На склі помирали зірки. За вікном вітра забрали в лікарню. І сонце, розітнувши собі вени, звільна заливало небо червоним. І вмирало… щоб знову відродитись.
Тихо… Лише хмари зрідка покашлювали, бо підхопили десь пташиний грип. А місяць, заплутавшись у казках та чиїхось снах, сховався за сліпими хмарами.
А без місяця сумно навіть їм – твоїм снам. Навіть кішкам: немає з ким помуркотіти, а на світанку, залитими сяйвом, кидатися в чиїсь сни, які не встигли додивитися, чи у вікна, які не зачинили ще звечора.
А без місяця темно, тому й вони плутаються щоночі в загублених ліхтарями кабелях і приходять тоді, коли не час, і туди, куди вже давно не місце. А відтак, я тобі не снюся вже майже вічність. Навіть мріяти почала, що, наснившись, покладу голову тобі на плече, невміло намагаючись стримати сльози і спогади. Ми підемо гуляти нічним містом і геть ненавмисно станемо свідками народження північного сяйва.
І нащо нам отой вічно невловимий місяць? У нас буде північне сяйво… рідне, луцьке північне сяйво…