Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

1792 рік. Уже цілих два – вже три місяці Національні збори не можуть розв’язати питання: мир чи війна супроти австрійського цісаря та прусського короля. Сам Людовик XVI залишається нерішучим: розуміє, яку небезпеку приносить йому перемога революційних сил, але розуміє й небезпеку їхньої поразки. Партії теж не мають єдиної думки. Жирондисти, бажаючи утримати владу в своїх руках, пориваються до війни; якобінці з Робесп’єром, прагнучи здобути владу, борються за мир. Напруження зростає щодня: газети волають, у клубах відбуваються нескінченні дискусії, усе бурхливіше вирують чутки, дедалі сильніше завдяки їм розпалюється громадська думка. І тому, коли 20 квітня король Франції нарешті оголошує війну, усі мимоволі відчувають полегшу, як буває при розв’язанні будь-якої важкої проблеми.
Усі ці нескінченно довгі тижні над Парижем тяжіла гнітюча грізна атмосфера, але ще напруженіше, ще тяжче збудження - те, яке панує у прикордонних містах. До всіх біваків уже підвели війська, у кожному селі, у кожному місті споряджають добровольчі дружини й загони Національної гвардії; усюди будують укріплення, і передусім в Ельзасі, де знають, що на долю цього клаптика французької землі, як завжди в боях між Францією та Німеччиною, випаде перша, вирішальна битва. Тут, на березі Рейну, ворог, супротивник – це не абстрактне, розпливчасте поняття, не риторична фігура, як у Парижі, а відчутна, видима дійсність; з передмостового укріплення – вежі собору – можна звичайним поглядом розрізнити прусські полки, які наближаються. Ночами над річкою, що холодно виблискує в місячному світлі, вітер несе з того берега сигнали ворожого горна, брязкання зброї, гуркотіння гарматних лафетів. Кожен знає: одне слово, один королівський декрет – і стволи прусських гармат вивергнуть грім і полум’я, поновиться тисячолітня боротьба Німеччини з Францією, цього разу в ім’я свободи з одного боку і в ім’я збереження старого ладу – з другого.
Тому такий знаменний – день 25 квітня 1792 року, коли військова естафета доправила з Парижа до Страсбура повідомлення про те, що Франція оголосила війну. Відразу з усіх будинків і завулків хлинули потоки збуджених людей; урочисто, полк за полком, пройшов для останнього огляду на головну площу весь міський гарнізон. Там на нього вже чекає мер Страсбура Дітріх із трикольоровим перев’язом через плече і трикольоровою кокардою на капелюсі, яким він розмахує, вітаючи війська в дефіле. Фанфари й барабанний дріб закликають до тиші, і Дітріх голосно зачитує декларацію, складену німецькою й французькою мовами; він читає її на всіх майданах. Ледве змовкають останні слова, полковий оркестр грає перший з маршів революції – Карманьйолу. Це, власне, навіть не марш, а бадьора, виклично-глузлива танцювальна пісенька, але помірний брязкальний крок надає їй ритму похідного маршу. Юрма знову розтікається по домівках і завулках, усюди розносячи ентузіазм, який охопив її; у кав’ярнях, у клубах виголошують запальні промови й роздають прокламації. «До зброї, громадяни! Уперед, сини вітчизни! Хай кров нечиста напоїть наші борозни! [2]» Такими й подібними закликами починаються всі промови й прокламації, і всюди, в усіх виступах, в усіх газетах, на всіх плакатах, вуста всіх громадян повторюють оці бойові дзвінкі гасла: «До зброї, громадяни! Тремтіть, короновані тирани! Уперед, люба свободо!» І, чуючи ці полум’яні слова, радісні юрми дедалі знову підхоплюють їх.
