
Як крізь світи проходити рікою
 
***
Я хочу закохатися в життя,
Нехай це буде навіть не взаємно,
І буду я любить його таємно
І навіть зовсім не зі співчуття
Я хочу закохатися в життя.

Я хочу закохатися в життя,
І пробачАть йому усі незгоди,
І каверзи лихі його природи,
І те що було зовсім без пуття...
Я хочу закохатися в життя.

Я хочу закохатися в життя,
Я вже не хочу грузнути в сумлінні,
І пропускать холодні дні осінні.
Безстрашною зостатись мов дитя,
Я хочу закохатися в життя.

Я в ці глибокі вірю почуття,
І може я ніколи не кохала,
Шукаючи обличчя у дзеркалах,
Шукаючи своє земне буття...
Я хочу закохатися в життя.
 
***

Всесвіт себе живе через мою душу
І ні трохи мене не тішить і не жаліє
Я йому здобуваю все, лиш тому, що мушу
Всесвіт у серці в себе постійно грію.

І між стовпами Всесвіт тече дротами
І між нами цей Всесвіт струни натягне вперто
Повертають птахи, борознять небеса ключами
З дому летять до дому, бо це безсмертно…

І минає цей день, і крізь мене собі мандрує
Не зловила його…ані крихти для себе знову
Всесвіт живе крізь мене й мене не чує
Я здобуваю для нього наступне слово
 
***
Ти пристань моїм думкам
Що розбіглися невеселі
Ти для них, як таємний храм
Де не вірять в богів химерні

Забувають про свої сни
Що робити із тими снами?
Ти як промінь, що від весни
Загубився десь між лісами

І я лину кудись туди
Де живе безкінечне літо
Де слова, мов ковток води
Де слова, як творіння світу

Я про цю корабельну трощу
Хочу хоч би на мить забути
Я повільно іду крізь площу
Намагаюсь тебе відчути
 
***
Дивишся в зіниці слів порожніх
Дивишся в зіниці слів що зрячі
Вони ідуть крізь тебе, подорожні
Що іноді сміються й може плачуть

І Слово-Бог що вжив їх раз на марно
Покинув, й розлетілися по світу
Розсипав їх крізь сито дуже гарно
І втратив ритм, як хтось втрачає літо…

І якось дуже рано, восени
Ще поки не розвіялись тумани
Прокинемось ми більше не людьми
Ми станем подорожніми словами

***

Смуга злітна будЕ ще колись привітною
до тих хто на небо постійно п'ялиться
включи у вікнах своїх світло
нічні метелики хай злітаються
Сниться мені, що померло літо
Сниться мені не моя італія
включи у вікнах своїх світло
хай розцвіте під вікном азалія
Світанок. промінь у вікнах грається
І підкрадається незамітно
Включаю в вікнах своїх світло
Я постараюсь. Я намагаюся

***

Думка за думкою, слово за словом
Послухай мої нічні розмови
Розмови з собою на одинці
Я ці слова зоставлю в скринці
І відпущу ту скриньку в ріку весною
Тільки будь ласка побудь зі мною
Якщо моя скринька кудись прибуде
Я вважатиму це за чудо:

Мої любі вітри, я загубила весла
І яка би лиха негода вас не принесла
Вельми вдячна я Вам за радість якогось руху
Хай мій човен й носило від берегів по кругу
Моїх весел немає, а якір і той несправний
Ти зі мною мій вітер, такий як і я,- безрадний

І від мого човна теж зоставалось мало
Я на весла його ламала, яких не вкрало б
Глибинами моря, і моїм лихим безсиллям
Та щораз забирала в мене їх хижа хвиля

Нехай хоч би так, я вдаю що це моя воля
Зоставатися тут, серед лютого цього моря
Я пояснюю вітру, і може він трохи чує
Причаївся ось тут, в моїм човні ночує

Я вже більше не сплю, із човна я майструю весла
Так уперто і люто, може збагну ремесла…
І здається вже знаю море із цього краю
Мої любі вітри знущаються, чи вітають…
 


Етюд

Світ іншим стає запівніч
Мов двері ночі
Відчиняються навстіж вірно
Для всіх хто хоче

Заглянути в душу ночі
Чи може в свою;
...іній упав на площу
Прикрасив хвою

І окутує ніжність сонна
Міські квартали
Дерева кидають грона
Снігів опалих

Ступає на шпали потяг
І чути кроки
Відлуння по місту ходить
Що в снах глибоких

І так ніби збився час
На зворотній відлік
За північ усе не так
Як у дні змалілі
 
***
Звідки знаєш як втомлена я
Звідки знаєш, як невагома
Ніби це не моя земля
Й я ніколи не була вдома

Як впускаю у серце вечір
Як крізь сито я ціджу ночі
Звідки знаєш що так безпечно
В серці в мене сплять зграї вовчі

Звідки знаєш про цю журбу
Звідки знаєш про мою радість
Що її я в богів краду
І тримаю, неначе власність

Звідки знаєш що справді вЕсну
Як метафору тільки люблю
Звідки знаєш, що я воскресла
Тому більше не вірю в чудо

Може знаєш...здається так
Все насправді й тобі відомо
Ти живеш у моїх віршах
Може також не маєш дому
 

***
Коли з моїх плечей заберуть всесвіт
Я не дізнаюсь як його дорога
Я з ним не буду більше вести бесід
І вже не ображатимусь на нього

До себе я була така ж сувора
Немов до бога і немов до світу
Душа на світло вбога й не бадьора
Що вже зчерпала жадно всі ліміти

І ти мене, мій боже, не картай
Хто з нас мої заплутує дороги?..
І ти мене, мій боже, пам'ятай
Усі мої претензії й знемоги
 
***
Я говорю: все добре в нас і усе ще бУде
Але холод проходить змією крізь мої груди
Ця надмірна тверезість, ніби стоока правда
Випробовує межі, пада холодним градом

Я говорю, що є, як є, так немов смілива
Немов-би мене не вбила подібна злива
Я питаюся в тебе, що тепер далі буде
Розділити мені би з кимось свої етюди

Цей пуд солі заважко нести, не можна з’їсти
Я кажУ: це не мої сни, їм десь років двісті
Але хочиш, скажУ, що темрява справді світло
Я скажУ, що зима насправді така, як літо

Я говорю що є як є, і усе ще бУде
Поки можу здаюсь на розсуд усім усюдам
Лиш між битвами можна бути таким сміливим
…Сниться мені, що знов наступає злива
 
***
Може сина свого не покинув Бог, й знає міру своїй гордині
Я вірила в це і вірую, вчора і може й нині
Розцвітали десь білі лілії в якійсь льодяній пустині
А я вірую - десь ще існує бог зацікалений в свому сині

І що в сірих безоднях таких небес любов не тотожна смерті
Де Христос не помер, як одна з основ, в вічності круговерті
І в безмежжі світів ще існує бог, який не зрікався сина
І тоді світ спасенний від всіх тривог
І безгрішний, і все єдино…
 



Етюд 2

Я хочу щоб в цьому чужому місті
Хтось мене зустрів;
Пролягають дороги усі і вісті
Зморшкою поміж брів,
І між містами, що на долоні
Мчить лабіринтом потяг...
І так було б добре усе сьогодні -
Душу терзає протяг:
Я хочу щоб в цьому чужому краї
Хтось мене чекав...
Сонце заходить, а чи вмирає
В росах тендітних трав.
Нехай хтось чужий, хто мене не знає,
В потязі що сусідній
Усміхнеться в вікно…горизонт палає,
Спіає дракон залізний
 
***

Ти своїх таємниць не волієш знати
Та читаєш в моїх зіницях;
Не маю більше кого прощати -
Більше ніхто не сниться.

Ти своїх таємниць не волієш знати,
І в своїй загубивсь поемі,
І «хто ти?» як же тепер спитати
Не знаю контексту й теми...

І тікають тихо герої з твору
Зрадивши всі сюжети
З краю сторінки; в холодну пору…
Я не питаю де ти…
 
***
Все, що украла осінь, здається, я їй залишу
Відгризає лисиця лапу свою в капкані
Слухаю тишу: ночі-вовки-провидці
Я дарую їм все, всі свої рвані рани

Й не лишається в них нічого, а тільки зорі
Закоханий в себе місяць зірок не бачить
Тихо дерева знімуть листки прозорі
…Все, що забрала осінь я лиш оплАчу
 
***

Так холодно тут, холодно може всюди
Співаю що тепло більше уже не буде
Але не вірю в свої слова гарячі
Я не пророк, добре , що я не зрячий

Добре що темний я, і уже не знаю
Я нікого уже не бачу із того краю
Я вірю що там мені простягають руку
І вірю і це породжує мою муку

Руками я на мольберті малюю літо
Картина така не зможе уже зігріти
Але вірую в це так як ніколи ревно
Холодно й я не знаю того, що темно
 
***

Багато писати, заплутати всі сліди
Слухати пісню, де хтось голосив «не йди»
Замкнути розбиті двері, відсутні зашторить вікна
Проте я завжди тут, так як ніколи, вільна

Зате я завжди тут, так як ніде, відсутня
Здається колись, ще від якогось грудня…
Це не моя домівка, це не мої вокзали
Це все що в піснях, між нотами не сказали

Я хотіла зібрати до купи усю відсутність
Щоб скласти із неї чиюсь примарну сутність…
Не за адресом завжди шлю ці сумні листи
Прочитує хтось, в пісні кричать «не йди»

І приходять мені помилково листи відверті
Я відписую їх, не за адресом шлю, в конверті
Замкнути відсутні двері, зашторить розбиті вікна
Проте я тут завжди, так як ніколи, вільна
 


***
Я зимою згадую не літо
Я згадую лише минулу зиму
І вітки силует малюють клітки
Й сніжинка не нагадує перлину

Я вгадую по сутінках годину
Й шукаю теплі спогади до чаю
Малюють вітки дивну павутину
Й нагадують про щось, не пам’ятаю…

Й перегортаю знову цю сторінку
А ти десь там, вдивляєшся у вечір
Немов би в чорно-білі фотознімки…
Й густий туман огорне твої плечі
 
***
Залишила серце в Мілані, і серце Римі
Серце в Софії, серце в хмільних Карпатах
В мене сердець, здавалося, повні скрині
В мене сердець можливо було багато

Дивлюсь на гори, й сірі ліси в долині
Як же можливо стільки разів втрачати?
В мене немає серця, а на вітрині
Новорічні вогні...як же я хочу спати

Хто моє серце може мені віддати?
Може одне...може його частину...
Сонце зійшло ігнорувати втрати
Сонце відбилось сонцями у вітрині
 
***
Сняться сині поїзди
І поля замерзлі
На груди руку поклади
Там стихли всі пожежі
Й, здається, навіть серця стук
Не можу я стерпіти
Там вітер розганяє звук
Й не може відлетіти…

Крізь мене ця зима мине…
За вікнами так темно
У венах кава, - все земне
Я знаю: це даремно…

і сняться лиш поля без трав
Й якийсь окраєць лісу
Там може вітер заблукав
Вирвавшись зі світу
І свище вітер той без меж
В запалені легені
Ти руку приклади і стеж
Сни мої шаленні










 
***

Може лиш здалося, чи уже світанок
Місяць у волоссі, за вікном тумани
Вплутались в рядки, потім випав іній
Утворив конструкти з досконалих ліній

Ти вже не забереш з моїх рук той вечір
Я складаю з пазлів міст собі для втечі
Щоб у чарах ночі музикою стати…
Вітки намалюють в світлих вікнах грати

