Нікола Ремі,
таємний радник найсвітлішого герцога Лотарингії та громадський адвокат його герцогства
Найяснішому Принцю та Найвидатнішому Кардиналу Шарлю Льотаринському*;
Щонайнавдячному Покровителю та Патрону,
Нікола Ремі
БАЖАЄ ВІЧНОГО ЩАСТЯ

Вінцем усього зла й незгоди, в які впали наші часи, о Найясніший Принце, є те, що люди сьогодні знагла зневажають засади наших пращурів, і вигадують і беруть участь у дивних релігійних культах будь-якого виду будь-коли їм заманеться, хай би навіть тим постати проти віри в Бога, та відмовлятися від того, чому скорилися всі речі та тварини. Дехто з них запопали завдяки своїй наполегливості та надмірній цікавості, досліджуючи природні причини, що виходять за межі розуміння всіх почуттів: а тоді, "встановивши курс за світлом людського розуму", зазнали корабельної катастрофи та потрапили в жахливий крах і занурилися до вирів найгіршого богохульства.

* Карл Лотаринський. Третій за ім'ям і титулом; син дюка де Бурбон, та доньки Генрі II. Народився в Нансі, 1 липня 1567 року, та після смерти свого кузена кардинала де Гіза, 1578, опосів і був присуджений до престолу Метц, яким керував Нікола Босмард, єпископ Вердену.
14 грудня 1576 року папа Сікст V призначив Карла Лотаринського кардинал-дияконом, а 5 квітня 1591-го, коли він навідався до Риму, папа Григорій XIV підвищив його до кардинала, надавши йому відзнаку Св.Агати. Молодий прелат був настільки навчений та благочестивий, що його обрали архибискупом Страсбургу 2 травня 1592 року, що згодом потвердив папа Клемент VIII.
На жаль його по тому побив параліч, і церква втратила вірного сина та служника, коли він помер у Нансі 24 листопада 1607-го. Серед інших орденів, він вітав у своїй єпархії міланських амброзіанців, а також заснував громади капуцинів і мінімів.
Від свого благочестя, він надав вівтарю в Лоредо - Хреста, Чашу, два важезні свічники, чаші, кропила, чан для святої води, коробка для облаток, всі добірно зроблені з кришталю та золота. Він надав багато щедрих подарунків церкві Св.Агати в Римі, а собору в Метці він надав багаті гобелени, які численними роками прикрашали свята й бенкети.

Інших, навпаки, було знищено через їхню млявість, повільну дур і нездатність до розуміння, через які вони довірливо підпали вітрам гніву, тілесної жадоби, чи інших потужних уражень. Саме в таких закутнях диявол і полює на здобич, і не спиняється вловити людину, зведену до розумових лінощів, яку злидні привели до відчаю, шкода - до помсти, чи жадання - до збагачення. Бо такими спонуками він потурає ним, а потім ліпить їх на готових прийняти будь-яке його слово, і спонукає присягнути на вірність пишними й благовидними обіцянками, аби лише вони йому скорилися.
Атеїсти першого клясу породжені та захищені свободою, що виникла в наш час через різноманітність і мішанину націй, і - як нині загально сказано - їхня кількість досягла такого рівня, який нелегко обчислити. Але, якщо вони мовчки розпліднюють свої блюзнірства та
ховаються за прикриттям будь-якої форми релігії, яка трапилася їм під руку, щоб уникнути виявлення та обвинувачення; або інакше - якщо вони не збирають послідовників, спираючися на завзяття своїх прибічників - і їх не добачають по суті, називаючи лише терміном найнижчої неадекватності з огляду на колосальний розмір їхньої безбожності - розбещенцями та розпусниками, а тому проти них не порушується жодне судове провадження, чи їх не надають жорстким прикладом для публіки.
Що стосується безбожників другого клясу, що захрясли в трясовині відьмацтва, я би справді хотів, щоби їхня кількість зросла через недбалість або лінь отих, чиїм обов’язком є проповідувати, навчати та наставляти громаду в церкві до благочестя! Але правда вказує на те, що більша частина їх походить із селян із диких країв, де проповіді ледве коли виникають (а про Бога згадують подеколи), а правда, яка встановлена, підживлена та вкорінена в здоровому глузді (наш головний захист від підступів Диявола) існує сама по собі.
Цей факт наводить багатьох на думку, що нам краще жаліти, ніж карати таких; оскільки вони впали до найпідлішої розбещеності не з власного бажання, але завдяки неминучому лиху та мимовільному нещастю; а яким би то їхній гріх не був, то він нібито-начебто обмежений рамками їхньої власної дурості та чуттєвих помилок, і ніяк не спричиняє лиха та шкоди іншим людям.
Можливо, що такі міркування стримували багатьох французів (які в іншому нічим не поступаються решті своєю інтелектуальною проникливостю та здоровим глуздом) від беззастережної віри в чаклунство. Але чи то в божевіллі, чи нечесті, цей злочин завжди пов'язаний і невіддільний від чародіяння та смертельної шкоди людям, та інших подібних явних беззаконь. Звідтоді справді стає дивно, що загальна громада не розпізнала вогонь поза димищем.

(Шматок із Demonolatry, Nicholas Rémy, trans. by Montague Summers (1595)