Стихія I

Ця жінка – пустеля. У серці розпечений біль.
І досвід вкладається в тілі важенним барханом.
І вітер шалений зализує змучено рани,
Що їх засипає гарячий пісок, ніби сіль.

Пустеля не плаче, бо сльози міфічні. Плече
Обпалене болем ховає у тінь будуара.
Ця буря піщана неначе Всевишнього кара .
Гарячка +40 і сонце безжально пече...

Ця жінка – пустеля. Ні рік, ні дерев. Тільки смерть
Загляне у вічі стерв’ятником спраглим до тіла
Беззахисних жертв...
Пустелі іще не боліло,
І мабуть не буде. Піску у годиннику вщерть.


Стихія II

Хлюпоче солона вода у прозорих судинах,
Бо цей чоловік – це стихія води. І пливуть
У склі його вен чудернацькі яскраві рибини,
Долаючи впевнено добре заучену путь.

Від мозку до п’ят, пропливаючи далі і далі...
І мушля забутих історій прикладена до
Замучених тишею вух. Підмиваються палі.
І хвилі змивають хисткий, бо останній кордон.

Стихія води. Він є ріки моря і озерця,
Тримає в собі цілі зграї небачених риб.
Рослини сплелися навколо холодного серця
І так проростають по всенькому тілу, углиб.

Стихія III

Це небо бездонне. У тілі її і в очах
Гніздиться гармонія хмар і духмяного вітру .
Думки переплутались, ніби від чарочки спирту.
Карниз – це місток що об’єднує вічність і страх.

Русяве дівчатко торкнулося висі світів,
Заплющило очі і легко звелося навшпиньки,
Поцупило зорі (поклало в шовкову хустинку).
Тим самим забравши ліхтар із чумацьких шляхів.

Розпеченим громом заплаче облудність небес,
Це дівчинка – пташка. Стихія – прозоре повітря.
Неволя вколола у серце розпеченим вістрям
Німого безсилля. На небі з’являється хрест...