Внаслідок громадянської війни на території колишньої Російської імперії постало 13 держав - Литва, Латвія, Естонія, Польща, Фінляндія, Радянська Російська Федерація (РСФРР), Радянська Україна (УСРР), Радянська Білорусь (БСРР) , Радянська Закавказька Федерація (ЗСФРР - яка складалася з трьох автономних республік - Грузії, Вірменії, Азербайджану), Бухара (Народна Республіка) та Хорезм (Народна Республіка), Далекосхідна республіка, Танну-Тива.

З них лише шість - Литва, Латвія, Естонія та Радянська Російська Федерація (РСФРР) мали фактичну незалежність. Решта держав були маріонетковими утвореннями створеними на багнетах Робітничо-Селянської Червоної Армії і були об'єднані в військово - політичну конфедерацію, що називалась Країна Рад.

На початку 1920-х років було вирішено об'єднати всі радянські держави в одну. Було розроблено два плани - один "автономізації", запропонований Йосипом Сталіним, другий - проект федеративної держави. Проект "автономізації" передбачав входження всіх радянських та народних республік до складу РРФСР. Однак Володимир Ілліч Ленін відхилив проект "автономізації", віддавши перевагу об'єднання всіх республік у федерацію.

31 грудня 1922 року Радянська Російська Федерація, Радянська Україна, Радянська Білорусь та Радянська Закавказька Федерація утворили федеративну державу Союз Радянських Соціалістичних Республік. До кінця 1920-х років в кожній національній території в тому числі і в Радянській Україні діяла політика коренізації, що давала можливість кожному народу розвивати власну культуру та мову. Також в цей час було оголошено Нову економічну політику (НЕП) , що повертала ринкові відносини. Однак економіка колишньої імперії була зруйнована внаслідок Першої світової та громадянської війни і в цей час обговорювались різні плани її розвитку.

Зокрема український економіст, науковий співробітник Науково-дослідного інституту ВУАН Михайло Симонович Волобуєв запропонував щоб СРСР був конгломератом національних та регіональних економік, а Україна мала би бути одним із цих конгломератів. У 1928 році в журналі "Більшовик України" (N° 2-3) було вміщено статтю Волобуєва під назвою " До проблеми української економіки", де обґрунтував що Радянська Україна має бути окремим господарсько-економічним районом і розвиток економіки повинен розвиватись виходячи з її потреб[1] .

Однак на той час СРСР вже керував Сталін і він для економічного розвитку обрав іншу економічну модель, втілення якої в кінцевому рахунку призвело до краху СРСР. Це була модель економічного централізму, де Радянський Союз мав бути перетворений на колоніальну імперію з гіперцентралізацією. Це була економіка командно-адміністративної системи, де весь розвиток на місцях залежав від рішення центру[2]. Концепція економічної самодостатності України була затаврована як "Волобуєвщина", а сам Волобуєв був репресований у 1933 році.

Сталінська індустріалізація заклала передумови перетворення Радянської України на промислово розвинутий регіон, однак ця промисловість будувалась не виходячи з економічних потреб республіки. Головна увага була приділена важкій промисловості, орієнтованій в першу чергу на випуск військової продукції.

Пошук джерел фінансування цієї індустріалізації призвів до трагедії села[3]. Сільське населення проти його волі було загнане в колгоспи - колективні господарства, що керувалися з центру. Опір сільського населення колективізації спричинив жорстокий терор проти села, найбільшим проявом проти якого став Голодомор 1931 - 1933 років. Одночасно з Індустріалізацією та Голодомором було розв'язано репресії проти української національної інтелігенції.

Це була перша хвиля репресій. Другою став сталінський терор 1937 - 1939 років, що захопив також партійне та державне керівництво Радянської України.

Практично одразу після сталінського терору почалась Друга світова війна, що призвела до величезних людських та економічних витрат України. Також війна розколола суспільство: одна частина підтримала уряд СРСР на чолі зі Сталіним, друга через сталінські репресії підтримала Гітлера, третя - розгорнула боротьбу проти сталінського та гітлерівського тоталітарного режимів. Після розгрому нацистської Німеччини між прихильниками уряду СРСР та противниками в усіх радянських республіках спалахнула Перша підпільна громадянська війна. В Україні її виявом стала війна ОУН - УПА на заході України проти уряду СРСР та боротьба підпілля ОУН в межах території УРСР до 17 вересня 1939 року. Ця війна чекає свого окремого дослідження. До середини 1960-х років опір радянській тоталітарній системі в основному був придушений.

Паралельно із партизанською війною йшов процес економічного відродження України. В основному він продовжив закладені сталінською індустріалізацією тенденції. В першу чергу будувались підприємства важкої промисловості орієнтовані на Військово - промисловий комплекс СРСР. Виникли нові промислові центри в містах Кременчук, Херсон, Рівне та Біла Церква тощо[4]. Одночасно йшов розвиток легкої промисловості та інших промислових об'єктів орієнтованих на потреби населення однак його темпи відставали від розвитку важкої промисловості, що обумовило розвиток системної кризи в Радянській Україні.