Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Неподібними словами виражаємо одні й ті самі прагнення. Людська гідність, хліб для наших братів. Відрізняємося способами досягнення мети, які визначаються за логікою наших міркувань, а не за самою метою. Ідемо на війну один проти одного в напрямку однієї й тої самої обіцяної землі.
Аби це зрозуміти, досить поглянути на нас збоку. Тоді виявиться, що воюємо проти самих себе. А наші суперечки, чвари, образи – це нібито єдине тіло корчиться і шматується у кривавих пологових муках. Суперечливі уявлення зіллються в тому, що повинно з’явитися на світ, але поквапмося кувати нову цілість. Пологам треба допомогти, інакше розв’язка може стати смертельною. Не забудьмо, що сьогодні війна живиться мінами й іпритом. Воєнних жнив нині вже не доручають якимось представникам нації, котрі збирають лаври на кордоні й більш або менш дорогою ціною примножують (я готовий це визнати) духовне надбання народу. Нині війна діє хірургічними прийомами комахи, яка прокушує нервові вузли ворога. Щойно буде оголошено війну, наші вокзали, мости, заводи злетять у повітря. Наші міста в судомах задухи розкидають своїх мешканців по селах. І від першої ж години Європа, цей організм із двохсот мільйонів людей, втратить свою нервову систему, ніби спаливши її кислотою, свої керівні центри, регулятивні залози, кровоносні судини; перетвориться на суцільну ракову пухлину і враз почне гнити. Як прогодувати ці двісті мільйонів людей? Адже достатньої кількості корінців вони не накопають ніколи…
Коли суперечності стають такими гострими, треба поспішати на їх подолання. Немає нічого сильнішого від неясного неспокою, який шукає собі вираження. На запитання, що мучать людину, можна дати відповіді ліпші, ніж війна, але заперечувати їх марно. Спробуйте прокричати, які маєте підстави ненавидіти війну, тому офіцерові, котрий воював на півдні Марокко (знаю його, але не назву імені, аби не завдати йому неприємностей). Якщо не переконаєте його, не вважайте його варваром. Спочатку послухайте це оповідання.
Під час Рифської війни [2] він командував невеликою заставою, що притулилася між двома бунтівними горами. Одного вечора він приймав парламентерів, які спустилися з західного пасма. Як і годиться, пили чай, аж тут пролунала рушнична пальба. На заставу напали племена східного пасма. Коли офіцер попрохав парламентерів піти, аби не заважати бою, ті відповіли: «Сьогодні ми – твої гості, Аллах не велить покидати тебе…» Вони приєдналися до його солдатів, урятували заставу і повернулися до бунтівників.
Але напередодні того дня, коли надійшла їхня черга нападати на заставу, вони з’явилися знову:
- Минулого разу ми допомогли тобі.
- Правда.
- Ми витратили задля тебе триста патронів.
- Правда.
- Справедливо тепер їх нам повернути.
І офіцер-лицар не став зискувати з їхнього благородства: віддав їм ці патрони, один із яких, можливо, вб’є його…
Істина для людини – це те, що робить її людиною. Хто пізнав таку висоту стосунків, таку чесність у грі, такий дар взаємної поваги, оплачуваної життям, – той, порівнюючи злет душі, який випав на його долю, з пересічністю демагога, що виражає почуття братерства з тими ж арабами лунким плесканням по плечу, яке, можливо, пестить самолюбство окремої особистості, але принижує в ній людину, – той відчуває до вас, якщо ви осудите його, лише жаль, змішаний зі зневагою. І матиме рацію.
Не намагайтеся пояснити Мермозові [3], коли він, усім серцем святкуючи перемогу, летить над чилійським схилом Анд, начебто він помиляється, ніби лист якогось крамаря не вартий ризикування життям через нього. Мермоз посміється з вас. Істина – це людина, яка народилася в ньому, коли він пролітав над Андами…
Невже ви не розумієте, що людське благородство ґрунтується передусім на самовіддачі, готовності ризикувати, вірності до самої смерті? Якщо потребуєте взірця для наслідування, знайдете його в льотчику, який жертвує собою заради пошти, що її везе, у лікарі, який гине, воюючи з епідемією, в арабському вояку, який на своєму бойовому верблюді поспішає на чолі загону назустріч злигодням і самоті. Хтось із них гине щороку. І навіть якщо їхні жертви здаються безглуздими, то що – гадаєте, їхнє життя пропало дарма? Вони закарбували прекрасний образ на первісній глині, з якої ми зроблені; вони посіяли зерна навіть у свідомості малої дитини, яка засинає під легенди про їхні подвиги. Ніщо не зникає без сліду, і навіть від монастиря, оточеного мурами, йде світло.