Місяць у волоссі, за вікном тумани
Я замерзну й знову музикою стану
 

***
Лишаю долі всю її вину
І Богові його всерозуміння
Нарешті може я тепер засну
як розсортую кинуті каміння
Чи так душа делека від прозріння
І скелі не побачили човна
І нарікання, скарги, голосіння...
Нема таких глибин де я одна...
Скажи що так хотіла я сама:
"Добра і зла нема - усе видіння"
Чи можна з скелі викувать терпіння
чи може все ще зрушиться вона





 
***

Може дощ, може сніг, чи туман, чи вже може світає
Може сутінки сірі, а може зібралась гроза
Десь іде подорожній, який ще нічого не знає
І в краплинах дощу потонула гаряча сльоза

Я дивлюсь крізь вікно, моє серце цей смуток не крає
Моє серце уже не кришталь, а душа не струна
І здається мені він щасливий тому, що не знає
Що усі ці вершини й глибокі глибини – манА

Що усе, що він бачить, насправді не те, міражі
Й не знайде, хто шукає, і не відчинятимуть двері
Він щасливий іще, він ще плаче і тіні чужі
Утішають його, і рядками стають на папері

Я дивлюсь у вікно, я відчиню вікно для світанку
І липневим дощам, що покірні немов восени
Тільки море шумить мов за мою сховалось фіранку
Я не дивлюся більше про подорожнього сни
 
***

Він синьокий диявол
І цього мені занадто
Я дотримуюсь правил
Я намагаюсь тікати
Я так стараюсь вивітритись в вікно
Допоки він не торкнувся мого кімоно

Хотілось мені ридати, але сміюсь
Я закриваю очі, але дивлюсь
Я би зникала в вентиляційний люк
Однак він вже знає цей чудернацький трюк

Стиснувся час, вибухне мабуть скоро
Я намалюю крейдою біле коло
Бо тоді коли він вже перейде на ти
Пізно будЕ, всі упадуть світи

Я у капкан потрапила, у сильце
В долоні я заховаю своє лице
В очі його голубі крадькома дивлюсь
Може мені би плакати, я сміюсь

Він синьоокий диявол, танцюючий дивний бог
Я роздивляюсь на кімоно стібок
Я так крадусь, мов на котячих лапах:
Милий, ти знаєш, цього мені занадто
 
Fragilita

Поговори зі мною про італію
Колись
В серці в себе свічу запалюю
Пишу лист
Дерева оливок висаджую
На підвіконні
Слова вивчаю й рядки вигадую
Для безсоння
Я томлюсь спрагою за звісткою
За словами
Поговори зі мною італійською
Я рядками...
В серці в себе вогонь запалюю
Пишу лист
Поговори зі мною про італію
Колись

 
***
Ти красивий, знаєш, як Бог
Побудь ще красивим трохи за нас, за двох
Споглядати немов ікону, ігнорувати чати
Але як бога, краще тебе не знати

Телефон як вівтар розглядаю я, моя музо
Як сходить на нього світло від слова «scuza»
Я слухаю музику, літаю в її пориві
Сніжинки заплутались в моїй червоній гриві

Перемотую цю мелодію ще раз, в соте
А на екрані світиться buonna notte
Послухай мене, я не лягаю спати
Я пишу пісні і ігнорую чати
 
***
Життя міняє кольори кожен день
Який захочеш, такий бери до пісень
Наливай, як вино, тільки впивайся в міру
Але я все-одно завжди обирала сірий
Може личить мені, може я так хотіла
За вікнами потяга все ще зима біліла
І неслася кудись, і простягалась в вікнах
Вірно себе зоставляла на моїх знімках...
Вже не там, ще не тут, ще не в своєму місті
І долає маршрут потяг швидкий, як вісті
Я малюю собі кольори, їх мені так бракує
Впевнений потяг в ніч і міста крокує
 
Меланхолія 2

Поїзди курсують крізь мене
Й пролітають птахи до дому
Ніч скінчилась і світло денне
Не розсіює мою втому

Мов безволля пирийло в зап'ястя
І сутуляться гострі плечі
І за що мені знову взяться
Щоб в руках не тримати вечір

До тієї весни ще трішки
Що насправді її немає
Я вдивляюся в вогник свічки
І так стрімко чомусь світає

І так швидко чомусь темніє
і так швидко минає лютий
А чи березень...знов зоріє
І вже квітень приляг на груди…..
.
Невідомі якісь знання
вже стоптали мої нейрони?...
і привіти все шлють здалля
Так що я вже не чую й дзвОнів...

Так, що я вже не чую й ритм
Свого серця, що мов споруда
Зупинився мій часоплин
Помістивши годинник в груди
 
***
В квітні сніг, як білі мухи
В квітні сніг змішався з цвітом
В квітні сніг, як білі круки
Що над юнним літом
Замерзає цвіт вишневий
Й ніжні абрикоси
В квітні сніг не кришталевий
Вириває коси
У тендітного суцвіття
І ламає стебла
Так як все на цьому світі
Холодом крізь ребра
І мете цілі кургани, виє, як собака
Заметіль неначе п’яна
Взялась за ломаку
Що же їй ці юні стебла,
Що її до квітня?
Бо вона тут невесела
Може ще від стрітня
В квітні сніг, як білі мухи
Заліпили вікна
Як насмішка, наче круки
Над початком квітня







***
А я думки закручу
В бумагу для цигарок
Й летітимуть беззвучно
З сердець тендітних згарищ

Прогноз погоди бреше
Автобус не приїде
А я малюю стежку
Де червень зник без сліду

Де мій зникає липень
У чашці фільтр-кави
Із всіх найбільших зникнень
Був липень так лукавий

Десь там, в душі глибоко
Де вже немає віри
Я вірю в літо трохи
І ці світанки сірі




 




 
 






 

 





 





 
 

 

 















***
Моя зоря дороговказ, погасла й впала...темно
Та скільки можна, зоре? не чесно так й не чемно...
Зірок нових собі я знову нашукаю
І всі вони зрадливі, потонуть зранку в чаї

Собі я до сніданку розчиню бурю в склянці
А на обід дощі і в банці дикі танці
І похорон зорі, куди вона привела?
Про неї пам’ять стерти, що ревно в’їлась в нерви

А ввечері вже буду новим зіркам молитись
Із цього бездоріжжя щоб знов мені не збитись
Яка же марна в біса така дурна розвага
Та невгамовна моя за світлом їхнім спрага


Меланхолія

Може простір скінчився зовсім
Розглядаю штрихи на стелі
Ні зима, ні весна, ні осінь…
Не прикрасить мою оселю

Може крила, а може руки
Розмальовані аквареллю
Розфарбовую навіть муки
чи печалі розпишу нею?..
.
І не те, що якоїсь волі...
І не те, щоб до неї рватись
І не те, щоб зусилля кволі
І не те, щоб мені ховатись…

Може простір скінчився зовсім
Простір втомлений завмирає
Ні зима, ні весна, ні осінь...
Ні птахів перелітних зграї...



 
***
Зигзагом танго порвати зиму на білі крихти
Не відставати від часоплину, ловити ритми
Весна ввірвалась в похмурий січень, чудна, шалена
І стала ніжною темна нічка, благословенна

Зупини ти мене, доторкнись до пальта нечутно
Кричать ворони про те, що весни це незабутньо
Зібрались в зграї птахи й завчасно її святкують
І галасують, усі говорять й усі не чують

Як мої думи, що їх украли вітрів пориви;
Приходять весни, щораз приходять як неможливе
Весна ввірвалась в похмурий січень, чудна, шалена
Й живою стала і так натхненною нічка темна

 
***

Пророкує мій ангел весну
Я брешу, що знову вірю,
Та більше уже не мерзну
Й словами себе не грію

Мій ангел, тебе нема?
Чи може тобі так важко?
Лише не приходь у снах
Неначе у клітці пташка

Пів царства за ту надію
Яка, як завжди, омана
Та все ж я тобі радію
За тебе молЮся в храмах

За тебе стою горою
І брешу, що знову вірю
Мій ангел, побудь зі мною
Я дуже тебе жалію








 
***
В очах відбилось полум'я свічі,
В його очах згорав весняний вечір,
І дивні речі - зіткнення душі
З душею, в цій безрадній порожнечі

І зоставались вечора сліди
Сліди весни і відпечатки світла
І прочиняю двері я туди
У спогад зазираю непомітно

І так немов крізь світлові роки
Ізвідти промінь вірно долинає
В очах відбилось полум'я й зірки
В очах весняний вечір догорає
 
***
Поету не вірить муза
Гриміла дверима рима
Знімала прозору блузу
Строфа й пробігала мимо

Змішалися акварелі
Таки неодмінно в білий
Відкрию балконні двері
Вітер ввірвався смілий

Википів в кухні чайник
І долучивсь до рими
Кутаюсь в теплий спальник
Думаю про незриме

Заходять у кут рядки
Спіткнувшись об сенси знову
Може до тебе мені прийти
В світлу цю ніч зимову…
 
***
Здобути собі вогню,
І може зварити каву...
За вікнами так яскраво -
вивіски світло шлють;
Я кутаюсь в плед й не сплю,
зима так зміцніла й жвава,
Усі мої вікна вбрала
Краплинами кришталю

Моя самота, як воля
Моя самота, як пута
Я в тій самоті розкута
Тому, що тут все -дарма
І десь серед цього поля
Що з небом зійшлося круто
Чи міг би тут бути вогник?
Чи може його нема?

Пастельними акварелями
Зима намалює спокій
Деревам же сни глибокі
Такі білосніжні сни
Що кутають до весни...
Здобути вогнів лиш трохи,
І може зима не проти –
Я візьму цих днів яснИх…
***
Моє море не слухає місяця
Хвилі-руки леліють його боки
Він сумує, а може тішиться
Випиваю я море своє з руки

І тому розтривожаться риби
І тікають вони із морів в піски
Я розділю їм місяць на рівні скиби
Розірву світилище на шматки

І тоді буде знов безпробудно темно
Буде холодно й порожньо й навпаки
Та лунає далеко сопілка щемно
І я створюю місяць новий з луски
 
Сон

На місяці живуть місячні пси
І лапами риють місячні кратери
В пошуках їжі; а їх хвости
Замітають зірки, так щоб їх не втратити...

Кажеш мені: говори, говори,
так щоб мені не хотілось плакати
Бо давно я живу, вже життів стотри
Бачив я всі світи, і вони однакові...

