Вечір повільно опускався на місто, забарвлюючи небо у теплі помаранчеві й рожеві кольори, а ми, як і завжди, сиділи на старій дерев'яній лавці біля річки, спостерігаючи за тим, як легкий вітер здіймає хвилі на воді. Здавалося, що навколо все було абсолютно звичайним, однак для мене цей вечір уже давно перестав бути чимось новим, адже я знав кожну мить наперед, кожен її рух, кожен подих і кожне слово.
— Ти знаєш, що таке день сурка? — несподівано запитав я, не відводячи погляду від річки.
Ліза трохи нахилила голову, ніби намагаючись зрозуміти, чому саме зараз я поставив таке дивне запитання, після чого тихо відповіла:
— Знаю.
— А ти в нього віриш?
Вона ледь усміхнулася і, замислившись лише на мить, відповіла:
— Не зовсім. Це ж, швидше, парадокс ілюзії, ніж щось справжнє.
Я повернув голову й подивився на неї. Вона дивилася на мене уважно, довго і пронизливо, ніби намагалася прочитати мої думки, а я дивився на неї так, наче боявся, що наступної секунди вона просто зникне. Я знав цей погляд напам'ять, знав, що через кілька секунд вона поставить наступне запитання, але від цього мені не ставало легше.
— Щось трапилося? — тихо запитала Ліза.
Я мовчав так довго, що вона вже хотіла повторити своє запитання, але я нарешті зібрався з силами й ледь чутно промовив:
— Повіриш, якщо скажу, що сьогоднішній день у мене вже проходить... десятий раз?
Вона здивовано подивилася на мене, ніби чекала, що я зараз усміхнуся й скажу, що це був невдалий жарт, однак я мовчав. У горлі з'явився клубок, а сльози, які я стримував увесь цей день, самі покотилися по щоках.
— Паш...
— Ні... не гаразд... — відповів я.
Я пам'ятав кожен із тих дев'яти однакових днів так, ніби прожив їх нещодавно. Першого разу я щиро сміявся, бо був упевнений, що це лише дивний сон, з якого ось-ось прокинуся. Другого дня я намагався знайти логічне пояснення всьому, що відбувалося, шукав закономірності, уважно стежив за кожною дрібницею і переконував себе, що все це можна пояснити. На третій день я вирішив змінити хід подій: ішов іншими вулицями, говорив інші слова, навмисно запізнювався або приходив раніше, але ввечері все одно опинявся саме тут, на цій лавці, поруч із Лізою. Четвертий день приніс мені втому, п'ятий — страх перед новим ранком, шостий навчив мене пам'ятати кожне її слово ще до того, як вона його вимовить, сьомий змусив мене зрозуміти, що найбільше я боюся не нескінченного повторення, а того, що ніхто й ніколи не повірить мені, а восьмий і дев'ятий дні стали настільки схожими один на одного, що я майже перестав відчувати плин часу й уже не знав, чи справді життя ще рухається вперед.
І ось настав десятий день. Я вже не намагався нічого змінювати, не шукав виходу й не чекав дива, а лише мовчки дивився на Лізу, усвідомлюючи, що навіть якщо завтра все почнеться спочатку, я знову сидітиму поруч із нею і знову почую ті самі слова.
Ліза повільно підвелася з лавки, зробила кілька кроків до мене й уважно подивилася мені в очі.
— Якщо ти зараз кажеш правду, то тобі, мабуть, було дуже страшно проходити через це самому.
Я нічого не відповів, бо більше не мав сил пояснювати те, що й сам уже перестав розуміти. Тоді вона мовчки обійняла мене, міцно притиснувши до себе, і я вперше за всі ці однакові дні відчув тепло, якого раніше не помічав. У ту саму мить небо, яке всі дев'ять разів залишалося безхмарним, затягнуло темними хмарами, подув прохолодний вітер, а на мою руку впала перша крапля дощу. За нею друга, третя, і вже за кілька секунд літня злива огорнула все навколо.
Я повільно підняв голову до неба й не міг стримати усмішки, тому що вперше за десять днів сталося те, чого я не знав наперед.
— Лізо... — тихо прошепотів я. — Дощу раніше ніколи не було.
Вона лише сильніше стиснула мою руку й усміхнулася, навіть не підозрюючи, що саме ці обійми стали тією маленькою зміною, якої так довго чекало саме життя. І поки теплі краплі дощу розбивалися об землю, мені вперше здалося, що час знову почав рухатися вперед.