Сього дивного і вітряного року-приблуди я вирішив відвідати зачаровані Маркізькі острови (не відпочити, ні, бути, мислити, творити – ця місцина саме для цього, особливо Нуку-Хіва). Я ціную нетутешні Маркізи за прозору атмосферу споглядання, неземний спокій і відчуття польоту над океаном часу. На Маркізи я (навіть не я – ми) вирішив добиратися морем. На шхуні капітана Джона Старбака – мого старого друга і «бро» з яким я любив філософствувати про скептицизм в тібетському буддизмі та історію Еламу. Літаків, цих залізних птахів модернізму (особливо гідропланів) я не люблю. Нехай вони лишаються для людей, які поспішають, що хочуть бути всюди і ніде. Мені поспішати нікуди. Я тут і зараз. В мене попереду Вічність. Крім того, захотілось в черговий раз відчути всепоглинаючий Океан – прабатька всього сущого живого, насолодитись його глибинною величчю і духом всепоглинання і всетворення.

Капітан Джон Старбак збудував свою «яхту» на верфі в Йорку – замовив копію шхуни-вітрильника яку колись змайстрували тій же верфі в 1884 році (тоді це вже був архаїзм, будували більше пароплави, але дерев’яні свавільні вітрильники ще плавали зеленими хвилями злих неспокійних морів). Шхуну свою він назвав чомусь «Скунер Войд» і казав, що його вітрильник не шхуна, а кліпер. І коли йому гукали чи то кепкували з якось човна-корита: «Гей, там, на шхуні!», він ображено відповідав: «Сам ти на шхуні гей!»

У плаваннях (а він казав, що це не плавання, а ходіння за три моря) він пив грог. Таке було відчуття, що він все віддав би за грог, який він часто варив сам (не довіряв навіть старому коку з Слайго), з ямайського рому, додавав гвоздики та індійського бодяну. До знайомства з ним я помилково вважав, що грог на британських вітрильниках п’ють тільки матроси, а капітани смакують червоні французькі вина з Бордо або португальські вина зі скелястої лісистої Мадейри. Після грогу він обов’язково з’їдав шматочок лайму (вважав це британською традицією) і скривившись промовляв: «Саторі!» Лайм він називав «яблуком Заратустри» і казав, що найкращі лайми ростуть в Бактріані і приклеював на кожен плід, який він брав на борт, етикетку із зображенням двогорбого верблюда. Про зороастризм капітан Старбак мав досить дивні уявлення. Він вважав, що зороастризм перетворився б на світову релігію, якби не хибна думка персів про те, що зороастрійцем можна тільки народитись. Він просто був впевнений, що якби не було безглуздої заборони під страхом смерті змінювати релігію в різних персидських царствах – від держави Ахеменідів до царства Сасанідів зороастризм поширився би по світу і витіснив би всі релігії, маніхейство та тенгріанство включно.

У його екіпажі були виключно ірландці, він їх наймав в Дубліні – місті на межі світів, місті над бродом через ріку життя. Юнга мав бути конче з графства Мейо. Старбак говорив, що він сам теж ірландець, хоча я точно знав, що він по родоводу зі старих англійців. Я навіть відшукав руїни замку його предків – замок Ратмакні, який збудували бешкетливі бунтарі й гонорові барони Россетери (прізвище Старбак його рід отримав тільки в на початку ХІХ століття). Проте ірландську мову він знав і любив наспівувати вечорами (коли сонце падало як стиглий помаранч в море) пісню «Снаванн бад шкетє ар лох на вокал дермада..» (Snámhann bád sceite ar loch na bhfocal dearmadta...). Ідеалом та кумиром для Джона Старбака був чомусь Джеймс Кук – портрет його висів і в нього в кабінеті в Дубліні, в каюті капітана і навіть у його заміському будиночку (teachín tuí) в графстві Клер, де він любив відпочивати від трудів праведних і слухати дощ. Дивлячись на портрет того мореплавця-приблуди Джон любив повторювати (особливо якщо до нього хтось заходив – знайомий чи не дуже): «Він так само як я був сином фермера і так само не отримав гідної освіти!» При цьому в дійсності Джон Старбак був сином бізнесмена, що торгував колумбійською кавою, а освіту отримав в Кембриджі (диплом захистив з антропології, пам’ятаю тему його дипломної роботи: «Міграції виду Homo erectus та його розселення на території нинішньої Індонезії»).

У Норвегії Джон Старбак бував двічі – і щоразу без будь-якого упередження (на відміну від більшості рудих ірландців) – перший раз в дитинстві з батьком, коли той поїхав до Осло дізнаватись який там попит на хорошу каву і по чому руберойд на Лофотенах, прихопив з собою отрока (показати той самий Лохланн – Країну Озер), а другий раз у зрілому віці на своїй яхті – плавав фіордами та вздовж скелястих берегів з водоспадами. Норвегія йому страшенно подобалась, він навіть збирався приїхати туди ще раз – поблукати горами в пошуках тролів, слідами Пер Ґюнта, їсти брусницю та лохину, ховатися від відру між скелями. Я спробував якось поговорити з ним про Генріка Ібсена, цього майстра діалогів та будівничого лялькового театру, але у відповідь тільки почув: «Між іншим, ірландці першими відкрили Ісландію і поселились там!» Ні, Бріан Борума мак Кеннетіг таки недарма жив і недарма гострив свій величезний меч!