При оголошенні війни на майданах і вулицях завжди радіє юрма; але в ці самі години загальних радощів також чутно інші, обережні голоси; оголошення війни збуджує страх і турботу, які, одначе, зачаїлися в несміливому мовчанні або ледве чутно шепочуть по темних кутках. Завжди й усюди є матері; чи не вб’ють чужі солдати мого сина? – думають вони; адже є селяни, яким дорогі їхні будиночки, земля, майно, худоба, врожаї; чи розлючені орди не пограбують їхніх жител і не потопчуть нив? Чи не буде просотана кров’ю їхня рілля? Але мер міста Страсбура, барон Фрідріх Дітріх, хоча й аристократ, як найліпші представники французької аристократії, усією душею відданий справі нової свободи; він бажає чути лише гучні голоси надії, які звучать упевнено, а тому перетворює день оголошення війни на народне свято. З трикольоровим перев’язом через плече, мер поспішає зі зборів на збори, наснажуючи народ. Наказує роздати вино і додаткові пайки солдатам, які виступають у похід, а ввечері влаштовує у власному просторому маєтку на площі де Брольї прощальний вечір для генералів, офіцерів та адміністративних осіб, і панівна там наснага заздалегідь перетворює його на свято перемоги. Генерали, як загалом усі генерали на світі, твердо переконані в тому, що переможуть; вони грають на цьому вечорі роль почесних голів, а молоді офіцери, які бачать у війні весь сенс свого життя, вільно діляться думками, раз по раз підбадьорюючи один одного. Розмахують шпагами, обіймаються, декламують тости й, підігріті добрим вином, виголошують дедалі палкіші промови. І в цих промовах наново повторюються запальні гасла газет і прокламації: «До зброї, громадяни! Уперед, пліч-о-пліч! Нехай тремтять короновані тирани, пронесімо наші стяги над Європою! Любов до вітчизни – священна!» Цілий народ, ціла країна, згуртована вірою в перемогу, спільним прагненням боротися за свободу, жадає в такі моменти злитися водно.
Аж ось у розпал промов і тостів барон Дітріх звертається до молодого капітана інженерних військ на ім’я Руже, який сидить біля нього. Мер згадав, що цей славний, може, не красень, але вельми симпатичний офіцер пів року тому написав на честь проголошення конституції непоганий гімн свободі, який тоді ж переклав для оркестру полковий музикант Плеєль [3]. Річ виявилася мелодійною; військова хорова капела вивчила її та успішно виконала в супроводі оркестру на головному майдані міста. Чи не влаштувати такого самого свята з нагоди оголошення війни й виступу військ у похід? Барон Дітріх недбалим тоном, як зазвичай прохають добрих знайомих про яку-небудь дрібну послугу, питає капітана Руже (до речі, цей капітан без усіляких підстав привласнив шляхетський титул і носить прізвище Руже де Ліль), чи той не скористається з патріотичного підйому, аби скомпонувати похідну пісню для Рейнської армії, яка завтра йде битися з ворогом?
Руже – маленька, скромна людина: він ніколи не вважав себе великим митцем – його віршів ніхто не друкує, а опери відкидають усі театри, але він знає, що принагідні вірші в нього виходять. Бажаючи догодити високій посадовій особі й приятелю, він погоджується. Добре, він спробує. – «Браво, Руже!» – Генерал, який сидить навпроти, п’є за його здоров’я і наказує, щойно пісня буде готова, негайно надіслати її на поле бою, – нехай це буде щось на подобу патріотичного маршу, який окрилює крок. Рейнська армія справді потребує такої пісні. Тимчасом хтось уже виголошує нову промову. Знову тости, дзвін келихів, галас. Могутня хвиля загальної наснаги поглинула випадкову коротку розмову. Усе більш захопливо і гучно звучать голоси, усе бурхливішою стає учта, і лише далеко за північ гості покидають будинок мера.