Спопеляє світанок безжально тіні
Втрачаю обриси на останок
Бо розчиняюся я сумлінно
Як всі примари, коли світанок

Ти кажеш мені: говори, говори
Я хочу все ще про місяць знати
Зникають тихо з небес зірки
Дзвенить будильник, пора вставати
 
***
Виходить тільки гратися словами
Щоб не сказати того, що важливе
Виходить тільки фліртувати з снами
І задивлятись мимохідь в красиве

Навколо сенсів будувати стіни
І здоганяти так, щоб не здогнати
Із змістом вести дуже тихі війни
Щоб змістом тим бува колись не стати

Заколисати свою невгамовність
Й боятися нічого не сказати
І діставати з себе так немов коштовність
Чужі й такі знайомі постулати
 
***

Ти як фантом, я тебе відчуваю як море
Білий берег Ріміні, чорний пісок у Римі
я тебе пам'ятаю в безлічі цих історій
В хитрості ліній впишу тебе у зиму

Як згадаю тебе, я за вікнами бачу море
Що крізь штори у дім влилося і вирує
Вплітаю його утім у серця історій
Ти як фантом. Тебе я ще досі чую
 
***

Вітри не віддадуть назад
Зірваного цвіту
Зимою я саджу свій сад
І прагну відігріти

Тепер мов айзберг тут одна
І я одна, як море
Здіймаю хвилі, як чудна
Хвилюю всі простори

і вже комусь хто в домі там
Не спиться від стихії
І ось він слухав вітер сам
Й зірки шукав в сузір'ї

Немов безмежності краї
Так ніжно в душу вп'ялись
Й здавалося, що на зорІ
У серце не вміщались
 

***
Він співав що літо для бездомності
Що зима подібна до тюрми
Він витав у іншій невагомості
Не пам’ятав ніколи свої сни

Він говорив, що в нього в грудях птаха
Що прагне і не прагне більше волі
Бо виклювала серце бідолаха
Тоді, як він украв її у полі

Його гітара має свою душу
І скрипка має свої власні нерви
Його слова немов вода крізь сушу
Ні в кому не знаходили оселі

Я думаю про нього на зорі
І птаха в нього в серці так цікава
І може я би викрала її
Зима немов тюрма, а нічка-кава
 

«Нынче ночью я вновь приходил к тебе, но тебя не было дома. И дома твоего не было в городе, и города не было нигде на земле" (Бесік Хараноуле)

***
Щоночі я їжджу в Рим
Щоранку не знаю хто я
В дзеркалах міських вітрин
Розглядаю свій сірий одяг

Не встигла я знов на потяг
Ранкову не пила каву
Як зорі з небес посходять
Почнеться вже день по праву

Щоночі я їжджу в Рим
Допоки ніхто не бачить
Тікаю від сірих зим
У місто своє гаряче

Щоночі я їжджу в Рим
Туди де тебе немає
До тебе нема стежин
І імені я не знаю



Епіграф: "Я смертельно больна - я струна" (Ольга Пулатова, група "Fleur")
***
Красивий голос, ним хотілось бути
Проходити по світлих нервах бога
Тебе би чути, чути, чути, чути
Як річка розливатись за пороги

Який красивий голос, що зрива
Устави пекла й раю, всі устави
В обіймах ти випещуєш слова
Й летіти випускаєш над світами

І від світів ця пісня лине ехом
У тім відлунні стати би струною
І не важливо, близько чи далеко
Як крізь світи проходити рікою
 
***
Я хочу закохатися в життя,
Нехай це буде навіть не взаємно,
І буду я любить його таємно
І навіть зовсім не зі співчуття
Я хочу закохатися в життя.

Я хочу закохатися в життя,
І пробачАть йому усі незгоди,
І каверзи лихі його природи,
І те що було зовсім без пуття...
Я хочу закохатися в життя.

Я хочу закохатися в життя,
Я вже не хочу грузнути в сумлінні,
І пропускать холодні дні осінні.
Безстрашною зостатись мов дитя,
Я хочу закохатися в життя.

Я в ці глибокі вірю почуття,
І може я ніколи не кохала,
Шукаючи обличчя у дзеркалах,
Шукаючи своє земне буття...
Я хочу закохатися в життя.
 
***

Всесвіт себе живе через мою душу
І ні трохи мене не тішить і не жаліє
Я йому здобуваю все, лиш тому, що мушу
Всесвіт у серці в себе постійно грію.

І між стовпами Всесвіт тече дротами
І між нами цей Всесвіт струни натягне вперто
Повертають птахи, борознять небеса ключами
З дому летять до дому, бо це безсмертно…

І минає цей день, і крізь мене собі мандрує
Не зловила його…ані крихти для себе знову
Всесвіт живе крізь мене й мене не чує
Я здобуваю для нього наступне слово
 
***
Ти пристань моїм думкам
Що розбіглися невеселі
Ти для них, як таємний храм
Де не вірять в богів химерні

Забувають про свої сни
Що робити із тими снами?
Ти як промінь, що від весни
Загубився десь між лісами

І я лину кудись туди
Де живе безкінечне літо
Де слова, мов ковток води
Де слова, як творіння світу

Я про цю корабельну трощу
Хочу хоч би на мить забути
Я повільно іду крізь площу
Намагаюсь тебе відчути
 
***
Дивишся в зіниці слів порожніх
Дивишся в зіниці слів що зрячі
Вони ідуть крізь тебе, подорожні
Що іноді сміються й може плачуть

І Слово-Бог що вжив їх раз на марно
Покинув, й розлетілися по світу
Розсипав їх крізь сито дуже гарно
І втратив ритм, як хтось втрачає літо…

І якось дуже рано, восени
Ще поки не розвіялись тумани
Прокинемось ми більше не людьми
Ми станем подорожніми словами

***

Смуга злітна будЕ ще колись привітною
до тих хто на небо постійно п'ялиться
включи у вікнах своїх світло
нічні метелики хай злітаються
Сниться мені, що померло літо
Сниться мені не моя італія
включи у вікнах своїх світло
хай розцвіте під вікном азалія
Світанок. промінь у вікнах грається
І підкрадається незамітно
Включаю в вікнах своїх світло
Я постараюсь. Я намагаюся

***

Думка за думкою, слово за словом
Послухай мої нічні розмови
Розмови з собою на одинці
Я ці слова зоставлю в скринці
І відпущу ту скриньку в ріку весною
Тільки будь ласка побудь зі мною
Якщо моя скринька кудись прибуде
Я вважатиму це за чудо:

Мої любі вітри, я загубила весла
І яка би лиха негода вас не принесла
Вельми вдячна я Вам за радість якогось руху
Хай мій човен й носило від берегів по кругу
Моїх весел немає, а якір і той несправний
Ти зі мною мій вітер, такий як і я,- безрадний

І від мого човна теж зоставалось мало
Я на весла його ламала, яких не вкрало б
Глибинами моря, і моїм лихим безсиллям
Та щораз забирала в мене їх хижа хвиля

Нехай хоч би так, я вдаю що це моя воля
Зоставатися тут, серед лютого цього моря
Я пояснюю вітру, і може він трохи чує
Причаївся ось тут, в моїм човні ночує

Я вже більше не сплю, із човна я майструю весла
Так уперто і люто, може збагну ремесла…
І здається вже знаю море із цього краю
Мої любі вітри знущаються, чи вітають…
 


Етюд

Світ іншим стає запівніч
Мов двері ночі
Відчиняються навстіж вірно
Для всіх хто хоче

Заглянути в душу ночі
Чи може в свою;
...іній упав на площу
Прикрасив хвою

І окутує ніжність сонна
Міські квартали
Дерева кидають грона
Снігів опалих

Ступає на шпали потяг
І чути кроки
Відлуння по місту ходить
Що в снах глибоких

І так ніби збився час
На зворотній відлік
За північ усе не так
Як у дні змалілі
 
***
Звідки знаєш як втомлена я
Звідки знаєш, як невагома
Ніби це не моя земля
Й я ніколи не була вдома

Як впускаю у серце вечір
Як крізь сито я ціджу ночі
Звідки знаєш що так безпечно
В серці в мене сплять зграї вовчі

Звідки знаєш про цю журбу
Звідки знаєш про мою радість
Що її я в богів краду
І тримаю, неначе власність

Звідки знаєш що справді вЕсну
Як метафору тільки люблю
Звідки знаєш, що я воскресла
Тому більше не вірю в чудо

Може знаєш...здається так
Все насправді й тобі відомо
Ти живеш у моїх віршах
Може також не маєш дому
 

***
Коли з моїх плечей заберуть всесвіт
Я не дізнаюсь як його дорога
Я з ним не буду більше вести бесід
І вже не ображатимусь на нього

До себе я була така ж сувора
Немов до бога і немов до світу
Душа на світло вбога й не бадьора
Що вже зчерпала жадно всі ліміти

І ти мене, мій боже, не картай
Хто з нас мої заплутує дороги?..
І ти мене, мій боже, пам'ятай
Усі мої претензії й знемоги
 
***
Я говорю: все добре в нас і усе ще бУде
Але холод проходить змією крізь мої груди
Ця надмірна тверезість, ніби стоока правда
Випробовує межі, пада холодним градом

Я говорю, що є, як є, так немов смілива
Немов-би мене не вбила подібна злива
Я питаюся в тебе, що тепер далі буде
Розділити мені би з кимось свої етюди

Цей пуд солі заважко нести, не можна з’їсти
Я кажУ: це не мої сни, їм десь років двісті
Але хочиш, скажУ, що темрява справді світло
Я скажУ, що зима насправді така, як літо

Я говорю що є як є, і усе ще бУде
Поки можу здаюсь на розсуд усім усюдам
Лиш між битвами можна бути таким сміливим
…Сниться мені, що знов наступає злива
 
***
Може сина свого не покинув Бог, й знає міру своїй гордині
Я вірила в це і вірую, вчора і може й нині
Розцвітали десь білі лілії в якійсь льодяній пустині
А я вірую - десь ще існує бог зацікалений в свому сині

І що в сірих безоднях таких небес любов не тотожна смерті
Де Христос не помер, як одна з основ, в вічності круговерті
І в безмежжі світів ще існує бог, який не зрікався сина
І тоді світ спасенний від всіх тривог
І безгрішний, і все єдино…
 



Етюд 2

Я хочу щоб в цьому чужому місті
Хтось мене зустрів;
Пролягають дороги усі і вісті
Зморшкою поміж брів,
І між містами, що на долоні
Мчить лабіринтом потяг...
І так було б добре усе сьогодні -
Душу терзає протяг:
Я хочу щоб в цьому чужому краї
Хтось мене чекав...
Сонце заходить, а чи вмирає
В росах тендітних трав.
Нехай хтось чужий, хто мене не знає,
В потязі що сусідній
Усміхнеться в вікно…горизонт палає,
Спіає дракон залізний
 
***

Ти своїх таємниць не волієш знати
Та читаєш в моїх зіницях;
Не маю більше кого прощати -
Більше ніхто не сниться.

Ти своїх таємниць не волієш знати,
І в своїй загубивсь поемі,
І «хто ти?» як же тепер спитати
Не знаю контексту й теми...

І тікають тихо герої з твору
Зрадивши всі сюжети
З краю сторінки; в холодну пору…
Я не питаю де ти…
 
***
Все, що украла осінь, здається, я їй залишу
Відгризає лисиця лапу свою в капкані
Слухаю тишу: ночі-вовки-провидці
Я дарую їм все, всі свої рвані рани

Й не лишається в них нічого, а тільки зорі
Закоханий в себе місяць зірок не бачить
Тихо дерева знімуть листки прозорі
…Все, що забрала осінь я лиш оплАчу
 
***

Так холодно тут, холодно може всюди
Співаю що тепло більше уже не буде
Але не вірю в свої слова гарячі
Я не пророк, добре , що я не зрячий

Добре що темний я, і уже не знаю
Я нікого уже не бачу із того краю
Я вірю що там мені простягають руку
І вірю і це породжує мою муку

Руками я на мольберті малюю літо
Картина така не зможе уже зігріти
Але вірую в це так як ніколи ревно
Холодно й я не знаю того, що темно
 
***

Багато писати, заплутати всі сліди
Слухати пісню, де хтось голосив «не йди»
Замкнути розбиті двері, відсутні зашторить вікна
Проте я завжди тут, так як ніколи, вільна

Зате я завжди тут, так як ніде, відсутня
Здається колись, ще від якогось грудня…
Це не моя домівка, це не мої вокзали
Це все що в піснях, між нотами не сказали

Я хотіла зібрати до купи усю відсутність
Щоб скласти із неї чиюсь примарну сутність…
Не за адресом завжди шлю ці сумні листи
Прочитує хтось, в пісні кричать «не йди»

І приходять мені помилково листи відверті
Я відписую їх, не за адресом шлю, в конверті
Замкнути відсутні двері, зашторить розбиті вікна
Проте я тут завжди, так як ніколи, вільна
 


***
Я зимою згадую не літо
Я згадую лише минулу зиму
І вітки силует малюють клітки
Й сніжинка не нагадує перлину

Я вгадую по сутінках годину
Й шукаю теплі спогади до чаю
Малюють вітки дивну павутину
Й нагадують про щось, не пам’ятаю…