Невже ви не розумієте, що десь ми збочили з дороги? Людський мурашник став багатшим, ніж раніше: маємо більше всіляких благ і дозвілля; проте нам бракує чогось істотного, чому важко знайти визначення. Менше почуваємося людьми, ми втратили якісь таємничі привілеї.
Я розводив газелей на мисі Хубі [4]. Усі ми розводили там газелей. Їх тримали у вольєрах просто неба, бо газелям потрібні потоки свіжого вітру; газелі – найтендітніші істоти, які лишень існують на світі. Але якщо їх виловите зовсім маленькими, вони все-таки живуть у неволі й годуються з ваших рук. Дають погладити себе і тицяються вологими мордочками у вашу долоню. І ви думаєте, що приручили їх, думаєте, що прогнали ту незнану журбу, від якої газелі тихо згасають і помирають найласкавішою смертю… Але настає день, коли ви бачите, як вони вперлися ріжками у вольєр і дивляться в бік пустелі. Їх тягне туди магнітом. Вони самі не знають, що покидають вас; п’ють молоко, яке ви приносите їм, дозволяють себе гладити й ще ніжніше тицяються мордочками у ваші долоні… Але допіру відійдете, вони, трохи пострибавши радісним галопом, знову повертаються до краю вольєра. Якщо не завадите їм, газелі так і залишаться там, навіть не намагаючись зламати огорожу, а лише впираючись у неї ріжками, опустивши голову, доки не помруть. Що це: пора кохання чи просто жага мчати підстрибом до втрати дихання? Вони не знають. Їх піймали, коли їхні очі ще не розплющилися. Вони нічого не знають ані про свободу в пісках, ані про запах самця. Але ви розумніший за них. Ви знаєте, чого вони шукають: простору, який дасть їм змогу здійснитися. Вони хочуть стати газелями й танцювати свій танець. Хочуть пізнати біг по прямій зі швидкістю сто тридцять кілометрів на годину, перемежований раптовими стрибками вбік, ніби з піску тут і там виринає полум’я. Хіба їх зупинять шакали, якщо істина газелей полягає в тому, аби їх шматували пазурі під сліпучим сонцем? Ви дивитеся на них і думаєте: їх опанувала ностальгія… Ностальгія – це бажання непояснимого. Існує предмет бажань, та немає слів, аби його назвати.
А ми – чого бракує нам?
Що то за простори, куди прохаємо нас випустити? Силуємось вирватися за межі тюремних мурів, які ростуть навколо нас. Здавалося, аби звеличити нас, досить одягти, нагодувати нас, задовольнити всі наші потреби. І потроху з нас ліпили куртелінівського дрібного буржуа [5], провінційного політикана, вузького фахівця, позбавленого всілякого внутрішнього життя. Ви заперечите мені: «Нас навчають, освічують, більше, ніж будь-коли, збагачують усіма здобутками розуму». Але яке жалюгідне уявлення про культуру духу має той, хто вважає, що вона ґрунтується на знанні формул, на запам’ятовуванні досягнутих результатів! Найпересічніший учень Політехнічної школи, котрий закінчив курс останнім, знає про природу та її закони більше, ніж Декарт, Паскаль і Ньютон. Але йому ніколи в голову не впаде такий поворот думки, який впадав у голову Декартові, Паскалю і Ньютону. Адже в них спочатку виховували душу. Паскаль – це передусім стиль. Ньютон – це передусім людина. Він став свічадом усесвіту: слухав, як говорять однією мовою спіле яблуко, що падає в саду, і зорі липневої ночі. Для нього наука була життям.
Ось уже здивовано бачимо, що нас збагачують якісь загадкові обставини. Можемо дихати лише тоді, коли ми пов’язані з іншими спільною, і притому надособовою, метою. Сини доби комфорту, відчуваємо невимовне блаженство, ділячись останніми крихтами в пустелі. Тим із нас, хто пізнав велику радість взаємної виручки в Сахарі, усі інші насолоди видаються пісними.