Глупа ніч. Скінчився такий знаменний для Страсбура день 25 квітня, день оголошення війни, – точніше, уже настало 26 квітня. Усі будинки оповиті пітьмою, яка, втім, оманлива – у ній немає нічного спокою, місто збуджене. Солдати в казармах готуються до походу, а в багатьох будинках із зачиненими віконницями обережніші громадяни, можливо, вже збирають речі, готуючись тікати. Вулицями марширують взводи піхотинців; то проскакає кінний посильний, цокаючи копитами, то гармати прогуркотять бруківкою, і постійно лунає монотонний перегук вартових. Ворог занадто близький; надто схвильована і стривожена душа міста, аби воно могло заснути в такі вирішальні хвилини.
Також надзвичайно схвильований Руже, який нарешті гвинтовими сходами дістався своєї скромної кімнатки в будинку 126 на Ґранд-Рю. Він не забув обіцянки якнайшвидше скомпонувати похідний марш для Рейнської армії. Неспокійно походжає тісною кімнатою з кутка в куток. Як розпочати? Як розпочати?? У його вухах досі звучить хаотична суміш полум’яних відозв, промов, тостів. «До зброї, громадяни!.. Уперед, сини свободи!.. Розчавмо чорну силу тиранії!..» Але згадує й інші, підслухані мимохіть слова: то голоси жінок, які тремтять за життя синів, голоси селян, які бояться, що їхні поля будуть розтоптані ворожими ордами й политі кров’ю. Він бере перо і майже несвідомо записує перші три рядки; це лише відгук, луна, повторення почутих відозв:
Уперед, сини вітчизни!
Надійшов день слави!
Перечитує й сам дивується: власне те, що потрібно. Початок є. Тепер би підібрати підхожий ритм, мелодію. Руже виймає з шафи скрипку і проводить смичком по струнах. І – о диво! – з перших же тактів уміє знайти мотив. Знову хапається за перо і пише під дією незнаної сили, яка опанувала його і тягне далі й далі. І раптово все приходить у гармонію: усі почуття, які породив цей день, усі слова, почуті на вулиці й на банкеті, ненависть до тиранів, тривога за батьківщину, віра в перемогу, любов до свободи. Він навіть не мусить компонувати, вигадувати – лише римує, убирає в ритм мелодії слова, які сьогодні, цього знаменного дня, переходили з вуст у вуста; і музикант виразив, виспівав, оповів у своїй пісні все, що передчував того дня цілий французький народ. Він також не потребує компонувати мелодії – крізь зачинені віконниці до кімнати проникає ритм вулиці, ритм цієї тривожної ночі, гнівний і викличний; його вибивають кроки солдатів на марші, гуркіт гарматних лафетів. Можливо, його чує навіть не сам він, Руже, своїм гострим вухом, а дух часу, який, лише на одну ніч вселившись у тлінну оболонку людини, ловить оцей ритм. Усе слухняніше мелодія підкоряється радісному і наче відбиваному молотом тактові, який вистукує серце цілого французького народу. Ніби під чиєсь диктування, квапливіше і квапливіше Руже записує слова і ноти – він охоплений бурхливим запалом, якого досі не знала його дрібна міщанська душа. Уся екзальтація, усе натхнення, не притаманні йому, ні, вони лише чарівно опанували його душу, зосередившись в одній точці й могутнім вибухом піднесли жалюгідного дилетанта на колосальну висоту над його скромним обдаруванням, немов яскраву, блискучу ракету метнули до самих зірок. Лише на одну ніч капітанові Руже де Лілю суджено стати братом безсмертних; перші два рядки пісні, складені з готових фраз, з гасел, узятих з вулиці й з газет, дають поштовх творчій думці, і ось з’являється строфа, слова котрої так само вічні й нетлінні, як і мелодія:
Священна Любове до Батьківщини,
Веди, підтримай наших мужніх месників,
Свободо, люба Свободо,
Бийся вкупі з твоїми захисниками.
