Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Вінграновський (1936) /
Проза
ДЕМОН
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДЕМОН
Гай-гай, моя фантазіє печальна, —
Моя невірна любко чарівна!..
Лиш відпусти тебе від серця до вікна,
Як ти летиш свобідна й безпричальна…
Гай-гай, моя фантазіє печальна!..
Всміхнись мені, коханочко моя!
Змалюй мені картини не трагічні,
Пошли мені квартали опівнічні,
Коли я вперше Демоном буяв.
І шепотів собі його молитви,
І плакав з радості в передчутті труда…
Не крізь прокляття, злигодні та битви
Мені вчувалась Демона хода.
Любов мені його лиш осявала,
Він тихим степом поставав мені…
Стояла Україна вдалині
І дні озорення мої благословляла.
Було мені так легко на душі. —
Казав учитель мій: розумно, чисто, ясно… —
Мов над землею груші запашні,
Думки гойдалися над серцем, щоб упасти.
Я жив тоді, мов складений із скла,
Бо світ в мені світився осіянний…
І все було: і друзі, і Москва,
І свято літ, і образ Юліани…
Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою
Перед високими картинами святими,
Я ними снив!.. І от я вже стою
Стривожений і тихий перед ними…
Прийди ж, гармоніє, в тривогненість мою!
* * *
Він пролітав між зорями, б'ючись,
Шматуючись об зорі опівночі.
Червоний піт із крил його сочивсь,
І сльози серця прибували в очі.
І відчай радості з грудей його хрипів!
Прокляття всесвіту неслось, як перемога!
Кидалось небо вічністю під нього,
Пробитий простір вслід йому кипів…
Прощай, небесна доле моя вбога!
Прощай, печаль, і роздуми сумні!
Це, Земле, ти кричиш у глибині,
І стогін твій — моя свята дорога!
Нема мене — якщо тебе нема!
Немає космосу, якщо тебе не буде!
Нема нічого! — хаос, і пітьма,
І вічне царство тиші і огуди!..
Я вилечу! Я розлечу себе,
Але візьму у думи твою долю,
Води твоєї тіло голубе
Я обніму до золотого болю!..
Це ми колись, незрілі і малі,
Удвох життя нежите починали.
Ми слів страждання ще тоді не знали,
Була дівчам ти в первозданній млі.
Приходив юний всесвіт голубий
Світилами пахкими опівночі,
І над неясність нашої судьби
Зоря зірниці зазирала в очі.
Мовчу!.. Мовчу!.. Я спомини жену!
Я серцем вистукав всесвітню домовину,
Її всесвітню тишу крижану
Я проклинати буду до загину!
Ніщо не звабить від Землі мене!
З'явися, Байроне, в цю мить переді мною!
Ти перший викликав мене в життя земне
І перший мукою споїв мене земною.
Ти чорним світлом ночі освітив
Мої літа, тоді ще молодії,
Презирством, зверхністю і гнівом освятив
Мої думки, і пристрасті, і дії.
Ти звів мене над людством і повів
Про суєту суєт його і малість,
Про дивовижну днів його несталість,
І ти мені свободу заповів!
Байрон
Не нарікай на мене, древній друг!
Дорога людства — помилки і жертви.
І наше людство — юрмище хапуг,
Щоб тільки красти, спати, жерти.
Любов у нім дорівнює ганьбі!
Свобода четвертується законом!
Розгоном мрій і творчості розгоном
На цій Землі не здобрувать тобі!
І я кажу: вчарований титан
Не змінить світ ні в пісні, ані в герці,
Сосна печалі виросте у серці,
Голками вп'ється у відкритість ран…
Демон
Лечу, як сплю… І сніння це страшне…
З'явися, Лермонтов, в цю мить переді мною!
Ти вдруге викликав мене в життя земне
І вдруге мукою споїв мене земною!
Мені кохання ти подарував!
Будь прокляте моє святе кохання! —
В огні страждань і болів я почав
Безсмертям мірять болі і страждання.
І прокляли Земля мене і люд!
Земля за люд, безсмертям оповитий,
За вічних дурнів, за безсмертний бруд
І за безсмертну смерть негордовиту.
А люд прокляв за Землю за малу!
Герой за рани, бідний кляв за сало,
А геній кляв за муки чи хвалу,
І небо в мене зорями жбурляло!
