Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.24
14:59
Все за звичаєм у Феодосії,
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.
Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.
Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
2026.08.24
13:14
Ніщо не є важливішим за кокон! -
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...
Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...
Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
2026.08.24
12:45
Про що розмови в нас? Про часовиння
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
2026.08.24
12:33
Фінал. Останній крок Лагіди
«Історія запам'ятає її як коханку Риму.
Мені ж вона залишить право
бути його єдиним незавойованим ворогом».
З уст царівни Єгипту Арсіної, наймолодшої з Лагідів
Римський офіцер стоїть на відстані удару меча.
2026.08.24
12:14
Не заганяй себе у кут
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.
Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.
Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
2026.08.24
11:28
То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.
Природа іспит приготує нам.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.
Природа іспит приготує нам.
2026.08.24
07:32
Металися бурі, згори гримкотіло,
Ще голод додався до різних всіх бід,
Але не розпалася ти, не зотліла,
Не зникла, як спалах комети чи слід.
Ти глибоко дуже пустила коріння
І стала сильніше давно від трави, -
Найкраща країна, - моя Україно,
Заради с
Ще голод додався до різних всіх бід,
Але не розпалася ти, не зотліла,
Не зникла, як спалах комети чи слід.
Ти глибоко дуже пустила коріння
І стала сильніше давно від трави, -
Найкраща країна, - моя Україно,
Заради с
2026.08.23
22:31
Трава волоссям, а ти левиця на осонні
Неспокій твій, уста зволожиш язиком
Вино ллючи, твій згляд зустрів мій, сяючи
Твого лиця торкаюсь пальцем, знаючи
Для мене ти – Вода, яка танцює
Неспокій твій, уста зволожиш язиком
Вино ллючи, твій згляд зустрів мій, сяючи
Твого лиця торкаюсь пальцем, знаючи
Для мене ти – Вода, яка танцює
2026.08.23
21:17
на що мені сумнівних істин
проблем закреслено потреб
я радше обираю відстань
і незавершений портрет
кидаючи в простий горнець
відомі всім інгредієнти
додам іще насамкінець
дещицю прянощів секретних
проблем закреслено потреб
я радше обираю відстань
і незавершений портрет
кидаючи в простий горнець
відомі всім інгредієнти
додам іще насамкінець
дещицю прянощів секретних
2026.08.23
19:37
Чи ми трипільці, чи скіфи, сармати…
Йдемо вперед попри війни і втрати…
Ми - українці, від славних - нащадки
І за плечима про давніх є згадки -
Не клич в минуле, знання - настанови
Як жити далі і жити знову,
Як не творити для себе кумирів,
Йдемо вперед попри війни і втрати…
Ми - українці, від славних - нащадки
І за плечима про давніх є згадки -
Не клич в минуле, знання - настанови
Як жити далі і жити знову,
Як не творити для себе кумирів,
2026.08.23
18:45
Героїне мого роману!
Незабаром - глуха зима.
Усвідомлюю: ти - омана,
Розумію: тебе нема.
А проте, відчуваю ніжний,
Теплий дотик твоїх долонь.
Вже у віці моїм "колишні"
Незабаром - глуха зима.
Усвідомлюю: ти - омана,
Розумію: тебе нема.
А проте, відчуваю ніжний,
Теплий дотик твоїх долонь.
Вже у віці моїм "колишні"
2026.08.23
15:06
Я купляю в атебе
Плавлений сирок-
І тому я точно знаю:
З ним все буде ок!
Не купляю я сирки
Десь поза атебе,
Бо всюди хочуть наї.. обдурити
Плавлений сирок-
І тому я точно знаю:
З ним все буде ок!
Не купляю я сирки
Десь поза атебе,
Бо всюди хочуть наї.. обдурити
2026.08.23
14:05
Московіти завжди були нахабні й підступні.
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарн
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарн
2026.08.23
13:27
Барва знамена і тло
Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.
Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
хоче землі наші всі.
Крила в леті, хижий птах,
чар кінець, останній
2026.08.23
13:23
Крізь роти кленів бачу вдалині
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і
2026.08.23
12:20
Ця нiч менi не допоможе,
Пройти крiзь стiну твоїх снiв,
Де небо гримає вороже.
Врятуй i захисти нас Боже!
I в тишi чути цвiркунiв.
Заграла музика крилата,
Думками в неї упiрну.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пройти крiзь стiну твоїх снiв,
Де небо гримає вороже.
Врятуй i захисти нас Боже!
I в тишi чути цвiркунiв.