Й перегортаю знову цю сторінку
А ти десь там, вдивляєшся у вечір
Немов би в чорно-білі фотознімки…
Й густий туман огорне твої плечі
 
***
Залишила серце в Мілані, і серце Римі
Серце в Софії, серце в хмільних Карпатах
В мене сердець, здавалося, повні скрині
В мене сердець можливо було багато

Дивлюсь на гори, й сірі ліси в долині
Як же можливо стільки разів втрачати?
В мене немає серця, а на вітрині
Новорічні вогні...як же я хочу спати

Хто моє серце може мені віддати?
Може одне...може його частину...
Сонце зійшло ігнорувати втрати
Сонце відбилось сонцями у вітрині
 
***
Сняться сині поїзди
І поля замерзлі
На груди руку поклади
Там стихли всі пожежі
Й, здається, навіть серця стук
Не можу я стерпіти
Там вітер розганяє звук
Й не може відлетіти…

Крізь мене ця зима мине…
За вікнами так темно
У венах кава, - все земне
Я знаю: це даремно…

і сняться лиш поля без трав
Й якийсь окраєць лісу
Там може вітер заблукав
Вирвавшись зі світу
І свище вітер той без меж
В запалені легені
Ти руку приклади і стеж
Сни мої шаленні










 
***

Може лиш здалося, чи уже світанок
Місяць у волоссі, за вікном тумани
Вплутались в рядки, потім випав іній
Утворив конструкти з досконалих ліній

Ти вже не забереш з моїх рук той вечір
Я складаю з пазлів міст собі для втечі
Щоб у чарах ночі музикою стати…
Вітки намалюють в світлих вікнах грати

Місяць у волоссі, за вікном тумани
Я замерзну й знову музикою стану
 

***
Лишаю долі всю її вину
І Богові його всерозуміння
Нарешті може я тепер засну
як розсортую кинуті каміння
Чи так душа делека від прозріння
І скелі не побачили човна
І нарікання, скарги, голосіння...
Нема таких глибин де я одна...
Скажи що так хотіла я сама:
"Добра і зла нема - усе видіння"
Чи можна з скелі викувать терпіння
чи може все ще зрушиться вона





 
***

Може дощ, може сніг, чи туман, чи вже може світає
Може сутінки сірі, а може зібралась гроза
Десь іде подорожній, який ще нічого не знає
І в краплинах дощу потонула гаряча сльоза

Я дивлюсь крізь вікно, моє серце цей смуток не крає
Моє серце уже не кришталь, а душа не струна
І здається мені він щасливий тому, що не знає
Що усі ці вершини й глибокі глибини – манА

Що усе, що він бачить, насправді не те, міражі
Й не знайде, хто шукає, і не відчинятимуть двері
Він щасливий іще, він ще плаче і тіні чужі
Утішають його, і рядками стають на папері

Я дивлюсь у вікно, я відчиню вікно для світанку
І липневим дощам, що покірні немов восени
Тільки море шумить мов за мою сховалось фіранку
Я не дивлюся більше про подорожнього сни
 
***

Він синьокий диявол
І цього мені занадто
Я дотримуюсь правил
Я намагаюсь тікати
Я так стараюсь вивітритись в вікно
Допоки він не торкнувся мого кімоно

Хотілось мені ридати, але сміюсь
Я закриваю очі, але дивлюсь
Я би зникала в вентиляційний люк
Однак він вже знає цей чудернацький трюк

Стиснувся час, вибухне мабуть скоро
Я намалюю крейдою біле коло
Бо тоді коли він вже перейде на ти
Пізно будЕ, всі упадуть світи

Я у капкан потрапила, у сильце
В долоні я заховаю своє лице
В очі його голубі крадькома дивлюсь
Може мені би плакати, я сміюсь

Він синьоокий диявол, танцюючий дивний бог
Я роздивляюсь на кімоно стібок
Я так крадусь, мов на котячих лапах:
Милий, ти знаєш, цього мені занадто
 
Fragilita

Поговори зі мною про італію
Колись
В серці в себе свічу запалюю
Пишу лист
Дерева оливок висаджую
На підвіконні
Слова вивчаю й рядки вигадую
Для безсоння
Я томлюсь спрагою за звісткою
За словами
Поговори зі мною італійською
Я рядками...
В серці в себе вогонь запалюю
Пишу лист
Поговори зі мною про італію
Колись

 
***
Ти красивий, знаєш, як Бог
Побудь ще красивим трохи за нас, за двох
Споглядати немов ікону, ігнорувати чати
Але як бога, краще тебе не знати

Телефон як вівтар розглядаю я, моя музо
Як сходить на нього світло від слова «scuza»
Я слухаю музику, літаю в її пориві
Сніжинки заплутались в моїй червоній гриві

Перемотую цю мелодію ще раз, в соте
А на екрані світиться buonna notte
Послухай мене, я не лягаю спати
Я пишу пісні і ігнорую чати
 
***
Життя міняє кольори кожен день
Який захочеш, такий бери до пісень
Наливай, як вино, тільки впивайся в міру
Але я все-одно завжди обирала сірий
Може личить мені, може я так хотіла
За вікнами потяга все ще зима біліла
І неслася кудись, і простягалась в вікнах
Вірно себе зоставляла на моїх знімках...
Вже не там, ще не тут, ще не в своєму місті
І долає маршрут потяг швидкий, як вісті
Я малюю собі кольори, їх мені так бракує
Впевнений потяг в ніч і міста крокує
 
Меланхолія 2

Поїзди курсують крізь мене
Й пролітають птахи до дому
Ніч скінчилась і світло денне
Не розсіює мою втому

Мов безволля пирийло в зап'ястя
І сутуляться гострі плечі
І за що мені знову взяться
Щоб в руках не тримати вечір

До тієї весни ще трішки
Що насправді її немає
Я вдивляюся в вогник свічки
І так стрімко чомусь світає

І так швидко чомусь темніє
і так швидко минає лютий
А чи березень...знов зоріє
І вже квітень приляг на груди…..
.
Невідомі якісь знання
вже стоптали мої нейрони?...
і привіти все шлють здалля
Так що я вже не чую й дзвОнів...

Так, що я вже не чую й ритм
Свого серця, що мов споруда
Зупинився мій часоплин
Помістивши годинник в груди
 
***
В квітні сніг, як білі мухи
В квітні сніг змішався з цвітом
В квітні сніг, як білі круки
Що над юнним літом
Замерзає цвіт вишневий
Й ніжні абрикоси
В квітні сніг не кришталевий
Вириває коси
У тендітного суцвіття
І ламає стебла
Так як все на цьому світі
Холодом крізь ребра
І мете цілі кургани, виє, як собака
Заметіль неначе п’яна
Взялась за ломаку
Що же їй ці юні стебла,
Що її до квітня?
Бо вона тут невесела
Може ще від стрітня
В квітні сніг, як білі мухи
Заліпили вікна
Як насмішка, наче круки
Над початком квітня







***
А я думки закручу
В бумагу для цигарок
Й летітимуть беззвучно
З сердець тендітних згарищ

Прогноз погоди бреше
Автобус не приїде
А я малюю стежку
Де червень зник без сліду

Де мій зникає липень
У чашці фільтр-кави
Із всіх найбільших зникнень
Був липень так лукавий

Десь там, в душі глибоко
Де вже немає віри
Я вірю в літо трохи
І ці світанки сірі




 




 
 






 

 





 





 
 

 ***
Моя зоря дороговказ, погасла й впала...темно
Та скільки можна, зоре? не чесно так й не чемно...
Зірок нових собі я знову нашукаю
І всі вони зрадливі, потонуть зранку в чаї

Собі я до сніданку розчиню бурю в склянці
А на обід дощі і в банці дикі танці
І похорон зорі, куди вона привела?
Про неї пам’ять стерти, що ревно в’їлась в нерви

А ввечері вже буду новим зіркам молитись
Із цього бездоріжжя щоб знов мені не збитись
Яка же марна в біса така дурна розвага
Та невгамовна моя за світлом їхнім спрага


Меланхолія

Може простір скінчився зовсім
Розглядаю штрихи на стелі
Ні зима, ні весна, ні осінь…
Не прикрасить мою оселю

Може крила, а може руки
Розмальовані аквареллю
Розфарбовую навіть муки
чи печалі розпишу нею?..
.
І не те, що якоїсь волі...
І не те, щоб до неї рватись
І не те, щоб зусилля кволі
І не те, щоб мені ховатись…

Може простір скінчився зовсім
Простір втомлений завмирає
Ні зима, ні весна, ні осінь...
Ні птахів перелітних зграї...



 
***
Зигзагом танго порвати зиму на білі крихти
Не відставати від часоплину, ловити ритми
Весна ввірвалась в похмурий січень, чудна, шалена
І стала ніжною темна нічка, благословенна

Зупини ти мене, доторкнись до пальта нечутно
Кричать ворони про те, що весни це незабутньо
Зібрались в зграї птахи й завчасно її святкують
І галасують, усі говорять й усі не чують

Як мої думи, що їх украли вітрів пориви;
Приходять весни, щораз приходять як неможливе
Весна ввірвалась в похмурий січень, чудна, шалена
Й живою стала і так натхненною нічка темна

 
***

Пророкує мій ангел весну
Я брешу, що знову вірю,
Та більше уже не мерзну
Й словами себе не грію

Мій ангел, тебе нема?
Чи може тобі так важко?
Лише не приходь у снах
Неначе у клітці пташка

Пів царства за ту надію
Яка, як завжди, омана
Та все ж я тобі радію
За тебе молЮся в храмах

За тебе стою горою
І брешу, що знову вірю
Мій ангел, побудь зі мною
Я дуже тебе жалію








 
***
В очах відбилось полум'я свічі,
В його очах згорав весняний вечір,
І дивні речі - зіткнення душі
З душею, в цій безрадній порожнечі

І зоставались вечора сліди
Сліди весни і відпечатки світла
І прочиняю двері я туди
У спогад зазираю непомітно

І так немов крізь світлові роки
Ізвідти промінь вірно долинає
В очах відбилось полум'я й зірки
В очах весняний вечір догорає
 
***
Поету не вірить муза
Гриміла дверима рима
Знімала прозору блузу
Строфа й пробігала мимо

Змішалися акварелі
Таки неодмінно в білий
Відкрию балконні двері
Вітер ввірвався смілий

Википів в кухні чайник
І долучивсь до рими
Кутаюсь в теплий спальник
Думаю про незриме

Заходять у кут рядки
Спіткнувшись об сенси знову
Може до тебе мені прийти
В світлу цю ніч зимову…
 
***
Здобути собі вогню,
І може зварити каву...
За вікнами так яскраво -
вивіски світло шлють;
Я кутаюсь в плед й не сплю,
зима так зміцніла й жвава,
Усі мої вікна вбрала
Краплинами кришталю

Моя самота, як воля
Моя самота, як пута
Я в тій самоті розкута
Тому, що тут все -дарма
І десь серед цього поля
Що з небом зійшлося круто
Чи міг би тут бути вогник?
Чи може його нема?

Пастельними акварелями
Зима намалює спокій
Деревам же сни глибокі
Такі білосніжні сни
Що кутають до весни...
Здобути вогнів лиш трохи,
І може зима не проти –
Я візьму цих днів яснИх…
***
Моє море не слухає місяця
Хвилі-руки леліють його боки
Він сумує, а може тішиться
Випиваю я море своє з руки

І тому розтривожаться риби
І тікають вони із морів в піски
Я розділю їм місяць на рівні скиби
Розірву світилище на шматки

І тоді буде знов безпробудно темно
Буде холодно й порожньо й навпаки
Та лунає далеко сопілка щемно
І я створюю місяць новий з луски
 
Сон

На місяці живуть місячні пси
І лапами риють місячні кратери
В пошуках їжі; а їх хвости
Замітають зірки, так щоб їх не втратити...

