Заспівало гучно море,
А пісок йому говорить:
“Чом ревеш, щодуху пнешся?
До небес не доберешся”.

Розгнівились хвилі смілі
І пісок-нахабу змили.
Та пісчинки закружляли,
І вкололи словом-жалом:

“До небес тобі далеко:
Хмари, сонечко, лелеки
Вільно, високо ширяють,
Ти – б”єш хвилями без краю”.

Від натуги в моря піна
Народилась, закипіла,
Намочили води крила
Птаству, що в село летіло.

Море стало бунтувати,
Захотіло змити хати,
Затопити сад, плотину –
Це побачила Людина.

Розсудити суперечку
Треба, а то крах містечку.
З хати вибігла на східці,
Закричала: “Не сваріться!

Море синє, ніби небо.
Зірки в ньому – теж як треба,
Замість птиць у височіні –
Плава риба в глибочіні.

Що нема хмарок – не горе,
Справді, небо, ніби море.
Море схоже на чудесну
Даль волошечок небесну.

А, крім того, кожен знає,
Море сушу напуває,
Берег тяне, мов магнітом,
Дітлахів купатись влітку.

І дари пучин глибоких
Віддає багато років.
Море див-чудес бездонне:
То співає, то говорить...

А, буває, проти ночі
Дітлахам казки шепоче.
І дорослим так майстерно
Заспокоїть хворі нерви.

На піскові без водиці
Не рости рясній травиці.

Сам пісок – нікчемна пустка,
Ляже берегом так густо,
Без води – безплідний камінь
Вмитий хвилями старанно”.

Замовчав пісок. Несміло
Море пісню гомоніло,
Враз настала світла днина –
Уладнала спір людина.

У житті так повелося,
Що піщинки сунуть носа
В справи моря надто сміло,
Хоч для них – то кепське діло.

Не будують і не творять,
Лише марне щось говорять,
Скрізь вставляють клин за клином,
Але знайдеться людина,

Справжні що таланти цінить,
І почнуться дивні зміни:
В хвилях днів-ночей безхмарних
Той пісок розсипавсь марно.