Заграла музика крилата,
Думками в неї упiрну.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Інкаєв (2008) /
Проза
Les gens sous les parapluies (Люди під парасольками)
Я відчинив балконні двері, сперся ліктями на холодні перила й завмер, вдивляючись у місто, що поволі проступало крізь дощову завісу. Та першими я побачив не будинки, не дерева й навіть не людей — я побачив парасольки. Вони рухалися впорядкованими потоками, перетинали перехрестя, завмирали перед світлофорами й знову рушали вперед, складаючись у химерну мозаїку кольорів посеред загальної сірості. Одні були чорними, мов ніч без зірок, інші — кольору старого вина, мокрої зелені чи холодного попелу; одні вкривалися дрібними трояндами, інші — правильними ромбами, клітинками або тонкими золотавими лініями, схожими на карту невідомої країни.
Я й сам не помітив, як почав розглядати лише їх, намагаючись запам'ятати кожен візерунок, кожну складку тканини, кожен вигин металевих спиць. Дощ лягав на полотнища короткими прозорими штрихами, ніби залишав свій автограф, і саме тоді мене вразило дивне відчуття: люди давно втратили потребу бачити одне одного. А їх не було. Тобто вони, безперечно, існували. Десь під цими куполами хтось поспішав на зустріч, ніс додому ще теплий хліб, думав про кохання чи про смерть, згадував, чи вимкнув світло, але все це існувало лише як здогад. Я бачив тільки парасольки, ніби місто уклало зі своїми мешканцями мовчазну угоду: залиште свої обличчя собі, а світові покажіть лише свій візерунок.
Я ще довго стояв нерухомо, спостерігаючи, як нескінченний потік парасольок переходить перехрестя, звертає за ріг, розчиняється між будинками, щоб за мить знову з'явитися десь удалині. Я знав, що під кожною з них — окреме життя, але звідси, з висоти мого балкона, усі вони втрачали свою окремішність, і місто ніби навчилося рухати людьми так само легко, як дощ рухав краплями по тканині їхніх парасольок.
Мені раптом спало на думку, що, можливо, обличчя більше нікому не потрібні. Вони надто багато відкривають: один погляд здатен видати втому, сумнів, страх чи любов — усе те, що люди давно навчилися приховувати словами. Парасолька ж мовчить. Вона не запитує, не відповідає й не дивиться у відповідь, а лише окреслює навколо людини невеликий особистий простір, у якому можна пройти крізь натовп, жодного разу не зустрівшись із чужими очима.
Мені здалося, що все найстрашніше починається саме так: не тоді, коли людям забороняють говорити, а тоді, коли говорити вже ні з ким, коли самотність перестає бути почуттям і непомітно стає звичним законом міського життя. Ця думка не відпускала мене, тож я взяв свій старий чорний зонт і спустився вниз.
На вулиці дощ звучав зовсім інакше. Він тихо вистукував по тканині парасольок, розбивався об бруківку, стікав вузькими струмками до зливових решіток, де вода зникала так само непомітно, як людські голоси. Я йшов уважно вдивляючись у тих, хто проходив повз. Ми розминалися на відстані кількох сантиметрів, але між нами пролягала прірва, яку вже неможливо було виміряти кроками.
Біля невеликого café під тьмяною зеленою вивіскою офіціант мовчки розставляв порожні стільці, ніби був певен, що хтось неодмінно прийде. За запітнілим склом чоловік і жінка сиділи навпроти одне одного, проте їхні погляди так і не зустрічалися: обоє дивилися у вікно, де нескінченним потоком пливли різнокольорові парасольки. На мить мені здалося, що місто перетворилося на виставку візерунків, а людські обличчя — на експонати, яких більше ніхто не приходить розглядати. Я б навіть сказав, що люди — це манекени.
Я звернув у вузьку вулицю. Назва на старій емальованій табличці майже стерлася, але слово Passage ще можна було прочитати. Тут було тихіше: парасольок поменшало, зате дощ звучав голосніше. Попереду повільно йшла літня жінка з білою парасолею, за нею — хлопчик із синьою, ще далі — чоловік із чорною. Вони рухалися один за одним, нічого не знаючи одне про одного, і мені подумалося, що людство, можливо, завжди виглядало саме так — окремі світи, які лише на мить опиняються на одній дорозі.
І тоді вітер раптом змінився. Дощ почав стихати так само непомітно, як і розпочався: краплі падали дедалі рідше, аж поки зовсім не зникли. Одна за одною почали складатися парасольки, і місто поволі відкривало свої обличчя. Я зупинився, відчуваючи дивне розчарування, і чомусь мені здалося, що під парасольками люди були трохи людянішими.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Les gens sous les parapluies (Люди під парасольками)
Чи може місто прокинутися, так і не розплющивши очей?
Чи здатен ранок народитися без світла?
І що залишається від людини, якщо забрати її обличчя?
