***
Цей місяць – твій.
І це твої слова.
Твої сліди – в петлю – навколо мене.
Вікно у серпень.
Звітрена трава.
Готичне місто.
Постмодерні теми.
Парує чай.
Дві чашки на столі.
І я одна.
Чекаю на гостини:
до мене прийде Той, Хто на землі
святкує вперше власні іменини.
Колись зрікалась:
“Нащо саме я?”.
Тепер мовчу, бо відповідь не в слові.
Вікно у серпень.
Неба течія.
На ній свічки –
напевне, вже святкові.
Питала в літа: “що подарувать?” –
степами бігли диких коней тіні.
Питала в Гостя…
Тільки що питать,
коли немає слів – лиш голос синій
твоїх очей. Над площі і міста.
Над сивий світ. Над зоряні вертепи…
А що ж мені – для Гостя?
Тінь хреста,
чи тіні коней – з місячного степу?
Пробач мене. Прости собі мене.
Латай ребро, допоки свіжа глина!
…Гість мовив: “Світостворення – сумне…”,
та що Він знав про власні іменини?
Ледь теплий чай – на урвищі вікна.
А далі – серпень і чужинське літо.
Самотній Гість. І поряд я. Одна.
А на столі – ескіз Нового світу.