З творчістю Івана Остафійчука — митця особливого обдарування — знайомий давненько, а нагода запізнатися у реальному житті трапилася нещодавно. У вересні цього (2026) року мав гарну нагоду аж 9 днів перебувати у Львові! В один із цих днів я прошкував у район мешкання художника — це одна з бічних вуличок від Зеленої. Переважно приватні будівлі, палісадники, клумби, плодові дерева — затишний закуток міста, а неподалік завше пожвавлена Зелена.
Натиснув на кнопку дзвінка на хвіртці, і за кілька миттєвостей на стежинці з’явився господар. Справжній галицький інтелігент, я б сказав — аристократ. Струнка постава, попри поважний вік, шляхетна сивина волосся, доброзичлива усмішка… Таким я побачив пана Івана Остафійчука, його інакше й називати не годиться.

Понад три години пощасливилося слухати оповідь відомого творця. Оглянув в оригіналі немало робіт, переважно графічних, але побачив і деякі роботи в кольорі — експресіоністичні, вельми сильні, передовсім енергетично. Монолог художника відкрив для мене чимало невідомих сторінок стосовно його буття та творчості: про малу батьківщину, Прикарпаття; про студентські роки навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва; про труднощі, пов’язані з життям у тоталітарному СРСР/УРСР; про еміграцію, спочатку до СФРЮ (Хорватія), пізніше до Канади; про повернення додому після відновлення державності України; про багаторічну дружбу з Іваном Марчуком…
Було й пригощення — кава, солодощі. Наприкінці зустрічі отримав цінний подарунок — альбом під назвою OSTAFIYCHUK, виданий у Канаді.

Народився 28 липня 1940 року в селі Тростянець Снятинського району Івано-Франківської області (нині входить до Заболотівської селищної громади Коломийського району). В Україні є 11 населених пунктів із назвою Тростянець, дев’ять із них — села.

«Після закінчення 7 класу робив спробу вступити до Снятинського культурно-освітнього училища, думав, буду бібліотекарем, як мій односелець Іван Михайлюк, але не вдалося…», — Іван Остафійчук.

• 1957–1960 роки: навчався у Вижницькому училищі прикладного мистецтва.
• 1960–1966 роки: студент Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (ЛДІПДМ), відділ текстилю. Навчався під орудою педагогів і художників Романа Сельського (1903–1990) та Карла Звіринського (1923–1997) — двох знакових постатей у мистецькій історії Галичини, котрі заклали фундамент львівської модерної малярської школи і виховали не одну плеяду талановитих митців. Зустрічався та спілкувався з Леопольдом Левицьким та Ярославою Музикою. За зв’язки з дисидентським рухом перебував під слідством КДБ. З молодечих років почав збирати бібліотеку, цікавився переважно філософською літературою, поезією, особливо захоплювався віршами Б.-І. Антонича. Залюбки знайомився та слухав взірці європейської та світової музичної класики.
• Від 1966 року: його роботи експонувалися у Франції, Німеччині, Італії, Канаді, США, Польщі.
• 1980 рік: отримав золоту медаль за участь у престижному IX Бієнале графічного мистецтва у Брно (Чехословаччина).
• 1972 рік: учасник виставки в Ризі, де був представлений цикл «Гуцульські легенди» разом із творами Леопольда Левицького, Володимира Патика, Маріона Ілку.
• 1970–1980 роки: співпраця з видавництвами України (УРСР). Ілюструє вірші Тараса Шевченка, книжки «Карби» Марка Черемшини, «Безкінечні казочки» Марійки Підгірянки, «Плесо» Дмитра Павличка, «Рубаї» Омара Хаяма.
• 1975–1985 роки: художник створив відомий графічний цикл «Подорожі по Україні», який налічує 85 аркушів. Мандруючи Україною, митець захоплювався красою побачених краєвидів; у цих творах майстерно показані традиційні обряди, звичаї та побут нашого народу. Роботам властивий неповторний графічний почерк і напружений контраст світлотіней.
• 1987–1992 роки: період еміграції — Хорватія (СФРЮ), від 1988 року — у Канаді. Персональні виставки відбувалися у великих містах Північної Америки: Торонто, Монреалі, Оттаві, Чикаго, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі та інших. Доволі швидко став громадянином Канади, для нього там було відкрито багато доріг, але мріяв повернутися додому… Відмовився від звання «Заслужений художник УРСР» — на подібні кроки мало хто зважувався.
• 1992 рік: повернення на Батьківщину. Митець живе і творить у Львові.
• 2007 рік: відзначений найвищою державною нагородою у сфері культури та мистецтва — лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.