Його вабили «Південні моря», він планував давно омріяну навколосвітню подорож, тому напроситися йому в супутники в якості натураліста і співбесідника серед пустелі морської нудьги аж до Маркізів було легко. На Маркізи капітан Старбак вирішив плисти з Саутгемптона (який він інколи вперто називав Гамвік), а не з Дубліна, де ми тоді перебували і смакували в пабах «Гіннесс» слухаючи джигу. Мені це було трохи незручно, навіть бентежило, і я таки спитав його: «Чому?». На це він популярно пояснив, що кораблі «Дон» та «Магдалена» вирушали в Бразилію саме з Саутгемптона, крім того там дім короля Джона, а він трохи його тезка, хоч і негідник, та й «Бітлз» там виступали три рази… Тут я вже нічого заперечити не міг і ми з тобою вирушили в графство Гемпшир, зупинились в готелі «Таверна Білої Зірки» і чекали доки Джон Старбак на своїй «Скунер Войд» зремонтує такелаж. Ми тим часом блукали містом, споглядали тамтешню ратушу (до неможливості готичну), фортецю, церкву святого Михайла (де слухали орган) та вивчали давні манускрипти писані латинською мовою в бібліотеці місцевого університету (колишнього коледжу Гартлі). Ти називала мене есквайром та джентльменом, я називав тебе леді Грей, ми вдягались у старовинні костюми (дивуючи перехожих) і купували спиртову настоянку жень-шеню в місцевого вусатого аптекаря в округлих старомодних окулярах. Ти запитувала про нечемного і неслухняного кролика, а я розповідав тобі про кромлехи, дольмени та менгіри.

У ці дні вимушеного очікування серед романського і трохи норманського середньовіччя та передчуття тропічного Едему капітан Старбак відвідав нас лише однієї суботи (добре хоч не Скорботної П’ятниці). Ми посиділи втрьох в ресторації «Червоний Лев», що збудована була ще в ХІІ столітті. Замовили морепродукти (восьминогів та кальмарів під тропічним соусом з манго) та ірландське віскі «Роса Талламору». Як не дивно, говорили про релігію – довго і вперто. Діалоги були гідні Мартіна Лютера, хоча менш фанатичні. Капітан Старбак хоч і заявляє всюди, що він правовірний католик (спробував би він сказати щось інакше в Ірландії!), має дуже дивні релігійні погляди. Він вважав папу Григорія VII батьком середньовічної схоластики без якого не можлива була б поява ні Томи Аквінського, ні Альберта Великого, ні Данте Аліг’єрі. Неоплатонізм він розумів як релігією, а не філософією і дивувався, чому неоплатоніки не мали своєї ієрархії, храмів і культу святих. Творами Максима Сповідника він зачитувався (особливо під час плавання «Південними морями»), вважав його чомусь пантеїстом, ідеї Орігена про апокатастасис розумів як європейський варіант буддизму Махаяни. Ми тоді поговорили про античний гностицизм та його вплив на апокрифи ранніх християн, про Юстина Філософа як першого справжнього апологета християнства. Іконоборство Джон Старбак трактував не як катастрофу європейського мистецтва, не як атикультурний шок, а як філософський феномен.

Ти тоді здивовано поглядала на капітана і зауважила, що світ і людство слід розглядати з естетичної точки зору, а іконоборство було м’яко кажучи неестетичним. Розмова завершилась обговоренням віскі як культурного феномена. Думку про те, що ірландське віскі найкраще в світі і є витвором мистецтва, а не напоєм приймали як базову.

З порту вирушили на світанку, здійнявши всі відрила – добротні, вибілені, конопляні. Нейлонові вітрила капітан Старбак зневажав, і вважав би за образу своєї честі, якби над його шхуною отаке неподобство напнули. Атлантика зустріла нас синявою і свіжим бризом. Минувши береги старої Європи (країни священних каменів) попрямували на Азори – до острова Корву – осрова Крука. Я блукав з тобою краями кратеру давнього вулкану, ти одягла спідницю з шотландським візерунком і говорила, що кельти – це лише тінь минулого, ми дивились у нескінченність синього океану і думали: чи Брендан Мореплавець на своєму човні обшитому воловими шкірами міг доплисти-дочовгати до цих островів, попри китів та хвилі? Може оті от «Острови Блаженних», «Орлині острови» до яких він доплив випадково і є скелястими Азорами – справжніми островами самотності і безнадії? А ще думали, що шлях на зачаровані Маркізи далекий і чи не лишитися там назавжди, назавжди, назавжди, як лишився Поль Гоген. Будемо малювати легковажні картини, писати футуристичні вірші про Тана-Оа та новели про народ човнів (daoine báid), слухати океан та милуватися закрученими мушлями. Ти пам’ятаєш про ці мрії, я теж про них не можу забути…