Ну де ж спасіння?!
Скільки ще чекати?! Я ж помру!
Так рветься моя нещасна, чисто чорна душа!
Помру! Помру! Помру!

А ще чого чекати — із неба Господа?
Та ні!
Чекати волю — ось вона, бери!
Любов? Кохання? Ще чого!
Ну звісно, все одно! А тобі ні!

Не каюсь! Не прошу про допомогу!
Я краще сам себе зі своєю біллю помучу
і помру…

А що життя, коли ти не живеш?..
А що життя, коли ридаєш,
проливаючи мільйони сліз,
вже вісімнадцять тисяч днів,
і дні — то є темні ночі…

О Біль… Вже скільки раз я згадую тебе
у всіх віршах — коханих чи важких душею…
Коли ти будеш вже моєю?!

О розум… Не дай вбити себе!
Це ж тільки час,
це ж тільки вісімнадцять тисяч років!
Попереду ще сотні тисяч міліонів слів:
і про любов, і про кохання,
і про біль — ту кляту суку!

О скільки жив, о скільки вже прожив —
то що?! Життям моїм рветься?
Це ж лиш частиночка, яка тут мука — біль?!

О кляті ви, думки!
Ідіть і дайте спокій уночі.
Я завтра встану, день як день,
нехай лиш сонце засіяє,
а ніч прийде… Так знов заплачу у подушку
і буду каятись пред всім — святим і грішним
і своїм, і не своїм,
і не коханим, і не бажаним, і не жаданим,
і тим, кого нема, хто є і буде — теж каюсь я.

О Господи, пробач, що тут Тебе гадаю,
та Ти єдиний, кому довіряю я…
Бо більш ніхто! Ніхто в житті не знає
про душу, що блукає у пітьмі.
Вона не світиться, вона мовчить і не говорить…
І темно в ній, і темно…
Знов пітьма!..

Я боруся з собою —
тільки я і я,
в цю ніч, пекельно-темну,
і, здається, програю…

Нехай… Можливо, і помру
тим клятим болем, що у грудях так стукоче,
і рветься душа моя з грудей,
і сльози ллються, як скажені ріки…

Кого згадати? Вже ні Господа, ні болі,
більше нікого…
О Я, за що так мучиш ти мене?
Скажи — я допоможу,
і з тобою поговорю.
Якщо зійдемося — то вб’ю,
якщо ж і ні, то буду жити,
буду жити вічність —
тільки я, без власного нутра
і твого Я.

5.IV.2026
23:45

з рубрики "Сповідні вірші"