Які ж головні риси творчості Івана Остафійчука? Він є яскравою індивідуальністю, котра не піддається будь-яким узагальненням. Його роботи неможливо зарахувати до певної течії чи школи. Самобутність — одна з головних ознак доробку митця. Він володіє даром поєднувати модерністські форми з архаїкою та символізмом. Твори наповнені складниками народної культури, містичним духом Гуцульщини. Художник виробив, напрацював свою власну художню мову й систему образів.

Послухаймо та почуймо думки відомих митців і фахівців про його творіння.

Богдан Стебельський (художник, вчений, мистецтвознавець):
«Остафійчук — романтик і дослідник людської душі. Його лінія рисунку і контраст чорного та білого — на найвищому рівні, як у Якова Гніздовського чи Мирона Левицького…».

Роман Яців (художник, історик та теоретик мистецтва, педагог):
«Його ряд монотипій за мотивами народних пісень задемонстрував нові етичні та естетичні можливості освоєння української традиційності. Стандартна звичаєво-побутова канва, у рамках якої шістдесятники створювали свій культ ритуалістики, набула у творчості Остафійчука початку 70-х більш інтелектуальної варіативності, сформованої під впливом режисерського досвіду Параджанова, акторського досвіду Миколайчука, мистецького досвіду Якутовича. Його композиції цього періоду настільки влагоджені, настільки позбавлені показної експресії, провідної фабули, що за тонкощами ліричного вислову практично межують із мистецтвом сакральним».
Сам пан Іван свою творчість поділяє на два періоди: «естетично-літературний» та «морально-етичний».

«У моїх роботах відбиваються різні подразнення, моменти, частина потоку життя, те, що я пережив — на це все глядачеві треба дивитися по-своєму та укладати відповідно до свого досвіду. Коли читаєш літературу потоку свідомості, складно переповісти, що прочитав, але, читаючи, відчуваєш атмосферу написаного. Так і з картинами. Це розмова не словами, а кольором, композицією, образами. Звісно, певна фабула, символи, від яких можна відштовхуватися, у цих картинах є, але літератури, коли б міг сказати — "тут зображено ось те й те, відбувається таке й таке" — тут нема», — Іван Остафійчук.

Ілюстрування новел Василя Стефаника — одна зі знакових сторінок творчих здобутків художника. Василь Стефаник — письменник, який відчинив українській прозі двері в ареал світової літератури. Автор-новатор, фундатор експресіонізму в українській літературі. Його твори невеличкі за обсягом, речення короткі й уривчасті. Він вивчав, досліджував поведінку людини у надзвичайних, межових ситуаціях. Немало новел містять документальне підґрунтя. У 1969 році пан Іван створив цикл графічних робіт до новел видатного письменника. Він не переповідав зміст, а намагався передати мистецькими засобами підтекст драматичних ідей В. Стефаника.

Усе створене І. Остафійчуком має велику мистецьку цінність: живопис, графіка (різні графічні техніки), художній текстиль, кераміка. Зміст робіт заглиблений у народні традиції, сполучені з модернізмом, мистецтвом авангарду, символізмом, експресіонізмом, частково сюрреалізмом.

Влучно висловився вчений, художник, теоретик Роман Яців:
«Ім’я Івана Остафійчука в мистецтві України ХХ століття є однією з тих знакових постатей, які визначають напрямки і слугують орієнтирами».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ-4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього-4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - Іван Остафійчук.