Наші фотографії досі
збереглися у мене в альбомі.

Я йду снігом місцями,
де колись ходили ми.
Я згадую твою снігову кульку,
яку ти щойно зліпила,
коли твій пар вилітає поволі.

Я закоханий…

Накочуються сльози…

Ти кидаєш кульку — вона
влітає у стовбур, і ти смієшся.

О боже, це твоя усмішка.
У мене ще більше переповнюються емоції.
Я хочу тебе обійняти,
а натомість посміхаюсь у відповідь.

Ти йдеш поволі далі,
залишаючи на снігу
свої сліди від ступнів.

Я обережно підставляю свою ногу,
щоб не зачепити не твоїх кордонів,
знаючи, що наші сліди за декілька
хвилин зітруться.

Ти повертаєшся,
кричиш: «Машина!» —
я не зволікаю.
Ти рвучко біжиш на мене,
штовхаючи.

І ось…
ми удвох лежимо на холодному снігу,
але мені чомусь тепло.
Ти називаєш мене дурнем,
трішки злишся,
а потім перекочуєшся на сніг —
робиш ангела
і на всю смієшся.

Чи потрібно мені ще чогось?
Ні. Я хочу, щоб ти була завжди щаслива.

Ти встаєш, подаючи руку,
і говориш, повторюючи:
«Ходім-ходім».

Над містом нависають
рожеві хмари,
сніг дедалі стає все сильнішим.
Ти смієшся,
говориш: «Глянь, як красиво».
Я погоджуюсь,
а в думках благаю:
нехай цей день не закінчиться.

Поки я задуманий, збився із твого орієнтиру,
ти б’єш ногою об стовбур дерева —
і на мене тонною навалюється сніг.
Ти знову смієшся.
Я посміхаюсь у відповідь.

Нехай цей день ніколи не закінчиться…