* * *
Називали зорею-зірницею
І горнулися до тепла.
Величали мене жар-птицею.
Може, нею колись була.

І жила собі, сонцем сяючи,
А у підсумку — лиш зеро,
Адже кожен хотів, прощаючись,
Залишить на згадку перо.

А до щастя не знала шляху я.
Може, щастя — до сивих скронь
Жить малою сірою птахою
Поміж теплих твоїх долонь.


* * *
Що ти зробив зі мною,
З пташкою дикою лісовою,
Що як сміялася — то в обличчя,
А вслід — ніколи, бо так не личить,
А якщо плакала — тихо-тихо,
У своєму гнізді, у пралісі дикому,
Щоб ніхто не чув того плачу,
Щоб ніхто моїх сліз не бачив.
Я була вільна і горда птаха,
Знала біду, та не знала страху.
Знала покору лиш у любові,
Золота дзвін не бентежив крові.
Що ж ти зробив зі мною,
З пташкою дикою лісовою?
А душею за тебе тремчу,
Я на поклик твій тихий лечу,
Скину крила і пір'я спалю.
Я, напевно, тебе люблю.

* * *
Хочу кохання вічного,
Хоч вічне не конче вінчане.
Хочу кохання чистого,
Чесного, урочистого.
Бо іншим воно не буває,
Я просто не знаю
Кохання іншого,
Грішного, потаємного,
Кохання нічного, темного,
Яке не знаєш, як звати,
Яке потрібно ховати,
Аби його не віддати
Злим язикам на поталу.
І стане його так мало,
І стане його мізерно,
Воно не любить, як темно.
А хочу кохання вічного,
Хоч вічне не конче вінчане.

* * *
Давай не будемо питати
У долі, як нам називать
Те, що прийшло до нас незваним,
І сіло у кутку дивана,
І дивиться на нас очима,
В яких надія, теплий смуток,
І жаль за тим, чого не буде,
І вдячність тому, що було.
Спасибі за тонке тепло,
Що струменіє несміливо
Із пальців не тонких, та ніжних,
Мов лагідний квітневий вітер,
Що сам не зна, куди летить.
За дотик вуст такий нежданий,
Мов перший пролісок-підсніжник.
За стукіт серця полум'яний.
За те, як ти його боров.
За те, що шумувала кров,
Яка давно уже відвикла
Ділити спалахи чужі...
У відповідь твоїй душі,
(А може, зовсім не душі)
Стривожено сполум'яніло,
А що — не знаю, як назвать.
Не будемо ж питати долі,
Вона однаково не скаже,
Змовчить, чого ж тоді питать?


* * *
Ще за мить не було — і є.
Чи на щастя ти, чи на згубу?
Не закохуйся, серце моє,
Тихо-тихо шепочуть губи.

Долю путами обів'є.
Мій неспокою буйночубий!
Не закохуйся, серце моє,
П'яно-п'яно шепочуть губи.

Стиглим яблуком упаду,
Захитається важко колос.
Не закохуйся! — у саду
Віддаляється, тане голос.

Заливається солов'єм,
Диво-піснею в диво-гаю.
Не закохуйся, серце моє,
Напівщиро себе вмовляю.
2/02/2002

* * *
І я заснула на твоїм плечі
знеможено... Останній поцілунок
нам перебило світанкове сонце,
що з білих хмар примружилося хитро
до білого безладдя простирадл...
О день, так недозволено яскравий!
Накрий нас знову, прохолодна ніч,
дай нам пірнати хвилями твоїми,
солодкими, гарячими, мов кава,
і ніжними, немов слова і руки...
Не порахую, скільки їх у тебе...
Здивовано заплуталося небо
у кучерях тугих, немов обійми...
Не відпускай, тримай мене, тримай,
О незбагненна ночі таємнице,
тривай довіку, безкінечна будь...