Кажеш мені: говори, говори,
так щоб мені не хотілось плакати
Бо давно я живу, вже життів стотри
Бачив я всі світи, і вони однакові...

Спопеляє світанок безжально тіні
Втрачаю обриси на останок
Бо розчиняюся я сумлінно
Як всі примари, коли світанок

Ти кажеш мені: говори, говори
Я хочу все ще про місяць знати
Зникають тихо з небес зірки
Дзвенить будильник, пора вставати
 
***
Виходить тільки гратися словами
Щоб не сказати того, що важливе
Виходить тільки фліртувати з снами
І задивлятись мимохідь в красиве

Навколо сенсів будувати стіни
І здоганяти так, щоб не здогнати
Із змістом вести дуже тихі війни
Щоб змістом тим бува колись не стати

Заколисати свою невгамовність
Й боятися нічого не сказати
І діставати з себе так немов коштовність
Чужі й такі знайомі постулати
 
***

Ти як фантом, я тебе відчуваю як море
Білий берег Ріміні, чорний пісок у Римі
я тебе пам'ятаю в безлічі цих історій
В хитрості ліній впишу тебе у зиму

Як згадаю тебе, я за вікнами бачу море
Що крізь штори у дім влилося і вирує
Вплітаю його утім у серця історій
Ти як фантом. Тебе я ще досі чую
 
***

Вітри не віддадуть назад
Зірваного цвіту
Зимою я саджу свій сад
І прагну відігріти

Тепер мов айзберг тут одна
І я одна, як море
Здіймаю хвилі, як чудна
Хвилюю всі простори

і вже комусь хто в домі там
Не спиться від стихії
І ось він слухав вітер сам
Й зірки шукав в сузір'ї

Немов безмежності краї
Так ніжно в душу вп'ялись
Й здавалося, що на зорІ
У серце не вміщались
 

***
Він співав що літо для бездомності
Що зима подібна до тюрми
Він витав у іншій невагомості
Не пам’ятав ніколи свої сни

Він говорив, що в нього в грудях птаха
Що прагне і не прагне більше волі
Бо виклювала серце бідолаха
Тоді, як він украв її у полі

Його гітара має свою душу
І скрипка має свої власні нерви
Його слова немов вода крізь сушу
Ні в кому не знаходили оселі

Я думаю про нього на зорі
І птаха в нього в серці так цікава
І може я би викрала її
Зима немов тюрма, а нічка-кава
 

«Нынче ночью я вновь приходил к тебе, но тебя не было дома. И дома твоего не было в городе, и города не было нигде на земле" (Бесік Хараноуле)

***
Щоночі я їжджу в Рим
Щоранку не знаю хто я
В дзеркалах міських вітрин
Розглядаю свій сірий одяг

Не встигла я знов на потяг
Ранкову не пила каву
Як зорі з небес посходять
Почнеться вже день по праву

Щоночі я їжджу в Рим
Допоки ніхто не бачить
Тікаю від сірих зим
У місто своє гаряче

Щоночі я їжджу в Рим
Туди де тебе немає
До тебе нема стежин
І імені я не знаю



Епіграф: "Я смертельно больна - я струна" (Ольга Пулатова, група "Fleur")
***
Красивий голос, ним хотілось бути
Проходити по світлих нервах бога
Тебе би чути, чути, чути, чути
Як річка розливатись за пороги

Який красивий голос, що зрива
Устави пекла й раю, всі устави
В обіймах ти випещуєш слова
Й летіти випускаєш над світами

І від світів ця пісня лине ехом
У тім відлунні стати би струною
І не важливо, близько чи далеко
Як крізь світи проходити рікою
 
***
Я хочу закохатися в життя,
Нехай це буде навіть не взаємно,
І буду я любить його таємно
І навіть зовсім не зі співчуття
Я хочу закохатися в життя.

Я хочу закохатися в життя,
І пробачАть йому усі незгоди,
І каверзи лихі його природи,
І те що було зовсім без пуття...
Я хочу закохатися в життя.

Я хочу закохатися в життя,
Я вже не хочу грузнути в сумлінні,
І пропускать холодні дні осінні.
Безстрашною зостатись мов дитя,
Я хочу закохатися в життя.

Я в ці глибокі вірю почуття,
І може я ніколи не кохала,
Шукаючи обличчя у дзеркалах,
Шукаючи своє земне буття...
Я хочу закохатися в життя.
 
***

Всесвіт себе живе через мою душу
І ні трохи мене не тішить і не жаліє
Я йому здобуваю все, лиш тому, що мушу
Всесвіт у серці в себе постійно грію.

І між стовпами Всесвіт тече дротами
І між нами цей Всесвіт струни натягне вперто
Повертають птахи, борознять небеса ключами
З дому летять до дому, бо це безсмертно…

І минає цей день, і крізь мене собі мандрує
Не зловила його…ані крихти для себе знову
Всесвіт живе крізь мене й мене не чує
Я здобуваю для нього наступне слово
 
***
Ти пристань моїм думкам
Що розбіглися невеселі
Ти для них, як таємний храм
Де не вірять в богів химерні

Забувають про свої сни
Що робити із тими снами?
Ти як промінь, що від весни
Загубився десь між лісами

І я лину кудись туди
Де живе безкінечне літо
Де слова, мов ковток води
Де слова, як творіння світу

Я про цю корабельну трощу
Хочу хоч би на мить забути
Я повільно іду крізь площу
Намагаюсь тебе відчути
 
***
Дивишся в зіниці слів порожніх
Дивишся в зіниці слів що зрячі
Вони ідуть крізь тебе, подорожні
Що іноді сміються й може плачуть

І Слово-Бог що вжив їх раз на марно
Покинув, й розлетілися по світу
Розсипав їх крізь сито дуже гарно
І втратив ритм, як хтось втрачає літо…

І якось дуже рано, восени
Ще поки не розвіялись тумани
Прокинемось ми більше не людьми
Ми станем подорожніми словами

***

Смуга злітна будЕ ще колись привітною
до тих хто на небо постійно п'ялиться
включи у вікнах своїх світло
нічні метелики хай злітаються
Сниться мені, що померло літо
Сниться мені не моя італія
включи у вікнах своїх світло
хай розцвіте під вікном азалія
Світанок. промінь у вікнах грається
І підкрадається незамітно
Включаю в вікнах своїх світло
Я постараюсь. Я намагаюся

***

Думка за думкою, слово за словом
Послухай мої нічні розмови
Розмови з собою на одинці
Я ці слова зоставлю в скринці
І відпущу ту скриньку в ріку весною
Тільки будь ласка побудь зі мною
Якщо моя скринька кудись прибуде
Я вважатиму це за чудо:

Мої любі вітри, я загубила весла
І яка би лиха негода вас не принесла
Вельми вдячна я Вам за радість якогось руху
Хай мій човен й носило від берегів по кругу
Моїх весел немає, а якір і той несправний
Ти зі мною мій вітер, такий як і я,- безрадний

І від мого човна теж зоставалось мало
Я на весла його ламала, яких не вкрало б
Глибинами моря, і моїм лихим безсиллям
Та щораз забирала в мене їх хижа хвиля

Нехай хоч би так, я вдаю що це моя воля
Зоставатися тут, серед лютого цього моря
Я пояснюю вітру, і може він трохи чує
Причаївся ось тут, в моїм човні ночує

Я вже більше не сплю, із човна я майструю весла
Так уперто і люто, може збагну ремесла…
І здається вже знаю море із цього краю
Мої любі вітри знущаються, чи вітають…
 


Етюд

Світ іншим стає запівніч
Мов двері ночі
Відчиняються навстіж вірно
Для всіх хто хоче

Заглянути в душу ночі
Чи може в свою;
...іній упав на площу
Прикрасив хвою

І окутує ніжність сонна
Міські квартали
Дерева кидають грона
Снігів опалих

Ступає на шпали потяг
І чути кроки
Відлуння по місту ходить
Що в снах глибоких

І так ніби збився час
На зворотній відлік
За північ усе не так
Як у дні змалілі
 
***
Звідки знаєш як втомлена я
Звідки знаєш, як невагома
Ніби це не моя земля
Й я ніколи не була вдома

Як впускаю у серце вечір
Як крізь сито я ціджу ночі
Звідки знаєш що так безпечно
В серці в мене сплять зграї вовчі

Звідки знаєш про цю журбу
Звідки знаєш про мою радість
Що її я в богів краду
І тримаю, неначе власність

Звідки знаєш що справді вЕсну
Як метафору тільки люблю
Звідки знаєш, що я воскресла
Тому більше не вірю в чудо

Може знаєш...здається так
Все насправді й тобі відомо
Ти живеш у моїх віршах
Може також не маєш дому
 

***
Коли з моїх плечей заберуть всесвіт
Я не дізнаюсь як його дорога
Я з ним не буду більше вести бесід
І вже не ображатимусь на нього

До себе я була така ж сувора
Немов до бога і немов до світу
Душа на світло вбога й не бадьора
Що вже зчерпала жадно всі ліміти

І ти мене, мій боже, не картай
Хто з нас мої заплутує дороги?..
І ти мене, мій боже, пам'ятай
Усі мої претензії й знемоги
 
***
Я говорю: все добре в нас і усе ще бУде
Але холод проходить змією крізь мої груди
Ця надмірна тверезість, ніби стоока правда
Випробовує межі, пада холодним градом

Я говорю, що є, як є, так немов смілива
Немов-би мене не вбила подібна злива
Я питаюся в тебе, що тепер далі буде
Розділити мені би з кимось свої етюди

Цей пуд солі заважко нести, не можна з’їсти
Я кажУ: це не мої сни, їм десь років двісті
Але хочиш, скажУ, що темрява справді світло
Я скажУ, що зима насправді така, як літо

Я говорю що є як є, і усе ще бУде
Поки можу здаюсь на розсуд усім усюдам
Лиш між битвами можна бути таким сміливим
…Сниться мені, що знов наступає злива
 
***
Може сина свого не покинув Бог, й знає міру своїй гордині
Я вірила в це і вірую, вчора і може й нині
Розцвітали десь білі лілії в якійсь льодяній пустині
А я вірую - десь ще існує бог зацікалений в свому сині

І що в сірих безоднях таких небес любов не тотожна смерті
Де Христос не помер, як одна з основ, в вічності круговерті
І в безмежжі світів ще існує бог, який не зрікався сина
І тоді світ спасенний від всіх тривог
І безгрішний, і все єдино…
 



Етюд 2

Я хочу щоб в цьому чужому місті
Хтось мене зустрів;
Пролягають дороги усі і вісті
Зморшкою поміж брів,
І між містами, що на долоні
Мчить лабіринтом потяг...
І так було б добре усе сьогодні -
Душу терзає протяг:
Я хочу щоб в цьому чужому краї
Хтось мене чекав...
Сонце заходить, а чи вмирає
В росах тендітних трав.
Нехай хтось чужий, хто мене не знає,
В потязі що сусідній
Усміхнеться в вікно…горизонт палає,
Спіає дракон залізний
 
***

Ти своїх таємниць не волієш знати
Та читаєш в моїх зіницях;
Не маю більше кого прощати -
Більше ніхто не сниться.

Ти своїх таємниць не волієш знати,
І в своїй загубивсь поемі,
І «хто ти?» як же тепер спитати
Не знаю контексту й теми...

