Триптих
Художнику Ярославові Саландяку
1.
Ти намалюєш музику, як діву
з обличчям, розпашілім на вітрах,
і з усмішкою, що не облетіла,
і з косами, жвавішими од трав.
Вдихатиме та музика на повні,
і груди будуть легші од пір'їн,
як фарб, учора куплених за кровні,
не пошкодуєш їй під передзвін
прожитого прожогом, та живого.
Удвох ми це почуємо з узвиш,
коли вона наблизиться до Бога,
та музика, якій…
життя даєш.
2.
Ах, не почують музику картини
оті, кому мистецтво геть вторинне,
або його знавці, що так зазнались,
аж мимоволі стали позосталим? —
гукнеш в обличчя спокою й дотямиш,
з якої незасипаної ями
угору пнуться всі твої образи.
І скажеш тихо: з вирви й сам вилазив
у скруті гарячковій і пекучій.
А вже тоді мені картину вручиш:
ану послухай, друже, увертюру,
як діву у неспокої похмуру,
що усміхнеться все ж бо як Джоконда
через віки, якщо вже не сьогодні...
3.
А за вікном уже не сонне місто
злетить у тан, у велемовний тан.
Коли йому ні солоно, ні прісно,
з рутини все ж виточує талант
буяти безупинно і яскраво.
Цю вдачу рідного ти знаєш і
малюєш увертюри, Ярославе,
на всіх вітрах і в полум'ї живі
та за пташині оклики ніжніші.
І безсумнівно — музику твою
я завтра одягатиму у вірші,
якщо росу думки мої зіп'ють.
А місто, світанковій барві вдячне,
до музики дослухається теж,
що з волі Діви* вічністю означить
твій геній, друже, й вулиці без меж…

*Матері Божої.