Цілюща втома на німих вустах.
І запах снів, розсипаних невчасно.
Переживаю літо, наче птах,
який в польоті вирізняє щастя.
А десь є ти – прозорий, як вода,
не менш цілющий і не більш минущий.
Холоне воском місячна хода
твоїх дерев, які між нами сущі.
І височіє старомодний ліс
над наші душі і над наші вірші –
який звабливий і тривкий ескіз
для двох птахів, яким – знестися б вище!
Не зупинившись при розлуці гір,
молитись cлову – що бува вірніше?
Наш Бог – дивак, він всі монети зір –
я знаю – враз віддасть за наші вірші.
І буде синя часу благодать,
і співи трав, і музика польоту,
і світ, який ми вивчили на “п‘ять”
відкриє нам нові цілющі ноти.
І стане трохи дивно, як завжди,
коли слова прозоріють, сумлінні,
і відбивають небо від води,
і твої очі – від моєї тіні.