ЕВРИДИКА
з беззвучности мене зове
голос ліри —
дужий потік

я лину мрякою
над дзеркалом терновим
Стикса

благословиться
уже на день
я рину в голосі кохання

чому киреї кипарисів
і крони чорнокленів
у жалобі
і майви вітру
як хустки прощальні ?

чому заголосила ліра ?


ПЕНЕЛОПА
таємно я тчу і порю
завжди той самий візерунок
неначе хвилі моря що гуляють
на однім місці

а ґільдія лукавих юнаків
на вигру ласих
облягла мій терем
перевіряти дію !

я лукавих перехитрила
і відчуваю серцем :
король мій близько —
це їх останній трунок

за недопорений
за недотканий візерунок


КАССАНДРА
беру своє звітріле обличчя
й занурюю в дзеркало

там світиться біла скеля
і горять два холодні колодязі
над мовчазною брамою пісні

тяжко карає бог

хай другі не вірять —
собі пророчу


ПЕНТЕЗІЛЕЯ
та королева
що майже зрослася з конем
озброєна мов твердиня
що вітром гасає по бойовищі
розкидаючи кучері з-під шолома
в сяйві звитяг
шле блискавиці
з арбалета при вирваній груді

ватага — меткі амазонки
безмужнє плем’я

не перегнути її
а зламати так легко

пам’ятай Ахілле !


ЄВА
під деревом добра і зла
мені так банно
наче на ньому я розп’ята
а я ж розп’ята
на Оріона кагачах

буде мій довгий вік
вигнання віком
м’якуш гірко-солодкий
наповнитъ рот —
не святий артос

і безугавний похід хмар
затьмарить небо
а журавлиний ключ замкне
незвідані раї
моїм нащадкам


РАХИЛЬ
саван туману на твоїх стигмах, Чорнобилю !
прикидається мревом диск осмеркнений сонця
де мої дітки невинні
Іроде юродивий ?

в ізворах серця — судома відчаю
святий сан матері волочать стернею
в таврі материнськім палає розп’ята душа