Хочу розповісти про реальну історію з мого життя. Я лише змінила імена і трохи драматизувала деякі образи. Подібні історії трапляються з усіма. Але не всі на це звертають увагу і не все запам'ятовують.
Отже, молода пара багато працює, і нарешті, набуває власної квартири.
Він — бородатий, трохи брутальний на вигляд, своєю зовнішньою грубуватістю нагадує лісового вепра. Але суворе обличчя з лишком компенсується його тілом, досить худим, хоч і високим. Насправді він математик і блукає лише в нетрях свого кабінету (який тепер у нього з'явився). Вона темноволоса, струнка, симпатична. "Мрійлива, напівповітряна..."— як сказав поет. Та вона й сама – поет. Любить розглядати ластівок у небі, спілкується з ними рухами рук, уявляє себе танцюючою серед хмар, у глибокій синяві. Вона – справжня муза.
Початком історії послужило банальне захоплення території. Ось Вепр виходить на балкон і думає: "Треба тут все цивілізувати та облаштувати. Відокремитися від світу, але так, щоб зберегти і світло, і повітря... Словом, все найкраще, що в цьому світі є". Але коли Вепр та його прекрасна Муза переїхали до нової квартири, вони не знали, що підписали договір на проживання в епіцентрі пернатих геополітичних розбірок. Балкон квартири був давно обжитий місцевою сімейною парою голубів. Ці двоє вважали бетонний козирок своєю суверенною республікою, взятою у пташину іпотеку. І тут на їхні квадратні метри увірвався Вепр. Чоловік агресивний, господарський, озброєний перфоратором. Своїм гуркотом він віроломно порушив тихий пташиний побут. Голуби прийняли бій. Почалася безконтактна біологічна війна: поки Вепр уперто клав плитку, голубина авіація влаштовувала килимові бомбардування послідом прямо йому за комір. Вепр стирав "снаряди", суворо обіцяв влаштувати всім геноцид, але ремонт доробив. Голуби були вигнані. Вони відступили на каштани навпроти вікон, оголосивши сім'ї затяжну холодну війну. Вони сиділи на гілках, насупившись, і вдавали, що людей не існує. Але в повітрі пахло вендетою.
Настало літо. Муза Вепра щовечора виходила на балкон. Між нею та витонченими ластівками зав'язалася висока духовна дружба. Вони кружляли в заході сонця, вона махала їм руками — це був балет, поезія, чисте мистецтво. Голуби на каштанах сиділи і ревниво бухтіли: «Ми тут цілий рік жеремо черствий хліб з асфальту, а всі лаври та махання рук — цим легковажним мігрантам?!» Четвертого серпня ластівки, як і належить, відлетіли. Залишивши лише маленький «дитячий садок» із шести незміцнілих пташенят та одного матірого наставника, основна зграя розтанула в небі. Муза стояла на балконі, занурена у світлу меланхолію, дивлячись у порожнечу. І тут голуби зрозуміли: годину пробило. "Дах" відлетів, Муза без захисту! Голубина парочка зірвалася з каштанів і влаштувала на очах у враженої жінки перформанс категорії "18+". Самець жорстко, без прелюдій, прямо перед нею продемонстрував суворе міське кохання, після чого зістрибнув із самки, розвернувся задом до Музи і зневажливо на неї подивився. То справді був тріумф вуличної дипломатії. "Шоу закінчено, жінко! Дивись наш порно-мюзикл і забудь свої ластівчині балети!" Вся меланхолія Музи миттєво випарувалася від такого нахабства.
Але вона ще не знала, що на цьому підступний план голубиної помсти лише розпочинався. Вони вирішили задіяти важку авіацію. В один із спекотних літніх днів, коли Муза мирно готувала на кухні обід, пролунав раптовий, струсаючий стіни крик Вепра. Це був не крик страху, а бойовий клич вікінга, який зустрівся з невідомим злом. З розкритих балконних дверей на повній швидкості в кімнату влетів граф Дракула. Він же Кожан. Він же Бетмен. Як з'ясувалося пізніше, нещасний від спеки кажан просто спав на горищі, спросоння звалився з даху, із темряви,– просто під яскраве сонячне світло і в паніці влетів у першу квартиру, що трапилася. Панікуючи, Бетмен закрутив по кімнаті фігури найвищого пілотажу. Вепр завмер на місці, перетворившись на монументальну статую. Муза, як справжній тактичний геній, сховалася за двері кухні та почала вести звідти переговори.
— Ти його не чіпай,— глухо долинуло до Вепра, що завмер. Бетмен тим часом втомився і повис на шторі вгору лапами, важко дихаючи і дивлячись на Вепра своїми мишачими очима-намистинками.
— Він за мною спостерігає! — пробурмотів Вепр. Сім'я прийняла мудре дипломатичне рішення: оголосити технічну перерву і піти на прогулянку, залишивши балконні двері відчиненими. Нехай гість прийде до тями. Повернулися вони вже в сутінках. Бетмен встиг подрімати, освіжитися і, відчувши кроки, вирішив культурно відбути. Він зробив три прощальні кола пошани над головою Вепра і елегантно вилетів, прямо у бік каштанів. Напруга спала. На кухні закипів чайник. І тут у Вепра включилася епічна чоловіча уява. Його обличчя розгладилося, він натхненно замахав руками:
— Ні, ти уявляєш?! Він же зараз прилетів на своє горище! Сидить там, крила тремтять, валідол п'є. І розповідає своїй подружці: "Люся, я здійснив подвиг! Я залетів у печеру до самого Вепра! До того самого, що наших пацанів-голубів із балкона вижив! Я зробив три кола над його головою, він стояв переді мною як укопаний, а його жінка з-за дверей благала про помилування! Я переміг їхню систему! "—Який ти крутий!.." — захоплено шепотіла Бетмену його Люся.
Муза пила чай, дивилася на чоловіка, що захопився деталями, і посміхалася. Вона так і не зрозуміла до кінця, про кого з таким захопленням розповідав Вепр — про Бетмена чи про себе. Але одне було ясно: голубина мафія на каштанах знову зазнала фіаско. Їхній супер-агент Бетмен повернувся на базу враженим, а Вепр і його Муза в черговий раз захистили своє сімейне вогнище, перетворивши побутову катастрофу на легенду, яку вони будуть згадувати все життя.

Примітка. Як було зазначено, історія реальна. Я її виклала у розмові зі штучним інтелектом, який і створив із неї цілком зв'язне оповідання, що має цікаву художню структуру та образність.