Ще кілька рядків – і безсмертна пісня, яка, народжена єдиним запалом натхнення, досконало поєднує слова і мелодію, скінчена до світанку. Руже гасить свічку і кидається на ліжко. Якась сила, він сам не знає яка, піднесла його на незнані йому висоти духовного осяяння, а тепер та сама сила пожбурила в тупу знемогу. Він спить непробудним сном, подібним до смерті. Саме так: у ньому знову помер творець, поет, геній. Зате на столі, цілковито відокремившись од сплячого, який у запалі істинно святого натхнення створив це диво, лежить закінчена праця. Навряд чи за всю довгу історію людства був інший випадок, коли б слова і звуки так само швидко й одночасно стали піснею.
Та ось дзвони давнього собору сповіщають, як і завжди, про настання ранку. Час від часу вітер доносить з того берега Рейну звуки залпів – розпочалася перша перестрілка. Руже прокидається, насилу вибираючись із глибин мертвого сну. Невиразно відчуває: щось трапилося з ним, залишивши по собі єдино слабкий спогад. І раптом зауважує на столі пописаний аркуш. Вірші? Але ж коли я їх склав? Музика? Ноти, накидані моєю рукою? Але ж коли я це написав? Ох так! Обіцяна вчора другові Дітріху похідна пісня для Рейнської армії! Руже пробігає очима вірші, мугикає собі мотив. Але, як кожен автор щойно скомпонованого твору, відчуває тільки повну невпевненість. Обіч нього мешкає його товариш по полку. Руже поспішає показати й заспівати йому свою пісню. Тому подобається, він пропонує лише кілька невеликих поправок. Ця перша похвала навіює впевненість Руже. Згораючи від авторського нетерпіння і пишаючись, що так швидко виконав обіцяне, він мчить до мера і застає Дітріха на ранковій прогулянці; той, походжаючи садом, складає нову промову. Як! Уже готово? Що ж бо, послухаємо. Обидва йдуть до вітальні; Дітріх сідає за клавесин, Руже співає. Приваблена музикою, незвичною о такій ранній годині, приходить дружина мера. Вона обіцяє переписати пісеньку, розмножити її та, як достеменна музикантка, зголошується написати акомпанемент, аби сьогодні ж увечері можна було виконати нову пісню, укупі з багатьма іншими, перед друзями дому. Мер, який пишається своїм доволі приємним тенорком, береться вивчити її напам’ять; і ось 26 квітня, себто увечері того ж дня, на зорі якого було написано слова і музику пісні, її вперше виконують у вітальні мера міста Страсбура перед випадковими слухачами.
Імовірно, слухачі приязно оплескували авторові й не шкодували люб’язних компліментів. Але, звісно, жодному гостеві садиби на головному майдані Страсбура не майнуло навіть найменше передчуття, що до їхнього тлінного світу впурхнула на невидимих крилах безсмертна мелодія. Рідко буває, коли сучасники великих людей і великих творінь відразу осягали все їхнє значення; за приклад може слугувати лист дружини мера її братові, де здійснення цього дива геніальності зведено до банального епізоду світського життя: «Ти-бо знаєш, ми часто приймаємо гостей, а тому, аби урізноманітнити наші вечори, вічно мусимо щось вигадувати. Отож чоловікові й спало на гадку замовити пісню з нагоди оголошення війни. Певний Руже де Ліль, капітан інженерного корпусу, славний молодик, поет і композитор, вельми швидко скомпонував слова і музику похідної пісні. Мій чоловік, який має приємний тенор, ураз заспівав її; пісенька дуже мила, у ній є щось своєрідне. Це Ґлюк, тільки набагато ліпший і жвавіший. Згодився й мій талант: я зробила оркестрування і написала партитуру для клавіра [4] та інших інструментів, отож мені випало чимало попрацювати. Увечері пісню було виконано в нашій вітальні на велике задоволення всіх присутніх».