Лермонтов
Печальний мій!.. Не говори мені
Про давню нашу дружбу незавидну.
Я сам згорів на чорному вогні
Темнот людських!.. І дня було не видно.
Бо хто життя сучасністю згубив.
Тому чужа майбутнього упевність.
Безсилий силою, я знав свою даремність
І зненависть… Я зненависть любив!
Нове життя, вітчизну іншу, бога
Я видумать для радості не міг!..
Дорога людства радістю убога,
І розверстована глибинна ця дорога
Піснями кращими товаришів моїх.
Демон
Мені життям написано було
Не ненавидіти, не клясти, а любити.
Століття за століттям протекло,
Епохи просміялись, наче діти.
Я сіяв жах, і зненависть, і сум,
Вигнання дух, я сіяв зло усюди…
Прощай, старе! Чоло моє і груди
Нові глаголи дням земним несуть!
Я спалюю той предковічний жах,
Який наводив я на велелюдну кволість!..
Людської долі неохайна повість
В моїй душі на чистих сторінках!
В моїй душі безсмертний дух народів,
В моїй душі енергія століть…
Почнись, епохо чистих небозводів,
Епохо згоди, хліба і суцвіть!
* * *
…Він пролітав між поглядами сонць,
Одна глибінь мінялася другою…
Колись, зацькований, дорогою такою
Він од Землі летів у неспокою,
І помстою тремтіла його моць…
Минає все. Цькування проминуло.
І Демон Землю кликав уві сні…
Обридлий всесвіт, зорі навісні
Йому всміхалися безпомічно і чуло.
Проходить все! Віки проблискотіли,
Вітри посивіли, і сонце підросло.
Земля придбала атом… І могили,
Як мертві думи випитої сили,
Рясніш усіяли її старе чоло.
Була війна і на земній дорозі,
Над кроками держав і матерів,
Катастрофічні квіти бомбовозів
Чорніли й червоніли угорі.
Була війна. До ніжних небозводів
Тяглись гармати тихо по ночах,
1 кров поранених народами народів
Текла з Землі і сохла на зірках.
Він оглянувсь на всесвіт — простиралась
Небесна тиша в збурені поля,
А перед ним повільно оберталась
Хрестами перехрещена Земля…
Солоні хмари білою сім'єю
Неслись з Землі, гарячі і грузькі, —
То сльози піднімалися людські
І хмарами ставали над Землею.
Кружляло сонце, кулями пробите,
І попелом розвіювались дні.
Жінки у полі закосили жито,
Що виросло з розвіяних синів…
Оглухла птиця пісню окликала,
Тріщали голови будинків уві млі,
І став Солдат! Перед Солдатом встала
Кривава тінь на чорнім неба тлі.
Демон
Печальний я… І тінь моя в крові…
Земля ворушиться живими ще мерцями,
І на мерцях ромашки у рові
Гойдаються червоними тільцями…
Солдат
Ти хто такий?
Демон
Я вічний дух Землі…
Солдат
З якої роти?
Демон
Плачу і страждаю…
Солдат
А я — Солдат. У мене на чолі
Вінок наруги. Духа я не знаю.
Я єсть Солдат. Із черева мого
Стирчать сьогодні африканські списи.
В моїй руці народів чорних список.
Мені наказано не повертать кругом.
Я знищив сто народів і культур,
Я зґвалтував красу і ніжність людства.
Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур,
Ганьба людини, я взірець безпутства.
Я ввесь в прокляттях, попелі й димах,
Одружений на смерті, я пропах
Двадцятивічним ароматом смерті!..
Не сплять мої політики сумні!
Базіки многотрудні, величаві!
Попростирали язики криваві…
Їм говорить — а діяти мені!
Та я вдоволений: в базіканні про згоду,
Про мир і розквітаючий прогрес
Вони модернізують від народу
Мене таємно!.. Смерті вічний пес,
Я їх слуга — я знищу все навколо
І знищу їх — дорога в смерть одна.
Двадцятий вік я ухопив за горло —
В моїм запасі атомна війна.
У затишку, коли моїх моторів
Не чуть біля слов'янських берегів,
Я, увімкнувши очі із-під брів,
Співаю басом в атомному хорі.
Демон
Я тихо стогну в розпачі глухім…
Я не питаю навіть, люди, хто ви?