Тут немає чому дивуватися. Той, хто не підозрював про існування незнайомого, який дрімає в його душі, але одного разу в шинку анархістів у Барселоні, відчув, як він прокидається завдяки самопожертві, дружній допомозі, суворому поняттю справедливості, – той віднині визнаватиме лише одну істину: істину анархістів. А хто одного разу постояв на варті, охороняючи наляканих черниць, які колінкують в іспанських монастирях, – той помре за Іспанську Церкву.
Хочемо визволення. Хто б’є киркою, той хоче знати, який сенс у його битті киркою. Каторжанин б’є киркою геть не так, як дослідник, котрого удар киркою підносить. Каторга не там, де б’ють киркою. Річ зовсім не у фізичних труднощах. Каторга там, де б’ють киркою без сенсу, де удар киркою не пов’язує робітника з усім людством.
А ми хочемо втекти з каторги.
У Європі двісті мільйонів людей, життя яких позбавлене сенсу і які хотіли б народитися на світ. Розвиток промисловості відірвав їх од спадкової селянської мови й замкнув у величезних гетто, схожих на сортувальні станції, напхані складами чорних вагонів. У гущавині робочих передмість ці люди чекають на пробудження.
Також є інші – жертви всіх професій: їм заборонені радощі Мермоза, радощі вірянина, ученого; а вони теж хотіли б народитися.
Звичайно, можна їх оживити убранням у мундири. Вони почнуть співати похідні пісні й ділити хліб по-братньому. Знайдуть те, чого шукають: прилучення до універсального. Але, скуштувавши такого хліба, загинуть.
Можна відкопати дерев’яні ідоли й воскресити старі мови, які сяк-так колись робили свою справу; можна відродити містику пангерманізму або Римської імперії [6]. Можна одурманити німців хмелем свідомості, що вони – німці й краяни Бетговена. Таким хмелем можна запаморочити навіть кочегара. Звичайно, це легше, ніж збудити в кочегарі Бетговена. Але демагогічні ідоли – м’ясоїди. Той, хто помирає за примноження знань або зцілення хвороб, навіть помираючи, слугує життю. Можна померти навіть за розширення кордонів Німеччини, або Італії, або Японії, але тоді ворог – це вже не рівняння, яке противиться розв’язанню, не бацила, яка противиться сироватці; ворог – це людина поруч. З ним доводиться воювати, але про перемогу сьогодні не може бути мови. Кожен ховається за бетонними стінами. Кожен, не вигадавши нічого ліпшого, ніч за ніччю посилає ескадрильї бомбувати саме нутро іншого. Перемогу здобуде той, хто згниє останнім, – погляньте на Іспанію, де два супротивники гниють разом.
Що допомагало нам народитися до життя? Служіння. Ми невиразно відчували, що людина може поєднатися з людиною, лише поділяючи одні й ті самі прагнення. Льотчики зближаються, якщо йдуть на ризик заради однієї й тої самої пошти. Гітлерівці жертвують собою заради одного і того самого Гітлера. Альпіністи – коли вилазять на одну і ту саму вершину. Люди поєднуються не тоді, коли тісно стикаються одне з одним, а коли зливаються в одній вірі. У світі, який став пустелею, відчуваємо жагу знову знайти товаришів. Та для того, аби відчути тепло від плечей супутників, з якими біжимо до однієї мети, не потрібна війна. Вона ошукує нас. Ненависть нічого не додає до екстазу бігу.
Адже для того, аби визволити нас, досить допомогти нам усвідомити єдину мету, яка пов’язує нас одне з одним, і шукати її треба в загальнолюдському. Під час огляду лікар не зважає на стогони того, кого прослуховує: допомагаючи цьому хворому, сподівається вилікувати людину. Лікар говорить спільною для всіх мовою. Пілот поштового літака м’язистою рукою порається з хитавицею, і це каторжна робота. Але своєю працею він слугує зв’язкам між людьми. Могуття його руки поєднує тих, хто любить одне одного, хто мріє про зустріч: цей пілот – теж частинка універсального. І навіть простий пастух, який охороняє овець під зорями, усвідомлюючи своє призначення, виявляє, що він – більше, ніж пастух. Він – вартовий. А кожен вартовий відповідає за всю державу.
Навіщо ошукувати кочегара посиланням його, в ім’я Бетговена, битися з сусідом? Який обман! Адже в тій самій країні Бетговена кидають у концентраційний табір, якщо він думає не так, як кочегар. Останній повинен мати іншу мету піднестися до того, аби одного разу заговорити, як Бетговен, спільною для всіх мовою.