І тікають тихо герої з твору
Зрадивши всі сюжети
З краю сторінки; в холодну пору…
Я не питаю де ти…
 
***
Все, що украла осінь, здається, я їй залишу
Відгризає лисиця лапу свою в капкані
Слухаю тишу: ночі-вовки-провидці
Я дарую їм все, всі свої рвані рани

Й не лишається в них нічого, а тільки зорі
Закоханий в себе місяць зірок не бачить
Тихо дерева знімуть листки прозорі
…Все, що забрала осінь я лиш оплАчу
 
***

Так холодно тут, холодно може всюди
Співаю що тепло більше уже не буде
Але не вірю в свої слова гарячі
Я не пророк, добре , що я не зрячий

Добре що темний я, і уже не знаю
Я нікого уже не бачу із того краю
Я вірю що там мені простягають руку
І вірю і це породжує мою муку

Руками я на мольберті малюю літо
Картина така не зможе уже зігріти
Але вірую в це так як ніколи ревно
Холодно й я не знаю того, що темно
 
***

Багато писати, заплутати всі сліди
Слухати пісню, де хтось голосив «не йди»
Замкнути розбиті двері, відсутні зашторить вікна
Проте я завжди тут, так як ніколи, вільна

Зате я завжди тут, так як ніде, відсутня
Здається колись, ще від якогось грудня…
Це не моя домівка, це не мої вокзали
Це все що в піснях, між нотами не сказали

Я хотіла зібрати до купи усю відсутність
Щоб скласти із неї чиюсь примарну сутність…
Не за адресом завжди шлю ці сумні листи
Прочитує хтось, в пісні кричать «не йди»

І приходять мені помилково листи відверті
Я відписую їх, не за адресом шлю, в конверті
Замкнути відсутні двері, зашторить розбиті вікна
Проте я тут завжди, так як ніколи, вільна
 


***
Я зимою згадую не літо
Я згадую лише минулу зиму
І вітки силует малюють клітки
Й сніжинка не нагадує перлину

Я вгадую по сутінках годину
Й шукаю теплі спогади до чаю
Малюють вітки дивну павутину
Й нагадують про щось, не пам’ятаю…

Й перегортаю знову цю сторінку
А ти десь там, вдивляєшся у вечір
Немов би в чорно-білі фотознімки…
Й густий туман огорне твої плечі
 
***
Залишила серце в Мілані, і серце Римі
Серце в Софії, серце в хмільних Карпатах
В мене сердець, здавалося, повні скрині
В мене сердець можливо було багато

Дивлюсь на гори, й сірі ліси в долині
Як же можливо стільки разів втрачати?
В мене немає серця, а на вітрині
Новорічні вогні...як же я хочу спати

Хто моє серце може мені віддати?
Може одне...може його частину...
Сонце зійшло ігнорувати втрати
Сонце відбилось сонцями у вітрині
 
***
Сняться сині поїзди
І поля замерзлі
На груди руку поклади
Там стихли всі пожежі
Й, здається, навіть серця стук
Не можу я стерпіти
Там вітер розганяє звук
Й не може відлетіти…

Крізь мене ця зима мине…
За вікнами так темно
У венах кава, - все земне
Я знаю: це даремно…

і сняться лиш поля без трав
Й якийсь окраєць лісу
Там може вітер заблукав
Вирвавшись зі світу
І свище вітер той без меж
В запалені легені
Ти руку приклади і стеж
Сни мої шаленні










 
***

Може лиш здалося, чи уже світанок
Місяць у волоссі, за вікном тумани
Вплутались в рядки, потім випав іній
Утворив конструкти з досконалих ліній

Ти вже не забереш з моїх рук той вечір
Я складаю з пазлів міст собі для втечі
Щоб у чарах ночі музикою стати…
Вітки намалюють в світлих вікнах грати

Місяць у волоссі, за вікном тумани
Я замерзну й знову музикою стану
 

***
Лишаю долі всю її вину
І Богові його всерозуміння
Нарешті може я тепер засну
як розсортую кинуті каміння
Чи так душа делека від прозріння
І скелі не побачили човна
І нарікання, скарги, голосіння...
Нема таких глибин де я одна...
Скажи що так хотіла я сама:
"Добра і зла нема - усе видіння"
Чи можна з скелі викувать терпіння
чи може все ще зрушиться вона





 
***

Може дощ, може сніг, чи туман, чи вже може світає
Може сутінки сірі, а може зібралась гроза
Десь іде подорожній, який ще нічого не знає
І в краплинах дощу потонула гаряча сльоза

Я дивлюсь крізь вікно, моє серце цей смуток не крає
Моє серце уже не кришталь, а душа не струна
І здається мені він щасливий тому, що не знає
Що усі ці вершини й глибокі глибини – манА

Що усе, що він бачить, насправді не те, міражі
Й не знайде, хто шукає, і не відчинятимуть двері
Він щасливий іще, він ще плаче і тіні чужі
Утішають його, і рядками стають на папері

Я дивлюсь у вікно, я відчиню вікно для світанку
І липневим дощам, що покірні немов восени
Тільки море шумить мов за мою сховалось фіранку
Я не дивлюся більше про подорожнього сни
 
***

Він синьокий диявол
І цього мені занадто
Я дотримуюсь правил
Я намагаюсь тікати
Я так стараюсь вивітритись в вікно
Допоки він не торкнувся мого кімоно

Хотілось мені ридати, але сміюсь
Я закриваю очі, але дивлюсь
Я би зникала в вентиляційний люк
Однак він вже знає цей чудернацький трюк

Стиснувся час, вибухне мабуть скоро
Я намалюю крейдою біле коло
Бо тоді коли він вже перейде на ти
Пізно будЕ, всі упадуть світи

Я у капкан потрапила, у сильце
В долоні я заховаю своє лице
В очі його голубі крадькома дивлюсь
Може мені би плакати, я сміюсь

Він синьоокий диявол, танцюючий дивний бог
Я роздивляюсь на кімоно стібок
Я так крадусь, мов на котячих лапах:
Милий, ти знаєш, цього мені занадто
 
Fragilita

Поговори зі мною про італію
Колись
В серці в себе свічу запалюю
Пишу лист
Дерева оливок висаджую
На підвіконні
Слова вивчаю й рядки вигадую
Для безсоння
Я томлюсь спрагою за звісткою
За словами
Поговори зі мною італійською
Я рядками...
В серці в себе вогонь запалюю
Пишу лист
Поговори зі мною про італію
Колись

 
***
Ти красивий, знаєш, як Бог
Побудь ще красивим трохи за нас, за двох
Споглядати немов ікону, ігнорувати чати
Але як бога, краще тебе не знати

Телефон як вівтар розглядаю я, моя музо
Як сходить на нього світло від слова «scuza»
Я слухаю музику, літаю в її пориві
Сніжинки заплутались в моїй червоній гриві

Перемотую цю мелодію ще раз, в соте
А на екрані світиться buonna notte
Послухай мене, я не лягаю спати
Я пишу пісні і ігнорую чати
 
***
Життя міняє кольори кожен день
Який захочеш, такий бери до пісень
Наливай, як вино, тільки впивайся в міру
Але я все-одно завжди обирала сірий
Може личить мені, може я так хотіла
За вікнами потяга все ще зима біліла
І неслася кудись, і простягалась в вікнах
Вірно себе зоставляла на моїх знімках...
Вже не там, ще не тут, ще не в своєму місті
І долає маршрут потяг швидкий, як вісті
Я малюю собі кольори, їх мені так бракує
Впевнений потяг в ніч і міста крокує
 
Меланхолія 2

Поїзди курсують крізь мене
Й пролітають птахи до дому
Ніч скінчилась і світло денне
Не розсіює мою втому

Мов безволля пирийло в зап'ястя
І сутуляться гострі плечі
І за що мені знову взяться
Щоб в руках не тримати вечір

До тієї весни ще трішки
Що насправді її немає
Я вдивляюся в вогник свічки
І так стрімко чомусь світає

І так швидко чомусь темніє
і так швидко минає лютий
А чи березень...знов зоріє
І вже квітень приляг на груди…..
.
Невідомі якісь знання
вже стоптали мої нейрони?...
і привіти все шлють здалля
Так що я вже не чую й дзвОнів...

Так, що я вже не чую й ритм
Свого серця, що мов споруда
Зупинився мій часоплин
Помістивши годинник в груди
 
***
В квітні сніг, як білі мухи
В квітні сніг змішався з цвітом
В квітні сніг, як білі круки
Що над юнним літом
Замерзає цвіт вишневий
Й ніжні абрикоси
В квітні сніг не кришталевий
Вириває коси
У тендітного суцвіття
І ламає стебла
Так як все на цьому світі
Холодом крізь ребра
І мете цілі кургани, виє, як собака
Заметіль неначе п’яна
Взялась за ломаку
Що же їй ці юні стебла,
Що її до квітня?
Бо вона тут невесела
Може ще від стрітня
В квітні сніг, як білі мухи
Заліпили вікна
Як насмішка, наче круки
Над початком квітня







***
А я думки закручу
В бумагу для цигарок
Й летітимуть беззвучно
З сердець тендітних згарищ

Прогноз погоди бреше
Автобус не приїде
А я малюю стежку
Де червень зник без сліду

Де мій зникає липень
У чашці фільтр-кави
Із всіх найбільших зникнень
Був липень так лукавий

Десь там, в душі глибоко
Де вже немає віри
Я вірю в літо трохи
І ці світанки сірі




 




 
 






 

 





 





 
 

 

 















***
Моя зоря дороговказ, погасла й впала...темно
Та скільки можна, зоре? не чесно так й не чемно...
Зірок нових собі я знову нашукаю
І всі вони зрадливі, потонуть зранку в чаї

Собі я до сніданку розчиню бурю в склянці
А на обід дощі і в банці дикі танці
І похорон зорі, куди вона привела?
Про неї пам’ять стерти, що ревно в’їлась в нерви

А ввечері вже буду новим зіркам молитись
Із цього бездоріжжя щоб знов мені не збитись
Яка же марна в біса така дурна розвага
Та невгамовна моя за світлом їхнім спрага


Меланхолія

Може простір скінчився зовсім
Розглядаю штрихи на стелі
Ні зима, ні весна, ні осінь…
Не прикрасить мою оселю

Може крила, а може руки
Розмальовані аквареллю
Розфарбовую навіть муки
чи печалі розпишу нею?..
.
І не те, що якоїсь волі...
І не те, щоб до неї рватись
І не те, щоб зусилля кволі
І не те, щоб мені ховатись…

Може простір скінчився зовсім
Простір втомлений завмирає
Ні зима, ні весна, ні осінь...
Ні птахів перелітних зграї...