У цім вечірнім присмерку сухім
Дивлюсь очима суму на діброви.
Прощай, Земля! Не жаль мені нічого!
Жаль одного, що ти, Земля, — моя…
Затихни, боле, і засни, тривого,
Ви не мої, і я для вас — не я!
Воюй. Земля! Плоди двоногу малість!
Плоди собі держави і гроби,
І суєту, і підлість, і зухвалість,
А там що хочеш думай і роби!
Лети собі! Обмотуйся віками,
Намотуйсь на страждання і війну!
Під всепожерними вселюдними руками
Ти дух свій випустиш в якусь добу одну!
І вже тоді ув атомній пустелі,
Вдихаючи ганебність і нудьгу,
Я по твоїй, колись живій, оселі
Один блукатиму крізь сонячну югу…
* * *
Він пролітав між. селами в степи,
Між телевізорними вежами нічними,
Попід ворота, арки і мости,
Поміж столицями, великими й малими,
І понад серцем трудним і ясним
Вставала дума трудна і прозора,
І тихло серце… І всесвітнє море
Схилялося над озером земним.
Схилялося… дивилося… мовчало…
І чеберяло хмарами вгорі!..
І мовби посміхатись починало
Над синістю світань і вечорів.
Над людством і стражданнями людськими,
Мов говорило Демону й мені,
Що ми із ним і наші ночі-дні,
Держави, техніки, світогляди і рими,
І все, що люблено, що вистраждано в нас,
У нашому вселюдному двобої,
Ввіллється в час загибелі людської
У всепланетний знищувальний час…
Цвіли ромашки на весняних ґулях,
Зозулі закували на жита…
І на весь всесвіт ще Земля-зозуля
Кувала Демону земні свої літа…
Колискова Землі
Тюрми притихли, заснулі,
Сплять президенти і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Африко чорна моя…
Сплять вже ракети і кулі,
Сплять генерали і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Азіє жовта моя…
Сплять і могили забулі,
Концтабори сплять і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Біла Європа моя…
Люлі, Америко, люлі,
В вічні полинемо сни —
Двадцять столітечок сниться
Світ без війни.
1960
Моя невірна любко чарівна!..
Лиш відпусти тебе від серця до вікна,
Як ти летиш свобідна й безпричальна…
Гай-гай, моя фантазіє печальна!..
Всміхнись мені, коханочко моя!
Змалюй мені картини не трагічні,
Пошли мені квартали опівнічні,
Коли я вперше Демоном буяв.
І шепотів собі його молитви,
І плакав з радості в передчутті труда…
Не крізь прокляття, злигодні та битви
Мені вчувалась Демона хода.
Любов мені його лиш осявала,
Він тихим степом поставав мені…
Стояла Україна вдалині
І дні озорення мої благословляла.
Було мені так легко на душі. —
Казав учитель мій: розумно, чисто, ясно… —
Мов над землею груші запашні,
Думки гойдалися над серцем, щоб упасти.
Я жив тоді, мов складений із скла,
Бо світ в мені світився осіянний…
І все було: і друзі, і Москва,
І свято літ, і образ Юліани…
Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою
Перед високими картинами святими,
Я ними снив!.. І от я вже стою
Стривожений і тихий перед ними…
Прийди ж, гармоніє, в тривогненість мою!
* * *
Він пролітав між зорями, б'ючись,
Шматуючись об зорі опівночі.
Червоний піт із крил його сочивсь,
І сльози серця прибували в очі.
І відчай радості з грудей його хрипів!
Прокляття всесвіту неслось, як перемога!
Кидалось небо вічністю під нього,
Пробитий простір вслід йому кипів…
Прощай, небесна доле моя вбога!
Прощай, печаль, і роздуми сумні!
Це, Земле, ти кричиш у глибині,
І стогін твій — моя свята дорога!
Нема мене — якщо тебе нема!
Немає космосу, якщо тебе не буде!
Нема нічого! — хаос, і пітьма,
І вічне царство тиші і огуди!..
Я вилечу! Я розлечу себе,
Але візьму у думи твою долю,
Води твоєї тіло голубе
Я обніму до золотого болю!..
Це ми колись, незрілі і малі,
Удвох життя нежите починали.
Ми слів страждання ще тоді не знали,
Була дівчам ти в первозданній млі.
