Накрапує дощик у зрошені часом долоні.
Густішає чай – той, що зварений тільки на двох.
І бавиться кіт, і вмивається на підвіконні,
мов кличе у гості когось, кому ґаздою – Бог...
Ти вкотре живеш. Ти смакуєш ранкові принади.
І сниш на світанку. І стежиш за стартом годин.
Вимолюєш долі і хліба, і раннього Саду,
і бути із кимось – та так, щоб назавше один.
Ти знаєш давно, що не визначиш знаку ніколи –
помилишся там, де на тебе чекають дими.
І тінь твоя в дзеркалі ходить по світу, по колу
за іншими – тими, кого називаємо „ми”.
Але, непомічений вранці, за шалом ожини,
ти знову крадешся до спитої небом ріки.
І хтось - за тобою – по-песячи дихає в спину,
так вірно, так близько : на відстані світу й руки.
...Змивають дощі ті сліди, що незнано по кому.
Ти вкотре живеш. Ти слідкуєш за стартом годин.
Кавуєш і силишся вкотре окреслити домом
ту дивную землю, якій ти чужинець і син.