«На велике задоволення всіх присутніх» – яким холодом дихають на нас ці слова! Але ж при першому виконанні Марсельєза й не могла збудити інших почуттів, окрім дружнього співчуття і схвалення, адже не могла ще постати в усій своїй силі. Марсельєза – не камерний твір для приємного тенора і призначена зовсім не для того, аби її у провінційній вітальні виконував лише один співак між якими-небудь італійськими арією й романсом. Пісня, зворушливий, пружний і ударний ритм якої народжений закликом: «До зброї, громадяни!» – звернення до народу, до юрми, і єдиний гідний її акомпанемент – дзвін зброї, звуки фанфар і хода полків на марші. Цю пісню створено не для байдужих гостей, які зручно розташувалися, а для однодумців, для товаришів по боротьбі. І співати її повинен не самотній голос, тенор або сопрано, а тисячоголосий людський хор, адже це похідний марш, гімн перемоги, поховальний марш, пісня вітчизни, національний гімн цілого народу. Усю цю багатоманітну, наснажливу силу запалить у пісні Руже де Ліля натхнення, подібне до того, яке її породило. Наразі її слова і мелодія, у їхньому чарівному суголоссі, ще не проникли в душу нації; армія ще не впізнала в ній свого похідного маршу, пісні перемоги, а революція – безсмертного пеона, гімну слави.
Та й сам Руже де Ліль, з яким трапилося це диво, не більше за інших розуміє значення того, що він створив у лунатичному стані під чарами певного мінливого духу. Цей симпатичний дилетант щиросердно радіє оплескам і люб’язним похвалам. З дрібним марнославством маленької людини він прагне до кінця використати свій маленький успіх у маленькому провінційному колі. Співає нову пісню своїм друзям у кав’ярнях, замовляє рукописні копії з неї й надсилає їх генералам Рейнської армії. Тимчасом за наказом мера і рекомендаціями військового керівництва страсбурзький похідний оркестр Рейнської армії вивчає «Похідну пісню Рейнської армії», і за чотири дні, при виступі військ, виконує її на головному майдані міста. Патріотично налаштований видавець зголошується її надрукувати [5], і вона виходить з шанобливою посвятою від Руже де Ліля його начальнику, генералові Люкнеру. Одначе ніхто з генералів навіть не думає запроваджувати нового маршу в себе при поході: очевидно, цій пісні Руже де Ліля, подібно до всіх його попередніх творів, суджено обмежитися салонним успіхом одного вечора, залишитися епізодом провінційного життя, приреченим на швидке забуття.
Але ніколи жива сила, укладена у творіння майстра, не дасть заховати себе замкненою надовго. Воно може бути тимчасово забуте, заборонене, навіть поховане, а все-таки стихійна сила, яка живе в ньому, здобуде перемогу над скороминущим. Місяць, два місяці – про «Похідну пісню Рейнської армії» ні слуху ні духу. Її друковані й рукописні примірники десь валяються чи ходять по руках байдужих людей. Але й цього досить, якщо натхненна праця наснажить бодай одну людину, адже достеменна наснага завжди плідна. 22 червня на протилежному краю Франції, у Марселі, клуб «Друзів Конституції» дає учту на честь добровольців, які виступають у похід. За довгими столами сидять п’ятсот палких юнаків у нових строях Національної гвардії. Тут панує те саме гарячковите пожвавлення, що й на бенкеті в Страсбурі 25 квітня, але ще більш пристрасне й бурхливе завдяки південному темпераментові марсельців і заразом не таке крикливо звитяжне, як тоді, у перші години по оголошенні війни. Адже, усупереч хвалькуватим запевненням генералів, що французькі революційні війська легко переправляться через Рейн і всюди будуть зустрінуті з розкритими обіймами, цього зовсім не сталося. Навпаки, ворог глибоко вклинився в межі Франції, загрожує її незалежності – свобода в небезпеці.