Приходив юний всесвіт голубий
Світилами пахкими опівночі,
І над неясність нашої судьби
Зоря зірниці зазирала в очі.
Мовчу!.. Мовчу!.. Я спомини жену!
Я серцем вистукав всесвітню домовину,
Її всесвітню тишу крижану
Я проклинати буду до загину!
Ніщо не звабить від Землі мене!
З'явися, Байроне, в цю мить переді мною!
Ти перший викликав мене в життя земне
І перший мукою споїв мене земною.
Ти чорним світлом ночі освітив
Мої літа, тоді ще молодії,
Презирством, зверхністю і гнівом освятив
Мої думки, і пристрасті, і дії.
Ти звів мене над людством і повів
Про суєту суєт його і малість,
Про дивовижну днів його несталість,
І ти мені свободу заповів!
Байрон
Не нарікай на мене, древній друг!
Дорога людства — помилки і жертви.
І наше людство — юрмище хапуг,
Щоб тільки красти, спати, жерти.
Любов у нім дорівнює ганьбі!
Свобода четвертується законом!
Розгоном мрій і творчості розгоном
На цій Землі не здобрувать тобі!
І я кажу: вчарований титан
Не змінить світ ні в пісні, ані в герці,
Сосна печалі виросте у серці,
Голками вп'ється у відкритість ран…
Демон
Лечу, як сплю… І сніння це страшне…
З'явися, Лермонтов, в цю мить переді мною!
Ти вдруге викликав мене в життя земне
І вдруге мукою споїв мене земною!
Мені кохання ти подарував!
Будь прокляте моє святе кохання! —
В огні страждань і болів я почав
Безсмертям мірять болі і страждання.
І прокляли Земля мене і люд!
Земля за люд, безсмертям оповитий,
За вічних дурнів, за безсмертний бруд
І за безсмертну смерть негордовиту.
А люд прокляв за Землю за малу!
Герой за рани, бідний кляв за сало,
А геній кляв за муки чи хвалу,
І небо в мене зорями жбурляло!
Лермонтов
Печальний мій!.. Не говори мені
Про давню нашу дружбу незавидну.
Я сам згорів на чорному вогні
Темнот людських!.. І дня було не видно.
Бо хто життя сучасністю згубив.
Тому чужа майбутнього упевність.
Безсилий силою, я знав свою даремність
І зненависть… Я зненависть любив!
Нове життя, вітчизну іншу, бога
Я видумать для радості не міг!..
Дорога людства радістю убога,
І розверстована глибинна ця дорога
Піснями кращими товаришів моїх.
Демон
Мені життям написано було
Не ненавидіти, не клясти, а любити.
Століття за століттям протекло,
Епохи просміялись, наче діти.
Я сіяв жах, і зненависть, і сум,
Вигнання дух, я сіяв зло усюди…
Прощай, старе! Чоло моє і груди
Нові глаголи дням земним несуть!
Я спалюю той предковічний жах,
Який наводив я на велелюдну кволість!..
Людської долі неохайна повість
В моїй душі на чистих сторінках!
В моїй душі безсмертний дух народів,
В моїй душі енергія століть…
Почнись, епохо чистих небозводів,
Епохо згоди, хліба і суцвіть!
* * *
…Він пролітав між поглядами сонць,
Одна глибінь мінялася другою…
Колись, зацькований, дорогою такою
Він од Землі летів у неспокою,
І помстою тремтіла його моць…
Минає все. Цькування проминуло.
І Демон Землю кликав уві сні…
Обридлий всесвіт, зорі навісні
Йому всміхалися безпомічно і чуло.
Проходить все! Віки проблискотіли,
Вітри посивіли, і сонце підросло.
Земля придбала атом… І могили,
Як мертві думи випитої сили,
Рясніш усіяли її старе чоло.
Була війна і на земній дорозі,
Над кроками держав і матерів,
Катастрофічні квіти бомбовозів
Чорніли й червоніли угорі.
Була війна. До ніжних небозводів
Тяглись гармати тихо по ночах,
1 кров поранених народами народів
Текла з Землі і сохла на зірках.
Він оглянувсь на всесвіт — простиралась
Небесна тиша в збурені поля,
А перед ним повільно оберталась
Хрестами перехрещена Земля…
Солоні хмари білою сім'єю
Неслись з Землі, гарячі і грузькі, —
То сльози піднімалися людські
І хмарами ставали над Землею.
