Завтра буде полин обростати могили поетів,
і останні слова пам’ятатимуть зорі одні —
більше нікому буде. Бо решті захочеться злетів.
Люди завжди — де ліпше, а ліпше, як завжди, в лайні.

Поміж снів і прокльонів, оскаржених і убієнних,
між замацаних лярв, просмерділих цирозом бомжів
раптом все зрозумієш: навіщо блукаєш щоденно,
і чому тчеш полотна з уривків проказаних слів.

Ти не хочеш повтору. Трагічне тобі остогидло,
як зіпсуте вино, заяложений тост „за любов”.
Мріяв завжди про те, щоб у щастя вступити, як в зливу,
й душу геть обталапану випрати в нім заодно.

Не досяг, не діждав. (Хтось подумає: „Може, й на краще”).
Не дійшов. Не пробачиш довіку цього сам собі.
Загорнувшись в туман, допиватимеш з денця у чаші
решту спогадів і найсолодших нездійснених мрій.

16.08.2002 р.