Ходити по колу
і знати : ніколи
з орбіти зійти не дано...
Мереживо вулиць.
Ліхтар, мов прибулець,
чи гість із німого кіно...
І ми, як пружинки,
як стрілки – в годинник,
поволі трактуємо час.
І нами – по місту,
по душах, по змісту
того, що колись і без нас.
Неоновий вечір.
І сніг. Наші плечі
тремтять, як вітрила в морях.
І зріють комети :
по них навіть Лета
ладнає без компасу шлях.
Ще пахнемо тістом
і ми, й наше місто,
і світ, і нічник-Козеріг.
І хтось нас майструє,
пече, ілюструє,
ми – наче святковий пиріг.
Прикрашені нами
проспекти, реклами,
а суть візерунків проста :
сліди, а не кроки,
по всьому, що доки,
допоки тривають міста.
...Світає. На старті.
Ми вірні. Ми варті.
Щоранку, щовечора, знов.
Засніжить, розтане.
Відкриються рани
на душах – залижемо кров.
І так, несвідомо,
від крапки до коми,
по сніжному колу зими.
Та ще електрички -
від ранку до звички
приречені також, як ми.