 
***
Зигзагом танго порвати зиму на білі крихти
Не відставати від часоплину, ловити ритми
Весна ввірвалась в похмурий січень, чудна, шалена
І стала ніжною темна нічка, благословенна

Зупини ти мене, доторкнись до пальта нечутно
Кричать ворони про те, що весни це незабутньо
Зібрались в зграї птахи й завчасно її святкують
І галасують, усі говорять й усі не чують

Як мої думи, що їх украли вітрів пориви;
Приходять весни, щораз приходять як неможливе
Весна ввірвалась в похмурий січень, чудна, шалена
Й живою стала і так натхненною нічка темна

 
***

Пророкує мій ангел весну
Я брешу, що знову вірю,
Та більше уже не мерзну
Й словами себе не грію

Мій ангел, тебе нема?
Чи може тобі так важко?
Лише не приходь у снах
Неначе у клітці пташка

Пів царства за ту надію
Яка, як завжди, омана
Та все ж я тобі радію
За тебе молЮся в храмах

За тебе стою горою
І брешу, що знову вірю
Мій ангел, побудь зі мною
Я дуже тебе жалію








 
***
В очах відбилось полум'я свічі,
В його очах згорав весняний вечір,
І дивні речі - зіткнення душі
З душею, в цій безрадній порожнечі

І зоставались вечора сліди
Сліди весни і відпечатки світла
І прочиняю двері я туди
У спогад зазираю непомітно

І так немов крізь світлові роки
Ізвідти промінь вірно долинає
В очах відбилось полум'я й зірки
В очах весняний вечір догорає
 
***
Поету не вірить муза
Гриміла дверима рима
Знімала прозору блузу
Строфа й пробігала мимо

Змішалися акварелі
Таки неодмінно в білий
Відкрию балконні двері
Вітер ввірвався смілий

Википів в кухні чайник
І долучивсь до рими
Кутаюсь в теплий спальник
Думаю про незриме

Заходять у кут рядки
Спіткнувшись об сенси знову
Може до тебе мені прийти
В світлу цю ніч зимову…
 
***
Здобути собі вогню,
І може зварити каву...
За вікнами так яскраво -
вивіски світло шлють;
Я кутаюсь в плед й не сплю,
зима так зміцніла й жвава,
Усі мої вікна вбрала
Краплинами кришталю

Моя самота, як воля
Моя самота, як пута
Я в тій самоті розкута
Тому, що тут все -дарма
І десь серед цього поля
Що з небом зійшлося круто
Чи міг би тут бути вогник?
Чи може його нема?

Пастельними акварелями
Зима намалює спокій
Деревам же сни глибокі
Такі білосніжні сни
Що кутають до весни...
Здобути вогнів лиш трохи,
І може зима не проти –
Я візьму цих днів яснИх…
***
Моє море не слухає місяця
Хвилі-руки леліють його боки
Він сумує, а може тішиться
Випиваю я море своє з руки

І тому розтривожаться риби
І тікають вони із морів в піски
Я розділю їм місяць на рівні скиби
Розірву світилище на шматки

І тоді буде знов безпробудно темно
Буде холодно й порожньо й навпаки
Та лунає далеко сопілка щемно
І я створюю місяць новий з луски
 
Сон

На місяці живуть місячні пси
І лапами риють місячні кратери
В пошуках їжі; а їх хвости
Замітають зірки, так щоб їх не втратити...

Кажеш мені: говори, говори,
так щоб мені не хотілось плакати
Бо давно я живу, вже життів стотри
Бачив я всі світи, і вони однакові...

Спопеляє світанок безжально тіні
Втрачаю обриси на останок
Бо розчиняюся я сумлінно
Як всі примари, коли світанок

Ти кажеш мені: говори, говори
Я хочу все ще про місяць знати
Зникають тихо з небес зірки
Дзвенить будильник, пора вставати
 
***
Виходить тільки гратися словами
Щоб не сказати того, що важливе
Виходить тільки фліртувати з снами
І задивлятись мимохідь в красиве

Навколо сенсів будувати стіни
І здоганяти так, щоб не здогнати
Із змістом вести дуже тихі війни
Щоб змістом тим бува колись не стати

Заколисати свою невгамовність
Й боятися нічого не сказати
І діставати з себе так немов коштовність
Чужі й такі знайомі постулати
 
***

Ти як фантом, я тебе відчуваю як море
Білий берег Ріміні, чорний пісок у Римі
я тебе пам'ятаю в безлічі цих історій
В хитрості ліній впишу тебе у зиму

Як згадаю тебе, я за вікнами бачу море
Що крізь штори у дім влилося і вирує
Вплітаю його утім у серця історій
Ти як фантом. Тебе я ще досі чую
 
***

Вітри не віддадуть назад
Зірваного цвіту
Зимою я саджу свій сад
І прагну відігріти

Тепер мов айзберг тут одна
І я одна, як море
Здіймаю хвилі, як чудна
Хвилюю всі простори

і вже комусь хто в домі там
Не спиться від стихії
І ось він слухав вітер сам
Й зірки шукав в сузір'ї

Немов безмежності краї
Так ніжно в душу вп'ялись
Й здавалося, що на зорІ
У серце не вміщались
 

***
Він співав що літо для бездомності
Що зима подібна до тюрми
Він витав у іншій невагомості
Не пам’ятав ніколи свої сни

Він говорив, що в нього в грудях птаха
Що прагне і не прагне більше волі
Бо виклювала серце бідолаха
Тоді, як він украв її у полі

Його гітара має свою душу
І скрипка має свої власні нерви
Його слова немов вода крізь сушу
Ні в кому не знаходили оселі

Я думаю про нього на зорі
І птаха в нього в серці так цікава
І може я би викрала її
Зима немов тюрма, а нічка-кава
 

«Нынче ночью я вновь приходил к тебе, но тебя не было дома. И дома твоего не было в городе, и города не было нигде на земле" (Бесік Хараноуле)

***
Щоночі я їжджу в Рим
Щоранку не знаю хто я
В дзеркалах міських вітрин
Розглядаю свій сірий одяг

Не встигла я знов на потяг
Ранкову не пила каву
Як зорі з небес посходять
Почнеться вже день по праву

Щоночі я їжджу в Рим
Допоки ніхто не бачить
Тікаю від сірих зим
У місто своє гаряче

Щоночі я їжджу в Рим
Туди де тебе немає
До тебе нема стежин
І імені я не знаю



Епіграф: "Я смертельно больна - я струна" (Ольга Пулатова, група "Fleur")
***
Красивий голос, ним хотілось бути
Проходити по світлих нервах бога
Тебе би чути, чути, чути, чути
Як річка розливатись за пороги

Який красивий голос, що зрива
Устави пекла й раю, всі устави
В обіймах ти випещуєш слова
Й летіти випускаєш над світами

І від світів ця пісня лине ехом
У тім відлунні стати би струною
І не важливо, близько чи далеко
Як крізь світи проходити рікою
 
***
Я хочу закохатися в життя,
Нехай це буде навіть не взаємно,
І буду я любить його таємно
І навіть зовсім не зі співчуття
Я хочу закохатися в життя.

Я хочу закохатися в життя,
І пробачАть йому усі незгоди,
І каверзи лихі його природи,
І те що було зовсім без пуття...
Я хочу закохатися в життя.

Я хочу закохатися в життя,
Я вже не хочу грузнути в сумлінні,
І пропускать холодні дні осінні.
Безстрашною зостатись мов дитя,
Я хочу закохатися в життя.

Я в ці глибокі вірю почуття,
І може я ніколи не кохала,
Шукаючи обличчя у дзеркалах,
Шукаючи своє земне буття...
Я хочу закохатися в життя.
 
***

Всесвіт себе живе через мою душу
І ні трохи мене не тішить і не жаліє
Я йому здобуваю все, лиш тому, що мушу
Всесвіт у серці в себе постійно грію.

І між стовпами Всесвіт тече дротами
І між нами цей Всесвіт струни натягне вперто
Повертають птахи, борознять небеса ключами
З дому летять до дому, бо це безсмертно…

І минає цей день, і крізь мене собі мандрує
Не зловила його…ані крихти для себе знову
Всесвіт живе крізь мене й мене не чує
Я здобуваю для нього наступне слово
 
***
Ти пристань моїм думкам
Що розбіглися невеселі
Ти для них, як таємний храм
Де не вірять в богів химерні

Забувають про свої сни
Що робити із тими снами?
Ти як промінь, що від весни
Загубився десь між лісами

І я лину кудись туди
Де живе безкінечне літо
Де слова, мов ковток води
Де слова, як творіння світу

Я про цю корабельну трощу
Хочу хоч би на мить забути
Я повільно іду крізь площу
Намагаюсь тебе відчути
 
***
Дивишся в зіниці слів порожніх
Дивишся в зіниці слів що зрячі
Вони ідуть крізь тебе, подорожні
Що іноді сміються й може плачуть

І Слово-Бог що вжив їх раз на марно
Покинув, й розлетілися по світу
Розсипав їх крізь сито дуже гарно
І втратив ритм, як хтось втрачає літо…

І якось дуже рано, восени
Ще поки не розвіялись тумани
Прокинемось ми більше не людьми
Ми станем подорожніми словами

***

Смуга злітна будЕ ще колись привітною
до тих хто на небо постійно п'ялиться
включи у вікнах своїх світло
нічні метелики хай злітаються
Сниться мені, що померло літо
Сниться мені не моя італія
включи у вікнах своїх світло
хай розцвіте під вікном азалія
Світанок. промінь у вікнах грається
І підкрадається незамітно
Включаю в вікнах своїх світло
Я постараюсь. Я намагаюся

***

Думка за думкою, слово за словом
Послухай мої нічні розмови
Розмови з собою на одинці
Я ці слова зоставлю в скринці
І відпущу ту скриньку в ріку весною
Тільки будь ласка побудь зі мною
Якщо моя скринька кудись прибуде
Я вважатиму це за чудо:

Мої любі вітри, я загубила весла
І яка би лиха негода вас не принесла
Вельми вдячна я Вам за радість якогось руху
Хай мій човен й носило від берегів по кругу
Моїх весел немає, а якір і той несправний
Ти зі мною мій вітер, такий як і я,- безрадний

І від мого човна теж зоставалось мало
Я на весла його ламала, яких не вкрало б
Глибинами моря, і моїм лихим безсиллям
Та щораз забирала в мене їх хижа хвиля

Нехай хоч би так, я вдаю що це моя воля
Зоставатися тут, серед лютого цього моря
Я пояснюю вітру, і може він трохи чує
Причаївся ось тут, в моїм човні ночує

Я вже більше не сплю, із човна я майструю весла
Так уперто і люто, може збагну ремесла…
І здається вже знаю море із цього краю
Мої любі вітри знущаються, чи вітають…
 


Етюд

Світ іншим стає запівніч
Мов двері ночі
Відчиняються навстіж вірно
Для всіх хто хоче

Заглянути в душу ночі
Чи може в свою;
...іній упав на площу
Прикрасив хвою

І окутує ніжність сонна
Міські квартали
Дерева кидають грона
Снігів опалих

Ступає на шпали потяг
І чути кроки
Відлуння по місту ходить
Що в снах глибоких

І так ніби збився час
На зворотній відлік
За північ усе не так
Як у дні змалілі
 
***
Звідки знаєш як втомлена я
Звідки знаєш, як невагома
Ніби це не моя земля
Й я ніколи не була вдома

Як впускаю у серце вечір
Як крізь сито я ціджу ночі
Звідки знаєш що так безпечно
В серці в мене сплять зграї вовчі

Звідки знаєш про цю журбу
Звідки знаєш про мою радість
Що її я в богів краду
І тримаю, неначе власність

Звідки знаєш що справді вЕсну
Як метафору тільки люблю
Звідки знаєш, що я воскресла
Тому більше не вірю в чудо

Може знаєш...здається так
Все насправді й тобі відомо
Ти живеш у моїх віршах
Може також не маєш дому
 

***
Коли з моїх плечей заберуть всесвіт
Я не дізнаюсь як його дорога
Я з ним не буду більше вести бесід
І вже не ображатимусь на нього

До себе я була така ж сувора
Немов до бога і немов до світу
Душа на світло вбога й не бадьора
Що вже зчерпала жадно всі ліміти

І ти мене, мій боже, не картай
Хто з нас мої заплутує дороги?..
І ти мене, мій боже, пам'ятай
Усі мої претензії й знемоги
 
***
Я говорю: все добре в нас і усе ще бУде
Але холод проходить змією крізь мої груди
Ця надмірна тверезість, ніби стоока правда
Випробовує межі, пада холодним градом

Я говорю, що є, як є, так немов смілива
Немов-би мене не вбила подібна злива
Я питаюся в тебе, що тепер далі буде
Розділити мені би з кимось свої етюди

Цей пуд солі заважко нести, не можна з’їсти
Я кажУ: це не мої сни, їм десь років двісті
Але хочиш, скажУ, що темрява справді світло
Я скажУ, що зима насправді така, як літо

Я говорю що є як є, і усе ще бУде
Поки можу здаюсь на розсуд усім усюдам
Лиш між битвами можна бути таким сміливим
…Сниться мені, що знов наступає злива
 
***
Може сина свого не покинув Бог, й знає міру своїй гордині
Я вірила в це і вірую, вчора і може й нині
Розцвітали десь білі лілії в якійсь льодяній пустині
А я вірую - десь ще існує бог зацікалений в свому сині

І що в сірих безоднях таких небес любов не тотожна смерті
Де Христос не помер, як одна з основ, в вічності круговерті
І в безмежжі світів ще існує бог, який не зрікався сина
І тоді світ спасенний від всіх тривог
І безгрішний, і все єдино…
 



Етюд 2

Я хочу щоб в цьому чужому місті
Хтось мене зустрів;
Пролягають дороги усі і вісті
Зморшкою поміж брів,
І між містами, що на долоні
Мчить лабіринтом потяг...
І так було б добре усе сьогодні -
Душу терзає протяг:
Я хочу щоб в цьому чужому краї
Хтось мене чекав...
Сонце заходить, а чи вмирає
В росах тендітних трав.
Нехай хтось чужий, хто мене не знає,
В потязі що сусідній
Усміхнеться в вікно…горизонт палає,
Спіає дракон залізний
 
***

Ти своїх таємниць не волієш знати
Та читаєш в моїх зіницях;
Не маю більше кого прощати -
Більше ніхто не сниться.

