В останні десять років я позбавлений можливості викладати історію. Однак ніхто не може мені заборонити її писати. Зокрема я пишу про те як все будувалося у восьмидесяті роки, часи пізнього Радянського Союзу.

Отже, на проспекті Калініна (нині Сергія Нігояна) було вирішено звести гуртожок Дніпропетровського трубопрокатного заводу імені Леніна. Все б нічого, але виділена ділянка землі знаходилась у несприятливій для будівництва зоні. З одного боку проїжджа частина проспекту Калініна, де цілодобово їдуть легкові та вантажні машини. З другого боку стуготять трамваї. Далі з обох боків залізниця якою весь час летять поїзди. Ще й з півдня Дніпропетровський коксохімічний завод імені Калініна, а з півночі - Дніпропетровський трубопрокатний завод імені Леніна, котрі щоденно ревуть, мов єрихонські сурми. Одним словом, вібрація в тому місці була дика.

- Ну що ж, - сказали архітектори, котрі планували те будівництво. - Це поруч із місцем роботи, відтак кращої ділянки не знайдеш. Значить будемо зводити на фундаменті зі спеціальних конструкцій аби він не тріснув. Таким чином, ми зможемо компенсувати негативні наслідки від вібрації.

Був 1983, а може і 1984 рік. За кілька місяців постав на тій ділянці новенький корпус майбутнього гуртожитку з синіх панельок. Справляв він спочатку дуже гарне враження. Надійшов час ставити вікна, двері, робити житлове оснащення гуртожитку. І тут раптово фундамент дав серйозні тріщини.

Приїхали туди планувальники будівництва, подивилися, а фундамент був зроблений із звичайних конструкцій.

- Що ж ви наробили? - кричать вони робітникам. - Ми ж сюди зовсім інше планували. Тут же не можна було ставити фундамент зі звичайних конструкцій.

- А що ми? - відповідають ті. - Ми збудували з того що нам прислали.

Оскільки в Радянському Союзі була гіперцентралізація, то будівельні матеріали виділялися за вказівкою з Москви. Десь по дорозі якісь чиновники вирішили зекономити на будівництві ( системна криза була в країні. Грошей не вистачало). То ж вони, особливо не вникаючи в суть справи, замінили спецконструкції звичайними будматеріалами.

- Що ж тепер робити? - запитали в міському управлінні з будівництва ті хто розробляв зведення гуртожитку. - Нас же тепер посадять за розтрату державних коштів.

- Здавати його в експлуатацію не можна, - відповіли їм там. - Якщо той гуртожиток завалиться разом із людьми, то вас взагалі розстріляють.

І вирішили там зробити фальсифікацію документів: по актам будинок було здано в експлуатацію і заселено мешканцями. По факту ж він так і лишився стояти недобудований. З часом покриваючись пилом від заводських викидів. Навіть бомжі туди не заселилися, бо протяги гуляли у тому місці.

- Коли ж там люди будуть жити? - спитав я в нашого дяді Льоні - художника.

- Ніколи. То "х...". Люди отримали премії за те що вони "х..." збудували, - промовив дядя Льоня, піднявши угору вказівний палець.

Місце те стало "Меккою" паломництва місцевих сталкерів. Із одного з вікон на верхніх поверхах виросла берізка, роблячи той будинок схожим на багатоповерхівки покинутого після Чорнобильської катастрофи міста Прип'ять.

Коли в Дніпропетровську пішла епоха рейдерських захоплень земельних ділянок, то я ще зубоскалив коли ж ту "общагу" захоплять рейдери. Однак ясна штука що вона нафіг не була нікому потрібна.

Простояв той недобуд до весни 2017 року, а тоді ті панельки розібрали і відправили в зону АТО укріплювати блокпости.

Проїжджав я мимо на маршрутці, дивлюсь у вікно і гадаю собі: "Та щось не те!"

А потім зрозумів:

- Так "общага" зникла!