Ідучи до усвідомлення всесвіту, повернемося до самої суті людської долі. Цього не розуміють лише крамарі, що вмостилися на березі й не помічають, як тече річка. Але світ еволюціонує. З бурхливої лави, з зоряної речовини народжується життя. Поступово підносимося до написання кантат і зважування галактик. І сержант під снарядами знає, що генези ще не закінчено, що він повинен продовжувати піднесення. Життя крокує до свідомості. Зоряна речовина поволі живить і ростить свою найпіднесенішу квітку.
Та великий навіть той пастух, який усвідомив себе вартовим.
Лише тоді будемо щасливі, коли почнемо рухатися в потрібному напрямку – у тому, куди йшли від самого початку, допіру прокинувшись із глини. Тоді зможемо жити в мирі, адже те, що надає сенсу життю, надає сенсу й смерті.
Вона така легка в тіні провансальського цвинтаря, коли старий селянин наприкінці свого панування передає родинне надбання – кози й оливи – на зберігання синам, аби ті своєю чергою передали його синам власних синів. У селянській родині помирають лише наполовину. Життя кожного лускає у свій час, мов стручок, і вивільняє зерна.
Одного разу я сидів пліч-о-пліч із трьома селянами біля смертного ложа їхньої матері. Звичайно, це було болісно. Удруге було перерізано пуповину. Удруге розв’язувався вузол, який сполучав одне покоління з іншим. Три сини розуміли, що залишилися самі, що повинні всього вчитися наново, що втратили родинний стіл, за яким збиралися на свята, ту точку, в якій усі вони сходилися. Але також я розумів, що з цим розривом було вдруге подароване життя. Сини своєю чергою ставали поводирями, полюсами тяжіння, патріархами – до того часу, поки, знов-таки, своєю чергою не передадуть влади виводкові малюків, які граються у дворі.
Я дивився на матір, стару селянку зі спокійним і суворим обличчям, зі стиснутими губами; її обличчя перетворилося на кам’яну маску. І я впізнавав у ньому обличчя синів. Вони були викарбувані на цій масці. У цьому тілі були викарбувані їхні тіла – прегарні зразки людської породи; трималися прямо, наче дерева. І тепер маска лежала розбита – але так тріскається тверда шкаралупа, з якої вийняли плід. Сини й доньки своєю чергою карбуватимуть малюків з власного тіла. На фермі не помирають. Мати померла – хай живе мати!
Болісна – так, але проста картина: ця родина, дорогою покидаючи одного за одним своїм прекрасних сивочолих покійників, крокує крізь усі метаморфози до незнаної істини.

[1] Першодрук: «Paris-Soir». 4 жовтня 1938 р. (Третій нарис із циклу «Мир чи війна?»). – Матеріал нарису було істотною мірою використано в автобіографічно-філософській збірці «Планета людей» (1939).
[2] Рифська, або Іспано-франко-марокканська війна 1921–1926 рр. – колоніальний збройний конфлікт між Іспанією і Францією з одного боку та самопроголошеною Рифською республікою (утвореною на півночі сучасного Марокко) – з другого. Закінчилася війна перемогою колоніальних військ і розгромом Рифської республіки.
[3] Жан Мермоз (псевдонім – «Архангел») – видатний французький пілот, який був піонером атлантичних перельотів між Францією та Південною Америкою. Пропав без вісти в грудні 1936 р. Сент-Екзюпері оспівав його високий професіоналізм у своїх творах.
[4] Сектор Тарфая, або Рас-Джубі (араб.), або мис Хубі (ісп.) – колишня іспанська колонія на півдні Марокко, яка межує з Західною Сахарою. У 1927–1929 рр. Сент-Екзюпері працював начальником розташованого там проміжного аеродрому на поштовій авіалінії.
[5] Куртелінівський дрібний буржуа – типовий персонаж сатиричних творів французького письменника Жоржа Куртеліна (п’єси «Серйозний клієнт», «Пан Баден», «Безжальний жандарм» тощо).
[6] Алюзія до живих і панівних тоді у своїх країнах німецького нацизму та італійського фашизму, які експлуатували історичні концепції, відповідно, «тисячолітнього Райху» та «славного Стародавнього Риму».