І в заметілі, в дикій заметілі,
коли дерева падають до хмар,
твої слова встають, мов тіні білі,
їх горді спини зраджує ліхтар.
Твої слова – такі до болю давні:
від Вавилонських веж, від пірамід
ведуть сліди їх.
Косяться ліхтарні
на кожен крок такий, де плаче світ.
Твої слова з легенів, невагомо,
коли і губи мертві від зими,
горять, тремтять, немов містичні коми
ті, за якими – світ, і в світі - ми.
Їх не спинити (збочення?, стихія?),
їх не спалити (вітер за папір).
Вони – твоя всесвітня анемія
і, одночасно, божий елексир.
Їм несть числа.
Міста і перегони.
На горизонті – контури зими.
І мерзне світ, і в світі невагомо
слова – снігами білими...
А ми?..