Кружляло сонце, кулями пробите,
І попелом розвіювались дні.
Жінки у полі закосили жито,
Що виросло з розвіяних синів…
Оглухла птиця пісню окликала,
Тріщали голови будинків уві млі,
І став Солдат! Перед Солдатом встала
Кривава тінь на чорнім неба тлі.
Демон
Печальний я… І тінь моя в крові…
Земля ворушиться живими ще мерцями,
І на мерцях ромашки у рові
Гойдаються червоними тільцями…
Солдат
Ти хто такий?
Демон
Я вічний дух Землі…
Солдат
З якої роти?
Демон
Плачу і страждаю…
Солдат
А я — Солдат. У мене на чолі
Вінок наруги. Духа я не знаю.
Я єсть Солдат. Із черева мого
Стирчать сьогодні африканські списи.
В моїй руці народів чорних список.
Мені наказано не повертать кругом.
Я знищив сто народів і культур,
Я зґвалтував красу і ніжність людства.
Я з тюрем ввесь, концтаборів, тортур,
Ганьба людини, я взірець безпутства.
Я ввесь в прокляттях, попелі й димах,
Одружений на смерті, я пропах
Двадцятивічним ароматом смерті!..
Не сплять мої політики сумні!
Базіки многотрудні, величаві!
Попростирали язики криваві…
Їм говорить — а діяти мені!
Та я вдоволений: в базіканні про згоду,
Про мир і розквітаючий прогрес
Вони модернізують від народу
Мене таємно!.. Смерті вічний пес,
Я їх слуга — я знищу все навколо
І знищу їх — дорога в смерть одна.
Двадцятий вік я ухопив за горло —
В моїм запасі атомна війна.
У затишку, коли моїх моторів
Не чуть біля слов'янських берегів,
Я, увімкнувши очі із-під брів,
Співаю басом в атомному хорі.
Демон
Я тихо стогну в розпачі глухім…
Я не питаю навіть, люди, хто ви?
У цім вечірнім присмерку сухім
Дивлюсь очима суму на діброви.
Прощай, Земля! Не жаль мені нічого!
Жаль одного, що ти, Земля, — моя…
Затихни, боле, і засни, тривого,
Ви не мої, і я для вас — не я!
Воюй. Земля! Плоди двоногу малість!
Плоди собі держави і гроби,
І суєту, і підлість, і зухвалість,
А там що хочеш думай і роби!
Лети собі! Обмотуйся віками,
Намотуйсь на страждання і війну!
Під всепожерними вселюдними руками
Ти дух свій випустиш в якусь добу одну!
І вже тоді ув атомній пустелі,
Вдихаючи ганебність і нудьгу,
Я по твоїй, колись живій, оселі
Один блукатиму крізь сонячну югу…
* * *
Він пролітав між. селами в степи,
Між телевізорними вежами нічними,
Попід ворота, арки і мости,
Поміж столицями, великими й малими,
І понад серцем трудним і ясним
Вставала дума трудна і прозора,
І тихло серце… І всесвітнє море
Схилялося над озером земним.
Схилялося… дивилося… мовчало…
І чеберяло хмарами вгорі!..
І мовби посміхатись починало
Над синістю світань і вечорів.
Над людством і стражданнями людськими,
Мов говорило Демону й мені,
Що ми із ним і наші ночі-дні,
Держави, техніки, світогляди і рими,
І все, що люблено, що вистраждано в нас,
У нашому вселюдному двобої,
Ввіллється в час загибелі людської
У всепланетний знищувальний час…
Цвіли ромашки на весняних ґулях,
Зозулі закували на жита…
І на весь всесвіт ще Земля-зозуля
Кувала Демону земні свої літа…
Колискова Землі
Тюрми притихли, заснулі,
Сплять президенти і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Африко чорна моя…
Сплять вже ракети і кулі,
Сплять генерали і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Азіє жовта моя…
Сплять і могили забулі,
Концтабори сплять і я…
Люленьки, люлі, ой люлі,
Біла Європа моя…
Люлі, Америко, люлі,
В вічні полинемо сни —
Двадцять столітечок сниться
Світ без війни.
1960
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
