Свіжо-осінній Lemberg
освячує літня спека.
Він вірить у прохолоду
і розмаїтість дощів.
Він увійшов у Европу,
вічний коханець-Мазепа,
без метушні, та з пристрастю,
ніжно, бо так хотів.

Він, мов Нарцис, Казанова,
поглядом спопеляє:
навіть і pękna сусіда
цноту залишила тут.
Діти її приходять,
знову і знову вертають
на старовинні площі
між не-своїх споруд.

Львів на це не реагує:
"Хай собі буде, як буде", –
тільки б сонця не згасли
в чорних його очах.
Інше хай буде іншим,
хай по усіх-усюдах
славлять Його чи ганять,
вгадують сенс і шлях.

Знаю одне (і сумнів
серце моє не тривожить):
кожен, хто вірить у щастя,
мусить тут бути хоч раз,
щоби під шум падолисту
очі свої зволожить,
щоб у душі залишити
цей неповторний час.

Доста-осінній Lemberg
вже обіймають зливи,
Він поринає в холод,
багряно-брудну каламуть.
Він уже бачить сиву
тиху стареньку зиму,
та між рядків читає
весен майбутню суть.

9 жовтня 2003 р.