У розпал банкету один із юнаків – його ім’я Мірер, він студент-медик універистету в Монпельє – стукає по своєму келиху і встає. Усі замовкають і дивляться на нього, очікуючи промови, тосту. Але замість цього юнак, піднявши руку, заспівує пісню, якусь зовсім нову, незнайому їм, котра невідомо як потрапила в його руки й починається словами: «Уперед, сини вітчизни!» І зненацька, наче іскра влучила в бочку з порохом, спалахнуло полум’я: почуття стикнулося з почуттям – одвічні полюси людської волі. Усі ці юнаки, виступаючи в похід, жадають битися за справу свободи, готові померти за батьківщину; у словах пісні вони почули вираження своїх найзаповітніших бажань, найпотаємніших думок; її ритм непогамовно опановує їх єдиним захопленим поривом наснаги. Кожну строфу вони супроводжують радісними вигуками, виконують пісню ще раз, усі вже запам’ятали її мотив і, попідскакувавши з місць, піднявши келихи, громовими голосами вторують приспіву: «До зброї, громадяни! Формуйте свої батальйони!» На вулиці під вікнами зібралися допитливі, бажаючи послухати, щó це тут так натхненно співають, і ось вони теж підхоплюють приспів, а другого дня пісню вже виспівують десятки тисяч людей. Виходить нове її видання, і коли 2 липня п’ятсот добровольців покидають Марсель, укупі з ними й пісня виходить звідти. Віднині щоразу, коли люди втомляться марширувати великими дорогами, а їхні сили почнуть занепадати, варто кому-небудь затягти новий гімн, і його підбадьорливий, спонукальний ритм додає маршувальникам нової енергії. Коли вони проходять селом і звідусіль збігаються селяни позирити на солдатів, марсельські добровольці заспівують гімн дружним хором. Це їхня пісня: не знаючи, хто і коли написав її, не знаючи й того, що її було призначено для Рейнської армії, вони зробили її гімном свого батальйону. Вона – їхній бойовий стяг, стяг їхнього життя та їхньої смерті, у своєму нестримному русі вперед вони жадають пронести її понад світом.
Париж – ось перша звитяга Марсельєзи, адже так невдовзі зватиметься гімн, який написав Руже де Ліль. 30 липня батальйон марсельських добровольців зі своїми знаменом і піснею крокує передмістями столиці. На вулицях юрмляться тисячі й тисячі парижан, бажаючи почесно зустріти солдатів; і коли п’ятсот чоловік, маршируючи містом, дружно, одностайно співають у такт своїм крокам пісню, юрма нашорохується. Що це за пісня? Яка чарівна мелодія окрилює крок! Який приспів, урочистий, немов звуки фанфар: «До зброї, громадяни!» Ці слова, супроводжувані розкотистим барабанним дробом, проникають в усі серця! За дві-три години їх уже співають в усіх кінцях Парижа. Забуто Карманьйолу, забуто всі заяложені куплети й старі марші. Революція дістала свій голос у Марсельєзі й приняла її як власний гімн.
Переможна хода Марсельєзи нестримна – подібна до лавини. Її співають на учтах, у клубах, у театрах і навіть у церквах після Te Deum, а невдовзі й замість цього псалма. Якихось два-три місяці, і Марсельєза стає гімном цілого народу, похідною піснею всієї армії. Серван, перший воєнний міністр Французької республіки, зумів відчути величезну наснажливу силу цієї національної похідної пісні, єдиної у своєму ґатунку. Він віддає наказ терміново розіслати сто тисяч примірників Марсельєзи по всіх музикантських командах, і два-три дні потому пісня незнаного автора здобуває ширшу популярність, аніж усі твори Расіна, Мольєра і Вольтера. Жодна урочистість не закінчується без Марсельєзи, жодна битва не розпочинається, перш ніж полковий оркестр не зіграє цього маршу свободи. У битвах біля Жемаппа і Неервіндена [6] під його звуки шикуються до атаки французькі війська, і ворожі генерали, за старим рецептом, підбадьорюючи своїх солдатів подвійною порцією горілки, нажахані бачать, що не мають нічого протиставити всенищівній силі цієї страшної пісні, яка, коли тисячі голосів співають її хором, буйною хвилею б’є по лавах їхніх солдатів. Усюди, де б’ється Франція, витає Марсельєза, подібно до крилатої Ніки, богині перемоги, ведучи на смертний бій силу-силенну людей.
