Наш світ

Я сидів на холодній дерев'яній лавці, не відчуваючи ні вечірнього холоду, ні вітру, що безперервно гойдав верхівки дерев. У моїй голові знову й знову лунав один і той самий голос, який не замовкав ні на секунду, скільки б я не намагався втекти від нього або заглушити його власними думками. Здавалося, що він став частиною мене і тепер жив десь усередині, повільно руйнуючи все, що ще залишалося цілим.
Вона мовчки підійшла до мене, сіла мені на коліна й міцно обійняла. Її розстібнутий плащ огорнув мене з усіх боків, наче відгороджуючи від усього світу, і на мить мені здалося, що навколо більше нікого немає, окрім нас двох. Шум автомобілів стих, голоси перехожих розчинилися десь удалині, а холодний вітер перестав торкатися мого обличчя. Проте навіть цей маленький прихисток не міг сховати мене від самого себе, від моїх думок і від тих слів, що без кінця повторювалися в моїй свідомості.
Я більше не міг стримуватися. Спочатку тихо, майже непомітно, а потім дедалі сильніше я почав плакати, і невдовзі ридання виривалися з грудей так сильно, що мені ставало важко дихати. Кожен схлип болісно стискав горло, а серце калатало так, ніби ось-ось мало вискочити з грудей.
— Тихо... тихо... — лагідно промовила вона, ніжно гладячи мене по спині. — Я поруч.
— Жорстокий світ... Як же важко... Мені настільки нестерпно... За що це все?.. Чому саме я?..
— Усе буде гаразд, чуєш? Я поруч.
Я хотів повірити їй, але її голос уже губився серед іншого, набагато гучнішого голосу, який лунав лише в моїй голові.
«Як ти смієш... Змушувати дівчину дивитися на це... Ти бездушна тварина...»
Я заплющив очі й міцно стиснув кулаки, та слова не зникали. Вони ставали тільки голоснішими, гострішими, жорстокішими, ніби навмисно намагалися добити мене.
«Тварина... Яка ж ти тварина...»
Вона ще сильніше обійняла мене, охопивши руками мою шию, ніби боялася, що я зникну або розсиплюся просто в неї на руках. А я вже майже не контролював себе. Мені здавалося, що всередині прокидається щось дике, некероване, щось, чого я сам боявся.
— Відпусти... Не можна... Не страждай через мене... Йди... Будь ласка...
Я почав вириватися з її обіймів, наче поранений лев, який відчайдушно намагається вибратися з клітки, не розуміючи, що на волі його чекає ще більший біль. Я важко дихав, перед очима все розпливалося, а кожен вдих здавався останнім.
Та вона не відпустила.
— Я страждаю не менше, ніж ти! — промовила вона крізь сльози. — Коли я бачу тебе таким, я не можу тебе захистити, не можу забрати твій біль і не знаю, як тобі допомогти. Від цього мені теж боляче, Паш... Я теж почуваюся безсилою.
Я відчув, як її руки тремтять, а на моє плече впала гаряча сльоза. Вона плакала разом зі мною, але попри власний біль не послаблювала обіймів ні на мить. Саме тоді сили залишили мене. Я перестав вириватися, перестав боротися й лише безвольно притулився до неї, ніби вперше за дуже довгий час дозволив собі бути слабким.
— Чому я такий?.. — тихо прошепотів я, ледве знаходячи сили вимовити ці слова.
Вона ніжно торкнулася моєї щоки й витерла мої сльози.
— Бо ти людина, якій зараз дуже боляче. І поки ти сам не можеш нести цей біль, я нестиму його разом із тобою. Обіцяю, що ми пройдемо через це разом, скільки б часу це не зайняло.
Я нічого не відповів. Навколо й далі шуміло місто, люди поспішали у своїх справах, а вітер колихав дерева, проте під її розстібнутим плащем існував зовсім інший світ — маленький, тихий, теплий і спокійний. У тому світі не було осуду, не було страшних голосів, не було потреби вдавати сильного, і вперше за дуже довгий час я відчув, що мене не намагаються врятувати чи змінити. Мене просто любили. І, можливо, саме цього мені бракувало найбільше.