Ранок укрив холодну землю ніжними помаранчевими барвами. Легкий вітер тихо пестив гілки дерев, і, завиваючи, котився полями дикої природи. У великому місті світанок блукав безлюдними провулками, минаючи світлі сквери, й спостерігав за збудженими краплями води, що тихо спадали на сірий асфальт. Навіть холодні зірки, які ось-ось мали згаснути під першими променями сонця, мовчки благали залишитися ще хоча б на кілька хвилин.
Я блукав уздовж цих скверів і дивився на срібні зорі. Вони ніби просили мене: «Забери нас… Врятуй від згоряння». Та я нічого не міг зробити. Я боявся навіть дивитися на них, а ще більше — зізнатися у власному безсиллі. Мені було шкода їх.
Я пройшов повз парк із самотніми лавами, опустився на холодну землю і мовчки вдивлявся в небо. «Пробачте…» — ледь чутно прошепотів я. І за кілька хвилин усі зорі зникли.
Розділ 1
Я ніколи не піддавався емоціям. Але того ранку в мені щось змінилося.
Я довго намагався зрозуміти чому. Здавалося б — якісь зірки. Наступної ночі вони знову засвітять.
Я взяв аркуш паперу й олівець і почав одну за одною малювати зорі. Вийшла непогана картина. Я додав ще трохи тіней, відклав олівець і почав уважно розглядати кожну намальовану зірку.
«А що, якщо… ті зорі, що згоріли на світанку, померли? І вони більше ніколи не засвітять…»
Я взяв ще один чистий аркуш і спробував змалювати попередній малюнок.
Довго дивився то на один, то на другий.
— Вони… не схожі, — тихо сказав я сам до себе.
У голові крутилася лише одна думка: ті зорі, які я бачив перед світанком, померли. Їх більше немає. І лише вони почули моє прощання востаннє.
Мені стало холодно.
Я порвав обидва малюнки й викинув їх у відчинене вікно. Сильний вітер підхопив клаптики паперу й поніс кудись удалечінь.
Якби я тільки знав, що це останнє, що вони почують… Я б сказав, що я обов'язково їх заберу. Дав би їм хоча б надію.
Та вони все одно померли б.
Чому я відчуваю провину?..
Моє тіло тремтіло. Я з головою закутався в ковдру й заснув.