А тимчасом у маленькому гарнізоні Гюнінґа сидить не знаний нікому на світі капітан інженерних військ Руже де Ліль, ретельно накреслюючи плани траншей і укріплень. Можливо, він уже встиг і забути «Похідну пісню Рейнської армії», яку створив тієї давно минулої ночі на 26 квітня 1792 року; принаймні, коли він читає в газетах про новий гімн, про нову похідну пісню, яка підкорила Париж, йому й на гадку не спадає, що це та звитяжна «Пісня марсельців»: кожен її такт, кожне її слово – це те саме диво, яке здійснилося в ньому, трапилося з ним далекої квітневої ночі. Зла насмішка долі: ця мелодія, звучачи до небес і підносячи до зірок, не здіймає на своїх крилах єдиної людини – саме того, хто створив її. Ніхто в цілій Франції навіть не думає про капітана інженерних військ Руже де Ліля, і всю велетенську, небувалу для пісні славу дістає сама пісня: навіть її слабка тінь не падає на автора. Його імені не друкують на текстах Марсельєзи, і можновладні цього світу, певне, так би й не згадали про нього, якби він сам не збудив неприязної уваги до себе. Адже – і це геніальний парадокс, який може винайти лише історія, – автор гімну революції зовсім не революціонер; більше того: він, котрий, як ніхто інший, сприяв своєю безсмертною піснею справі революції, готовий віддати всі власні сили, аби її стримати. І коли марсельці та юрми парижан, маючи його пісню на вустах, громлять Тюїльрі й скидають короля, Руже де Ліль відвертається од революції. Відмовляється присягнути Республіці й воліє піти у відставку, аніж служити якобінцям. Не бажає вкладати новий сенс у слова своєї пісні «люба свободо»; для нього діячі Конвенту – те саме, що короновані тирани по той бік кордону. Коли за наказом Комітету громадського порятунку ведуть на гільйотину його друга і хрещеного батька Марсельєзи, мера Дітріха і генерала Люкнера, якому її присвячено, і всіх офіцерів-шляхтичів, котрі були її першими слухачами, Руже дає волю своєму озлобленню; аж ось – іронія долі! – співця революції запроторюють до в’язниці як контрреволюціонера, судять за зраду батьківщині. І лише 9 термідора, коли з падінням Робесп’єра розчинилися двері в’язниць, врятувало Французьку революцію від нісенітниці – відправити під «національну бритву» [7] творця своєї безсмертної пісні.
І все-таки то була б героїчна смерть, а не животіння в повній безвісті, на яке він приречений віднині. Більш як на сорок років, на тисячі й тисячі довгих днів суджено злощасному Руже пережити свою єдину в житті достеменно творчу годину. У нього забрали військовий стрій, його позбавили пенсії; віршів, опер, п’єс, які він пише, ніхто не друкує, їх ніде не ставлять [8]. Доля не вибачає дилетантові його вторгнення в лави безсмертних; дрібна людина мусить підтримувати власне дрібне існування всілякими дрібними й далеко не завжди чистими справами. Карно і пізніше Бонапарт через співчуття намагаються допомогти йому. Проте тієї злощасної ночі щось безнадійно надломилося в його душі: вона отруєна страхітливою жорстокістю випадку, який дозволив йому три години пробути генієм, богом, а тоді зневажливо пожбурив у попередню мізерію. Руже свариться з усіма владами: Бонапартові, який хотів допомогти йому, пише зухвалі патетичні листи й привселюдно хвастає, що голосував проти нього. Заплутавшись у справах, Руже вдається до підозрілих спекуляцій, навіть потрапляє в боргову в’язницю Сент-Пелажí через несплату за векселем. Усім досадивши, обложений кредиторами, відстежуваний поліцією, наприкінці забирається кудись у провінційну глушину і звідти, наче з могили, покинутий і забутий усіма, спостерігає долю своєї безсмертної пісні. Йому ще випало бути свідком того, як Марсельєза вкупі з переможними військами Наполеона вихором промчала всіма країнами Європи, по чому сам Наполеон, заледве ставши імператором, викреслив цю пісню, як надто революційну, з програм усіх офіційних урочистостей, а після Реставрації Бурбони взагалі заборонили її. А коли минув цілий людський вік, під час Липневої революції 1830 року, слова і мелодія пісні знову з давньою силою прозвучали на вулицях Парижа і король-буржуа Луї-Філіпп надав її авторові малесеньку пенсію, озлоблений старий вже нічого не відчуває, крім подиву. Занедбаній у своїй самотності людині здається дивом, що про неї хтось раптово згадав; але й ця пам’ять нетривала, і коли 1836 року сімдесятишестирічний старий помер у Шуазі-ле-Руа [9], ніхто вже не пам’ятав його імені.