Ти своїх таємниць не волієш знати,
І в своїй загубивсь поемі,
І «хто ти?» як же тепер спитати
Не знаю контексту й теми...

І тікають тихо герої з твору
Зрадивши всі сюжети
З краю сторінки; в холодну пору…
Я не питаю де ти…
 
***
Все, що украла осінь, здається, я їй залишу
Відгризає лисиця лапу свою в капкані
Слухаю тишу: ночі-вовки-провидці
Я дарую їм все, всі свої рвані рани

Й не лишається в них нічого, а тільки зорі
Закоханий в себе місяць зірок не бачить
Тихо дерева знімуть листки прозорі
…Все, що забрала осінь я лиш оплАчу
 
***

Так холодно тут, холодно може всюди
Співаю що тепло більше уже не буде
Але не вірю в свої слова гарячі
Я не пророк, добре , що я не зрячий

Добре що темний я, і уже не знаю
Я нікого уже не бачу із того краю
Я вірю що там мені простягають руку
І вірю і це породжує мою муку

Руками я на мольберті малюю літо
Картина така не зможе уже зігріти
Але вірую в це так як ніколи ревно
Холодно й я не знаю того, що темно
 
***

Багато писати, заплутати всі сліди
Слухати пісню, де хтось голосив «не йди»
Замкнути розбиті двері, відсутні зашторить вікна
Проте я завжди тут, так як ніколи, вільна

Зате я завжди тут, так як ніде, відсутня
Здається колись, ще від якогось грудня…
Це не моя домівка, це не мої вокзали
Це все що в піснях, між нотами не сказали

Я хотіла зібрати до купи усю відсутність
Щоб скласти із неї чиюсь примарну сутність…
Не за адресом завжди шлю ці сумні листи
Прочитує хтось, в пісні кричать «не йди»

І приходять мені помилково листи відверті
Я відписую їх, не за адресом шлю, в конверті
Замкнути відсутні двері, зашторить розбиті вікна
Проте я тут завжди, так як ніколи, вільна
 


***
Я зимою згадую не літо
Я згадую лише минулу зиму
І вітки силует малюють клітки
Й сніжинка не нагадує перлину

Я вгадую по сутінках годину
Й шукаю теплі спогади до чаю
Малюють вітки дивну павутину
Й нагадують про щось, не пам’ятаю…

Й перегортаю знову цю сторінку
А ти десь там, вдивляєшся у вечір
Немов би в чорно-білі фотознімки…
Й густий туман огорне твої плечі
 
***
Залишила серце в Мілані, і серце Римі
Серце в Софії, серце в хмільних Карпатах
В мене сердець, здавалося, повні скрині
В мене сердець можливо було багато

Дивлюсь на гори, й сірі ліси в долині
Як же можливо стільки разів втрачати?
В мене немає серця, а на вітрині
Новорічні вогні...як же я хочу спати

Хто моє серце може мені віддати?
Може одне...може його частину...
Сонце зійшло ігнорувати втрати
Сонце відбилось сонцями у вітрині
 
***
Сняться сині поїзди
І поля замерзлі
На груди руку поклади
Там стихли всі пожежі
Й, здається, навіть серця стук
Не можу я стерпіти
Там вітер розганяє звук
Й не може відлетіти…

Крізь мене ця зима мине…
За вікнами так темно
У венах кава, - все земне
Я знаю: це даремно…

і сняться лиш поля без трав
Й якийсь окраєць лісу
Там може вітер заблукав
Вирвавшись зі світу
І свище вітер той без меж
В запалені легені
Ти руку приклади і стеж
Сни мої шаленні










 
***

Може лиш здалося, чи уже світанок
Місяць у волоссі, за вікном тумани
Вплутались в рядки, потім випав іній
Утворив конструкти з досконалих ліній

Ти вже не забереш з моїх рук той вечір
Я складаю з пазлів міст собі для втечі
Щоб у чарах ночі музикою стати…
Вітки намалюють в світлих вікнах грати

Місяць у волоссі, за вікном тумани
Я замерзну й знову музикою стану
 

***
Лишаю долі всю її вину
І Богові його всерозуміння
Нарешті може я тепер засну
як розсортую кинуті каміння
Чи так душа делека від прозріння
І скелі не побачили човна
І нарікання, скарги, голосіння...
Нема таких глибин де я одна...
Скажи що так хотіла я сама:
"Добра і зла нема - усе видіння"
Чи можна з скелі викувать терпіння
чи може все ще зрушиться вона





 
***

Може дощ, може сніг, чи туман, чи вже може світає
Може сутінки сірі, а може зібралась гроза
Десь іде подорожній, який ще нічого не знає
І в краплинах дощу потонула гаряча сльоза

Я дивлюсь крізь вікно, моє серце цей смуток не крає
Моє серце уже не кришталь, а душа не струна
І здається мені він щасливий тому, що не знає
Що усі ці вершини й глибокі глибини – манА

Що усе, що він бачить, насправді не те, міражі
Й не знайде, хто шукає, і не відчинятимуть двері
Він щасливий іще, він ще плаче і тіні чужі
Утішають його, і рядками стають на папері

Я дивлюсь у вікно, я відчиню вікно для світанку
І липневим дощам, що покірні немов восени
Тільки море шумить мов за мою сховалось фіранку
Я не дивлюся більше про подорожнього сни
 
***

Він синьокий диявол
І цього мені занадто
Я дотримуюсь правил
Я намагаюсь тікати
Я так стараюсь вивітритись в вікно
Допоки він не торкнувся мого кімоно

Хотілось мені ридати, але сміюсь
Я закриваю очі, але дивлюсь
Я би зникала в вентиляційний люк
Однак він вже знає цей чудернацький трюк

Стиснувся час, вибухне мабуть скоро
Я намалюю крейдою біле коло
Бо тоді коли він вже перейде на ти
Пізно будЕ, всі упадуть світи

Я у капкан потрапила, у сильце
В долоні я заховаю своє лице
В очі його голубі крадькома дивлюсь
Може мені би плакати, я сміюсь

Він синьоокий диявол, танцюючий дивний бог
Я роздивляюсь на кімоно стібок
Я так крадусь, мов на котячих лапах:
Милий, ти знаєш, цього мені занадто
 
Fragilita

Поговори зі мною про італію
Колись
В серці в себе свічу запалюю
Пишу лист
Дерева оливок висаджую
На підвіконні
Слова вивчаю й рядки вигадую
Для безсоння
Я томлюсь спрагою за звісткою
За словами
Поговори зі мною італійською
Я рядками...
В серці в себе вогонь запалюю
Пишу лист
Поговори зі мною про італію
Колись

 
***
Ти красивий, знаєш, як Бог
Побудь ще красивим трохи за нас, за двох
Споглядати немов ікону, ігнорувати чати
Але як бога, краще тебе не знати

Телефон як вівтар розглядаю я, моя музо
Як сходить на нього світло від слова «scuza»
Я слухаю музику, літаю в її пориві
Сніжинки заплутались в моїй червоній гриві

Перемотую цю мелодію ще раз, в соте
А на екрані світиться buonna notte
Послухай мене, я не лягаю спати
Я пишу пісні і ігнорую чати
 
***
Життя міняє кольори кожен день
Який захочеш, такий бери до пісень
Наливай, як вино, тільки впивайся в міру
Але я все-одно завжди обирала сірий
Може личить мені, може я так хотіла
За вікнами потяга все ще зима біліла
І неслася кудись, і простягалась в вікнах
Вірно себе зоставляла на моїх знімках...
Вже не там, ще не тут, ще не в своєму місті
І долає маршрут потяг швидкий, як вісті
Я малюю собі кольори, їх мені так бракує
Впевнений потяг в ніч і міста крокує
 
Меланхолія 2

Поїзди курсують крізь мене
Й пролітають птахи до дому
Ніч скінчилась і світло денне
Не розсіює мою втому

Мов безволля пирийло в зап'ястя
І сутуляться гострі плечі
І за що мені знову взяться
Щоб в руках не тримати вечір

До тієї весни ще трішки
Що насправді її немає
Я вдивляюся в вогник свічки
І так стрімко чомусь світає

І так швидко чомусь темніє
і так швидко минає лютий
А чи березень...знов зоріє
І вже квітень приляг на груди…..
.
Невідомі якісь знання
вже стоптали мої нейрони?...
і привіти все шлють здалля
Так що я вже не чую й дзвОнів...

Так, що я вже не чую й ритм
Свого серця, що мов споруда
Зупинився мій часоплин
Помістивши годинник в груди
 
***
В квітні сніг, як білі мухи
В квітні сніг змішався з цвітом
В квітні сніг, як білі круки
Що над юнним літом
Замерзає цвіт вишневий
Й ніжні абрикоси
В квітні сніг не кришталевий
Вириває коси
У тендітного суцвіття
І ламає стебла
Так як все на цьому світі
Холодом крізь ребра
І мете цілі кургани, виє, як собака
Заметіль неначе п’яна
Взялась за ломаку
Що же їй ці юні стебла,
Що її до квітня?
Бо вона тут невесела
Може ще від стрітня
В квітні сніг, як білі мухи
Заліпили вікна
Як насмішка, наче круки
Над початком квітня







***
А я думки закручу
В бумагу для цигарок
Й летітимуть беззвучно
З сердець тендітних згарищ

Прогноз погоди бреше
Автобус не приїде
А я малюю стежку
Де червень зник без сліду

Де мій зникає липень
У чашці фільтр-кави
Із всіх найбільших зникнень
Був липень так лукавий

Десь там, в душі глибоко
Де вже немає віри
Я вірю в літо трохи
І ці світанки сірі




 




 
 






 

 





***

Може лиш здалося, чи уже світанок
Місяць у волоссі, за вікном тумани
Вплутались в рядки, потім випав іній
Утворив конструкти з досконалих ліній

Ти вже не забереш з моїх рук той вечір
Я складаю з пазлів міст собі для втечі
Щоб у чарах ночі музикою стати…
Вітки намалюють в світлих вікнах грати

Місяць у волоссі, за вікном тумани
Я замерзну й знову музикою стану
 
(Ольга Мороз-Кміт)