Новий день народився без урочистостей. Не було ні сонця, що розтинало б обрій золотим лезом, ні ранкового вітру, який приніс би із собою запах літа. Від самого світанку небо затяглося суцільною сірою пеленою, крізь яку неквапно й невпинно сіявся дощ.
Я відчинив балконні двері, сперся ліктями на холодні перила й завмер, вдивляючись у місто, що поволі проступало крізь дощову завісу. Та першими я побачив не будинки, не дерева й навіть не людей — я побачив парасольки. Вони рухалися впорядкованими потоками, перетинали перехрестя, завмирали перед світлофорами й знову рушали вперед, складаючись у химерну мозаїку кольорів посеред загальної сірості. Одні були чорними, мов ніч без зірок, інші — кольору старого вина, мокрої зелені чи холодного попелу; одні вкривалися дрібними трояндами, інші — правильними ромбами, клітинками або тонкими золотавими лініями, схожими на карту невідомої країни.
Я й сам не помітив, як почав розглядати лише їх, намагаючись запам'ятати кожен візерунок, кожну складку тканини, кожен вигин металевих спиць. Дощ лягав на полотнища короткими прозорими штрихами, ніби залишав свій автограф, і саме тоді мене вразило дивне відчуття: люди давно втратили потребу бачити одне одного. А їх не було. Тобто вони, безперечно, існували. Десь під цими куполами хтось поспішав на зустріч, ніс додому ще теплий хліб, думав про кохання чи про смерть, згадував, чи вимкнув світло, але все це існувало лише як здогад. Я бачив тільки парасольки, ніби місто уклало зі своїми мешканцями мовчазну угоду: залиште свої обличчя собі, а світові покажіть лише свій візерунок.
Я ще довго стояв нерухомо, спостерігаючи, як нескінченний потік парасольок переходить перехрестя, звертає за ріг, розчиняється між будинками, щоб за мить знову з'явитися десь удалині. Я знав, що під кожною з них — окреме життя, але звідси, з висоти мого балкона, усі вони втрачали свою окремішність, і місто ніби навчилося рухати людьми так само легко, як дощ рухав краплями по тканині їхніх парасольок.
Мені раптом спало на думку, що, можливо, обличчя більше нікому не потрібні. Вони надто багато відкривають: один погляд здатен видати втому, сумнів, страх чи любов — усе те, що люди давно навчилися приховувати словами. Парасолька ж мовчить. Вона не запитує, не відповідає й не дивиться у відповідь, а лише окреслює навколо людини невеликий особистий простір, у якому можна пройти крізь натовп, жодного разу не зустрівшись із чужими очима.
Мені здалося, що все найстрашніше починається саме так: не тоді, коли людям забороняють говорити, а тоді, коли говорити вже ні з ким, коли самотність перестає бути почуттям і непомітно стає звичним законом міського життя. Ця думка не відпускала мене, тож я взяв свій старий чорний зонт і спустився вниз.
На вулиці дощ звучав зовсім інакше. Він тихо вистукував по тканині парасольок, розбивався об бруківку, стікав вузькими струмками до зливових решіток, де вода зникала так само непомітно, як людські голоси. Я йшов уважно вдивляючись у тих, хто проходив повз. Ми розминалися на відстані кількох сантиметрів, але між нами пролягала прірва, яку вже неможливо було виміряти кроками.
Біля невеликого café під тьмяною зеленою вивіскою офіціант мовчки розставляв порожні стільці, ніби був певен, що хтось неодмінно прийде. За запітнілим склом чоловік і жінка сиділи навпроти одне одного, проте їхні погляди так і не зустрічалися: обоє дивилися у вікно, де нескінченним потоком пливли різнокольорові парасольки. На мить мені здалося, що місто перетворилося на виставку візерунків, а людські обличчя — на експонати, яких більше ніхто не приходить розглядати. Я б навіть сказав, що люди — це манекени.
Я звернув у вузьку вулицю. Назва на старій емальованій табличці майже стерлася, але слово Passage ще можна було прочитати. Тут було тихіше: парасольок поменшало, зате дощ звучав голосніше. Попереду повільно йшла літня жінка з білою парасолею, за нею — хлопчик із синьою, ще далі — чоловік із чорною. Вони рухалися один за одним, нічого не знаючи одне про одного, і мені подумалося, що людство, можливо, завжди виглядало саме так — окремі світи, які лише на мить опиняються на одній дорозі.
І тоді вітер раптом змінився. Дощ почав стихати так само непомітно, як і розпочався: краплі падали дедалі рідше, аж поки зовсім не зникли. Одна за одною почали складатися парасольки, і місто поволі відкривало свої обличчя. Я зупинився, відчуваючи дивне розчарування, і чомусь мені здалося, що під парасольками люди були трохи людянішими.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