Лише під час світової війни, коли Марсельєза, давно ставши державним гімном, знову войовничо гриміла на всіх фронтах Франції, було віддано наказ перенести прах маленького капітана Руже де Ліля в Будинок Інвалідів і поховати його обіч праху маленького капрала Бонапарта [10]; нарешті незнаний світу творець безсмертної пісні зміг відпочити в усипальниці слави своєї батьківщини від гіркого розчарування, що йому лише єдиної ночі випало бути поетом.

[1] Уперше цей нарис вийшов друком у складі збірки Шт. Цвайґа «Зоряні години людства» на початку 1927 р. в ляйпцидзькому видавництві «Insel».
[2] Тут і далі переклад тексту «Марсельєзи» – наш. Не використовуючи художніх поетичних перекладів (неважливих у цьому контексті) і перекладаючи слова гімну прозою, зберігаємо максимальну наближеність до оригіналу.
[3] Мова про Іґнаса-Жозефа Плеєля – визначного австрійського композитора (натуралізованого у Франції), видавця та засновника відомої фірми з виробництва фортепіано і роялів. В описувану пору він служив капельмейстером у Страсбурі.
[4] Усупереч багатьом словникам, розрізняємо в Родовому відмінку форми «клавіру» (як книжкового нотного видання) та «клавіра» (як музичного інструмента). Виходимо з того, що загальною нормою для іменників чоловічого роду, які означають музичні інструменти, у Р. в. є закінчення «а» («я»), а не «у» («ю»): кларнета, рояля, гобоя, контрабаса тощо. Не бачимо підстав робити для слова «клавір» спеціального винятку в цьому ряду. Навпаки, якраз закінчення «а» в Р. в. чітко вказує в різних контекстах, що мова йде саме про музичний інструмент, а не про нотне видання.
[5] Мова йде про страсбурзького видавця Філіппа-Жака Даннбаха.
[6] Баталії, які відбулися в Австрійських Нідерландах (нині – територія Бельгії), відповідно, 6 листопада 1792 р. і 18 березня 1793 р. У першому випадку французька армія завдала поразки австрійському війську, а в другому воно взяло реванш.
[7] Популярне в ті часи прізвисько гільйотини.
[8] Лише 1825 р. Руже де Ліль опублікував «Французькі пісні» – власну збірку з 50-ти вокальних творів на слова різних авторів. Як літератор він – автор прозової повісті «Аделаїда і Монвіль», низки принагідних віршів. Король Луї-Філіпп, окрім «маленької пенсії» (див. далі основний текст), нагородив митця орденом Почесного легіону.
[9] Шуазі-ле-Руа – громада на півночі Франції (нині – у департаменті Валь-де-Марн).
[10] Описана подія відбулася 1915 р. в день взяття Бастилії – 14 липня.