Осінній вечір позаминулого року. У селі вже геть стемніло та ще й електроенергію вимкнули. Взявши потужний ліхтарик та двоє відер, вирішив принести від колонки води в хату, щоб не бігати ранком під дощем, який обіцяли. Напевно я щільно не зачинив вхідних дверей, коли ходив у двір, бо сусідський кіт якось просочився в кухню. Може, я й не побачив би його, але сітківки котячих очей, ніби маленькі дзеркальця, яскраво відбивали промені ліхтаря. Шкідливий і нахабний кіт сховався, зарившись у теплий арахіс, що сушився на плиті у великій емальованій мисці. Певно, запах від земляного (китайського) горіха приваблював тварину. Коли виносив кота за поріг, то він невдоволено нявчав, але не пручався. Тоді я ще не здогадувався, що на цьому пригоди мої ще не скінчилися…
Заснув ненадовго і прокинувся від того, що мені стало холодно. Таке відчуття, що появився протяг невідомо звідки, або ніби хтось ввімкнув вентилятор поблизу та направив на мене. Засвітивши ліхтар, я побачив, як під стелею намотує досить швидкі кола великий кажан, не зачіпаючи у польоті люстру. Спросоння картина видавалася приголомшливою, аж демонічною.
Невдовзі рукокрилий втомився літати (принаймні так здавалося) і, може, на мить осліп від квантів випромінювання ліхтаря, бо повис на стіні біля вишитого рушника. Замотавши зап’ясток втиральником, щоб не вкусив, я схопив незваного гостя на стіні. Виніс із хати і поклав на поріжку. Кажан хвильку полежав, розправив файні великі крила та й полетів у зоряну ніч.
Насправді я любив кажанів ще з дитинства. У прадідівській клуні вони мирно ділили велетенський простір під очеретяно солом’яною покрівлею зо птахами: горобцями, ластівками і навіть совами. Клуня мала двоє воріт. Се для того, щоб можна було заїхати кіньми з возом наповненим збіжжям і, розвантаживши його в клуні, виїхати з иншого боку.
Західні ворота просіли, і між ними та одвірком утворилася щілина. Кожного пізнього вечора кажани (в оту щілину) вилітали на полювання за комахами. У багряних променях призахідного сонця їхня руда шерсть видавалася вогняною. Вже після школи я дізнався, що то був вид рукокрилих – «Руда вечірниця».
Минали роки. На жаль, гармонію співіснування людей і тварин порушив дядько, який хазяйнував на тому обійсті. Він, надто зловживаючи самогоном, додумався спалити клуню, щоб прибрати місце для якогось будівництва. Це було вельми непередбачливо. Дядько не здогадувався, що хтось після війни наховав у клуні чимало набоїв і вибухівки. Першими від великої температури почали стріляти патрони. Кулі летіли в усі боки, яко скажені шершні. Дядько миттєво став тверезим і, вскочивши у влазний погріб, закрився лядою. А згодом стало щось хаотично вибухати, крапку поставив потужний вибух, мабуть, протитанкової міни, який завалив усі ще незгорілі конструкції клуні. Згарище диміло ще кілька діб…
Відтоді рукокрилих більше ніхто не бачив. Плекаю надію, що їм вдалося знайти прихисток в иншому безпечному місці.

2026 рік